Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №642/716/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 року

м. Київ

справа № 642/716/22

провадження № 61-3447св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Карпенко С. О., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

заявник - приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Кудряшов Дмитро Вячеславович,

заінтересовані особи: ОСОБА_1 (боржник), ОСОБА_2 (стягувач),

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Кудряшова Дмитра Вячеславовича на постанову Полтавського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року у складі колегії суддів Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В. у справі за поданням приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Кудряшова Дмитра Вячеславовича про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У червні 2025 року приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Кудряшов Д. В. звернувся до суду з поданням про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

Подання обґрунтовано тим, що на примусовому виконанні приватного виконавця перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа № 642/716/22, виданого 23 квітня 2025 року Київським районним судом міста Полтави.

Відповідно до змісту виконавчого документа, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 у розмірі 678 863,32 грн перед ОСОБА_2 як правонаступником ОСОБА_3 за договором позики від 24 квітня 2009 року (з урахуванням договорів про внесення змін до нього) звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з надвірними будівлями літ. «А-1», загальною площею 63,5 кв. м, житловою площею 37,7 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2956201631011), шляхом його реалізації на електронному аукціоні в межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог законів України «Про виконавче провадження» та «Про іпотеку», за початковою ціною, не нижчою за звичайні ціни на такий вид майна, визначеною на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом під час здійснення виконавчих дій.

У межах примусового виконання судового рішення приватний виконавець вжив заходів щодо перевірки майнового стану боржника та встановив, що відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна право власності боржника на вказане нерухоме майно не зареєстровано.

З метою забезпечення виконання судового рішення, у порядку статті 56 Закону України «Про виконавче провадження», приватний виконавець прийняв постанову про арешт майна боржника, а саме житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Разом із тим установлено, що право власності на зазначений житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 11 листопада 2020 року, спадкодавцем за яким є ОСОБА_3 , яка набула це майно на підставі заочного рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 червня 2016 року, яке у подальшому було скасовано постановою Харківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у справі № 642/1455/16-ц.

Ленінський районний суд міста Харкова ухвалою від 26 квітня 2021 року у справі № 642/1455/16-ц допустив поворот виконання зазначеного судового рішення шляхом відновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_1 та скасування запису про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_3 , спадкоємцем якої є ОСОБА_2 .

Водночас станом на час звернення приватного виконавця до суду боржник ОСОБА_4 , будучи зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 , не вчинила жодних дій, спрямованих на відновлення державної реєстрації права власності на спірний житловий будинок, що, на думку приватного виконавця, свідчить про умисне ухилення від виконання судового рішення.

З огляду на викладене приватний виконавець просив суд звернути стягнення на житловий будинок АДРЕСА_1 як на майно, що фактично належить боржнику ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Київський районний суд міста Полтави у складі судді Турченко Т. В. ухвалою від 23 жовтня 2025 року подання приватного виконавця задовольнив.

Звернув стягнення на житловий будинок АДРЕСА_1 , що фактично належить боржнику ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що у матеріалах справи немає доказів добровільного виконання боржником зобов`язання та повного погашення заборгованості. Водночас приватний виконавець ужив передбачених законом заходів примусового виконання, зокрема наклав арешт на рухоме та нерухоме майно боржника, однак такі дії не призвели до повного задоволення вимог стягувача, що, на думку суду, є підставою для звернення стягнення на фактично належне боржнику нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

Полтавський апеляційний суд постановою від 19 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в її інтересах адвокатом Барановим Д. М., задовольнив.

Ухвалу Київського районного суду міста Полтави від 23 жовтня 2025 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні подання приватного виконавця Кудряшова Д. В. про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, відмовив.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що застосування судом першої інстанції положень частини десятої статті 440 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» без урахування спеціального правового регулювання, запровадженого на період дії воєнного стану, суперечить вимогам чинного законодавства.

При цьому суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що поза увагою суду першої інстанції залишився факт постановлення Ленінським районним судом міста Харкова ухвали від 26 квітня 2021 року у справі № 642/1455/16-ц, якою допущено поворот виконання судового рішення шляхом відновлення державної реєстрації речового права власності ОСОБА_1 на спірний житловий будинок.

Водночас відсутність відповідного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не позбавляє особу права власності на майно, оскільки таке право виникає на підставі закону чи правочину, а не лише з моменту державної реєстрації.

Крім того, апеляційний суд установив, що спірний житловий будинок є предметом іпотеки, а тому звернення стягнення на нього має здійснюватися з урахуванням вимог Закону України «Про іпотеку» та спеціальних положень законодавства, чинних на період дії воєнного стану.

Зокрема, відповідно до пункту 10-7 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» на строк дії мораторію нарахування та сплати грошових зобов`язань за договорами кредиту (позики), передбаченого пунктами 23-29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зупиняються строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, вчинення виконавчих дій та застосування заходів примусового виконання рішень, у тому числі звернення стягнення на предмет забезпечення за договорами застави та іпотеки.

Наведені вимоги закону приватний виконавець не дотримав, а суд першої інстанції не врахував, що виключає наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку частини десятої статті 440 ЦПК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2026 року приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Кудряшов Д. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року, а ухвалу Київського районного суду міста Полтави від 23 жовтня 2025 року залишити в силі.

Касаційну скаргу приватний виконавець Кудряшов Д. В. подав на підставі абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтував тим, що, звертаючись до суду з відповідним поданням, він врахував факт повороту виконання судового рішення шляхом відновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на житловий будинок як доказ фактичного володіння боржником відповідним майном.

Водночас, за доводами заявника, ОСОБА_1 , будучи зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 , не вчинила жодних дій, спрямованих на відновлення державної реєстрації права власності на спірний житловий будинок, що, на його переконання, свідчить про умисне ухилення від виконання судового рішення.

Крім того, заявник зазначає, що спірні правовідносини виникли не з договору споживчого кредиту, укладеного між фінансовою установою та фізичною особою - позичальником (іпотекодавцем), а між фізичними особами та випливають із договору позики від 24 квітня 2009 року. У зв`язку з цим положення пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 січня 2026 року у справі № 642/716/22.

Аргументи інших учасників справи

У квітні 2026 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухвалена відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 24 березня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Київського районного суду міста Полтави.

10 квітня 2026 року матеріали справи № 642/716/22 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 29 квітня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

23 квітня 2025 року Київський районний суд міста Полтави видав виконавчий лист № 642/716/22, відповідно до якого у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 у розмірі 678 863,32 грн перед ОСОБА_2 як правонаступником ОСОБА_3 за договором позики від 24 квітня 2009 року (з урахуванням договорів про внесення змін) звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з надвірними будівлями літ. «А-1», житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2956201631011), шляхом його реалізації на електронному аукціоні в межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог законів України «Про виконавче провадження» та «Про іпотеку», за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна (а. с. 7).

09 травня 2025 року ОСОБА_2 звернувся до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Кудряшова Д. В. із заявою про відкриття виконавчого провадження за зазначеним виконавчим листом, у якій також просив накласти арешт на майно боржника, зобов`язати боржника надати відомості про належне йому майно, провести перевірку його майнового стану, здійснити реєстрацію обтяжень та звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на електронному аукціоні (а. с. 6).

Приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Кудряшов Д. В. постановами від 13 травня 2025 року:

- відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 642/716/22, виданого 23 квітня 2025 року Київським районним судом міста Полтави;

- наклав арешт на нерухоме майно - житловий будинок з надвірними будівлями (реєстраційний номер 2956201631011), розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належить боржнику ОСОБА_1 , у межах суми стягнення 678 863,32 грн, з урахуванням основної винагороди приватного виконавця у розмірі 10 % вартості предмета іпотеки, витрат виконавчого провадження у сумі 469,00 грн;

- заборонив вчинення реєстраційних дій щодо вказаного об`єкта нерухомого майна (а. с. 9-12).

Право власності на зазначений житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 11 листопада 2020 року, спадкодавцем за яким є ОСОБА_3 , яка набула це майно на підставі заочного рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 червня 2016 року. Вказане судове рішення скасовано постановою Харківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у справі № 642/1455/16-ц.

Ленінський районний суд міста Харкова ухвалою від 26 квітня 2021 року у справі № 642/1455/16-ц допустив поворот виконання зазначеного судового рішення шляхом відновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_1 та скасування запису про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_3 , спадкоємцем якої є ОСОБА_2

30 травня 2025 року Комунальне підприємство «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради повідомило приватного виконавця про відсутність у матеріалах інвентаризаційної справи актуальних відомостей щодо проведення технічної інвентаризації зазначеного об`єкта нерухомості (а. с. 13, 14).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У пункті 30 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, чи нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.

У частині першій статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що нею чітко визначена умова, за якої суд вирішує питання звернення стягнення на нерухоме майно боржника, це відсутність реєстрації права власності за боржником в установленому законом порядку.

У статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Питання про звернення стягнення на майно боржника, що не зареєстроване в установленому законом порядку, вирішується судом у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» та частиною десятою статті 440 ЦПК України, та стосується тих випадків, коли боржник фактично володіє та користується таким нерухомим майном, але право власності на таке майно за ним не зареєстровано в установленому законом порядку.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 947/22930/19 (провадження № 61-9215св20).

Під час розгляду справ указаної категорії необхідно враховувати, що однією з головних засад здійснення судочинства в Україні є обов`язковість судового рішення. Немає сенсу в правосудді, якщо рішення судів не виконуються, а невиконання судових рішень є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»примусовому виконанню підлягають виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця). Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця (частини перша, шоста статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності / спеціальному майновому праві, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом. Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності / спеціальному майновому праві об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, заставлений третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам. Арешт на подільний об`єкт незавершеного будівництва накладається з урахуванням особливостей, визначених абзацами другим - п`ятим частини першої цієї статті. У разі якщо право власності / спеціальне майнове право на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Відповідно до статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо: 1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя. У разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернено стягнення на заставлене майно, виконавче провадження підлягає закінченню на підставі пункту 15 частини першої статті 39 цього Закону. Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або коли йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі. Реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. За рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються відрахування, передбачені пунктами 1 і 2 частини першої статті 45 цього Закону, після чого кошти перераховуються заставодержателю та стягується виконавчий збір. Якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом. Спори, що виникають під час виконавчого провадження щодо звернення стягнення на заставлене майно, вирішуються судом. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Тобто іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права і обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає у тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Згідно з частинами першою та четвертою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У частинах першій та другій статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки. У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронного аукціону ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Згідно з частиною першою статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на електронних аукціонах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Відповідно до пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно (нерухомість), оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», або за договорами, до яких після дня набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

Вказані приписи закону застосовуються за наявності таких критеріїв: 1) нерухоме майно належить фізичній особі; 2) нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом; 3) зобов`язання виникло за договорами, які укладені до 17 березня 2022 року, за умови, що після 17 березня 2022 року до них не вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

Норма також має ретроспективний характер. Зупиняється дія статей 37, 38, 40, 41, 47 Закону України «Про іпотеку», починаючи із 24 лютого 2022 року на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення.

Крім того, пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» не містить статтю 39 цього Закону про реалізацію предмета іпотеки за рішенням суду. Зупинено лише дію статей 41, 47 у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 12 січня 2026 року у справі № 642/716/22 (провадження № 61-2958св25), на яку посилався заявник у касаційній скарзі.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що на виконанні у приватного виконавця перебуває виконавче провадження, відкрите на підставі виконавчого листа про звернення стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, що забезпечує виконання зобов`язання за договором позики.

Отже, спірні правовідносини виникли не із споживчого кредиту, укладеного між фінансовою установою та фізичною особою - позичальником і іпотекодавцем, а між фізичними особами та випливають із договору позики від 24 квітня 2009 року, тому пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» на спірні правовідносини не поширюється.

У межах виконавчого провадження приватний виконавець звернувся до суду з поданням про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

Суд першої інстанції, встановивши відсутність добровільного виконання зобов`язання та вжиття виконавцем заходів примусового виконання, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення подання.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні подання, апеляційний суд застосував пункт 10-7 розділу XIII Закону України «Про виконавче провадження», вважаючи, що на спірні правовідносини поширюється мораторій на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Верховний Суд не погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Згідно з пунктом 10-7 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» на строк дії мораторію на нарахування та сплату грошового зобов`язання за договором кредиту (позики), передбаченого пунктами 23-29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, зупиняються строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, вчинення виконавчих дій та заходів примусового виконання рішень (у тому числі накладення арешту на кошти), що стосуються стягнення грошового зобов`язання за такими кредитними договорами (договорами позики), а також звернення стягнення на предмет забезпечення за договором застави, іпотеки, які забезпечують виконання зобов`язання за таким кредитним договором (договором позики), з позичальника (його правонаступника) та особи, яка є поручителем, майновим поручителем виконання зобов`язання за таким договором.

Відповідно до пункту 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України протягом дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, позичальник (у тому числі його правонаступник), який є суб`єктом господарювання, має право звернутися до кредитодавця (позикодавця) або нового кредитора (далі - кредитор) із заявою про застосування мораторію на нарахування та сплату коштів за грошовим зобов`язанням за договором кредиту (позики), включаючи основну суму кредиту (позики), проценти, комісії та інші платежі (далі - заява), за сукупності таких умов: 1) сукупний річний дохід позичальника за 2021 рік (з урахуванням контрагентів, які разом з позичальником входять до групи пов`язаних контрагентів, що визначаються в порядку і за критеріями, встановленими Національним банком України) не перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України; 2) договір кредиту (позики) з позичальником було укладено до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо особливостей кредитування та фінансового лізингу у період дії воєнного стану»; 3) виконання зобов`язання за договором кредиту (позики) забезпечено заставою, іпотекою: а) нерухомого майна, обладнання та/або устаткування, яке визначено індивідуальними ознаками, відповідає критеріям основних засобів відповідно до законодавства та станом на день подання заяви знаходиться на територіях активних бойових дій, у тому числі територіях активних бойових дій, на яких функціонують державні електронні інформаційні ресурси (для яких не визначено дату завершення бойових дій), або тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України (для яких не визначено дату завершення тимчасової окупації), включених до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією; та/або б) транспортних засобів, які знищено, загублено, викрадено, втрачено та/або які вибули з володіння позичальника не з його волі іншим шляхом на територіях активних бойових дій, у тому числі на територіях активних бойових дій, на яких функціонують державні електронні інформаційні ресурси (для яких не визначено дату завершення бойових дій), або тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України (для яких не визначено дату завершення тимчасової окупації), включених до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією; 4) на день укладення договору кредиту (позики) оціночна вартість майна, передбаченого підпунктом 3 цього пункту, становила понад 50 відсотків оціночної вартості всієї застави, іпотеки, що забезпечує виконання зобов`язання за таким договором кредиту (позики); 5) сукупний річний дохід позичальника за попередній звітний рік (з урахуванням контрагентів, передбачених підпунктом цього пункту) не перевищує 75 відсотків його річного доходу за 2021 рік; або загальна площа сільськогосподарських угідь, що перебувають у користуванні позичальника на день подання заяви, не перевищує 50 відсотків загальної площі сільськогосподарських угідь, що перебували у його користуванні в 2021 році. При визначенні загальної площі сільськогосподарських угідь, що перебувають у користуванні позичальника, не враховуються угіддя, які розташовані на територіях активних бойових дій, у тому числі на територіях активних бойових дій, на яких функціонують державні електронні інформаційні ресурси (для яких не визначено дату завершення бойових дій), або тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України (для яких не визначено дату завершення тимчасової окупації), включених до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією; 6) загальна сума дивідендів, виплачених позичальником з дня, коли застава, іпотека отримали статус, передбачений підпунктом 3 цього пункту, до дня подання заяви, становить не більше 20 відсотків від суми основного боргу за договором кредиту (позики). Ця умова не поширюється на виплату дивідендів загальною сумою менше 150 тисяч гривень.

Отже, зазначена норма має спеціальний та обмежений характер і підлягає застосуванню лише у разі встановлення належності боржника до відповідної категорії осіб - суб`єктів господарювання.

Згідно з пунктом 26 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у разі прийняття кредитором рішення про застосування мораторію або якщо кредитор протягом 20 робочих днів з дня отримання заяви не прийняв жодне з рішень, передбачених пунктом 25 цього розділу, з дня отримання кредитором заяви позичальника протягом дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, та протягом одного року з дня його припинення або скасування: 1) позичальник звільняється від обов`язку сплати грошового зобов`язання за договором кредиту (позики); 2) зупиняється вчинення будь-яких дій щодо примусового звернення стягнення на предмет застави, іпотеки, що забезпечує виконання зобов`язань за договором кредиту (позики), та щодо примусового стягнення заборгованості за договором кредиту (позики) з позичальника та особи, яка є поручителем, майновим поручителем виконання зобов`язань за договором кредиту (позики); 3) зупиняється нарахування грошового зобов`язання за договором кредиту (позики).

Положення пункту 10-7 розділу XIII Закону України «Про виконавче провадження», якими передбачено зупинення вчинення виконавчих дій та застосування заходів примусового виконання, є похідними від дії мораторію, встановленого пунктом 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, і застосовуються лише за наявності підстав для такого мораторію.

Разом із тим суд апеляційної інстанції не встановив та з матеріалів справи не вбачається, що боржник ОСОБА_1 є суб`єктом господарювання у розумінні закону, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень пункту 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, а отже, і пункту 10-7 розділу XIII Закону України «Про виконавче провадження».

За відсутності передбачених законом підстав для застосування мораторію висновок апеляційного суду про неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки є помилковим та ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Верховний Суд також враховує, що звернення виконавця до суду в порядку частини десятої статті 440 ЦПК України є передбаченим законом процесуальним способом забезпечення виконання судового рішення у випадку, коли право власності на майно боржника не зареєстровано, та спрямоване на забезпечення реального виконання рішення суду.

Відповідно до статей 18, 129-1 Конституції України та усталеної практики Верховного Суду обов`язковість судового рішення передбачає створення державою ефективного механізму його виконання, а тому застосування обмежень щодо виконання судових рішень має здійснюватися виключно у випадках і межах, прямо встановлених законом.

Суд першої інстанції, встановивши фактичну належність спірного майна боржнику, відсутність добровільного виконання рішення та наявність підстав для застосування передбаченого законом способу примусового виконання, дійшов правильного висновку про задоволення подання приватного виконавця.

Натомість висновки апеляційного суду зводяться до неправильного застосування спеціальних норм, які не підлягали застосуванню у цій справі.

З огляду на викладене постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали суду першої інстанції про задоволення відповідного подання приватного виконавця.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені цим судом з дотриманням вимог закону, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження у цій справі

У квітні 2026 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подала до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження, мотивуючи його тим, що касаційну скаргу приватного виконавця подано з посиланням на частину другу статті 389 ЦПК України, тоді як предметом касаційного оскарження є постанова апеляційного суду, ухвалена за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови суду апеляційної інстанції, ухвалені за результатами перегляду ухвал суду першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у визначених законом випадках. Водночас щодо судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, такими підставами є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права без необхідності доведення виключних підстав, передбачених цією нормою.

Як відомо з матеріалів справи, касаційна скарга приватного виконавця подана на постанову апеляційного суду, ухвалену за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, якою вирішувалося подання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, тобто на судове рішення, передбачене пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України.

Отже, посилання заявника касаційної скарги на частину другу статті 389 ЦПК України саме собою не свідчить про відсутність у нього права на касаційне оскарження та не є підставою для закриття касаційного провадження, оскільки вирішальним є вид оскаржуваного судового рішення та наявність передбачених законом підстав для його перегляду.

За таких обставин доводи клопотання ОСОБА_1 є необґрунтованими, а підстав для закриття касаційного провадження немає.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Баранов Дмитро Миколайович, про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Кудряшова Дмитра Вячеславовича задовольнити.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року скасувати, а ухвалу Київського районного суду міста Полтави від 23 жовтня 2025 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

СуддіА. І. Грушицький

А. А. Калараш

С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко