Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №755/22752/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/7691/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.

за участі: представника позивача - адвоката Шевченка М. М.,

представника відповідача - адвоката Бузанова Д. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Бузанова Дмитра Вікторовича, в інтересах ОСОБА_1 ,

на рішення Дніпровського районного суду міста Києва у складі судді Галагана В. І.,

від 29 грудня 2025 року

у цивільній справі № 755/22752/25 Дніпровського районного суду міста Києва

за позовом ОСОБА_2

до ОСОБА_1

про стягнення боргу за договором позики,

У С Т А Н О В И В:

В жовтні 2025 року позивач звернувся в суд із вказаним позовом, обґрунтовуючи який зазначав, що 21.09.2021 ОСОБА_1 позичив у нього грошові кошти у розмірі 531 591,70 грн, що на день укладення договору було еквівалентно 17 000 євро, підтвердивши цей факт власноручно написаною борговою розпискою із зобов`язанням повернути кошти до 21.03.2022. Вказував, що відповідач частково повернув борг у розмірі 1 000 євро двома рівними сумами у березні та квітні 2022 року, однак надалі повністю припинив виконання своїх зобов`язань. Також зазначав про укладення у квітні 2024 року усної угоди щодо надання відповідачу додаткової позики в розмірі 10 000 євро, для забезпечення якої у позивача залишалася попередня розписка від 21.09.2021. Крім того, сторони досягли усної домовленості про щомісячну сплату 3 % від загальної суми боргу за користування коштами, у зв`язку з чим відповідач у травні 2024 року сплатив 810 євро відсотків, але з червня 2024 року перестав виходити на зв`язок та почав уникати телефонних розмов. Вказував, що факт реального отримання додаткових 10 000 євро та умови щодо сплати відсотків підтверджуються наявним листуванням із відповідачем у месенджері «Вайбер».

У зв`язку з невиконанням умов договору позивач нарахував заборгованість, яка складається з 26 000 євро основного боргу, 1 733,26 євро як 3 % річних за 1318 днів прострочення, а також пені у розмірі 232 186,81 грн. На підставі наведеного просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за основним зобов`язанням у розмірі 26 000 євро, 3 % річних у розмірі 1 733,26 євро, пеню у розмірі 232 186,81 грн та понесені судові витрати зі сплати судового збору в сумі 12 112 грн.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики від 21.09.2021 в сумі 16 000,00 (шістнадцять тисяч) євро.

В іншій частині позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 5 921 грн 75 коп.

В апеляційній скарзі адвокат Бузанов Д. В., в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю; ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину (розписки) виданої ОСОБА_1 21.09.2021; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Зазначає, що суд передчасно закрив підготовче провадження ухвалою від 17.12.2025 без належного повідомлення відповідача, який перебував за межами України, що підтверджується відмітками прикордонного контролю у паспорті від 05.10, 24.11 та 05.12.2025. Звертає увагу на те, що поштове відправлення № R067045301319 станом на день підготовчого засідання лише прибуло до відділення і не було ним отримане, а повернення повістки за закінченням терміну зберігання не є доказом належного інформування відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 752/11896/17. Скаржник вказує на безпідставну відмову суду повернутися до стадії підготовчого провадження для подання відзиву, витребування оригіналу розписки та допиту свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Скаржник наголошує на використанні судом недопустимого письмового доказу, складеного недержавною мовою без нотаріального перекладу, що суперечить статті 9 ЦПК України та висновкам Верховного Суду у справі № 910/20940/21. Апелянт стверджує про неправильне визначення валюти зобов`язання, оскільки з тексту розписки від 21.09.2021 вбачається отримання коштів саме у національній валюті - гривні в сумі 531 591,70 грн, а згадка євро мала виключно інформаційний характер. Крім того, апелянт зазначає про повне виконання боргового зобов`язання, а розрахунки позивача щодо базової суми 16 000 євро фактично спростовують існування боргу в розмірі 26 000 євро. З огляду на неоднакове тлумачення умов розписки, скаржник вважає за необхідне ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину на підставі статей 213, 637 ЦК України

У поданому відзиві на апеляційну скаргу адвокат Шевченко М. М., в інтересах ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним. Зазначає, що доводи скаржника про процесуальні порушення є безпідставними, оскільки апелянт особисто отримав копію позовної заяви з додатками 04.11.2025 за поштовим відправленням № 0815700332270, а тому знав про наявність судового спору та мав виявити розумну обачність. Звертає увагу на те, що неотримання судової кореспонденції, яка повернулася за закінченням терміну зберігання, є наслідком бездіяльності самого відповідача, що узгоджується з практикою Верховного Суду у справі № 820/1400/17. Позивач наголошує, що скаржник повернувся в Україну 05.12.2025 і мав достатньо часу для отримання листа суду, а його тривале перебування за кордоном не підтверджене всіма сторінками паспорта. Заперечуючи проти недопустимості розписки через відсутність перекладу, позивач посилається на постанови Верховного Суду у справах № 876/72/23 та № 876/67/23, зазначаючи, що правочин написаний власноруч боржником, його зміст ним повністю розумівся, а формальні вимоги перекладу свідчили б про надмірний формалізм. Позивач зазначає, що факт видачі розписки та отримання коштів у сумі 531 591,70 грн визнано самим відповідачем у його письмових поясненнях від 26.12.2025. Звертає увагу на те, що оригінал боргового документа перебуває у позивача, що згідно з практикою Верховного Суду у справі № 154/3443/18 та статтею 545 ЦК України свідчить про невиконання зобов`язання. Наголошує, що грошові кошти передавалися саме в євро, а часткове повернення боргу у березні та квітні 2022 року здійснювалося двома траншами по 500 євро, про що свідчать відмітки на звороті розписки. Крім того, позивач вказує на релевантність висновку Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 500/5194/16, згідно з яким за наявності валютного еквівалента сума до стягнення визначається в іноземній валюті, а її перерахунок у гривні здійснюється виконавцем за курсом НБУ на день фактичного виконання судового рішення. Вважає безпідставним клопотання про допит як свідка дружини відповідача через її зацікавленість, а вимогу про тлумачення правочину - неможливою, оскільки зобов`язання вже частково виконане.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача підтримав апеляційну скаргу із викладений у ній підстав та доводів.

Представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечив з підстав викладених у відзиві.

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оглянувши поданий представником позивача оригінал розписки від 21.09.2021, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо неналежного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, а також передчасного закриття підготовчого провадження, колегія суддів виходить з наступного.

Матеріали справи свідчать про отримання відповідачем копії позовної заяви безпосередньо від позивача 04.11.2025 (а.с 28). Утім, станом на дату проведення підготовчого засідання 17.12.2025 у суду були відсутні будь-які відомості про належне вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі від 24.11.2025, а наявна в матеріалах цивільної справи роздруківка вебсторінки з трекінгу АТ «Укрпошта» (а.с. 35) підтверджувала виключно факт прибуття поштового відправлення до відділення зв`язку за місцем проживання відповідача, проте не містила даних про його фактичне вручення адресату. Водночас, відповідно до відомостей трекінгу, наданих відповідачем разом із клопотанням про повернення до стадії підготовчого провадження, поштове відправлення із копією ухвали про відкриття провадження повернулося на адресу суду з відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання» лише 23.12.2025, тобто вже після проведення підготовчого судового засідання.

Повернення поштової кореспонденції суду з вказівкою причини «за закінченням терміну зберігання» не може вважатися доказом належного інформування особи про рух справи, а також не свідчить про відмову сторони від одержання листа чи про її незнаходження за повідомленою адресою. Оскільки початок перебігу встановленого судом п`ятнадцятиденного процесуального строку на подання відзиву на позовну заяву норми матеріального та процесуального права пов`язують саме з датою фактичного отримання відповідачем копії ухвали про відкриття провадження, у якій цей строк безпосередньо визначено, позбавлення особи можливості подати письмові заперечення є порушенням порядку розгляду справи. За таких обставин, зважаючи на положення статей 190, 191 ЦПК України, суд першої інстанції мав поновити відповідачу строк на подання відзиву, обчислюючи його з моменту фактичного ознайомлення з матеріалами справи та текстом ухвали про відкриття провадження.

Щодо вирішення спору по суті колегія суддів виходить з наступного.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 21.09.2021 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено Договір позики, про що складено боргову розписку (а.с. 7) за текстом якої « ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ), зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , взяв у ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) грошову суму у розмірі 531 591 грн 70 коп.(п`ятсот тридцять одна тисяча п`ятсот дев`яносто одна гривня 70 копійок), що по відношенню на 21.09.2021 еквівалентно 17 000 (сімнадцять тисяч) євро.

Розписка містить зобов`язання повернути позичені кошти, а саме: «Зобов`язуюсь віддати ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) грошову суму у розмірі 531 591 грн 70 коп. (п`ятсот тридцять одна тисяча п`ятсот дев`яносто одна гривня 70 копійок), що по відношенню на 21.09.2021 еквівалентно 17 000 (сімнадцять тисяч) євро до 21.03.2022».

У розписці наявна примітка про те, що «Розписка написана власноручно, у здоровому глузді, при вільному волевиявленні (мовою оригіналу «без принуждения»), при свідках: ОСОБА_3 (дружина позичальника), ОСОБА_4 .»

Текст вищезазначеної розписки складений російською мовою громадянином ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) 21.09.2021.

За твердженням позивача, частина позики у розмірі 1 000 (одна тисяча) євро за грошовим зобов`язанням від 21 вересня 2021 року була повернута двома сумами по 500 (п`ятсот) євро у два календарних місяці - березень та квітень 2022 року.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами 21.09.2021 укладено реальний договір позики, на підтвердження якого відповідач власноруч склав боргову розписку про отримання 531 591,70 грн, що в еквіваленті становило 17 000 євро, із зобов`язанням повернути кошти до 21.03.2022. Встановивши, що відповідач у добровільному порядку зобов`язання належним чином не виконав і повернув лише 1 000 євро, суд на підставі статей 525, 526, 599, 1046, 1049 ЦК України дійшов висновку про наявність підстав для стягнення залишку боргу в сумі 16 000 євро. Посилаючись на правові позиції Великої Палати Верховного Суду щодо можливості ухвалення рішення про стягнення коштів в іноземній валюті, суд зазначив, що належним виконанням такого зобов`язання є повернення суми саме в погодженій валюті. Водночас, відмовляючи у стягненні 3 % річних та пені, суд керувалися пунктом 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, який звільняє позичальника від такої відповідальності у період дії воєнного стану. Крім того, суд дійшов висновку про безпідставність вимог щодо стягнення 10 000 євро за усним договором від квітня 2024 року, оскільки відповідно до статті 1047 ЦК України для договорів позики такої суми обов`язковою є письмова форма, недотримання якої виключило правові підстави для стягнення коштів.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Аналізуючи матеріально-правову природу спірного зобов`язання та доводи апеляційної скарги про те, що валютою боргу є виключно національна валюта України, а згадка про євро має довідковий чи інформаційний характер, колегія суддів наголошує, що буквальний зміст боргової розписки містить подвійну фіксацію валютного еквівалента. Сторонами чітко зазначено як факт отримання суми 531 591,70 гривні, що в співвідношенні на день укладення правочину є в еквіваленті 17 000 євро, так і обов`язок повернути грошові кошти у такому ж еквіваленті до 21.03.2022.

Відповідно до положень статей 213, 524 та 533 ЦК України, цивільне законодавство, визначаючи гривню єдиним законним платіжним засобом на території України, прямо надає сторонам право визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Метою встановлення такого валютного застереження у правочинах є передусім захист майнових інтересів кредитора від інфляційних ризиків, знецінення національної валюти та збереження реальної вартості переданих грошових коштів на момент їх фактичного повернення.

У цих правовідносинах релевантним є правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11.09.2024 у справі № 500/5194/16-ц (провадження № 14-81цс24), згідно з яким у разі зазначення в борговому документі грошового еквівалента в іноземній валюті сума, що підлягає стягненню, визначається судом безпосередньо в такій іноземній валюті. При цьому перерахунок суми боргу в національну валюту України здійснюється не судом на момент ухвалення рішення, а органами державної виконавчої служби чи приватним виконавцем безпосередньо на стадії примусового виконання судового рішення за офіційним курсом Національного банку України, чинним на день фактичного здійснення боржником платежу. Таким чином, сума у гривнях, зафіксована на дату видачі розписки, відображає лише математичний курс валют на той момент і не перетворює валютне зобов`язання на суто статичний гривневий борг.

Подальша поведінка сторін правочину також беззаперечно спростовує твердження відповідача про інформаційний чи довідковий характер визначення еквівалента. Факт добровільного повернення боржником частини коштів у розмірі 1 000 євро двома платежами по 500 євро у березні та квітні 2022 року, що зафіксовано відмітками на звороті розписки, та відповідачем не заперечується, свідчить про повне розуміння ним умов договору та виконання обов`язку саме у погодженій валюті еквівалента.

Подвійна прив`язка до суми 17 000 євро при видачі та поверненні коштів виключає можливість кваліфікації цього правочину як виключно гривневого, оскільки протилежне тлумачення суперечило б засадам розумності, справедливості та добросовісності, закріпленим у статті 3 ЦК України.

Враховуючи викладене, за наявності у правочині чіткого валютного застереження, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність стягнення залишку заборгованості, яка з урахуванням часткового повернення становить 16 000 євро. Зазначення суми стягнення безпосередньо в іноземній валюті повністю відповідає нормам матеріального права, вимогам правової визначеності та забезпечує належний захист прав кредитора.

Вимоги скаржника про необхідність ухвалення рішення про тлумачення змісту правочину на підставі статей 213, 637 ЦК України підлягають відхиленню, оскільки волевиявлення сторін є зрозумілим, чітким та однозначним. Судове тлумачення правочину є правом, а не обов`язком суду, і застосовується виключно у разі наявності очевидної невизначеності умов, суперечливості термінів чи неможливості з`ясувати дійсну волю сторін з тексту документа, чого у цій справі колегією суддів не встановлено.

Наявність оригіналу боргової розписки у позивача за відсутності на ній відміток про повне погашення заборгованості відповідно до вимог статті 545 ЦК України створює законну презумпцію того, що зобов`язання є невиконаним. Будь-яких належних, допустимих та достовірних доказів на спростування цієї презумпції відповідач суду не надав, а його посилання на повний розрахунок є безпідставними.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні 10 000 євро за усним договором позики від квітня 2024 року є законним і обґрунтованим, оскільки недотримання обов`язкової письмової форми для реальних договорів позики на таку суму позбавляє позивача права посилатися на усні домовленості та листування у месенджерах як на підставу виникнення боргових зобов`язань відповідно до імперативних вимог статті 1047 ЦК України. Також правильними є висновки щодо відмови у стягненні пені та 3 % річних на підставі пункту 18 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України у зв`язку з дією воєнного стану.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та передчасного закриття підготовчого провадження без належного повідомлення відповідача, хоч і свідчать про наявність процесуальних недоліків при інформуванні особи, проте з огляду на правильне вирішення спору по суті та надання відповідачу можливості викласти всі свої аргументи в суді апеляційної інстанції, не є самостійною підставою для скасування справедливого по суті судового рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 375, 381, 383 ЦПК України суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу адвоката Бузанова Дмитра Вікторовича, в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 04 червня 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

Б. Б. Левенець

В. В. Саліхов