Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №757/55133/25-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/9023/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.

за участі: представника позивача - адвоката Головачевої О. М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Головачевої Ольги Миколаївни, в інтересах ОСОБА_1 ,

на ухвалу Печерського районного суду міста Києва у складі судді Хайнацького Є. С.

від 08 грудня 2025 року

у цивільній справі № 757/55133/25-ц Печерського районного суду міста Києва

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про стягнення боргу за розпискою,

У С Т А Н О В И В:

В жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до відповідача, в якому просила стягнути з відповідача на користь позивача суму боргу в розмірі 11 513 071 грн 77 коп., яка складається з 9 265 430,00 грн - основної заборгованості, 1 749 355,79 грн - індексу інфляції, 498 285,98 - 3 % річних; судовий збір та витрати на правничу допомогу орієнтовно в розмірі 70 000,00 грн.

Одночасно з поданням позовної заяви позивачем подано заяву про забезпечення позову, в якій вона просила накласти арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 у межах заявленої до стягнення суми позовних вимог в розмірі 11 513 071,77 грн; накласти арешт на грошові кошти ОСОБА_2 , що знаходяться на будь яких рахунках останнього, відкритих у банківських установах, які будуть виявлені під час виконання ухвали про забезпечення позову в межах заявленої до стягнення суми позовних вимог в розмірі 11 513 071,77 грн.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2025 року відмовлено в задоволенні заяви про забезпечення позову.

В апеляційній скарзі адвокат Головачева О. М., в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та забезпечити позов ОСОБА_1 шляхом накладення у межах заявленої до стягнення суми позовних вимог в розмірі 11 513 071,77 грн на все рухоме та нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 ; на грошові кошти ОСОБА_2 , що знаходяться на будь яких його рахунках, відкритих у банківських установах, які будуть виявлені під час виконання ухвали про забезпечення позову. Зазначає, що оскаржуване судове рішення суперечить вимогам статей 149, 150 та 153 ЦПК України, а також статті 56 Закону України «Про виконавче провадження». Звертає увагу на те, що предметом спору є стягнення значної суми заборгованості за розпискою від 19.07.2023 в розмірі 11 513 071,77 грн, яка складається з 9 265 430,00 грн основної грошової вимоги, 1 521 935,29 грн інфляційних втрат та 498 285,98 грн 3 % річних. Скаржник наголошує, що відповідач ОСОБА_2 протягом двох з половиною років не здійснив жодної сплати, повністю ухиляється від виконання зобов`язань і не надав відповіді на письмову вимогу від 26.06.2025.

Апелянт вказує, що тривале невиконання боргу та поведінка відповідача свідчать про очевидний ризик приховування або відчуження активів, що у майбутньому істотно ускладнить або унеможливить виконання рішення суду. Обґрунтовуючи клопотання, позивач посилається на правовий висновок Верховного Суду у постанові від 30.10.2023 у справі № 922/1583/23, за змістом якого у спорах про стягнення грошових коштів вимога надати докази щодо ухилення відповідача від виконання зобов`язання свідчить про застосування судом заздалегідь недосяжного стандарту доказування. Зазначає, що цивільне процесуальне законодавство не покладає на позивача обов`язок володіти інформацією про конкретне майно чи банківські рахунки боржника для накладення арешту в межах суми позову. Звертає увагу, що згідно зі статтею 56 Закону України «Про виконавче провадження» виявлення, опис та накладення арешту на конкретне майно боржника належить до безпосередніх повноважень державного або приватного виконавця під час примусового виконання ухвали суду. Додатково апелянт зауважує, що суд першої інстанції підійшов до розгляду клопотання формально та всупереч частині третій статті 153 Цивільного процесуального кодексу України не викликав заявника для надання додаткових пояснень чи доказів, якщо вважав їх недостатніми.

Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача підтримала апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.

Відповідач у судове засідання не прибув, про час, день та місце розгляду справі повідомлений в порядку ч. 11 ст. 128 ЦПК України, у зв`язку із зняттям з реєстрації місця постійно проживання у 2018 році.

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила стягнути з відповідача на користь позивача: суму боргу в розмірі 11 513 071 грн 77 коп., яка складається з 9 265 430,00 грн - основної заборгованості, 1 749 355,79 грн - індексу інфляції, 498 285,98 - 3 % річних; судовий збір та витрати на правничу допомогу орієнтовно в розмірі 70 000,00 грн.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2025 року відкрито провадження у вищевказаній цивільній справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.

Одночасно з поданням позовної заяви позивачем подано заяву про забезпечення позову, в якій просила: накласти арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 у межах заявленої до стягнення суми позовних вимог в розмірі 11 513 071,77 грн; накласти арешт на грошові ОСОБА_2 , що знаходяться на будь яких рахунках ОСОБА_2 , відкритих у банківських установах, які будуть виявлені під час виконання ухвали про забезпечення позову в межах заявленої до стягнення суми позовних вимог в розмірі 11 513 071,77 грн.

В обґрунтування заяви зазначала, що накладення арешту на грошові кошти, рухоме та нерухоме майно відповідача у межах суми позову 11 513 071,77 грн відповідає предмету спору, який має виключно майновий характер; є співмірним, належним і пропорційним заходом, що співвідноситься із заявленими вимогами; сприятиме фактичному виконанню рішення суду, якщо позов буде задоволено; забезпечить ефективний захист прав позивача без порушення або необґрунтованого обмеження прав інших учасників справи чи третіх осіб.

Крім того, вказувала, що тривале невиконання ОСОБА_2 обов`язку з повернення значної суми коштів ОСОБА_1 , відсутність реакції на вимоги повернути борг, свідчить про уникнення боржника від виконання зобов`язання. В свою чергу це дає підстави говорити про об`єктивну вірогідність ризику щодо утруднення виконання рішення суду без застосування заходів забезпечення позову. Враховуючи вищевикладене вважала, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не надано належних та достатніх доказів на підтвердження фактичних обставин, з якими закон пов`язує необхідність вжиття таких процесуальних заходів. Встановивши, що у клопотанні позивача не конкретизовано перелік рухомого та нерухомого майна відповідача, його вартість, а також не вказано наявність грошових коштів на конкретних рахунках у банківських установах, суд зазначив про неможливість накладення арешту на невизначені активи боржника. Суд зауважив, що достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність дій відповідача, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язань після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду, зокрема реалізація майна чи підготовчі дії до його відчуження. Встановивши відсутність доказів вчинення ОСОБА_2 таких активних дій, суд дійшов висновку, що саме лише посилання позивача на потенційну можливість невиконання судового рішення є суб`єктивним припущенням і не може виступати підставою для обмеження майнових прав особи. Оцінивши обґрунтованість та співмірність вимог із обсягом позовних вимог, суд першої інстанції констатував, що стороною позивача не доведено, що невжиття заходів забезпечення позову може у майбутньому істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до положень частин першої та другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом тимчасових процесуальних дій примусового характеру, що застосовуються судом за клопотанням учасників справи з метою охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача та гарантують реальне виконання ухваленого у справі рішення в разі задоволення позовних вимог.

Право на судовий захист, гарантоване Конституцією України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система припускала, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін через відсутність превентивних механізмів захисту майнових прав. Метою інституту забезпечення позову є недопущення недобросовісних дій відповідача, спрямованих на ухилення від виконання обов`язку, та попередження потенційних труднощів під час примусового виконання рішення суду.

За змістом цивільного процесуального закону, розглядаючи заяву про вжиття таких превентивних заходів, суд має з урахуванням доказів пересвідчитися в тому, що між сторонами дійсно виник спір, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також оцінити відповідність і співмірність виду забезпечення, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою. Ключовим при дослідженні цього питання є обов`язкове встановлення судом наявності спору між сторонами, існування ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися через вплив на виконуваність майбутнього рішення суду, співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими вимогами, а також дійсної мети звернення особи до суду із відповідною заявою. При цьому, як характер спору, так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки закон визначає передумовою не лише виконуваність рішення, а й забезпечення можливості ефективного захисту або поновлення порушених прав (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22).

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 з мотивів ненадання нею прямих доказів вчинення відповідачем активних дій, спрямованих на ухилення від виконання обов`язку після подання позову, застосував до позивачки помилковий, завищений та заздалегідь недосяжний стандарт доказування. У випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що об`єктивно може утруднити або унеможливити виконання судового рішення у разі задоволення позову на користь позивача. За таких умов вимога суду щодо надання доказів очевидних ризиків та доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїми активами свідчить про неправильний підхід, який порушує баланс інтересів сторін та нівелює інститут судового захисту (правовий висновок у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22).

Матеріалами справи підтверджується, що між сторонами виник реальний майновий спір щодо стягнення заборгованості за розпискою від 19.07.2023, загальна сума якої з урахуванням інфляційних нарахувань та трьох процентів річних становить 11 513 071,77 грн. Тривале невиконання відповідачем ОСОБА_2 основного грошового зобов`язання, повна відсутність будь-яких сплат протягом більше ніж двох років, а також залишення без відповіді та реагування письмової вимоги кредитора від 26.06.2025 свідчать про наявність об`єктивного ризику неефективності майбутнього захисту прав позивачки, оскільки виконання судового рішення у справі про стягнення грошових коштів безпосередньо залежить від наявності у боржника грошових сум чи майна, на яке може бути звернено стягнення.

Висновки суду першої інстанції про те, що арешт майна боржника може бути застосований лише щодо конкретно визначених об`єктів, а відсутність у заяві інформації про майно відповідача та його вартість є безумовною підставою для відмови у забезпеченні позову, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права. Норми Цивільного процесуального кодексу України не містять застережень про неможливість накладення арешту на майно та грошові кошти відповідача у межах ціни позову у разі відсутності деталізованої інформації, наданої позивачем, оскільки звичайна фізична особа обмежена в правах доступу до банківських або майнових реєстрів боржника. За змістом статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення, а виявлення, опис, перевірка рахунків та безпосереднє накладення арешту на активи у межах визначеної судом суми належать до прямих обов`язків та повноважень державного або приватного виконавця під час відкриття виконавчого провадження з виконання ухвали суду (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 07.01.2025 у справі № 910/1/21).

Тимчасове обмеження права відповідача розпоряджатися майном через накладення арешту на його грошові кошти, рухоме та нерухоме майно в межах заявленої до стягнення суми позовних вимог в розмірі 11 513 071,77 грн є цілком співмірним, адекватним та пропорційним заходом захисту, який відповідає предмету позову за вартістю. Обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого чи безпідставного обмеження конституційних прав відповідача, оскільки арештоване майно та кошти фактично залишаються у володінні та користуванні власника, а тимчасово обмежується лише можливість розпоряджатися ними з метою запобігання недобросовісному приховуванню чи відчуженню активів на шкоду кредитору на період судового розгляду.

З огляду на викладені обставини, ухвала суду першої інстанції від 08 грудня 2025 року про відмову у забезпеченні позову постановлена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до ухвалення помилкового судового рішення.

За таких обставин апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, оскаржувана ухвала суду першої інстанції - скасуванню з визначених статтею 376 ЦПК України постановленням нової ухвали про задоволення заяви позивачки про забезпечення позову та накладення арешту на грошові кошти, рухоме та нерухоме майно відповідача ОСОБА_2 в межах заявленої ціни позову.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 149-153, 369, 374, 376, 381, 383 ЦПК України суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу адвоката Головачевої Ольги Миколаївни, в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2025 року про відмову в забезпеченні позову скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) про забезпечення позову задовольнити.

Накласти арешт на грошові кошти, що знаходяться на рахунках у банківських чи інших фінансових установах, а також на все рухоме та нерухоме майно, яке належить ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), в межах суми позовних вимог у розмірі 11 513 071 (одинадцять мільйонів п`ятсот тринадцять тисяч сімдесят одна) гривня 77 (сімдесят сім) копійок.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанова суду апеляційної інстанції є виконавчим документом.

Строк пред`явлення постанови до виконання до 04 червня 2029 року.

Повний текст постанови складений 04 червня 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

Б. Б. Левенець

В. В. Саліхов