Постанова від 27 квітня 2026 р. у справі №947/9639/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2009/26

Справа № 947/9639/24

Головуючий у першій інстанції Бескровний Я. В.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.04.2026 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Сєвєрової Є.С., Таварткіладзе О.М.

за участю секретаря: Турик А.Ф.к.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси у справі за позовом ОСОБА_1 до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення сум, на рішення Київського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Бескровного Я. В. 21 лютого 2025 року у м. Одеса, -

встановила:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся із даним позовом до суду, в якому просив зобов`язати КЕВ м. Одеси видати йому трудову книжку із внесеними до неї належними записами про звільнення відповідно до рішення Київського районного суду м. Одеси у справі №947/23384/21; зобов`язати КЕВ м. Одеси негайно видати йому довідку про його роботу в КЕВ м. Одеси із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посад, часу роботи, розміру заробітної плати та інших даних, відповідно до вимог ст. 49 та 116 КЗпП; стягнути з КЕВ м. Одеси на його користь середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки та Наказу про звільнення у розмірі 139656,82 грн.; стягнути з КЕВ м. Одеси на його користь 31340,13 грн. вихідної допомоги при звільненні; стягнути з КЕВ м. Одеси на його користь 70378,24 грн. середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги; моральну шкоду у сумі 30000 грн. та допустити рішення до негайного виконання.

Позов обґрунтовано тим, що з 15 листопада 2015 року позивач перебував у трудових відносинах з КЕВ м. Одеси, а 01 липня 2021 року він написав заяву про звільнення за власним бажанням, однак відповідач виніс наказ про його звільнення за прогул без поважних причин. ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про визнання дій КЕВ м. Одеси неправомірними, зміну формулювання його звільнення із зазначенням звільнення з 12 липня 2021 року згідно з поданою ним заявою про розірвання трудового договору за власним бажанням від 01 липня 2021 року, відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Рішенням суду його позов було частково задоволено, було зобов`язано КЕВ м. Одеси змінити формулювання звільнення ОСОБА_1 , зазначивши звільнення з 12 липня 2021 року згідно з поданою ним заявою про розірвання трудового договору за власним бажанням від 01 липня 2021 року, відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Рішення набрало законної сили у 2022 році, однак по цей час відповідач його не виконує, чим порушив трудові права ОСОБА_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 було задоволено частково.

Зобов`язано КЕВ м. Одеси видати ОСОБА_1 довідку про його роботу в КЕВ м. Одеси із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посад, часу роботи, розміру заробітної плати та інших даних.

Стягнуто з КЕВ м. Одеси на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки та Наказу про звільнення у розмірі 139656,82 грн.

Стягнуто з КЕВ м. Одеси на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при його звільненні у сумі 31340,13 грн.

Стягнуто з КЕВ м. Одеси на користь ОСОБА_1 , у якості моральної шкоди, 7000 грн.

В решті вимог позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник КЕВ м. Одеси, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за ст. 117 КЗпП України, так і за ст. 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. Таким чином, на думку апелянта, застосоване судом одночасне подвійне стягнення середнього заробітку протирічить положенням законодавства.

Крім того, суд першої інстанції стягнув середній заробіток за час затримки видачі позивачу трудової книжки та наказу про звільнення з 12 липня 2021 року по 12 липня 2022 року, тобто за 1 рік, хоча позивач знав про порушення свого права, починаючи з 2022 року, але звернувся до суду із пропуском тримісячного терміну.

Також апелянт посилається на те, що суд безпідставно, без належних та допустимих доказів, частково задовольнив позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 7000 грн., хоча у мотивувальній частині рішення оцінив моральну шкоду в сумі 5000 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на ту обставину, яка, на його думку, була проігнорована судом першої інстанції, що правильна сума стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні дорівнює 203437,10 грн.

Крім того, отримана арифметичним розрахунком сума середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та наказу, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 518489,69 грн., а не 139656,82 грн., які були стягнути судом першої інстанції. Апелянт вважає, що період затримки у видачі звільненому працівнику його трудової книжки та витягу з наказу про звільнення складає більше 3 років та 8 місяців, і не з вини працівника. Відповідно, виплата середнього заробітку має проводитись за весь час вимушеного прогулу, тобто за 943 робочих дня.

Також судом не надано належної оцінки доводам позивача про стягнення на його користь моральної шкоди в сумі 30000 грн., яка є реальною сумою за його моральні страждання від протиправної бездіяльності відповідача.

Сторони про розгляд справи на 28 квітня 2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з`явився представник КЕВ м. Одеси .

Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги представника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси та ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, з 15 листопада 2015 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з КЕВ м. Одеси, з 29 січня 2016 року працював на посаді інженера виробничого відділення.

01 липня 2021 року позивач звернувся до начальника КЕВ м. Одеси із заявою про розірвання трудового договору за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного та трудового договорів.

Наказом КЕВ м. Одеси від 22 липня 2021 року № 137 було звільнено позивача 22 липня 2021 року на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2021 року у справі №947/24384/21, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року та постановою Верховного Суду від 17 січня 2024 року, позов було задоволено частково, визнано дії КЕВ м. Одеси протиправними, зобов`язано КЕВ м. Одеси змінити формулювання звільнення ОСОБА_1 , зазначивши днем звільнення 12 липня 2021 року, згідно з поданою позивачем заявою про розірвання трудового договору за власним бажанням від 01 липня 2021 року, відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

За приписами ст. 44 КЗпП при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п. 6 ст. 36 та п. 1, 2 і 6 ст. 40, п. 6 ч. 1 ст. 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, вчинення мобінгу (цькування) стосовно працівника або невжиття заходів щодо його припинення (ст. 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у п. 5 ч. 1 ст. 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Статтею 49 КЗпП встановлено, що роботодавець зобов`язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.

Статтею 116 КЗпП визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Відповідно до ст. 117 КЗпП, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Матеріалами справи встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 12 липня 2021 року останньому не була виплачена вихідна допомога, передбачена ст. 44 КЗпП, у розмірі, не меншому тримісячного середнього заробітку, і доказів протилежного відповідачем не надано.

Середньомісячна заробітна плата позивача складає 10446,71 грн. ((13767,08 + 7126,34): 2), де 13767,08 грн. – заробіток позивача за травень, 7126,34 грн. – заробіток позивача за червень 2021 року), а отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що розмір вихідної допомоги при звільненні складає 31340,13 грн. (10446,71 х 3), який підлягає стягненню з відповідача.

У день звільнення працівника підприємство зобов`язане здійснити з ним повний розрахунок і видати йому трудову книжку із записом про звільнення під розписку в журналі обліку (ст. 47 Кодексу законів про працю, далі - КЗпП); Постанова №301, п. 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58).

У такому випадку власник або уповноважений ним орган в день звільнення надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника. Трудову книжку відправляти поштою без письмової згоди співробітника не можна.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач надав суду першої інстанції докази відправлення позивачу повідомлення про необхідність отримання трудової книжки разом з витягом з Наказу №20 від 22 січня 2024 року, у якому змінено формулювання та дата звільнення (а.с. 78-85), однак, відправлення було повернуто з формулюванням «закінчення встановленого терміну зберігання».

Згідно ст. 235 ч. 5 КЗпП, у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Середньоденний заробіток позивача складає 549,83 грн. (13767,08 + 7126,34) : (18+20), де 13767,08 грн. – заробіток позивача за травень, 7126,34 грн. – заробіток позивача за червень, 18 та 20 число відпрацьованих позивам днів відповідно у травні та червні 2021 року.

Таким чином, колегія суддів погоджується із доводами суду про те, що середній заробіток за час затримки видачі позивачу трудової книжки та Наказу про звільнення становить 139656,82 грн., де 254 – кількість днів з 12 липня 2021 року по 12 липня 2022 року, тобто 1 рік, згідно вимог ст. 235 КЗпП, та який підлягає стягненню з відповідача.

Також судом правильно встановлено, що відповідач, у порушення ст. 49 КЗпП, не видав позивачу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати, а тому його слід зобов`язати видати її позивачу.

Щодо відшкодування моральної шкоди.

Як визначено у ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Отже, моральна шкода відшкодовується працівнику тільки у разі порушення роботодавцем його законних прав.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що правовідносини, що виникають із заподіяння позадоговірної моральної шкоди, регулюються також ст. ст. 23, 1167 ЦК України.

Згідно ч. ч. 1-3 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.

Таким чином, за загальним правилом, моральну шкоду відшкодовує особа, яка її завдала, за наявності її вини.

Аналогічного підходу дотримується і Верховний Суд, що знайшло своє відображення у постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 335/10080/15-ц (провадження № 61-10703св18).

У постанові від 23 вересня 2019 року у справі № 638/10448/14-ц (провадження № 61-23506св18) Верховний Суд зазначив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 вважає, що бездіяльністю позивача тривалістю більше ніж 2,5 роки, яка виразилася у грубому порушенні його трудових прав, душевних стражданнях, приниженні честі та гідності, втрати нормальних життєвих зв`язків, що вимагало додаткових зусиль тля організації життя, йому завдано моральної шкоди, яку позивач оцінює у 30000 грн.

Суд першої інстанції правильно погодився з доводами позовної заяви, що позивачу було дійсно завдано моральної шкоди, яка виразилася у душевних стражданнях, яку останній зазнав з боку відповідача у зв`язку з протиправною його поведінкою, порушенні звичайних життєвих зв`язків, що вимагало від нього додаткових зусиль для організації життя, яку суд вірно оцінив у 7000 грн.

Крім того, як правильно зазначено судом, у постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 686/20491/18 Верховний Суд зазначив, що аналіз ч.1 ст.117, ч.1 ст.116 КЗпП України дає підстави для висновку, що обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 цього Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Отже, положеннями ст. ст. 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Однак, за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за ст. 117 КЗпП України, так і за ст. 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Відповідно, суд обґрунтовано не вбачав підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги у сумі 70378,24 грн.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, як в цілому, так і кожному окремо, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про неправильний розрахунок судом першої інстанції суми стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка на його думку, має дорівнювати 203437,10 грн., а сума середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та наказу, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, має становити 518489,69 грн., - колегія суддів до уваги не приймає, оскільки порядок розрахунку вказаних сум ґрунтується на власному тлумаченні апелянтом норм права, та є необґрунтованим.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, судом не надано належної оцінки доводам позивача про стягнення на його користь моральної шкоди в сумі 30000 грн, яка є реальною сумою за його моральні страждання від протиправної бездіяльності відповідача, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, враховуючи всі доводи, які навів позивач у своїй позовній заяві, й беручи до уваги особливе світосприйняття кожної людини у випадку порушення її прав, колегія суддів доходить висновку, що наведених ОСОБА_1 доводів за обставин цієї справи не достатньо для стягнення на його користь моральної шкоди в сумі 30000 грн., оскільки із позовної заяви не вбачається, чому саме позивач обрахував свою моральну шкоду саме у вказаному у розмірі. Саме лише посилання позивачем на вказані у позові обставини не достатньо, оскільки позивач повинен послатися на конкретні докази, які, на його думку, могли б підтвердити ці обставини.

Тобто, моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов`язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення. Аналогічна правова позиція щодо покладення обов`язку доказування моральної шкоди на позивача викладена у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 815/6107/17

За обставин справи, що переглядається, а також враховуючи неподання ОСОБА_1 достатніх доказів на підтвердження належного обґрунтування її розміру, стягнення моральної шкоди в сумі 7000 грн. є достатньою і справедливою сатисфакцією.

Безпідставними при цьому є доводи апеляційної скарги представника КЕВ м. Одеси про те, що суд безпідставно, без належних та допустимих доказів, частково задовольнив позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 7000 грн., хоча у мотивувальній частині рішення оцінив моральну шкоду в сумі 5000 грн., - оскільки вказана описка у мотивувальній частині судового рішення не суттєво не впливає на його зміст може бути виправлена у встановленому законом порядку, та не може бути правовою підставою для скасування законного рішення суду.

Аналогічно необґрунтованими є доводи апеляційної скарги представника КЕВ м. Одеси про пропуск позивачем строку позовної давності.

Так, на момент звільнення позивача з військової служби (12 липня 2021 року) ч. 2 ст. 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Крім того, суд наголошує, що відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року № 1423 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 р. № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 квітня 2023 року.

З огляду на вказане, доводи апеляційної скарги щодо пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом, відповідно до положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року), не обмежене будь-яким строком.

Також, колегія суддів вважає, що інші доводи апеляційних скарг зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянтів із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (п. 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2025 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу представника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси -залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 лютого 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 08 червня 2026 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді Є.С. Сєвєрова

О.М. Таварткіладзе