Постанова від 08 червня 2026 р. у справі №588/1779/25 — Сумський апеляційний суд

Справа №588/1779/25

Номер провадження 22-ц/816/2076/26

Категорія - 10

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Сізова Д.В. (суддя-доповідач), суддів: Сидоренко А.П., Черних О.М.,

з участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,

у присутності:

представника позивача – адвоката Кривенко Наталії Анатоліївни,

відповідача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 17 березня 2026 року (суддя Огієнко О.О.), ухвалене у м. Тростянець,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

30 вересня 2025 року представник ОСОБА_2 – адвокат Кривенко Н.А. звернулася до суду із вказаним позовом, у якому просила:

1. Визнати за ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно, яке є об`єктом спільної сумісної власності, без виділу в натурі, на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 101,7 кв. м та житловою площею 79,4 кв.м, з господарчими будівлями та спорудами, розташованими по АДРЕСА_1 ;

2. Визнати за ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно, яке є об`єктом спільної сумісної власності, без виділу в натурі, на 1/2 частину земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 ;

3. Визнати за ОСОБА_2 право власності на нерухоме майно, яке є об`єктом спільної сумісної власності, без виділу в натурі, на 1/2 частину земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 .

Зазначала, що із 04 грудня 1987 року до 08 листопада 2004 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Після розірвання шлюбу вони продовжували проживати однією сім`єю та вести спільне господарство, фактично шлюбні відносини між ними не припинялися, а 19 грудня 2014 року сторони повторно зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням суду від 13 грудня 2024 року.

Доводить, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, де їх частки є рівними, оскільки було набуте сторонами за час їхнього перебування у шлюбі, зокрема, в інтересах сім`ї, за спільні кошти у 1999 році вони збудували вказаний житловий будинок з надвірними та господарськими будівлями. У вказаному будинку сторони були зареєстровані та проживали разом із 1999 року.

27 травня 2025 року відповідач зареєстрував право власності на спірний будинок на своє ім`я в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У подальшому позивачці стало відомо, що відповідач у липні 2025 року зняв її з реєстрації у спірному будинку без її відома та згоди.

Спірний будинок був побудований сторонами на земельній ділянці, площею 0,100 га з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 5925010100:00:010:0349, яка була виділена відповідачу, ним отримано державний акт серії СМ № 002611 від 28 липня 1998 року.

Також за спільні кошти подружжя, на підставі договору купівлі-продажу від 24 січня 2002 року, сторонами була придбана земельна ділянка, площею 0,100 га з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування жилого будинку, кадастровий номер 5925010100:00:010:0321, що розташована по АДРЕСА_1 . Право власності на цю земельну ділянку також було зареєстровано за відповідачем.

Зазначене майно було побудоване та придбане сторонами у період шлюбу, тому належить їм, як подружжю, на праві спільної сумісної власності. Не досягнувши згоди щодо його поділу, позивачка просила провести розподіл вказаного нерухомого майна.

Рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 17 березня 2026 року позов ОСОБА_2 задоволено.

У порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за кожним окремо визнано право власності на:

- 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 101,7 кв. м та житловою площею 79,4 кв.м з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 ;

- 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,100 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 5925010100:00:010:0349, яка розташована по АДРЕСА_1 ;

- 1/2 частину земельної ділянки, загальною площею 0,100 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, кадастровий номер 5925010100:00:010:0321, яка розташована по АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка з кадастровим номером 5925010100:00:010:0321, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , були набуті сторонами під час перебування у шлюбі та в інтересах сім`ї. За таких обставин зазначене майно відповідно до статей 60, 69, 70 Сімейного кодексу України є об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

При цьому належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірне майно належить до особистої приватної власності одного з подружжя, або обставин, які б давали підстави для відступу від принципу рівності часток подружжя у спільному майні, суду не надано.

Разом із тим суд установив, що земельна ділянка кадастровий номер 5925010100:00:010:0349 по АДРЕСА_1 , на якій розташований спірний житловий будинок, була набута відповідачем у порядку безоплатної приватизації земель державної власності. Враховуючи правові висновки Верховного Суду щодо застосування статей 57 та 61 СК України, така земельна ділянка не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була отримана не за спільні кошти та не внаслідок спільної праці подружжя, а шляхом реалізації відповідачем особистого права на безоплатну приватизацію. Однак, врахувавши положення статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України та принцип єдності юридичної долі земельної ділянки і розташованого на ній об`єкта нерухомості, з огляду на те, що житловий будинок визнано спільною сумісною власністю подружжя та за позивачкою визнано право власності на 1/2 його частину, суд дійшов висновку, що вона також повинна мати відповідне право на земельну ділянку, необхідну для володіння та обслуговування належної їй частини будинку, та визнав за позивачкою право власності на 1/2 частину земельної ділянки, на якій розташований будинок.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на неповне встановлення обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Вирішити питання розподілу судових витрат.

Вказує на ряд допущених судом процесуальних порушень. Суд прийняв до розгляду та розглянув позовну заяву, яка не відповідала вимогам статті 175 ЦПК України, оскільки у ній відсутні необхідні відомості про представника позивача, не зазначено повних даних сторін, а додані до позову копії письмових доказів, у порушення вимог статті 95 ЦПК України, не були належним чином засвідчені. Незважаючи на це, суд не залишив позов без руху в порядку статті 185 ЦПК України.

Позов подано представником позивача за договором, який не долучено до матеріалів справи, а наявна лише копія ордера. При цьому позивачка із 2022 року перебуває за межами України, особисто участі у справі не брала та жодного разу не підтвердила повноваження свого представника, незважаючи на його клопотання про її участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Вважає, що суд безпідставно визнав за позивачкою право власності на 1/2 частину спірного житлового будинку та господарських споруд, не врахувавши, що після розірвання шлюбу у 2004 році і до повторної реєстрації шлюбу у 2014 році він власними силами та за особисті кошти здійснив добудову будинку та звів господарські будівлі. Позов не містив вимог про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу відповідно до статті 74 СК України у зазначений період.

Доводить, що суд помилково визнав за позивачкою право власності на 1/2 частину земельної ділянки, приватизованої ним у 1996 році в порядку безоплатної приватизації. Вказана земельна ділянка була набута ним як особиста приватна власність, а не за спільні кошти подружжя. При цьому суд у мотивувальній частині рішення сам дійшов висновку про відсутність підстав для визнання земельної ділянки кадастровий номер 5925010100:00:010:0349 спільною сумісною власністю подружжя, однак всупереч власним висновкам задовольнив позов у цій частині.

Звертає увагу, що суд розглянув справу за його відсутності, хоча він завчасно подав заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку з перебуванням на лікарняному та надав відповідні підтверджуючі документи. Це була його перша неявка з поважних причин, незважаючи на це, суд не відклав розгляд справи, позбавив його права взяти участь у судовому засіданні, надати пояснення, чим порушив вимоги статті 223 ЦПК України, статті 43 ЦПК України та гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Представник ОСОБА_2 – адвокат Кривенко Н.А. подала відзив, у якому просила апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Зазначає, що права та обов`язки учасників справи визначені статтями 43, 49 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона має право брати участь у справі особисто або через представника. Згідно з частиною першою статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат, а його повноваження підтверджуються документами, передбаченими статтею 62 ЦПК України, зокрема ордером.

Оскільки в матеріалах справи наявний ордер на надання правничої допомоги, повноваження представника позивачки були належним чином підтверджені, а тому підстави для сумнівів щодо його права представляти її інтереси в суді відсутні.

Крім того, позивачка скористалася наданим їй частиною третьою статті 211 ЦПК України правом заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності, у зв`язку з чим її особиста участь у судових засіданнях не була обов`язковою.

Доводить, що відповідач не надав жодних належних доказів того, що спірне майно було придбане за його особисті кошти, а отже не спростував презумпцію спільності майна подружжя.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

Із 04 грудня 1987 року по 08 листопада 2004 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с. 5, 6).

19 грудня 2014 року сторони повторно зареєстрували шлюб, який було розірвано рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 13 грудня 2024 року (а.с. 7).

Згідно із Державним актом на право власності на землю серії СМ №002611 від 28 липня 1998 року, на підставі рішення виконкому Тростянецької міської Ради народних депутатів від 28 червня 1996 року №225, ОСОБА_1 передана у власність земельна ділянка, площею 0,100 га кадастровий номер 5925010100:00:010:0349, з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 14, 15).

За час перебування у шлюбі, у 1999 році, на земельній ділянці кадастровий номер 5925010100:00:010:0349, сторони збудували житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 101,7 кв.м та жилою площею 79,4 кв.м , що розташований по АДРЕСА_1 .

На вказаний будинок 25 лютого 1999 року Охтирським міжміським бюро технічної інвентаризації був виготовлений технічний паспорт на ім`я ОСОБА_1 (а.с. 9-11).

Згідно з інформаційною довідкою за № 437045416 від 27 липня 2025 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно… право власності на закінчений будівництвом об`єкт – житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , 27 травня 2025 року було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 18 березня 1999 року виконавчим комітетом Тростянецької міської ради (а.с. 12).

Також на підставі договору купівлі-продажу від 24 січня 2002 року, реєстровий № 282, ОСОБА_1 була придбана земельна ділянка, площею 0,100 га, з цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування жилого будинку, кадастровий номер 5925010100:00:010:0321, що розташована по АДРЕСА_1 (а.с. 16, 17).

Згідно з інформаційною довідкою за № 437045522 від 27 липня 2025 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно… право власності на земельну ділянку, площею 0,100 га, кадастровий номер 5925010100:00:010:0321, зареєстровано за ОСОБА_1 01 жовтня 2021 року (а.с. 18)

За даними довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 08 вересня 2025 року оціночна вартість житлового будинку по АДРЕСА_1 , становить 309 655,28 грн (а.с. 67).

Відповідно до звіту від 12 вересня 2025 року про експертну грошову оцінку земельної ділянки кадастровий номер 5925010100:00:010:0349, її ринкова вартість становить 98 100 грн (а.с. 19).

Відповідно до звіту від 12 вересня 2025 року про експертну грошову оцінку земельної ділянки кадастровий номер 5925010100:00:010:0321, її ринкова вартість становить 98 100 грн (а.с. 43).

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_3 пояснила, що спірний житловий будинок є будинком, у якому вона проживала разом із батьками та старшою сестрою з дитинства. За її словами, сім`я переїхала до цього будинку, коли їй було близько шести років. У зазначеному будинку вона проживала до 2018 року, тобто до свого одруження.

Свідок зазначила, що позивачка звернулася до суду з вимогою про визнання права власності на частину майна, оскільки майно оформлене на відповідача. Зі слів свідка, будівництво спірного будинку здійснювалося її батьками спільно та за спільні кошти.

Також свідок пояснила, що після розірвання шлюбу у 2004 році її батьки окремо не проживали, а продовжували вести спільне господарство та проживати однією сім`єю у спірному будинку. У 2014 році вони повторно зареєстрували шлюб, який було розірвано у 2024 році після припинення спільного проживання. Повідомила, що після переїзду до спірного будинку її мати працювала, за винятком періоду перебування у відпустці по догляду за дитиною. За її словами, обоє батьків брали участь у формуванні сімейного бюджету, при цьому мати працювала близько 19 років, тоді як батько певний час не працював та перебував на обліку в центрі зайнятості.

Також свідку відомо, що відповідач зняв позивачку з реєстрації місця проживання у спірному будинку. Зі слів свідка, це було пов`язано з необхідністю оформлення житлової субсидії.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таку ж норму містить стаття 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Згідно з пунктами 3, 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, а також земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Щодо поділу будинку та земельної ділянки з кадастровим № 5925010100:00:010:0321

Спірний будинок зведений в період шлюбу сторін, подружжя ОСОБА_4 оселилося в ньому у 1999 році, мешкало та отримало відповідне свідоцтво про право власності. Вказана земельна ділянка придбана сторонами за договором купівлі-продажу від 24 січня 2002 року.

Оцінивши надані сторонами докази та встановивши, що відповідачем не спростована презумпція спільності майна подружжя на спірне майно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірний будинок та вказана земельна ділянка є спільним майном подружжя та здійснив його поділ шляхом визнання за кожною із сторін права власності на 1/2 частину будинку та вказаної земельної ділянки.

Доказів того, що відповідачем у період з 2004 року по 2014 рік власними силами та за особисті кошти було добудовано будинок та зведено господарські будівлі матеріали справи не містять.

Згідно з усталеною судовою практикою застосування статті 71, статті 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України дій. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (див. постанову Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18).

Щодо поділу земельної ділянки з кадастровим № 5925010100:00:010:0349

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі вважав, що суд першої інстанції помилково поділив земельну ділянку з кадастровим номером 5925010100:00:010:0349, яка є його особистою власністю.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 в порядку безоплатної приватизації отримав у власність спірну земельну ділянку з кадастровим номером 5925010100:00:010:0349 на підставі рішення виконкому Тростянецької міської Ради народних депутатів від 28 червня 1996 року №225.

Відповідно до Закону України від 11 січня 2011 року № 2913 «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Зазначена норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України від 17 травня 2012 року № 4766 «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 12 червня 2012 року.

Отже, з урахуванням наведених змін до СК України, правовий режим приватизованого державного земельного фонду змінювався.

При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із державного земельного фонду, у тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності дружини або чоловіка, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 442/6318/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 158/1378/20-ц, від 31 січня 2023 року у справі № 587/2739/20.

Вирішуючи спір у частині поділу земельної ділянки, на якій розташований спірний житловий будинок, суд першої інстанції правильно застосував положення частини першої статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України.

Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

За змістом статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності іншої особи, відбувається одночасний перехід права власності на земельну ділянку.

Системний аналіз змісту статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17 дійшла висновку, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, необхідно враховувати те, що норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

У постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16 зроблено висновок, що земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Враховуючи наведені положення норм матеріального права, суди дійшли правильного висновку, що хоча спірна земельна ділянка і набута у власність ОСОБА_1 в порядку безоплатної приватизації, однак оскільки на ній знаходиться будинок, який є спільною власністю подружжя та який підлягає поділу, то до ОСОБА_2 переходить право власності на земельну ділянку у розмірі частки права власності спільного будинку відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права

В апеляційній скарзі відповідач ставить під сумнів наявність у адвоката Кривенко Н.А., якою подана та підписана позовна заява, повноважень на представництво у суді інтересів позивачки, із посиланням на відсутність у матеріалах справи договору про надання правничої допомоги, а наявність лише копії ордеру адвоката

Згідно із частиною 1 статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Стаття 60 ЦПК України визначає, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.

Відповідно до частини статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».

Ордером є письмовий документ, що у випадках, установлених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням і повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера (частина друга статті 26 Закону № 5076-VI).

Вирішуючи питання щодо достатності документів, які підтверджують повноваження адвоката на представництво особи в суді, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 виснувала, що ордер, який видано відповідно до Закону № 5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката; надання договору про правничу допомогу, його копії або витягу разом з ордером закон не вимагає. Такий же висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 липня 2025 року у справі № 990/215/24.

Не заслуговують на увагу і доводи апелянт про неналежність доданих до апеляційної скарги доказів, оскільки всі додатки до позовної заяви належним чином звірені із проставленням на копіях документів штампу «Згідно оригіналом», підпису і печатки адвоката.

Ухвалою суду від 08 жовтня 2025 року відкрито провадження у справі, справа прийнята до розгляду за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначене на 12 листопада 2025 року, яке не відбулося через неявку сторін та було відкладено на 04 грудня 2025 року, про що відповідач належним чином повідомлявся (а.с. 76, 77, 96, 97).

04 грудня 2025 року за клопотанням відповідача підготовче засідання було відкладено з огляду на необхідність явки позивачки, на 11 грудня 2025 року (а.с. 102)

Позивачка скористалася визначеним частиною 3 статті 211 ЦПК України правом, заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності, про що подала суду клопотання від 08 грудня 2025 року (а.с. 105).

11 грудня 2025 року за участі відповідача підготовче провадження закрите, справа призначена до розгляду на 09 січня 2026 року, але судове засідання було відкладено на 27 січня 2026 року у зв`язку з повторним викликом свідка, на чому наполягав відповідач (а.с. 106, 108, 111).

27 січня 2026 року за клопотанням відповідача розгляд справи було відкладено на 27 лютого 2026 року, який не відбувся через неявку відповідача без повідомлення причин (а.с. 115, 116, 120).

04 березня відповідач знову подав заяву про відкладення розгляду справи (а.с. 123). Про призначення розгляду справи відповідач кожного разу був належним чином повідомлений (а.с. 104, 109, 113, 119, 122).

Прийняття до розгляду позовної заяви із допущеними неточностями щодо персональних даних сторін, не є таким порушення норм процесуального права, що може бути підставою для скасування або зміни правильного по суті рішення суду.

Також як на підставу апеляційного оскарження заявник посилається на те, що висновки суду першої інстанції не узгоджуються із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 12 серпня 2020 року (справа № 626/4/17), 07 жовтня 2020 року (справа №442/6318/17), 15 вересня 2021 року (справа № 158/1378/20-ц).

Перша постанова ухвалена у відмінних від цієї справи правовідносинах, та стосуються правовідносин оренди земельних ділянок, що приватизовані одним із подружжя і є його особистою приватною власністю, тому згода другого з подружжя на передачу цих ділянок в оренду не вимагалася. Друга - не містить правового висновку, оскільки справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення правового режиму земельної ділянки та об`єкту незавершеного будівництва. Третя - містить правовий висновок про те, що отримання компенсації за частку у спільному майні (торговельному павільйоні) припиняє право особи на цю частку, тому вона не може додатково вимагати визнання за собою права власності на частину земельної ділянки під цією спорудою.

Оскільки у жодній із вказаних справ Верховний Суд не вирішував питання поділу майна подружжя із урахуванням принципу єдності юридичної долі приватизованої одним із подружжя земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, вказані постанови не підлягають застосуванню.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (частина 1 статті 374 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина 1 статті 375 ЦПК України).

За результатами апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу сторони відповідача необхідно залишити без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині - без змін.

Висновки суду щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина 1 та 2 статті 141 ЦПК України).

Оскільки апеляційна скарга залишена апеляційним судом без задоволення, тому відсутні підстави для відшкодування заявнику апеляційної скарги судових витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367-369, 374-376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 17 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена «09» червня 2026 року.

Головуючий - Д.В. Сізов

Судді: А.П. Сидоренко

О.М. Черних