Рішення від 31 травня 2026 р. у справі №501/18/26 — Чорноморський міський суд Одеської області

Суд: Чорноморський міський суд Одеської області

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: визнання права власності

Дата: 31 травня 2026 р.

Справа: №501/18/26

Суддя: Петрюченко М. І.

Дата документу 01.06.2026

Справа № 501/18/26

2/501/13/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2026 року Чорноморський міський суд Одеської області в складі:

головуючої судді – Петрюченко М.І.,

за участю секретаря судового засідання – Тейбаш Н.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Чорноморську Одеської області цивільну справу за

позовом ОСОБА_1

до

відповідача ОСОБА_2

предмет та підстави позову: про стягнення безпідставно збереженого майна

учасники справи:

представник позивача – адвокат Котик Ф.І.,

відповідач – ОСОБА_2 ,

представник відповідача – адвокат Стеценко О.П.

ВСТАНОВИВ:

І. Виклад позиції заявника та представника позивача.

Представник ОСОБА_1 02.01.2026 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно збереженого майна, згідно якого просить суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті (збережені) кошти у розмірі 312 165 грн. та судові витрати у справі у розмірі 27 721,65 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 16.07.2021 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа – Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення та стягнення плати за користування житлом.

В обґрунтування позову посилався на те, що ОСОБА_5 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , в якій з грудня 2001 року проживав та був зареєстрований її син ОСОБА_6 .

У 2009 році в цю квартиру вселилася відповідачка ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище – ОСОБА_7 ), як член сім`ї свого чоловіка ОСОБА_6 , залишаючись зареєстрованою у трикімнатній квартирі АДРЕСА_2 , 1/5 частина якої належить їй на праві власності.

У шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які також зареєстровані у спірній квартирі (за місцем реєстрації батька).

ІНФОРМАЦІЯ_3 син власниці квартири ОСОБА_6 помер.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі №501/2010/18 задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення.

Однак, постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі №501/2010/18 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Зазначені судові рішення мотивовані тим, що правомірність користування спірним житлом ОСОБА_2 та її малолітніми дітьми ґрунтується на наданій згоді власниці квартири, а тому смерть колишнього члена сім`ї власника квартири не є підставою для виселення членів його сім`ї.

ІНФОРМАЦІЯ_4 померла власниця вказаної вище квартири ОСОБА_5 , після смерті якої позивач успадкував за заповітом спірне житлове приміщення, отримавши 14 січня 2021 року свідоцтво про право власності на спадщину на квартиру.

Оскільки підстави, за яких апеляційний суд у справі №501/2010/18 відмовив у виселенні відповідачів, відпали, він не був членом сім`ї ані ОСОБА_6 , ані ОСОБА_5 , як і не є членом сім`ї ОСОБА_2 та її неповнолітніх дітей, згоди на їх вселення та проживання у квартирі не надав, тому вважав, що підлягають усуненню перешкоди у здійсненні ним права власності на спірну квартиру шляхом виселення відповідачів.

Зазначав, що проживання у спірній квартирі сторонніх для нього осіб та реєстрація в ній неповнолітніх дітей унеможливлює фактичне використання ним квартири чи будь-яке інше розпорядження нею, а тому його право власності є істотно порушеним.

До звернення з позовом, позивач намагався врегулювати спір.

15 травня 2021 року ОСОБА_2 отримала його письмову пропозицію укласти до 01 червня 2021 року строковий договір оренди спірної квартири на умовах, викладених у проекті договору, однак відповідачка не вчинила будь-яких дій з укладення цього договору чи обговорення його умов.

Також ОСОБА_2 відмовилася від отримання від позивача грошових коштів в еквіваленті 10 000 доларів США з умовою добровільного звільнення квартири нею та її дітьми.

Стосовно стягнення плати з відповідачки за період фактичного користування чужим майно, позивач посилався на те, щорозмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла, тобто є ринковимта посилався на ст.ст.815, 820 ЦК.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- усунути йому перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання такими, що втратили право користування житлом та виселення з указаної квартири ОСОБА_2 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- стягнути з ОСОБА_2 на свою користь плату за користування згаданою квартирою в розмірі 5 500 грн щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року до дня фактичного звільнення нею разом з членами її сім`ї квартири;

- зобов`язати ОСОБА_2 самостійно вносити плату за комунальні послуги, що надаються за адресою спірної квартири, з 15 січня 2021 року до дня фактичного звільнення нею разом з членами її сім`ї цієї квартири.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 на законних підставах вселилася у спірну квартиру, яка належить позивачу, постійно там проживає понад 10 років, а її реєстрація за іншим місцем не може бути обставиною, що скасовує законне право користування жилим приміщення, в якому проживають відповідачка та її неповнолітні діти.

Також суд зазначив, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є особою з інвалідністю з дитинства, іншого житла у дітей немає. Водночас суд врахував, що відповідачка несе витрати на утримання житла, оплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність відповідної заборгованості.

При таких обставинах, оцінивши втрату ОСОБА_2 та її неповнолітніми дітьми свого права на користування спірним житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, встановивши баланс між інтересами вказаних осіб у збереженні житла та інтересами нового власника, оцінивши в сукупності з іншими доказами у справі доводи про те, що відповідачка та її діти тривалий час проживають у квартирі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Котика Ф.І. звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Котика Ф.І. залишено без задоволення, а рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року – без змін.

Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до суду з касаційною скаргою.

Постановою Верховного Суду від 21 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про стягнення плати за користування житлом скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення залишено без змін.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення плати за користування житлом, суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не звернув увагу на наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення 15 травня 2021 року ОСОБА_2 поштового відправлення із пропозицією про укладення договору найму та проекту договору найму житла від 01 червня 2021 року, направленого ОСОБА_1 , не дослідив належним чином вказаний доказ, а також наданий позивачем висновок спеціаліста щодо ринкової вартості оренди подібного житла, не дав належної оцінки зазначеним доказам та викладеним у відзиві на позовну заяву доводам відповідачки і не навів в оскаржуваному судовому рішенні обґрунтування своїх висновків щодо відсутності підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача плати за користування спірним житлом. Разом із цим, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права власності на квартиру шляхом виселення, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для їх скасування при касаційному розгляді не встановлено.

При повторному апеляційному розгляді справи постановою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Іллічівського міського районного суду Одеської області від 19 вересня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення плати за користування житлом скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 плату за користування квартирою АДРЕСА_1 у розмірі 3 500 гривень щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року і до дня фактичного звільнення ОСОБА_2 разом із членами її сім`ї квартири АДРЕСА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що законом не передбачено безоплатне користування чужим майном, ОСОБА_1 направляв на адресу відповідачки пропозицію про укладення договору найму квартири, яка була отримана нею 15 травня 2021 року та залишилась без відповіді, а тому з неї підлягає до стягнення плата за користування спірною квартирою щомісячно, починаючи з 15 січня 2021 року і до дня фактичного звільнення відповідачкою разом із членами сім`ї цієї квартири. При цьому, визначаючи розмір плати за користування квартирою в сумі саме 3 500 грн, апеляційний суд керувався тим, що позивачем не надано доказів щодо розміру доходу, який отримує ОСОБА_2 , а також урахував, що відповідачка самостійно виховує двох неповнолітніх дітей, одна з яких є інвалідом з дитинства.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважав безпідставними позовні вимоги ОСОБА_1 в частині зобов`язання ОСОБА_2 самостійно вносити плату за комунальні послуги, що надаються за адресою спірної квартири, вказавши на те, що позивач не є надавачем таких послуг і матеріали справи не містять доказів неналежного виконання відповідачкою своїх зобов`язань з оплати комунальних послуг з утримання квартири.

18 січня 2025 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року.

Постановою Верховного Суду від 17. 09.2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 17.12.2024 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 плати за користування квартирою АДРЕСА_1 скасовано. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02.04.2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення плати за користування квартирою змінено в частині мотивів відмови у задоволені вказаних вимог в редакції вказаної постанови.

Мотивуючи своє рішення, Верховний Суд посилався на те, що ОСОБА_2 не була членом сім`ї позивача, відмовилась від укладення договору оренди квартири, а тому до спірних відносин за аналогією закону слід застосувати ч.4 ст.156 ЖК України та ч.1 ст.162 ЖК України в частині того, що за відсутності договору про безоплатне користування квартирою, користувачем має сплачуватись плата за таке користування. Обов`язковість такої плати, крім того, передбачена положеннями ч.3 ст.403 ЦК України.

У зв`язку з цим Верховний Суд погодився з тим, що права позивача на отримання коштів за користування квартирою відповідачкою є порушеними і у нього, як власника квартири, виникає право вимагати стягнення коштів. Верховний Суд послався також на положення ч.4 ст.632 ЦК («якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, то вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору») та ч.1 ст.762 ЦК («якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення»).

Верховний Суд зазначив, що в такому разі, за доведеності певних обставин, суд має виходити з того, що відповідачка без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберегла у себе кошти, які мала заплатити як орендну плату за користування спірною квартирою і у позивача виникає право вимагати стягнення таких коштів на підставі статті 1212 ЦК України. Саме такий спосіб захисту, на думку колегії суддів Верховного Суду, у цьому конкретному випадку буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права позивача. Проте, таких вимог у справі, яка переглядається, на думку суду, ОСОБА_1 не заявляв.

На даний час відповідачка зі своїми неповнолітніми дітьми продовжує безоплатно користуватись квартирою АДРЕСА_1 . Добровільно сплатити кошти за користування квартирою відмовилась, як і відмовилась звільнити квартиру.

Згідно висновку спеціаліста ринковий рівень щомісячної орендної плати за оренду квартир, що подібні до двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , становить:

З 15.01.21 по 01.03.22 - 207 дол. США , що було еквівалентно 5821 грн. по курсу НБУ 28,12 грн. за 1 дол. США

З 01.03.22 по 01.11.22 - 103 дол. США, що було еквівалентно 3013 грн. по курсу НБУ 29,2549 грн. за 1 дол. США

З 01.11.22 по 01.01.24 - 119 дол. США, що було еквівалентно 4352 грн. по курсу НБУ 36,5686 грн. за 1 дол. США

З 01.01.24 по 01.01.25 - 138 дол. США що було еквівалентно 5244 грн. по курсу НБУ 38,0020 грн. за 1 дол. США

З 01.01.25 по 06.11.25 - 158 дол. США, що було еквівалентно 6633 грн. по курсу НБУ 41,9787 грн. за 1 дол. США

Позивач стверджує у позові, що розмір грошових коштів, які відповідачка без достатньої правової підстави за рахунок ОСОБА_1 зберегла у себе , становить:

за період з 15.01.2021 по 01.03.2022 - 78583 грн. (13,5 місяці х 5821 грн.)

за період з 01.03.2022 по 01.11.2022- 30130 грн. (10 місяців х 3013 грн.)

за період з 01.11.2022 по 01.01.2024 – 60 928 грн. (14 місяців х 4352 грн.)

за період з 01.01.2024 по 01.01.2025 – 62 928 грн. (12 місяців х 5244 грн.)

за період з 01.01.2025 по 31.12.2025 - 79 596 грн. (12 місяців х 6633 грн.).,а всього – 312 165 грн.

Позивач посилаючись на викладені обставини та ст.1212 ЦК України, звернувся до суду з відповідним позовом.

Представник відповідача 02.03.2026 надав до суду заяву про застосування строку позовної давності (а.с.161-162), просить суд застосувати її до заявлених позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача безпідставно набутих (збережених) коштів за період з 15.01.2021 по 02.01.2023, яка є підставою для відмови у позові в цій частині.

Заявник посилається у даній заяві на те, що розраховуючи суму безпідставно набутих коштів, позивач виходить з того, що він є власником квартири за адресою: АДРЕСА_4 з 15.01.2021, у саме з цього часу позивачем зроблено розрахунок суми, яка, на його думку підлягає стягненню.

Позивач звернувся до суду 02.01.2026. Отже, як стверджує заявник, за вимогами про стягнення коштів за період з 15.01.2021 по 02.01.2023 сплинув строк позовної давності, що є підставою для відмовити у позові у стягненні коштів за даний період.

Представник відповідача 03.03.2026 надав до суду відзив на позов (а.с.163-166), просить суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі №501/2010/18 задоволено позов ОСОБА_5 .

Постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року у справі №501/2010/18 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Чоловік позивачки ОСОБА_6 23.12.2005 перерахував ОСОБА_5 100 000 доларів США, в обмін на які вона обіцяла йому та його родині ніколи не перешкоджати проживати в квартирі за адресою: АДРЕСА_5 .

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 є інвалідом дитинства.

Позивачу, крім спірної квартири належить: двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_6 та двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_7 .

Відповідачка є пенсіонером за віком, сім`я відповідачки є малозабезпеченою. Дохід сім`ї в лютому 2026 складався з пенсії відповідачки за віком у сумі 2595 грн., державної соціальної допомоги по втраті годувальника в сумі 3114 грн, державної соціальної допомоги дітям з інвалідністю в сумі 2595 грн., всього 8304 грн на місяць, який нижче прожиткового мінімуму.

Заявник стверджує у відзиві, що консультативний висновок спеціаліста з дослідження ринкового рівня щомісячної орендної плати за довгострокову (не менш одного року) оренду квартир, який надано позивачем на підтвердження обставин розміру безпідставно набутих коштів, не може бути належним доказом у справі, оскільки позивач успадкував лише квартиру, а не меблі та побутову техніку в ній. Отже, у консультативному висновку досліджувались якісно інші об`єкти у порівнянні з квартирою, яку успадкував позивач.

Відповідачка вважає, що Консультативний висновок не відповідає вимогам допустимості доказів, визначених ч.1 ст.78 ЦПК України, не є письмовим документом, який би містив дані про обставини справи, оскільки він не є документом, який складений особою, наділеною повноваженнями його видавати та посвідчувати обставини, які в ньому зазначені, його складання не передбачено чинним законодавством, його змість не відповідає вимогам звіту про оцінку майна, в ньому відсутні посилання на використану нормативно-правову базу.

Відповідачка не погоджується з твердженням позивача, що зі смертю ОСОБА_5 (колишнього власника квартири) відпала підстава, за якою відмовлено у позові по справі №501/2010/18 (згода на вселення власника), оскільки позивач, як новий власник, ніякої згоди на вселення відповідача та її дітей не надавав, ніяких зобов`язань перед ними не має. Позивач успадкував не лише квартиру, як об`єкт нерухомості майна, а й ті права та обов`язки спадкодавця ( ОСОБА_5 ), які вона мала у зв`язку із здійсненням нею права власності цим майном, зокрема наданням квартири у користування іншим особам – відповідачці та її дітям.

Оскільки суди при розгляді справи №501/2010/18 підтвердили правомірність користування квартирою ОСОБА_2 та її дітьми, відмовили у задоволенні позову про їх виселення, ОСОБА_1 брав участь у справі, як правонаступник ОСОБА_5 , відповідач вважає, що правовідносини, які існували між ОСОБА_5 та відповідачкою та її дітьми щодо безоплатного користування спірним житлом не припинились у зв`язку зі смертю ОСОБА_5 , а продовжують існувати, лише із зміною сторони нового власника (спадкоємця), оскільки позивач успадкував не тільки всі права та й всі обов`язки спадкодавця щодо здійснення права власності спірною квартирою, зокрема надання квартири у користуванні іншим особам – відповідачці та її дітям.

Однак, відповідачка погоджується у урахуванням строків позовної давності, про що до суду надана відповідна заява, сплатити відповідачу певну суму коштів та просить суд прийняти до уваги той факт, що відповідачка самостійно виховує двох неповнолітніх дітей, один з яких є інвалідом з дитинства, щомісячний дохід сім`ї позивачки є нижчим ніж прожитковий мінімум встановлений законодавством. З урахуванням принципу розумності та справедливості позивачка вважає можливим сплатити позивачу по 500 грн. за один місяць користування житлом.

Представник позивача 19.03.2026 надав до суду відповідь на відзив (а.с.191-193).

Представник відповідача 30.03.2026 надав до суду заперечення на відповідь на відзив (а.с.196-197).

В судовому засіданні представник позивача просив суд задовольнити позов з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив.

Відповідач та його представник в судовому засіданні, просили суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на пояснення викладені у відзиві на позов, заяві про застосування строку позовної давності, запереченнях на відповідь на відзив.

ІІ. Інші процесуальні дії у справі.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу від 02.01.2026 справа розподілена для розгляду судді Петрюченко М.І. (а.с.149).

Ухвалою судді від 30.01.2026 відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження (а.с.155-156).

Ухвалою суду від 08.04.2026 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті (а.с.207).

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені Судом та зміст правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , в якій з грудня 2001 року проживав та був зареєстрований її син ОСОБА_6 .

У 2009 році в цю квартиру вселилася відповідачка ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище – ОСОБА_7 ) (а.с.17), як член сім`ї свого чоловіка ОСОБА_6 , залишаючись зареєстрованою у трикімнатній квартирі АДРЕСА_2 , 1/5 частина якої належить їй на праві власності (а.с.20, 21).

У шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.18), та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які також зареєстровані у спірній квартирі (за місцем реєстрації батька) (а.с.20).

ІНФОРМАЦІЯ_3 син власниці квартири ОСОБА_6 помер (а.с.19).

У відповідності до копії свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14.01.2021, ОСОБА_1 є спадкоємцем зазначено в заповіті майна ОСОБА_5 , а саме: квартири АДРЕСА_1 (а.с.12).

Згідно копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14.01.2021, ОСОБА_1 зареєстрував право власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.16).

До звернення з позовом, позивач намагався врегулювати спір.

Стосовно стягнення плати з відповідачки за період фактичного користування чужим майно, позивач посилався на те, що розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла, тобто є ринковим та посилався на ст.ст.815, 820 ЦК.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- усунути йому перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання такими, що втратили право користування житлом, та виселення з указаної квартири ОСОБА_2 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено (а.с.25-32).

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Котика Ф.І. залишено без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 19 вересня 2022 року – без змін (а.с.33-43).

Мотивуючи своє рішення, Верховний Суд послався на те, що ОСОБА_2 не була членом сім`ї позивача, відмовилась від укладення договору оренди квартири, а тому до спірних відносин за аналогією закону слід застосувати ч.4 ст.156 ЖК України та ч.1 ст.162 ЖК України в частині того, що за відсутності договору про безоплатне користування квартирою, користувачем має сплачуватись плата за таке користування. Обов`язковість такої плати, крім того, передбачена положеннями ч.3 ст.403 ЦК України.

Згідно консультативного висновку спеціаліста з дослідження рівня щомісячної орендної плати від 23.12.2025 ринковий рівень щомісячної орендної плати за оренду квартир, що подібні до двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , становить (а.с.90-108):

З 15.01.21 по 01.03.22 - 207 дол. США, що було еквівалентно 5821 грн. по курсу НБУ 28,12 грн. за 1 дол. США.

З 01.03.22 по 01.11.22 - 103 дол. США, що було еквівалентно 3013 грн. по курсу НБУ 29,2549 грн. за 1 дол. США.

З 01.11.22 по 01.01.24 - 119 дол. США, що було еквівалентно 4352 грн. по курсу НБУ 36,5686 грн. за 1 дол. США.

З 01.01.24 по 01.01.25 - 138 дол. США що було еквівалентно 5244 грн. по курсу НБУ 38,0020 грн. за 1 дол. США.

З 01.01.25 по 06.11.25 - 158 дол. США, що було еквівалентно 6633 грн. по курсу НБУ 41,9787 грн. за 1 дол. США

Згідно розрахунку, наведеному у позовній заяві, розмір грошових коштів орендної плати за оренду квартири становить (а.с.7):

- за період з 15.01.2021 по 01.03.2022 - 78583 грн. (13,5 місяці х 5821 грн.),

- за період з 01.03.2022 по 01.11.2022- 30130 грн. (10 місяців х 3013 грн.),

- за період з 01.11.2022 по 01.01.2024 – 60 928 грн. ( 14 місяців х 4352 грн.),

- за період з 01.01.2024 по 01.01.2025 – 62 928 грн. (12 місяців х 5244 грн.),

- за період з 01.01.2025 по 31.12.2025 - 79 596 грн. (12 місяців х 6633 грн.), а всього – 312 165 грн.

ІV. Оцінка Суду.

В межах заявлених позовних вимог, суд зазначає, що за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Водночас статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу (частина четверта статті 156 ЖК України).

Частиною першою статті 8 ЦК України встановлено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

У відповідності до висновків Верховного Суду викладених у постанові від 17.09.2025 року по справі №501/2332/21, якщо відповідачі не є членами/колишніми членами сім`ї позивача, ураховуючи, що спірні правовідносини в достатній мірі не врегульовані ЖК України, ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором, приймаючи до уваги відсутність угоди між власником квартири та відповідачами про безоплатне користування жилим приміщенням, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у цьому випадку такі правовідносини за аналогією закону регулюються частиною четвертою статті 156 ЖК України щодо відсилання до статті 162 ЖК України, у частині першій якої вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Разом із тим, частинами першою, третьою статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

У частині першій статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору(частина четверта статті 632 ЦК України).

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення (стаття 640 ЦК України).

Згідно зі статтею 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Пропозицією укласти договір є, зокрема, документи (інформація), розміщені у відкритому доступі в мережі Інтернет, які містять істотні умови договору і пропозицію укласти договір на зазначених умовах з кожним, хто звернеться, незалежно від наявності в таких документах (інформації) електронного підпису. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях. Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

Відповідно до статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.

Згідно зі статтею 643 ЦК України якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію (стаття 646 ЦК України).

Статтею 810 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина(частина перша статті 812 ЦК України).

Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи (частина перша статті 813 ЦК України).

Частинами першою, третьою статті 815 ЦК України передбачено, що наймач зобов`язаний використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити плату за найм житла. Наймач зобов`язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.

Відповідно до частини першої-третьої статті 820 ЦК України розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за найм житла, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за найм житла не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Наймач вносить плату за найм житла у строк, встановлений договором найму житла. Якщо строк внесення плати за найм житла не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця.

Згідно з частиною першою статті 762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Верховний Суд вже звертав увагу, що за своєю юридичною суттю договір найму (найму житла) є імперативно оплатним. Оскільки оплатність договору найму (найму житла) має імперативний характер, то сторони договору найму (найму житла) самостійно визначають розмір плати (абзац перший частини першої статті 762, частина перша статті 820 ЦК) або буде застосовуватися механізм, передбачений в ЦК (абзац другий частини першої статті 762, 632 ЦК України). Плата за користування майном (стаття 762 ЦК) чи плата за користуванням житлом (стаття 820 ЦК) є тим критерієм, що дозволяє відрізнити договір найму (найму житла) від договору позички (стаття 827 ЦК) (див. постанову Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 529/201/20 (провадження № 61-3820св21)).

Крім того, на обов`язок особи, яка користується чужим майном, вносити плату за користування цим майном, вказують положення частини третьої статті 403 ЦПК України.

Судом встановлено, що згідно копії пропозиції про укладення договору найма (оренди) житла від 10.05.2021, ОСОБА_1 , до звернення з позовом намагався врегулювати спір (а.с.24).

15 травня 2021 року ОСОБА_2 отримала його письмову пропозицію укласти до 01 червня 2021 року строковий договір оренди спірної квартири на умовах, викладених у долученому проєкті договору, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с.22).

Однак відповідачка не вчинила будь-яких дій з укладення цього договору чи обговорення його умов. Вказані обставини не спростовані відповідачем.

Крім того, вони встановлені судом, тому доказуванню не підлягають у відповідності до положень ч.4 ст.82 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, підлягають врахуванню судом.

У відповідності до висновків Верховного Суду викладених у постанові від 17.09.2025 року по справі №501/2332/21, за доведеності певних обставин, суд має виходити з того, що відповідачка без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберегла у себе кошти, які мала заплатити як орендну плату за користування спірною квартирою. Верховний Суд виклав позицію, що у зв`язку з тим, що відповідачка не вносила позивачу орендну плату за користування спірною квартирою, в останнього виникає право вимагати стягнення таких коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Подібні висновки щодо застосування норм права містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі №922/3412/17:

«63. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондиційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондиційних зобов`язань вина не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

64. Не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розміщене це нерухоме майно.

65. До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондиційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України».

Визначаючи розмір плати за користування майном, підлягають застосуванню за аналогією закону положення ч.4 ст.632 ЦК, якими передбачено, що «якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, то вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору», та положення ч.1 ст.762 ЦК, якою передбачено, що «якщо розмір плати (за найм, оренду майна) не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення»).

Оскільки відповідачка з 15 січня 2021 року без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберегла у себе кошти, які мала заплатити як орендну плату за користування спірною квартирою, то у позивача виникло право вимагати стягнення таких коштів на підставі статті 1212 ЦК України з 15 01.2021 року по теперішній час.

Таким чином, суд доходить до висновку про задоволення позовних вимог.

Щодо розміру плати за користування чужим майном суд керується наступним.

Розмір плати за користування чужим майном визначається за аналогією закону ( ч.1 ст.8 ЦК) у відповідності до ч.1 ст.762 ЦК, якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Згідно висновку спеціаліста ринковий рівень щомісячної орендної плати за оренду квартир, що подібні до двокімнатної квартири АДРЕСА_3 , становить (а.с.90-108):

З 15.01.21 по 01.03.22 - 207 дол. США, що було еквівалентно 5821 грн. по курсу НБУ 28,12 грн. за 1 дол. США.

З 01.03.22 по 01.11.22 - 103 дол. США, що було еквівалентно 3013 грн. по курсу НБУ 29,2549 грн. за 1 дол. США.

З 01.11.22 по 01.01.24 - 119 дол. США, що було еквівалентно 4352 грн. по курсу НБУ 36,5686 грн. за 1 дол. США.

З 01.01.24 по 01.01.25 - 138 дол. США що було еквівалентно 5244 грн. по курсу НБУ 38,0020 грн. за 1 дол. США.

З 01.01.25 по 06.11.25 - 158 дол. США, що було еквівалентно 6633 грн. по курсу НБУ 41,9787 грн. за 1 дол. США

Відповідно до висновку спеціаліста ринкова орендна плата за дострокову оренду подібної квартири за період з 15.01.2021 року по 31.12.2025 року становить 312 165 грн.

Щодо доводів сторони відповідача про невідповідність Консультативного висновку вимогам допустимості доказів, визначених ч.1 ст.78 ЦПК України, суд керується наступним.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.

Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є для суду очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Тому, на стадії дослідження письмових доказів особа, яка бере участь у справі, має заявити (усно або письмово) про те, що доданий до справи або поданий іншою стороною для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим та просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

При цьому, в такій заяві необхідно вказати на відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа (доказу, що досліджується судом) і може бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності суд сприяє учаснику справи, у збиранні таких доказів (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції").

Визнання доказу недопустимим - це не обов`язок, а право суду. Існує спеціальне правило, відповідно до якого суд може, виходячи з обставин справи і ходу її розгляду, визнавати недопустимим той або інший доказ.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише під час прийняття рішення по справі. Недопустимість доказу не є очевидною. Особа, яка подала заяву, повинна подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності суд сприяє особі, яка зробила заяву, у збиранні доказів. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Суд робить висновок, що надані заявником докази (консультативний висновок спеціаліста з дослідження рівня щомісячної орендної плати від 23.12.2025 щодо ринкового рівня щомісячної орендної плати за оренду квартир, що подібні до двокімнатної квартири АДРЕСА_3 ) (а.с.90-108), є належним і допустимим, оскільки цей доказ містить у собі фактичні дані, які логічно пов`язані з тими обставинами, які підтверджують обставини, викладені у даній заяві.

Натомість сторона відповідача не надала до суду доказів на спростування розміру плати за користування чужим майном.

Відтак, з огляду на вищевикладене суд приходить до переконання, що позивачем доведено належними та достатніми доказами розмір щомісячної орендної плати за оренду квартир, що подібні до двокімнатної квартири АДРЕСА_3 .

Разом з тим, суд бере до уваги, що відповідачка є пенсіонером за віком, сім`я відповідачки є малозабезпеченою. Дохід сім`ї в лютому 2026 складався з пенсії відповідачки за віком у сумі 2595 грн., державної соціальної допомоги по втраті годувальника в сумі 3114 грн, державної соціальної допомоги дітям з інвалідністю в сумі 2595 грн., всього 8304 грн на місяць, який нижче прожиткового мінімуму. Вказані обставини підтверджуються копіями: посвідчення ОСОБА_2 по отримання державної соціальної допомоги (а.с.176), виписки з медичної картки ОСОБА_8 (а.с.176-177), довідки про доходи ОСОБА_2 (а.с.181).

Отже, відповідачка самостійно виховує двох дітей, один з яких є інвалідом з дитинства, а відтак, з урахуванням принципу розумності та справедливості, доходить висновку, що обґрунтованою сумою плати ОСОБА_2 за користування спірною квартирою є 2500 грн. щомісячно, починаючи з 15.01.2021 до 31.12.2025, що складає 152 750,00 грн. (61,5 місяців х 2500 грн.).

Таким чином, суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до обґрунтованого висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Щодо спливу строку звернення до суду, про який заявлено відповідачем по справі, суд керується наступним.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права, або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

За змістом ст.257 ЦПК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня, після відповідної календарної дати, або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом, перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права, або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Як встановлено судом вище, 16.07.2021 ОСОБА_1 пред`явив позов до ОСОБА_2 , в тому числі про стягнення плати за користування житлом.

Розгляд справи завершено ухваленням постанови Верховного Суду від 17.09.2025.

Предмет позову по даній справі один і той же – стягнення плати за бездоговірне користування житлом. Відмовляючи в задоволені позову у постанові від 17.09.2025 Верховний Суд погодився з тим, що позивач має право на утримання плати за користування житлом і таке його право порушене. Разом з тим, вважав, що позивачеві слід було послатись на ст.1212 ЦК України.

Отже, між сторонами по справі з 2021 існує спір щодо вказаного нерухомого майна, в той же час такі правовідносини регулювалися іншими правовими нормами, які в рамках даної справи не заявлялися.

Таким чином, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 не втрачав інтерес до спірного майна протягом вищевказаного періоду, а порушення його прав мало триваючий характер.

Ураховуючи, що порушення прав позивача є триваючим, суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом в цій справі з дотриманням строку позовної давності.

Отже, строки позовної давності за вказаними вимогами позивача не спливли.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання оцінки решті доводів, наведених сторонами по справі в обґрунтування власних правових позицій, оскільки їх дослідження судом у будь-якому випадку не матиме наслідком спростування висновків, до яких суд дійшов по тексту рішення вище щодо суті позовних вимог.

V. Розподіл судових витрат між сторонами.

Згідно ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зокрема, згідної квитанції від 29.12.2025 (а.с.1) позивачем при подачі позову сплачено 3121,65 грн. судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно до розміру задоволених вимог (50%) у сумі 1710,82 грн.

Крім того, відповідно до пункту 3 частини першої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною третьою вказаної статті ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтвердженні та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (Рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).

В матеріалах справи наявні:

- договір про надання правової допомоги (а.с.146);

- платіжна інструкція про сплату послуг згідно договору про надання правової допомоги від 07.11.2025 на суму 12600,00 грн. (а.с.147);

- ордер на надання правничої допомоги (а.с.148).

Отже, стягнення витрат на правничу правову допомогу підлягають задоволенню пропорційно до розміру задоволених вимог (50%) у сумі 6300,00 грн.

Крім того, позивачем понесені витрати на залучення експерта (проведення експертизи) у розмірі 21000,00 грн., на підтвердження яких долучено акт здачі-приймання наданих послуг від 23.12.2025, згідно якого загальна вартість послуг за умовами Договору становить 12000,00 грн., без ПДВ та оплачені у повному обсязі (а.с.89).

Такі витрати, пропорційно до розміру задоволених вимог (50%) у сумі 6000,00 грн. також підлягають стягненню з відповідача враховуючи, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать і витрати пов`язані із залученням експертів та проведенням експертизи.

Керуючись ст.ст.2, 5, 10-13, 18, 141, 158, 258-259, 263 Цивільного-процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно збереженого майна – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) безпідставно набуті (збережені) кошти у розмірі 152 750,00 грн., судовий збір у розмірі 1710,82 грн., витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6300,00 грн., витрати на залучення експерта (проведення експертизи у розмірі 6000,00 грн.

У задоволенні решти вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Суддя Чорноморського міського

суду Одеської області М.І.Петрюченко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua