Постанова від 08 червня 2026 р. у справі №640/7709/19 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2026 року

м. Київ

справа № 640/7709/19

адміністративне провадження № К/990/7427/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Дашутіна І. В.,

суддів Загороднюка А. Г., Соколова В. М.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року, ухвалене суддею Колесніковою І. С., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2025 року, ухвалену у склад колегії суддів: Кузьменка В. В., Ганечко О. М., Сорочка Є. О., у справі № 640/7709/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Громадянка Білорусі ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25 лютого 2019 року № 59-19;

- зобов`язати Державну міграційну службу України розглянути її заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала про безпідставність оскаржуваного рішення з огляду на її дійсну належність до категорії осіб, які не можуть повернутись в країну походження, оскільки можуть зазнавати там неправомірного переслідування.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 травня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в цій справі за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

На виконання вимог Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» цю справу було передано до Київського окружного адміністративного суду за належністю.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2023 року прийнято до провадження адміністративну справу та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2025 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка не надала достатньої аргументації своїм побоюванням про можливість переслідування у разі повернення в країну громадянської належності та проживання, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи установили:

ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в російській федерації, с. Тавричеське, Тавричеський край, Омська обл.; за національністю - росіянка; за віросповіданням - православна; освіта - середня спеціальна; спілкується російською, білоруською мовами, українською із словником; вдова, має недієздатну дитину, є її опікуном; є громадянкою Республіки Білорусь; паспорт громадянки Республіки Білорусь НОМЕР_1 , виданий 17 лютого 2006 року.

Рішенням Державної міграційної служби України № 59-19 від 25 лютого 2019 року позивачці відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

На підставі зазначеного рішення, Головним управлінням Державної міграційної служби в місті Києві було направлено позивачці повідомлення від 04 березня 2019 року № 43 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із рішенням Державної міграційної служби України № 59-19 від 25 лютого 2019 року, позивачка звернулася до суду з позовом.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2025 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій скаржниця зазначає пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Так, скаржниця зауважує, що суди попередніх інстанцій не врахували правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі № 420/6339/18, а саме, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Скаржниця звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано відхилили її доводи про те, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. «Обґрунтування побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об`єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо.

Оцінка побоювань повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту має бути доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.

Разом з тим, скаржниця зауважує, що суди попередніх інстанцій не в повному обсязі дослідили інформацію по країні її походження. Крім того, залишили поза увагою ту обставину, що рішення про відмову у наданні їй відповідного статусу створює загрозу повернення до країни громадянської належності, де їй загрожує небезпека.

Крім того, скаржниця зазначає, що приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів.

Також скаржниця звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій помилково дали оцінку поемі «ІНФОРМАЦІЯ_7», яка була написана в ХІХ столітті, автором якої дійсно не був її чоловік ( ОСОБА_2 ).

Зазначає, що під час співбесіди вона повідомила співробітникам Державної міграційної служби України, що її чоловік - ОСОБА_2 був автором поеми «ІНФОРМАЦІЯ_8», яку він написав в 1994 році під псевдонімом ОСОБА_2 та яка була присвячена особистості президента Білорусі ОСОБА_6 , однак судами попередніх інстанцій не було надано цим обставинам належної правової оцінки.

Отже, на думку скаржниці, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про необґрунтованість поданої заяви про надання їй статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій є обґрунтованими та правильними, а тому оскаржувані судові рішення є законними та не підлягають скасуванню.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції, та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить з такого.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно із частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин першої та сьомої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року № 1146/19884.

Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно із статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Відповідно до частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Виходячи із системного тлумачення наведених вище положень вбачається, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

При цьому, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Також пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачка стверджувала, що була цивільною дружиною поета ОСОБА_2 . Зазначала, що проживала з ним з 1971 року до 1978 року, потім одружилась із ОСОБА_5 і проживала з ним у шлюбі з 1978 року до 1988 року, а з 1988 року знову проживала з ОСОБА_2 до його смерті, а саме до 1996 року. За словами позивачки, її чоловіка ОСОБА_2 вбили «кегебісти» в 1996 році через публікацію ним поеми про ОСОБА_6 (« ІНФОРМАЦІЯ_7 »). Зауважувала, що її чоловік писав політичні очерки, книги, був журналістом, критикував владні дії і постійно піддавався обшукам. Позивачка також стверджувала, що її переслідували спецслужби, а її маму вбили «кегебісти» в 2006 році після того, як вона (позивачка) подала до суду на ОСОБА_6 . При цьому, родичі, які теж були «кегебістами», намагалися відібрати квартиру.

Позивачка також повідомила, що ІНФОРМАЦІЯ_2 її чоловіка ОСОБА_2 привезли в лікарню без свідомості, а ІНФОРМАЦІЯ_2 він помер. На її думку, це зробили люди із «ескадрону смерті» в його квартирі. Свідком цих подій вона не була.

Крім того, зазначала, що одного разу до неї прийшов командир «ескадрону смерті» ОСОБА_8 . Вона вирішила, що спецслужби серйозно нею зацікавилися і прийняла рішення про виїзд із країни. Після цього випадку через 2 дні вона виїхала електричкою до Чернігова.

При цьому, під час співбесіди від 19 квітня 2018 року позивачка зазначила, що хоче поїхати із України: «Хотіла б поїхати в Польщу».

У ході розгляду справи судами попередніх інстанцій були враховані такі обставини.

Інформація про поета ОСОБА_2 міститься у відкритому доступі за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_9.

Що стосується поеми « ІНФОРМАЦІЯ_7 », то інформація про цей твір міститься у відкритих джерелах.

За інформацією, яка міститься у відкритому доступі російською мовою, зокрема за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_10, «ІНФОРМАЦІЯ_7» - історія і міфологія. Розхожі омани: «...Довгий час «Лука» існував в усній і рукописній традиції. Передача і переписування художнього твору таким шляхом найчастіше веде до змін, «поправок» і помилок в тексті. Тому досить складно встановити дефінітивний варіант тексту «Луки». Ще більш важко, навіть неможливо, без звернення до джерел встановити авторство і час написання поеми.....

...Вірш «Луки» - це ямбічний тетраметр, типовий для XIX століття (після 1820 pоку), з характерним для цієї епохи ритмічним профілем. Всі варіанти « Луки » виявляють разючу подібність з пушкінським віршем 1830-х років (лірикою 1830-33 pp. і двома поемами: « Єзерський», 1832 і «Мідний вершник», 1833). Дана схожість, зрозуміло, зовсім не означає, що ми хочемо приписати авторство «Луки» Пушкіну; про подібну атрибуцію не може бути й мови - пушкінська еротична образність і гумор набагато витонченіший і не мають нічого спільного з грубим натуралізмом «Луки ».

...Всі перераховані вище факти говорять на користь того, що ОСОБА_10 не міг бути автором поеми, і що вона була створена, ймовірно, не раніше першої і не пізніше останньої третини XIX століття. Очевидно, немає жодного шансу, що ця поема, хоча б в самому початковому начерку, могла б існувати в XVIII столітті».

Таким чином, вважається, що твір « ІНФОРМАЦІЯ_7 » було написано раніше першої і не пізніше останньої третини XIX століття. Встановити авторство твору наразі неможливо. Спеціалісти вважають, що твір довго існував в усній і рукописній традиції та переписувався.

Отже, суди попередніх інстанцій зазначили, що імовірно поет ОСОБА_2 міг бути певним чином причетним до переписування даного твору.

Водночас, враховуючи інформацію, наведену вище, суди зауважили, що ОСОБА_2 , який народився в 1935 році, не може бути автором поеми «ІНФОРМАЦІЯ_7», написаної в XIX столітті.

Крім того, інформація про країну походження не містить даних про вбивство поета ОСОБА_2 .

Щорічний звіт «Репортери без кордонів» за 2005 рік - Білорусь також не містить інформації про таке вбивство.

Доповідь Human Rights Watch «Республіка Білорусь: дроблення громадянського суспільства» від 01 серпня 1997 pоку, доступ англійською мовою за адресою: http://www.unhcr.org/cgi-bin/texis/vtx/refworld/rwmain?docid=45cafe6c2, яка дуже детально охоплює питання поводження з вільною пресою в країні, також не містить інформації про такий інцидент.

Відповідно, малоймовірно, що якби було здійснено таке резонансне вбивство, то цей факт не був би задокументований в зазначених звітах.

Враховуючи інформацію, наведену вище, суди попередніх інстанцій зазначили, що матеріальний елемент, що чоловіка позивача - поета ОСОБА_2 було вбито політичним режимом в Білорусі після опублікування твору «ІНФОРМАЦІЯ_7», не може бути визнаний правдоподібним та доведеним. При цьому, в матеріалах особової справи не має жодних підтверджень, окрім слів позивачки, що поет ОСОБА_2 був її цивільним чоловіком.

Крім того, під час співбесіди 10 травня 2018 року та в пунктах 4.2, 4.3 анкети особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачка повідомляла про те, що в країні походження вона брала участь у всіх мітингах, що проводились в Мінську та Гомелі, стояла з плакатами, проживала в палатках. Крім того, вона брала участь у демонстраціях партії «Білоруського народного фронту» (до якого подала заяву на вступ і не знає, чи була вона прийнята) з метою донести правду про загибель поета ОСОБА_2 .

Також позивачка під час співбесід зазначала, що у неї постійно відбувалися обшуки, відбирали всі кошти, всі продукти. Протягом останніх років її попереджали, що посадять у в`язницю, постійно обшукували, їй виривали дроти в квартирі, щоб світла не було, знущалися, хотіли вижити.

Суди попередніх інстанцій зазначили, що інформація про країну походження (далі - ІКП), долучена до матеріалів справи, підтверджує твердження позивача щодо репресій опозиційних демонстрацій в Білорусі.

Відповідно до ІКП для учасників мітингів наслідками участі у зазначених заходах були адміністративні покарання, у тому числі ув`язнення та побиття.

При цьому, суди попередніх інстанцій зазначили, що позивачка ймовірно могла брати участь у мітингах, організованих опозицією в Мінську та Гомелі, але є серйозні підстави вважати, що її участь у таких заходах не мала жодних наслідків, оскільки вона не згадує та не надає свідчень про жодні адміністративні затримання її чи штрафні санкції, застосовані до неї.

Також суди попередніх інстанцій зазначили про те, що у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та під час співбесіди 25 вересня 2017 року позивачка не надавала жодних свідчень щодо вбивства її матері.

Водночас суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що під час співбесіди від 19 квітня 2018 року позивачка повідомила, що її матір вбила жінка на ім`я ОСОБА_12 , яка прибула із Мінська і проживала з братом заявниці, а також висловила припущення, що ця жінка, на її думку, працювала на владу Білорусі . При цьому позивачка підтвердила, що доказів цього не має.

Разом з тим, під час співбесіди від 10 травня 2018 року позивачка зазначила, що її матір катували та вбили «кегебісти» після того, як заявниця подала до суду позов на ОСОБА_6 у 2006 році. Отже, твердження позивачки є нелогічними та заплутаними.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що політичні мотиви, на які посилається позивачка, і через які влада Білорусі скоїла би вбивство її матері, відсутні.

Ураховуючи викладене, а також той факт, що твердження позивачки щодо вбивства її матері є непослідовними, суперечливими, плутаними, суди попередніх інстанцій зауважили, що матеріальний елемент стосовно того, що її матір вбили «кегебісти» у 2006 році після того, як вона подала до суду позов на Лукашенка, не може бути визнаний правдоподібним та доведеним.

Отже, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо неможливості повернення/перебування позивачки на території країни походження через переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, у цій справі немає.

Крім того, позивачка не надала достатньої аргументації своїм побоюванням у разі повернення в країну громадянської належності та проживання, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідали б вимогам пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Колегія суддів також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що побоювання, які виникли у позивачки, мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними доказами, остання не має доказів наявності погроз у свій бік, як і не має інших документальних підтверджень її слів.

Крім того, самою позивачкою було зазначено, що Білорусь вона залишила в 2007 році, а з заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, остання звернулась лише в 2019 році, тобто через понад 12 років.

Водночас Верховний Суд у своїх постановах від 16 лютого 2018 року у справі № 825/608/17, від 07 жовтня 2019 року у справі № 440/134/19, від 30 січня 2020 року у справі № 826/10336/18, від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19 зазначав, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відсутні обставини, які могли б бути визнані достатньою правовою підставою для визнання позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до умов, передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують і не вказують на те, що судами при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Фактично наведені скаржницею у касаційній скарзі доводи стосуються здебільшого переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, що не входить в межі повноважень суду касаційної інстанції згідно із положеннями частини другої статті 341 КАС України.

Також колегія суддів зауважує, що судова практика, на яку посилається скаржниця у касаційній скарзі, є нерелевантною обставинам цієї справи. Наведена скаржницею постанова Верховного Суду стосується здебільшого оцінки встановлених судами обставин та досліджених ними доказів, а тому посилання скаржниці в цій частині не узгоджуються з наведеною підставою касаційного оскарження судових рішень - пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Ураховуючи викладене, Суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

З огляду на зазначене та керуючись статтями 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2025 року у справі № 640/7709/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Дашутін

Судді А. Г. Загороднюк

В. М. Соколов