Постанова від 08 червня 2026 р. у справі №127/20849/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/20849/25

Провадження № 22-ц/801/1154/2026

Категорія: 56

Головуючий у суді 1-ї інстанції Іщук Т. П.

Доповідач:Голота Л. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2026 рокуСправа № 127/20849/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Голоти Л. О. (суддя – доповідач),

суддів Оніщука В.В., Рибчинського В. П.,

розглянув у порядку письмового провадження справу № 127/20849/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 4.03.2026, ухвалене у складі судді Іщук Т.П. в приміщенні суду в м. Вінниця, -

в с т а н о в и в :

4.07.2025 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення помилково виплачених коштів, в якому просила : стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму завданої шкоди помилково виплачених коштів в розмірі 60537,31 грн; судові витрати в розмірі 1211,20 грн; витрати на правничу допомогу в сумі 10000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існував спір за позовом останнього до неї про стягнення боргу за договорами позики від 13.01.2020 та від 21.01.2020 у справі № 127/233/22. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 7.07.2022 позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 45000,00 грн основного боргу, 1705,07 грн 3 % річних, 4050,00 грн інфляційних втрат, всього 50755,07 грн. На підставі рішення видано виконавчий лист, який пред`явлено до примусового виконання (виконавче провадження № 69878764).

Позивачка зазначає, що нею в період часу з 27.01.2020 по 14.01.2022 на карту № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 та № НОМЕР_3 на ім`я одержувача ОСОБА_2 здійсненні перерахування коштів в загальній сумі 60537,31 грн, а саме: в період з 27.01.2020 по 3.04.2020 на картку № НОМЕР_1 в сумі 25440,12 грн, з 13.04.2020 по 25.10.2021 на картку № НОМЕР_2 в сумі 32524,32 грн., з 10.11.2021 по 14.01.2022 на картку № НОМЕР_3 в сумі 2572,87 грн, що підтверджується довідкою АТ «Приватбанк» від 28.03.2025.

Проте, під час розгляду справи № 127/233/22 вказані перекази коштів судом не були враховані через відсутність відомостей про отримувача коштів та не зазначення в графі призначення платежу про те, що кошти були перераховані в рахунок погашення боргу до боргових розписок від 13.01.2020 та від 21.01.2020.

Позивач стверджує, що для перерахування коштів відповідачу не було правових підстав та жодної домовленості, а тому кошти в розмірі 60537,31 грн набуті відповідачем безпідставно, відтак підлягають поверненню позивачу на підставі частини першої, другої статті 1212 ЦК України. Позивач зверталась до відповідача з усною вимогою про повернення вказаних коштів, однак останній відмовився їх повертати.

23.09.2025 ОСОБА_2 подано заяву про застосування строків позовної давності /а. с. 29-30/.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 4.03.2026 позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 60537,31 грн, а також 1211,20 грн судового збору.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подано апеляційну скаргу (вх № 4010/26-вх від 1.04.2026), в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неповноту з`ясування обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову; стягнути з позивача на користь відповідача судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1816,80 грн.

Основними доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції помилково застосував положення статті 1212 ЦК України, оскільки позивач у справі № 127/233/22 зазначала, що кошти в період з 2020-2022 загальною сумою 60537,31 грн були сплачені в рахунок погашення боргу за договорами позики (розписки від 13.01.2020 та 21.01.2020); наявність договірних відносин виключає застосування інституту безпідставного збагачення (стаття 1212 ЦК України). Поведінка позивача є суперечливою, оскільки позивач у цій справі змінила свою позицію та стверджує, що кошти перераховані відповідачу помилково та без правової підстави; суд першої інстанції не врахував також практику ВС, викладену в постанові від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22, відповідно до якої безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для їх сплати, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів; позивачем не доведено, що грошові кошти було перераховано відповідачу помилково; відповідач зазначає, що кошти перераховувались позивачем в рахунок погашення боргів (у тому числі неоформлених дрібних позик).

У строк встановлений судом відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Щодо розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.

Справа розглядається в порядку частини першої статті 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи. Згідно з частиною тринадцятою статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 4.03.2026 у справі з ціною позову (60537,31 грн), що є менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (99840 грн).

Перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи №127/233/22 апеляційний суд прийшов до наступних висновків.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 263 ЦПК України).

Рішення суду першої інстанції частково не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.

У справі встановлено наступні обставини.

13.01.2020 року та 21.01.2020 року ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 22 тисячі гривень та 23 тисячі гривень, про що написала розписки.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 7.07.2022 у справі № 127/233/22 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики в розмірі 50755,07 грн., з яких: 45000,00 грн основного боргу, 1705,07 грн 3% річних ( за період з 01.10.2020 по 04.01.2022) та 4050,00 грн інфляційні витрати ( за період з 01.10.2020 по 30.11.2021 року), а також судом вирішено питання розподілу судових витрат. Дане рішення перебувало на примусовому виконання (ВП 69878764) та постановою від 11.11.2025 виконавче провадження закінчене у зв`язку з повним виконанням.

У справі № 127/233/22 судом вставнолено, що відповідно до оригіналу розписки від 13.01.2020 ОСОБА_1 отримала в борг від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 22000 тис грн. Зобов`язалась повернути гроші у повному обсязі своєчасно до 30.09.2020. Відповідно до оригіналу розписки від 21.01.2020 ОСОБА_1 отримала в борг від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 23000 тис грн. Зобов`язалась повернути гроші у повному обсязі своєчасно до 30.09.2020. Як вбачається з претензії ОСОБА_2 від 5.11.2021, він просив ОСОБА_1 сплатити суму боргу відповідно до розписок від 13.01.2020 та 21.01.2020 протягом 30 днів з моменту отримання даної претензії. Зазначена претензія отримана ОСОБА_1 . 8.11.2021.

Судом також зазначалось, що оскільки із довідки АТ КБ «Приватбанк» від 10.03.2022 №4LV5S21V8E9QPNO0,відповідно до якої ОСОБА_1 за період 1.01.2020-24.02.2022 здійснювала платежі на карту НОМЕР_2 та на карту НОМЕР_1 , суд позбавлений можливості ідентифікувати особу отримувача зазначених коштів, а також невідомо чи дані кошти перераховувались в рахунок погашення боргу відповідно до боргових розписок від 13.01.2020 та від 21.01.2020, а тому даний доказ та дублікати чеків наданих ОСОБА_1 не можуть бути взяті до уваги в якості підтвердження позиції відповідача про повернення коштів за борговими розписками від 13.01.2020 та від 21.01.2020 /а. с. 5-9/.

Дане рішення перебувало на примусовому виконанні ( ВП 6987864) та постановою від 11.11.2025 року виконавче провадження закінчене з підстав його повного виконання.

Згідно з довідкою АТ КБ «Приватбанк» №4QO88DNHQRE2IR56 від 28.03.2025 слідує, що ОСОБА_1 за період з 27.01.2020 по 14.01.2022 здійснила платежі в ТСО на ім`я одержувача ОСОБА_2 в загальній сумі 60537,31 грн, а саме: з 27.01.2020 по 3.04.2020 на картку № НОМЕР_1 в сумі 25440,12 грн, з 13.04.2020 по 25.10.2021 на картку № НОМЕР_2 в сумі 32524,32 грн, з 10.11.2021 по 14.01.2022 на картку № НОМЕР_3 в сумі 2572,87 грн /а. с. 4/.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є обґрунтованими, а тому наявні правові підстави для їх задоволення.

Висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення 45000,00 грн безпідставно набутих грошових коштів з відповідача на користь позивача зроблено за повного з`ясування обставин справи, правильного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (постанова Верховного Суду від 20.11.2024 по справі № 760/2625/22).

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 20.11.2018 по справі № 922/3412/17 та від 13.02.2019 по справі № 320/5877/17 виснувала, що кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема, гроші.

Загальне правило частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах: отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності отримання такого виконання.

Під правовою підставою збагачення повинна розумітися певна економічна мета надання майна, легітимізована відповідним юридичним фактом, або така, що ґрунтується безпосередньо на законові. Одночасна наявність цих двох елементів: відповідність збагачення економічній меті надання майна, юридичного факту (норми закону), що легітимізує цю мету, є необхідною для того, щоб збагачення однієї особи за рахунок іншої вважалося підставним та правомірним.

Залежно від того, в якій формі виражається недолік правової підстави, що породжує обов`язок повернути майно, можна виокремити, зокрема, такий вид безпідставного збагачення як збагачення, правова підстава якого була відсутньою з самого початку (ab initio sine causa). До таких можна віднести, наприклад, передачу майна за правочинами, що не відбулися (зокрема за договорами, що не були укладені).

У такому випадку відбувається збагачення, хоча й з волі потерпілого, проте, яке не засноване на правомірному юридичному фактові. Таке збагачення виникає внаслідок передачі майна як виконання за договором, який не було укладено.

Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 20.11.2024 по справі № 760/2625/22, від 19.01.2022 по справі № 202/2965/21, від 27.04.2026 по справі № 344/14054/24.

Конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Сутність зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 6.03.2019 по справі № 910/1531/18).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 1.04.2019 по справі № 904/2444/18, від 23.04.2019 по справі № 918/47/18, від 23.01.2020 по справі № 910/3395/19).

У статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 в справі № 129/1033/13-ц).

За висновками Верховного Суду в постановах від 29.08.2018 по справі № 910/23428/17, від 27.08.2024 по справі № 758/4213/21 під час оцінки достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд під час вирішення справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Судом першої інстанції зазначено, що у справі № 127/233/22 вставнолено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існували договірні правовідносини, які виникли на підставі договорів позики (розписки від 13.01.2020 та від 21.01.2020). Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 7.07.2022 у справі № 127/233/22 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики в розмірі 50755,07 грн. Наразі вказане рішення виконане та позивачка перерахувала кошти в рахунок погашення заборгованості відповідно до цього рішення суду /справа 3 127/233/22, а. с. 102/. Під час ухвалення рішення у справі № 127/233/22 судом не було взято до уваги надану ОСОБА_1 довідку АТ КБ «Приватбанк» від 10.03.2022 №4LV5S21V8E9QPNO0, відповідно до якої ОСОБА_1 за період 01.01.2020 по 24.02.2022 здійснювала платежі на карту НОМЕР_2 та на карту НОМЕР_1 , оскільки із наданої довідки суд позбавлений можливості ідентифікувати особу отримувача зазначених коштів, а також суду невідомо чи дані кошти перераховувались в рахунок боргу відповідно до боргових розписок від 13.01.2020 та від 21.01.2020. Тобто, правовідносини між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з приводу стягнення заборгованості за розписками від 13.01.2020 та від 21.01.2020 вирішені судом у справі № 127/233/22.

При цьому, у справі, що переглядається факт перерахування позивачем коштів в період часу з 27.01.2020 по 14.01.2022 в розмірі 45000 грн в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 не заперечує, проте він зазначає, що вказані кошти були перераховані в рахунок погашення інших заборгованостей позивачки /а. с. 34-35/, а не за розписками від 13.01.2020 та від 21.01.2020; між тим доказів, які підтверджували наявність існування між сторонами договірних відносин та заборгованості позивачки відповідачем суду не надано.

Суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про те, що позивачкою доведено факт подвійного виконання нею зобов`язань за договорами позики від 13.01.2020 та від 21.01.2020 та перерахування на користь ОСОБА_2 коштів у розмірі 45000 грн( всього 90 000), як у досудовому порядку так і на виконання рішення суду, а відтак кошти в розмірі 45000 грн підлягають поверненню відповідно до вимог статті 1212 ЦК України, оскільки має місце подвійна сплата позивачем коштів, а відповідачем не надано доказів, що ці кошти були перераховані в рахунок погашення інших зобов`язань позивача перед відповідачем.

Обов`язок повернути безпідставно отримане майно є різновидом цивільно-правової санкції, а не мірою відповідальності. Тому наявність вини в поведінці особи, що безпідставно збагатіла, не вимагається. Означена цивільно-правова санкція застосовується і в тих випадках, коли безпідставне набуття майна є результатом події, поведінки самого потерпілого або третіх осіб.

Враховуючи, що відповідач, у зв`язку з подвійною сплатою позивачкою одного і того ж боргу (добровільно та за рішенням суду) збагатився за відсутності правової підстави для такого збагачення, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що кошти перераховані позивачкою на рахунок відповідача в рахунок погашення заборгованості за розписками від 13.01.2020 та 21.01.2020 у період з 27.01.2020 року по 14. 01. 2022 року у сумі 45 000 грн є безпідставно набутим майном, а тому відповідач зобов`язаний повернути ці кошти.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем не доведено наявність між сторонами договірних відносин з повернення позивачем коштів, натомість визнається факт отримання цих коштів в рахунок погашення заборгованості (без доведення правової підстави виникнення такої заборгованості).

За загальним правилом, набуття права власності на отримане майно від іншої особи, ґрунтується на відповідному волевиявленні відчужувача, воля якого сформована вільно. Таке волевиявлення має бути однозначним за своїм змістом та свідчити про бажання колишнього власника такого майна, спрямованого на передачу його саме у власність такого набувача.

Загальною засадою цивільного законодавства є добросовісність, розумність, справедливість. Цей принцип повною мірою підлягає як врахуванню учасниками цивільних відносин під час обрання варіанта належної поведінки з іншими учасниками, а так само має бути застосований під час оцінки судом поведінки усіх учасників цивільних відносин між собою.

Кожна особа, діючи правомірно, повинна усвідомлювати, чи існує будь-яка справедлива підстава отримання нею тих або інших грошових коштів (матеріальних благ), чи відповідає існуючий характер взаємних стосунків сторін природі та вартості певного роду отримання, чи не створює така передача блага обов`язок з повернення неналежно отриманого.

Підстава отримання будь-якого майна безвідплатно від іншої особи має бути недвозначною та явно вираженою з боку особи, яка здійснює таке передання. Отже, діючи розумно та добросовісно, кожен учасник цивільних відносин має оцінювати, чи не створює отримання якогось майна від іншої особи для самого отримувача певні цивільні зобов`язання, зокрема й щодо повернення отриманого без справедливої підстави.

Цивільне право слугує меті забезпечення стабільності цивільного обороту, критерієм забезпечення чого є, за загальним правилом, отримання усіма учасниками цивільних відносин лише належного, тобто того, на отримання чого особа вправі справедливо та розумно розраховувати.

Отже, саме такої розумної та справедливої підстави набуття грошових коштів, що є предметом спору, у відповідача не існувало ані на час їх отримання, ані в подальшому такі підстави не виникли.

Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 17.04.2019 по справі № 759/1206/17, від 19.01.2022 по справі № 202/2965/21, від 20.11.2024 по справі № 760/2625/22.

Зважаючи на вищезазначене, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно застосував норми статті 1212 ЦК України в частині стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 45000 грн, є необґрунтованими.

Щодо застосування строків позовної давності, про які зазначає відповідач, то слід зазначити, що відповідно до п.12 розділу «Прикінцеві положення» ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» з 12.03.2020 на усій території України введено карантин, який надалі продовжувався та діяв до 24 год 30.06.2023.

Окрім того, згідно п. 19 Розділу «Прикінцеві положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, зупиняються на строк його дії.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, строк дії якого неодноразово продовжувався та діє на даний час.

Тобто, враховуючи вищевикладене, строки, визначені, у т.ч. ст. 257 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину та зупинені на строк дії воєнного стану, а тому пред`явлення 4.07.2025 позову про стягнення коштів відбулося з дотриманням строку позовної давності.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно набутих коштів в розмірі 15537,31 грн (різниця між 60537,31 ціна позову та 45000 (сума коштів внесених в рахунок погашення боргу за розписками від 13.01.2020 та від 21.01.2020) = 15537,31 грн), апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не доведено вимоги в цій частині.

Упостанові ВС від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22 зазначено, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для їх сплати, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

Стягуючи з відповідача на користь позивача 15537,31 грн безпідставно набутих коштів суд першої інстанції не звернув увагу на те, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

Позивач добровільно неодноразово сплачувала кошти відповідачу, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). При цьому позивач перераховувала відповідачу кошти тривалий час, регулярно, різними сумами. Так як позивач не була зобов`язана перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем, а також будь-яких інших зобов`язань, доказів існування договірних відносин сторонами суду не надано, її поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою.

За таких обставин, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно набутих коштів в розмірі 15537,31 грн є необґрунтованими та недоведеними.

Не можуть ці кошти бути враховані і як інфляційні та 3% річних за рішенням суду від 4.03.2026, оскільки природа та час їх виникнення інші.

Відповідно до пункту 1 – 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Підсумовуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду першої інстанції - зміні, виклавши резолютивну частину рішення в наступній редакції : «Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 45000 грн. В іншій частині позовних вимог відмовити».

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду першої інстанції зміні, слід здійснити перерозподіл судових витрат відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України.

При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

Позовні вимоги задоволено частково в розмірі 45000 грн (45000 х 100 : 60537,31), що становить 74,33 %.

Ураховуючи те, що позовні вимоги задоволено судом на 74,33 % розмір судового збору, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за подання позовної заяви становить 900,28 грн (1211,20 х 74,33 %).

Судом апеляційної інстанції задоволено апеляційну скаргу відповідача частково, відтак з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 466,37 грн (1816,80 х 25,67 % = 466,37) /а.с. 98/.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).

Зважаючи на наведене, з відповідача слід стягнути на користь позивача різницю судових витрат в розмірі 433,91 грн (900,28 - 466,37 = 433,91).

Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 259, статтями 367, 369, 374, 375, 376, 382, 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 4.03.2026 змінити, виклавши резолютивну частину в наступній редакції.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 45000 (сорок п`ять тисяч) гривень.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 433 (чотириста тридцять три) гривні 91 копійка.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Головуючий суддя Л. О. Голота

Судді: В. В. Оніщук

В. П. Рибчинський