Рішення від 08 червня 2026 р. у справі №642/3691/26 — Холодногірський районний суд міста Харкова

09 червня 2026 року

Справа № 642/3691/26

Провадження № 2/642/1796/26

РІШЕННЯ

Іменем України

09 червня 2026 року м. Харків

Холодногірський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого – судді Гримайло А. М.,

за участю секретаря судових засідань – Антонян А. М.,

представника позивача – адвоката Киричук Г. М.,

представника відповідача – адвоката Токаренко Х. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Харкові в порядку спрощеного позовного провадження з викликом (повідомленням) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним призупиненням дії трудового договору,

у с т а н о в и в:

14.05.2026 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» (далі – АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця»), у якому просить стягнути з АТ «Укрзалізниця» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.07.2022 по 15.09.2025 включно у розмірі 244 041,70 грн. з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при фактичній виплаті, а також витрати на сплату судового збору у розмірі 2 440,42 грн.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він перебуває у трудових відносинах з регіональною філією «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця». З 01.01.2017 його було призначено на посаду майстра цеху дефектоскопії у виробничий підрозділ «Ізюмська дистанція колії» (ПЧ-5 Ізюм), де він виконував свої посадові обов`язки в м. Ізюм. 14.07.2022 відповідачем було видано наказ № 239/ВД про призупинення дії трудового договору, укладеного з позивачем. При цьому з указаним наказом ОСОБА_1 не було належним чином ознайомлено, а про існування наказу стало відомо лише 12.10.2024.

Таким чином, відповідач фактично позбавив його можливості своєчасно відреагувати на відповідне рішення, реалізувати свої трудові права та оскаржити незаконні дії у розумний строк. 16.10.2024 ОСОБА_1 звернувся до роботодавця із заявою про відновлення дії трудового договору, однак належної реакції на звернення не отримав, у зв`язку з чим був змушений звернутися до суду за захистом своїх трудових прав.

Постановою Харківського апеляційного суду від 16.09.2025 у справі № 642/7182/24 рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2025 скасовано та ухвалено нове, яким поновлено дію трудового договору, укладеного між ОСОБА_1 та регіональною філією «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця». Вважав, що наказ № 239/ВД від 14.07.2022, яким було призупинено дію трудового договору, визнано незаконним, а право позивача на працю - порушеним. 29.09.2025 відповідач видав наказ № 522/ВД про виконання рішення суду та відновлення дії договору з 16.09.2025.

30.03.2026 ОСОБА_1 звернувся до відповідача з вимогою про виплату середнього заробітку, на що отримав відмову (лист від 06.04.2026 №131-5 5/113) з аргументацією, що наказ про призупинення не був скасований судом, вважає, що така відмова у виплаті з посиланням на те, що наказ № 239/ВД не був формально скасований, є маніпулятивною, оскільки постановою Харківського апеляційного суду від 16.09.2025 було поновлено дію договору, що за своєю правовою природою є повним відновленням прав працівника, які були обмежені цим наказом. Відповідно до принципу верховенства права, судове рішення про поновлення дії договору автоматично нівелює правові наслідки незаконного наказу з моменту його видання, тому він змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою Холодногірського районного суду м. Харкова від 15.05.2026 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

27.05.2026 від представника відповідача АТ «Українська залізниця» Григор`єва І. В. надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач проти позову заперечує та просить відмовити у його задоволенні у повному обсязі, у зв`язку з тим, що рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2026 у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Південна залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення дії трудового договору відмовлено. Постановою Харківського апеляційного суду від 16.09.2025 апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2025 у частині поновлення дії трудового договору скасовано, позовні вимоги в цій частині задоволено; поновлено дію трудового договору, укладеного між ОСОБА_1 та Регіональною філією «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця», рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2025, яким відмовлено у задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування наказу від 14.07.2022 № 239/ВД про призупинення дії трудового договору Харківським апеляційним судом залишено без змін.

Харківський апеляційний суд у постанові від 16.09.2025 у справі № 642/7182/24 дійшов висновку, що ОСОБА_1 займає посаду майстра цеху дефектоскопії у виробничий підрозділ «Ізюмська дистанція колії» (ПЧ-5 Ізюм) в Регіональній філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця», фактично робота була зупинена у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, тобто АТ «Укрзалізниця» мала право на призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 , оскільки станом на час видання відповідного наказу останній не мав можливості виконувати свої трудові обов`язки, а позивач не міг запропонувати інші.

Рішення суду про те, що оскаржуваний наказ відповідає вимогам ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та об`єктивним економічним реаліям, в яких відповідач опинився внаслідок збройної російської агресії, не містить ознак дискримінації по відношенню до позивача, відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. Постанова Харківського апеляційного суду від 16.09.2025 у справі № 642/7182/24 набрала законної сили з дня її прийняття, не скасована судом касаційної інстанції, отже, оскільки наказ від 14.07.2022 № 239/ВД про призупинення дії трудового договору судом не скасований, правові підстави для нарахування та виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

Представник позивача у судове засідання з`явилася, позов підтримала, просила позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, надала пояснення аналогічні доводам позовної заяви.

Представник відповідача у судове засідання з`явилася, позовні вимоги не визнала, просила у їх задоволенні відмовити у повному обсязі, надала пояснення, аналогічні позиції, викладеній у відзиві на позов.

Судом враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

З 01.01.2017 ОСОБА_1 було призначено на посаду майстра цеху дефектоскопії у виробничий підрозділ «Ізюмська дистанція колії» Регіональної філії «Південна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», що підтверджується копією трудової книжки НОМЕР_1 (а. с. 17-27).

Наказом АТ «Укрзалізниця» «Про зупинення дії трудового договору» від 14.07.2022 №239/ВД з 14.07.2022 у зв`язку з воєнною агресією РФ проти України припинено вимушений простій, запроваджений наказом № 70/ВД та 118/ВД від 24.02.2022, для працівників Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця», зокрема ОСОБА_1 ; з 14.07.2022 призупинено дію трудового договору зазначеним у додатку працівникам; відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії договору у повному обсязі покладено на державу, що здійснює військову агресію (а. с. 28-30).

Судом встановлено, що протягом строку призупинення дії трудового договору ОСОБА_1 заробітну плату не отримував, що не оспорюється сторонами та підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу Державного реєстру загальнообов`язкового державного страхування Пенсійного фонду України (а. с. 39-49).

15.10.2024 ОСОБА_1 звернувся до Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» із заявою про відновлення дії трудового договору у зв`язку з його готовністю стати до роботи та виконувати свої трудові обов`язки (а. с. 31).

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2025 у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу № 239/ВД від 14.07.2022 про призупинення дії трудового договору в частині призупинення дії трудового договору із майстром цеху ОСОБА_1 ; поновлення дії трудового договору, укладеного між ОСОБА_1 та Регіональною філією «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» з дати винесення рішення судом відмовлено у повному обсязі.

Постановою Харківського апеляційного суду від 16.09.2025 у справі № 642/7182/24 за позовом ОСОБА_1 до Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» про визнання незаконним та скасування наказу від 14.07.2022 № 239/ВД про призупинення дії трудового договору, поновлення дії трудового договору, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2025 в частині поновлення дії трудового договору скасовано, позовні вимоги в цій частині задоволено; поновлено дію трудового договору, укладеного між ОСОБА_1 та Регіональною філією «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця», в іншій частині рішення суду залишено без змін (а. с. 32-38).

Як вбачається з копії наказу Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» «Про поновлення дії трудового договору» від 29.09.2025 № 522/ВД з 16.09.2025 відновлено дію трудового договору ОСОБА_1 майстра цеху дефектоскопії у виробничий підрозділ «Ізюмська дистанція колії» Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця», з 16.09.2025 ОСОБА_1 виключено з наказу від 14.07.2022 № 239/ВД (а. с. 10).

30.03.2026 ОСОБА_1 звернувся до Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» з вимогою про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (а. с. 50-57).

Листом АТ «Укрзалізниця» від 06.04.2026 у задоволенні вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 відмовлено, оскільки рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2025 у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Південна залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу № 239/ВД від 14.07.2022 в частині призупинення дії трудового договору із майстром цеху ОСОБА_1 відмовлено, рішення в цій частині постановою Харківського апеляційного суду від 16.09.2025 залишено без змін (а. с. 58-59).

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України).

Згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За правилами ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зі ст. 43 Конституції України вбачається, що кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, дія воєнного стану триває дотепер.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Згідно з пунктом 3 Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, також передбачено можливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також введення тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року, який набув чинності 24 березня 2022 року (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану". На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно Прикінцевих положень Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" визначено початок набрання чинності Законом з дня, наступного за днем його опублікування. Доповнено Главу XIX "Прикінцеві положення" Кодексу законів про працю України пунктом 2, відповідно до якого під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". Передбачено, також, що цей Закон діє протягом воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану, крім частини третьої статті 13 цього Закону, яка втрачає чинність з моменту завершення виплати державою, що здійснює військову агресію проти України, відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам.

Згідно з положеннями ст. 5 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" встановлено, що у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Відповідно до абз. 1, 2 ч. 1, ч. 4 ст. 13 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором у зв`язку із збройною агресією проти України, що виключає можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором.

Під час та за період призупинення дії трудового договору роботодавець не зобов`язаний виплачувати працівнику заробітну плату, здійснювати гарантійні та компенсаційні виплати (крім сум, які належали такому працівнику на день призупинення дії трудового договору) і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і трудовим договором (у тому числі надавати, оплачувати та компенсувати будь-які відпустки, дні відпочинку, допомогу по тимчасовій непрацездатності, подавати відповідні заяви-розрахунки, передбачені законодавством про загальнообов`язкове державне соціальне страхування).

Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України.

Як вбачається з приписів ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.05.2025 у справі № 758/4178/22 Об`єднана палата зауважила, що сам по собі факт військової агресії проти України не є безумовною підставою для призупинення роботодавцем дії трудового договору. Формулювання положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу «Про призупинення дії трудового договору»), що дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи, й використання сполучника «та» дозволяє зробити висновок, що саме настання цих двох обставин одночасно дозволяє використовувати призупинення трудового договору з працівником як тимчасову виключну подію;

обов`язковість одночасного настання обставин неможливості роботодавця надати роботу і неможливості виконувати роботу працівником для застосування положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу АТ «НАК «Нафтогаз України» №75 від 14 квітня 2022 року «Про призупинення дії трудового договору») є визначальною, оскільки можливість продовження виконання умов трудового договору хоча б однією із сторін та пов`язані з такою можливістю правові наслідки для іншої сторони - не породжують правові наслідки у зв`язку із призупиненням дії трудового договору, й в кінцевому результаті нівелюють необхідність/можливість застосування цієї норми закону;

у КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України;

відновлення порушеного права працівника на працю повинно здійснюватись не тільки визнанням наказу про призупинення дії трудового договору з працівником незаконним й поновленням дії трудового договору, а так само виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, застосовуючи норми статті 235 КЗпП України;

відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України, у випадку обґрунтованості призупинення дії трудового договору. Якщо ж незаконні дії роботодавця (незаконне призупинення дії трудового договору) позбавили працівника можливості працювати, то на роботодавця покладається обов`язок відшкодувати працівнику середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі.

При передачі справи на розгляд Об`єднаної палати колегія суддів вважала необхідним відступити від висновків щодо застосування статті 235 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2024 року у справі № 761/14792/22 (провадження № 61-7969св24).

У вказаних постановах суд касаційної інстанції застосував статтю 235 КЗпП України за аналогією закону до правовідносин у зв`язку із призупиненням дії трудового договору.

За результатами розгляду справи Об`єднана палата дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2024 року у справі № 761/14792/22 (провадження № 61-7969св24) щодо застосування статті 235 КЗпП України у подібних правовідносинах.

Таким чином, для застосування цієї норми права необхідною умовою є визнання наказу про призупинення дії трудового договору незаконним, поновлення дії такого трудового договору, наслідком чого є виплата роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.

У відповідності до вимог ст. ст. 12, 13 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Положеннями ч. 2 ст. 78 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 82 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості та кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частинами 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

У постанові КЦС ВС від 29.11.2023 у справі № 638/18026/19 (61-6272св23) зазначено, що суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду на їх дослідження і оцінку. (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 820/17548/14 (адміністративне провадження № К/9901/9245/18) зазначено, що преюдиціальні факти потрібно відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. Адже преюдиціальні факти - це явища дійсності, істинність яких вже була встановлена у рішенні, що виключає необхідність їх повторного з`ясування, тоді як юридична оцінка фактів - це оціночне судження, зроблене судом в процесі співставлення факту з нормою права, яка регулює відповідну сферу правовідносин.

В іншій постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17 (провадження № 61-26396св18) Верховний Суд зробив висновки про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У п. 27 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Таким чином, з урахуванням принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обов`язок подавати докази покладається на сторони процесу, а суд позбавлений можливості визначати коло доказів за власною ініціативою і зобов`язаний розглядати справу виключно на підставі поданих сторонами доказів.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують в державах учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. («Проніна проти України», № 63566/00, пр. 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 р.).

Згідно з висновками Європейського суду з прав людини зазначеного у рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 № 303А, п. 2958 суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин, проаналізувавши встановлені обставини у справі, оцінивши надані в силу положень ст. 80 ЦПК України докази в їх сукупності, суд вважає за необхідне у задоволенні позову відмовити, оскільки рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 06.02.2025 у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу № 239/ВД від 14.07.2022 про призупинення дії трудового договору з майстром цеху ОСОБА_1 відмовлено, постановою Харківського апеляційного суду від 16.09.2025 в цій частині рішення залишено без змін, тобто наказ про призупинення дії трудового договору є законним, що має для суду преюдиційне значення.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позову, враховуючи приписи ст. 141 ЦПК України, Закон України «Про судовий збір», суд вважає за необхідне покласти судові витрати по сплаті судового збору на позивача.

Керуючись ст. ст. 3, 4, 7, 10, 12, 13, 76, 77, 78, 80, 81, 82, 83, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 272 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним призупиненням дії трудового договору відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 09.06.2026.

Суддя - А. М. Гримайло