Постанова від 02 березня 2026 р. у справі №946/654/22 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3605/26

Справа № 946/654/22

Головуючий у першій інстанції Пащенко Т. П.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.03.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Карташова О.Ю., Кострицького В.В.,

за участю секретаря судового засідання – Шахової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 16 червня 2025 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права особи на частку у спільному майні співвласників, визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні майном шляхом вселення у квартиру, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди,

встановив:

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним вище позовом, у якому просила:

1. припинити право власності ОСОБА_2 на частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м., реєстраційний номер майна: 35059884, згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №295640809 від 21.01.2022 року,

2. визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу майна, що знаходиться у спільній частковій власності, право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м., реєстраційний номер майна: 35059884, згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №295640809 від 21.01.2022 року,

3. сплатити ОСОБА_2 з депозитного рахунку Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області грошову компенсацію за частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м., реєстраційний номер майна: 35059884, згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №295640809 від 21.01.2022 року, у сумі 73 397 грн.

Позов обґрунтований тим, що з 07.06.2002 року по 11.09.2012 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, у якому сторонами набуто право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 29.11.2019 року у справі за №500/6458/17, 29.11.2019 року в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_2 визнано право власності на частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м.

Водночас ОСОБА_2 не проживає у вказаній квартирі, у зв`язку з тим, що має інше житло, що йому подарувала мати.

Посилаючись на те, що сторони перебувають не лише у спірних, але й у конфліктних відносинах, що виниклі на тлі взаємної неприязні колишнього подружжя у зв?язку з неспроможністю сторін вирішити у позасудовому порядку питання стосовно поділу набутого за час шлюбу майна, а також визначення розміру аліментів на утримання доньки, ОСОБА_1 заявляє про неможливість сторонами у спорі спільно володіти і користуватись майном та відповідно до положень ст. 365 ЦК України просить припинити право власності ОСОБА_2 на частину квартири АДРЕСА_1 з компенсацією її вартості.

У квітні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив:

1. усунути йому перешкоди в користуванні його власністю шляхом вселення його у квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м. ,

2. зобов`язати ОСОБА_1 передати йому ключі від вхідних та інших дверей цієї квартири і в подальшому не чинити перешкод у користуванні частиною у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м.,

3. стягнути з ОСОБА_1 на його користь моральну шкоду в розмірі 200 000 грн та судові витрати.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_2 на праві власності належить частини квартири АДРЕСА_1 , у користуванні якою йому з 2017 року ОСОБА_1 чиняться перешкоди. Зокрема, у листі від 13.02.2022 ОСОБА_1 повідомила ОСОБА_2 , що останній не має права мешкання у спірній квартирі і питання може бути вирішено виключно в судовому порядку.

Починаючи з 2017 року через вказану вище протиправну поведінку ОСОБА_1 . ОСОБА_2 відчуває моральні страждання, перебуває в постійному нервовому стресі, переживаннях, порушенні режиму сну, а також, має місце погіршення взаємовідносин з оточуючими. ОСОБА_2 змушений не лише періодично відвідувати судові органи для доведення своєї правоти, а й страждати від наклепів з боку ОСОБА_1 , які вона висловлює не лише під час судових засідань, а й навіть при зверненні до правоохоронних органів, з неправдивими повідомленнями про начебто його протиправні дії. Моральну шкоду, спричинену протиправною та тривалою поведінкою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 оцінює в сумі 200 000 грн.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 16 червня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 . Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Усунуто ОСОБА_2 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 передати ОСОБА_2 ключі від вхідних та інших дверей квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо судових витрат.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на обставини, якими обґрунтовано позов, яким на переконання скаржниці судом першої інстанції не надано належної правової оцінки, просить скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 16 червня 2025 року у частині відмови у задоволенні її позову та часткового задоволення зустрічних позовних вимог та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити заявлені нею позовні вимоги у повному обсязі та відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

Скаржниця зауважує про ненадання відповідачем жодних доказів іншої вартості спірної квартири, ніж та що визначена договором купівлі-продажу від 04.11.2011 року.

Щодо задоволення зустрічних позовних вимог, то такі не підлягають задоволенню, у зв`язку із наявністю підстав для задоволення первісних позовних вимог. Наявність у ОСОБА_2 іншого житла свідчить про те, що ОСОБА_1 не порушувалось його жодних прав чи інтересів.

Водночас, задоволення зустрічних позовних вимог порушує права ОСОБА_1 та доньки сторін на житло.

У судовому засіданні представник скаржниці ОСОБА_1 – адвокат Воронков В.О. підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Панченко А.В. заперечуючи проти апеляційної скарги ОСОБА_2 просила залишити таку без задоволення, а рішення суду без змін.

Заслухавши доповідача, пояснення представника скаржника за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду в оскаржуваній частині відповідає вказаним вимогам.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено обставин щодо неможливості володіння і користування спірним майном (квартирою) разом з відповідачем, а також, що вартість частки квартири внесена нею на депозитний рахунок суду є дійсною вартістю квартири, і виплата відповідачу компенсації в такому розмірі не завдасть останньому істотної шкоди.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, до якого суд дійшов з додержанням вимог матеріального закону, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин та у відповідності норм процесуального права, з огляду на таке.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні спору.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до частин першої, другої статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Згідно зі статтею 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Таким чином, на відміну від поділу спільної часткової власності, за якого власність припиняється для всіх її учасників, у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна право спільної часткової власності на це майно припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Статтею 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

При цьому право власності співвласника на частку у спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Питання про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі N 908/1754/17 (провадження N 12-180гс18) зроблено висновок, що відсутність конструкції ("за наявності одночасно") в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності.

При вирішенні спорів, що випливають зі спільної часткової власності, підлягає врахуванню та обставина, що для припинення права власності на частку у майні необхідно дотримуватися принципу пропорційності між переслідуваною метою та позбавленням особи права власності.

Як встановлено судом першої інстанції та убачається з матеріалів справи, з 07.06.2002 року по 11.09.2012 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 04.11.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Ізмаїльського міського нотаріального округу Одеської області придбали квартиру АДРЕСА_1

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 29.11.2019 року, залишеним у силі постановою Верховного Суду від 15.12.2021 року, у справі за №500/6458/17, 29.11.2019 року в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_2 визнано право власності на частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м.

Відповідно до Висновку судової будівельно-технічної експертизи судового експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Петрушиної О. №23-1716 від 30.08.2023 року: 1. Враховуючи те, що через відсутність технічної можливості організувати додатковий вхід - вихід, виділити житлові кімнати, додаткові приміщення для окремого передпокою, коридору, кухні, ванної кімнати, туалету, для кожного співвласника окремо неможливо, без порушення вимог п.п. 5.17, 5.19, 5.20, 5.22, 5.23 державних будівельних норм України ДБН В.2.2-15-20019 [3], квартира АДРЕСА_1 не підлягає поділу в натурі в ідеальних частках або в частках з незначним відступом від ідеальних, згідно п.14 Постанови Пленуму ВСУ N?20 від 22.12.1995р. [4]. 2. Квартира АДРЕСА_1 є неподільною. 3. З урахуванням незначних відхилень від ідеальних часток, можливо виділити співвласнику N?1 житлову кімнату «б» площею 12,6 м2, співвласнику N?2 - житлову кімнату «7» площею 16,2 м2 квартири N? 9, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Місця загального користування (коридор, вбудована шафа, туалет, кухня, ванна кімната, балкон, лоджія) залишити у спільному користуванні співвласників № НОМЕР_1 та №2.

Між сторонами неприязні відносини у зв`язку з численними судовими спорами пов`язаними з утриманням спільної дитини та поділом спільного майна.

Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 , визначено вартість вказаної вище квартири АДРЕСА_3 відповідно до ціни, вказаної у п. 1.3 договору купівлі-продажу від 04.11.2011 року, а саме 146 794 грн, та внесено половину вказаної суми на депозитний рахунок суду (73 397,00 грн), для їх подальшого стягнення на рахунок ОСОБА_2 після припинення за ним права власності на цієї квартири.

Колегія суддів, погоджується із висновками суду першої інстанції стосовно ненадання позивачкою доказів дійсної вартості вказаного нерухомого майна, а відтак того, що задоволення первісних позовних вимог не завдасть відповідачу істотної шкоди, зважаючи на таке.

Верховний Суд враховує, що за змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа – добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справах «Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04; від 16 лютого 2017 року «Kryvenkyy v. Ukraine»,заява № 43768/07).

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 року за №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 25.05.1998 за №15), в пункті 12, «в ході вирішення питання про грошові стягнення у справах за позовами про захист права приватної власності на майно, суди мають виходити з того, що вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за його відсутністю – за дійсною вартістю майна на час розгляду спору. При цьому, під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості»

Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно. Вартість майна, визначається на час розгляду справи, а не на час набуття сторонами спільного майна у власність (аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі N 127/7029/15-ц, провадження N 61-9018сво18).

Апеляційний суд відхиляє посилання скаржниці на доведеність нею належними доказами вартості квартири по АДРЕСА_2 , оскільки попри заперечення відповідача щодо такої, жодних доказів, які б підтверджували, що вартість вказаного нерухомого майна на час розгляду справи є іншою, ним не надано.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.

Згідно ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Тож, зважаючи на викладене апеляційний суд відхиляє доводи скаржниці про ненадання доказів дійсної вартості нерухомого майна відповідачем, звертаючи увагу на те, що тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову, а за обставинами цієї справи, зокрема, дійсної вартості квартири АДРЕСА_1 , покладається саме на ОСОБА_1 , як позивачку у справі.

Як, обґрунтовано зауважено судом першої інстанції, позивачка ОСОБА_1 , посилається на оцінку вартості нерухомого майна, у вигляді квартири АДРЕСА_3 , визначену більше ніж 10 років тому, та не надає суду належних, допустимих та достатній доказів дійсної (актуальної) вартості цієї квартири, а отже у порушення вказаних вище вимог національного законодавства та міжнародного законодавства та практики ЄСПЛ, з наданих позивачкою доказів неможливо установити, що запропонований нею розмір компенсації вартості частки квартири АДРЕСА_1 є обґрунтованим та не призведе до покладення на ОСОБА_2 індивідуального і надмірного тягаря.

Щодо посилань скаржниці на те, що припинення права власності ОСОБА_2 на частину квартири АДРЕСА_1 не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, оскільки відповідач проживає за іншою адресою, апеляційний суд зауважує про таке.

Дійсно, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 371090595 від 22.03.2024 року ОСОБА_2 зареєстрований власником нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_4 .

Проте, як вже було зазначено раніше, припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень статті 365 ЦК України можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої вказаної статті, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Отже, сама по собі наявність у співвласника у користуванні іншого майна не є підставою для позбавлення позивача обов`язку забезпечення відповідачу обґрунтованої компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно, що за встановленими судом обставинами цієї справи позивачкою ОСОБА_1 зроблено не було.

Стосовно зустрічного позову ОСОБА_2 , апеляційний суд, погоджуючись із висновками суду першої інстанції про часткове задоволення зустрічних вимог, зауважує про таке.

ОСОБА_2 на праві власності належать частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,8 кв.м., проте ОСОБА_1 , якій належать інші частини вказаної квартири та яка проживає у такій разом з дитиною сторін, заперечує проти користування ОСОБА_2 цією квартирою.

Так у відповіді на лист ОСОБА_2 від 01.02.2022 року ОСОБА_1 пояснила, що питання його вселення до квартири АДРЕСА_1 буде вирішено виключно в судовому порядку, за умови встановлення такого порядку користування квартирою, при якому не будуть порушені права іншого співвласника квартири, а також спільної неповнолітньої доньки.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 319 ЦК України передбачено що, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Вимогами ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Заперечення співвласника щодо задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або заперечення щодо вселення співвласника та відсутність можливості у власника самостійно без звернення до співвласників реалізувати свої права (відсутність ключів від будинку тощо) за відсутності вільного доступу до належного йому майна є підставою вважати, що інший співвласник чинить перешкоди у користуванні належною позивачу власністю. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 листопада 2023 року у справі № 397/355/22 (провадження № 61-12938св23).

Тож, встановивши, що ОСОБА_1 чинить перешкоди ОСОБА_2 у користуванні належним йому майном у вигляді частини квартири АДРЕСА_1 , суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення його зустрічних вимог про усунення перешкод в користуванні майном шляхом вселення у цю квартиру, та зобов`язання відповідачку передати ОСОБА_2 ключі від вхідних та інших дверей цієї квартири.

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 — 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржницею норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.

Підсумовуючи наведене вище, колегія суддів вважає вірним та обґрунтованим висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та часткове задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , з підстав, наведених у рішенні.

Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення судом справи.

За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду в оскаржуваній частині, з мотивів наведених у скарзі.

У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 16 червня 2025 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: О.Ю. Карташов

В.В. Кострицький