Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №759/2147/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2026 року м. Київ

Унікальний номер справи № 759/2147/26

Апеляційне провадження № 22-ц/824/10111/2026

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,

за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року, постановлену під головуванням судді Кравченка Ю.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, інфляційних втрат та трьох відсотків річних, -

в с т а н о в и в :

У січні 2026 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 2 224 877,68 грн. (т. 1 а.с. 1-23).

17 березня 2026 року від позивача до суду надійшла заява про забезпечення позову, в якій останній просив вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що належить відповідачу - ОСОБА_2 , а саме: 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 788371980000, та заборони відповідачу ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам здійснювати будь-які дії щодо відчуження, передачі в іпотеку (заставу), міну, дарування чи іншого способу обтяження зазначеної частки квартири (т. 1 а.с. 192-195).

Обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, посилався на те, що предметом позову є вимога про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набутих грошових коштів, інфляційних втрат, 3 процентів річних на загальну суму 2 224 877,68 гривень. Станом на день подання заяви про забезпечення позову існує реальна загроза вчинення відповідачем дій щодо відчуження або обтяження належної йому частки квартири на користь третіх осіб. Невжиття заходів забезпечення позову істотно ускладнить ефективний захист та поновлення прав позивача, оскільки надасть відповідачеві можливість розпоряджатися належною йому часткою квартири, що змусить позивача ініціювати нові судові провадження для поновлення своїх прав (т. 1 а.с. 192-195).

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів - відмовлено повністю (т. 1 а.с. 207-210).

Не погодившись з ухвалою районного суду, 03 квітня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Штирбулов Є.С. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувану ухвалу та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову (т. 1 а.с. 211-214 т. 2 а.с. 2-4).

На обґрунтування апеляційної скарги зазначав, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою та такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду та практики Європейського суду з прав людини.

Суд першої інстанції формально послався на відсутність доказів, але не дослідив та не надав оцінки наступним обставинам: значний розмір заборгованості та тривале невиконання зобов`язання, ціна позову становить 2 224 877,68 грн., відповідач добровільно її не сплачує, що свідчить про його небажання виконувати зобов`язання. Відсутність будь-яких дій з боку відповідача щодо мирного врегулювання спору підвищує ризик того, що він може вдатися до відчуження єдиного ліквідного активу.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, чим більшою є сума боргу та чим довшим є період невиконання, тим вищим є ризик того, що боржник вживе заходів для приховування або відчуження майна.

Позивач просив накласти арешт лише на 1/2 частку квартири. Вартість цієї частки (3 163 583,67 грн) перевищує ціну позову (2 224 877,68 грн) лише на невеликий відсоток. Це є співмірним з урахуванням: виконавчого збору (10% - 222 487,77 грн); витрат на правничу допомогу; можливого збільшення суми боргу у зв`язку з подальшим нарахуванням інфляційних втрат та процентів.

Крім того, обраний захід є найменш обтяжливим для відповідача, оскільки не обмежує право відповідача користуватися квартирою; не обмежує право відповідача розпоряджатися іншими активами (нежитловим приміщенням та гаражем); арешт є тимчасовим і діє лише до набрання рішенням законної сили.

Суд першої інстанції не навів жодного аргументу щодо неспівмірності обраного заходу, обмежившись формальною відмовою.

Більше того, суд навіть не дослідив питання співмірності, що є порушенням ч. 3 ст. 150 ЦПК України.

Відмова у забезпеченні позову створює передумови для невиконання майбутнього рішення суду, що є прямим порушенням ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд першої інстанції зазначив, що саме по собі посилання можливість відчуження чи обтяження майна відповідача на користь третіх осіб без вказівки на конкретні дії відповідача та без надання доказів цих дій не свідчить про обґрунтованість ризиків такого відчуження (обтяження).

Цей висновок суперечить самій меті інституту забезпечення позову - запобіганню порушенню прав позивача. Якби відповідач вже вчинив «конкретні дії» щодо відчуження майна, то забезпечення позову втратило б сенс, оскільки майно вже було б відчужене.

Забезпечення позову вживається саме для того, щоб не допустити таких дій у майбутньому.

Вимога суду надати докази «конкретних дій» відповідача є неправомірною, такою, що суперечить ч. 2 ст. 149 ЦПК України та свідчить про неправильне застосування норм процесуального права.

ЦПК України не містить такої підстави для відмови у забезпеченні позову, як «відсутність доказів конкретних дій відповідача щодо відчуження майна».

Єдиними підставами для відмови можуть бути: невідповідність заходу забезпечення позову вимогам ст. 150 ЦПК України; неспівмірність заходу забезпечення позову заявленим позовним вимогам (ч. З ст. 150 ЦПК України); відсутність зв`язку між заходом забезпечення та предметом позову.

Суд першої інстанції не встановив жодної з цих підстав. Навпаки, захід забезпечення (арешт 1/2 частки квартири) є співмірним, законним та безпосередньо пов`язаним з предметом позову, оскільки спрямований на забезпечення виконання рішення про стягнення грошових коштів (т. 1 а.с. 211-214 т. 2 а.с. 2-4).

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

В судовому засіданні представник ОСОБА_3 - адвокат Штирбулов Є.С. підтримав скаргу і просив її задовольнити.

Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про розгляд справи апеляційним судом були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адреси, тобто належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення ОСОБА_3 повернулось із відмітками працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною ним адресою, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходили. Поряд з цим, апелянт ОСОБА_3 був сповіщений повідомленням його представника - адвоката Штирбулова Є.С. Про розгляд справи апеляційним судом 04 червня 2026 року відповідач ОСОБА_4 був сповіщений 12 травня 2026 року повідомленням до його Електронного кабінету в ЄСІТС із забезпеченням технічної фіксації такого повідомлення. Факт належного повідомлення ОСОБА_3 його представник - адвокат Штирбулов Є.С. підтвердив в суді апеляційної інстанції про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (т. 2 а.с. 51-53, 60-61).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).

Зважаючи на вимоги ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 150 ЦПК України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії;

Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України).

За роз`ясненнями, що містяться в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року № ETS № 005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

За приписами ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За змістом ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визначені в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі.

Сфера зобов`язань Договірних держав за статтею 13 коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законом (порівняйте: «Кудла проти Польщі» [GC], № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, «Міфсуд проти Франції» [GC], № 57220/00, ECHR 2002-VIII) (Рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України», заява N 11901/02 Страсбург).

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 754/4437/18 (провадження № 61-47464св18) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) зазначено, що «умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача».

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Так, з матеріалів справи вбачається, що предметом судового розгляду в даній справи є вимога ОСОБА_1 стягнути з ОСОБА_2 на його користь безпідставно набуті грошові кошти з урахуванням інфляційних втрат, 3 % річних на загальну суму 2 224 877,68 гривень.

Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 03 вересня 2025 року у справі № 759/15306/17 (провадження № 61-7665св24) зазначено, що «разом з цим суди не звернули уваги на те, що обставини, які встановлені у справі № 754/11830/19, є преюдиційними; оскільки у вказаній справі встановлено, що ОСОБА_4 не набув права власності на спірний автомобіль, вимоги позивача у цій справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, стягнення подвійної вартості автомобіля та відшкодування моральної шкоди є неефективним способом захисту. Належним способом захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах є вимога про стягнення коштів, які були сплачені за автомобіль, на підставі норм 1212 ЦК України» (т. 1 а.с. 129-155).

Звертаючись до суду з заявою про забезпечення позову, позивач посилався на імовірність відчуження відповідачем свого нерухомого майна, і як наслідок - неможливість виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог.

До заяви про забезпечення позову додано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 462754224 від 03.02.2026 року(т. 1 а.с. 197-198), а також довідку про оціночну вартість нерухомості (т. 1 а.с. 199-201).

Відмовляючи у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову суд першої інстанції виходив з того, що обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, представник позивача вказав, що існує реальна загроза вчинення відповідачем дій щодо відчуження або обтяження належного йому нерухомого майна на користь третіх осіб. На підтвердження належності відповідачеві частки у праві власності на квартиру, на яку необхідно накласти арешт, представник позивача надав інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 462754224 від 03.02.2026. На підтвердження вартості майна, на яке необхідно накласти арешт представник позивача надав довідку про оціночну вартість нерухомості, відповідно до якої вартість квартири становить 6 327 167,34 гривень. Водночас, жодних конкретних обставин, які доводили б про таку загрозу, та доказів на підтвердження вказаних обставин представник позивача не надав. Саме по собі посилання можливість відчуження чи обтяження майна відповідача на користь третіх осіб без вказівки на конкретні дії відповідача та без надання доказів цих дій не свідчить про обґрунтованість ризиків такого відчуження (обтяження).

Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

Оскільки предметом позову є стягнення значної суми грошових коштів у розмірі 2 224 877,68, застосування заходу забезпечення позову шляхом накладення арешту на вказане належне відповідачу нерухоме майно є саме тим заходом забезпечення позову, який унеможливить ускладнення чи невиконання рішення суду у разі задоволення позову, забезпечить можливість ефективного захисту його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся до суду.

Забезпечення позову шляхом накладення арешту само по собі свідчить про заборону (іншим особам, державним реєстраторам тощо) вчиняти дії щодо відчуження майна. Тому, забезпечення позову, крім накладення арешту, ще й забороною відповідачу ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам здійснювати будь-які дії щодо відчуження, передачі в іпотеку (заставу), міну, дарування чи іншого способу обтяження зазначеної частки квартири, колегія суддів вважає такою, що не підлягає задоволенню.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що підтвердити за допомогою реально існуючих доказів подію, яка ймовірно настане або може настати в майбутньому, фактично неможливо, а тому наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюються судом в залежності від кожного конкретного випадку, з урахуванням фактичних обставин справи і змісту позовних вимог.

Поняття співмірності передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

З огляду на наявність між сторонами спору, існування загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду у разі задоволення позову, враховуючи предмет та підстави позову та приймаючи до уваги, що обраний позивачем спосіб забезпечення позову спрямований на ефективний захист та поновлення порушених прав і може забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову, колегія суддів приходить до висновку про скасування ухвали суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що належить відповідачу - ОСОБА_2 , а саме: 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 788371980000.

В частині заяви про забезпечення позову шляхом заборони відповідачу ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам здійснювати будь-які дії щодо відчуження, передачі в іпотеку (заставу), міну, дарування чи іншого способу обтяження зазначеної частки квартири колегія суддів відмовляє.

Також, слід зазначити, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

З цих підстав колегія суддів визнала доводи апелянта обґрунтованими, а висновки районного суду щодо відмови в задоволенні заяви помилковими.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що відповідач не позбавлений можливості звернутися до суду з заявою про скасування заходів забезпечення позову внаслідок існування таких обставин.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року - скасувати.

Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову - задовольнити частково.

Накласти арешт на 1/2 частку квартири, що належить відповідачу ОСОБА_2 , знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 788371980000.

Стягувач: ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ).

Боржник: ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ).

Строк пред`явлення постанови до виконання - три роки.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 04 червня 2026 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

Є.П. Євграфова

В.В. Саліхов