Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №752/10391/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 752//10391/24 Головуючий у суді першої інстанції - Митрофанова А.О.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/5407/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2025 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення

та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання договору дарування недійсним,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про виселення.

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що вона на підставі договору дарування від 23.12.2004, укладеного між нею та її матір`ю - ОСОБА_3 , є власницею квартири АДРЕСА_1 .

Наразі її брат та відповідач у справі - ОСОБА_1 проживає у вказаній квартирі без її згоди, не зареєстрований у ній та не має будь-яких інших законних підстав на проживання у цій квартирі. Вказувала, що відповідач ввів її в оману, повідомивши, що не має власного житла, вона дозволила йому певний час пожити у неї в гостях, однак він почав зловживати її гостинністю і на прохання ОСОБА_2 переїхати відповідає категоричною відмовою. Як виявилося пізніше, відповідач має на праві власності квартиру, яка знаходиться за адресою - АДРЕСА_2 .

Зазначала, що вона не веде з відповідачем спільного господарства, не проживає з ним однією сім`єю, кожен з них живе окремим життям та намагаються зайвий раз не перетинатися у помешканні. Така ситуація, яка склалася саме унаслідок дій відповідача, який перешкоджає ОСОБА_2 повною мірою використовувати її власність, їхні стосунки є поганими, вони весь час сваряться при зустрічі.

Враховуючи ті обставини, що перебування відповідача у спірній квартирі за відсутності згоди позивачки порушує її права на вільне користування і розпорядження власним майно, подальше його перебування та сварки негативно відображаються на стані здоров`я позивача, а зважаючи на те, що ОСОБА_1 не має правових підстав для проживання у вказаній квартирі та має на праві власності інше житло, у якому зокрема зареєстрований, позивач з метою захисту свого порушеного права змушена була звертатися до суду із даним позовом, у якому просила виселити відповідача із спірної квартири.

У липні 2024 року на адресу суду від відповідача надійшов зустрічний позов до ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання договору дарування недійсним.

Дану зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що за час життя їхніх з ОСОБА_2 батьків спірна квартира належала на праві приватної власності останнім у рівних частках. 16.03.1995 після смерті їхнього батька відкрилася спадщина, яку відповідач, як спадкоємець першої черги, прийняв у порядку статей 529, 548 та 549 ЦК Української РСР, вступивши у її управління та володіння, та не відмовився від неї.

Вказував, що він особисто займався похованням батька, сплачував ритуальні послуги, а після його смерті залишив собі сімейні цінності, які належали його родині, а саме старовинні ікони, а також нагороди батька. Після смерті батька позивач за зустрічним позовом продовжував допомагати в утриманні квартири та матеріально підтримував матір, в той час як відповідачка за зустрічним позовом перебувала в шлюбі та була зареєстрованою за іншою адресою.

Посилався на те, що в червні 2024 року довідався про те, що власником спірної квартири стала його сестра та відповідачка за зустрічним позовом на підставі договору дарування від 23.12.2004, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г., за яким їхня матір подарувала його сестрі спірну квартиру в повному розмірі. Зі змісту цього ж договору він дізнався і про факт оформлення матір`ю на своє ім`я спадщини, яка залишилася після смерті батька.

Оскільки ОСОБА_1 , як співвласник спірної квартири, не надавав згоди на розпорядження та відчуження його матір`ю квартири, яка фактично перебувала у їхній частковій власності, остання уклала оспорюваний договір дарування від 23.12.2004 без необхідного на те обсягу повноважень.

Окрім того, окремо акцентував увагу на тому, що згідно акту амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 09.12.2008 за №1233, складеного відносно їхньої матері ОСОБА_3 , остання страждала психічною хронічною хворобою у вигляді недоумство при хворобі Альцгеймера та за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій та керуватися ними.

У зв`язку із цим, позивач за зустрічним позовом просив суд встановити факт того, що він прийняв спадщину після смерті свого батька - ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також визнати недійсним вказаний вище договір дарування від 23.12.2004, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , пославшись на положення статей 13, 203, 215, 369 ЦК України.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 29 серпня 2024 року зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання договору дарування недійсним було прийнято до спільного розгляду з первісним позовом та об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_2 й зустрічні вимоги ОСОБА_1 .

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення задоволено.

Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини та визнання договору дарування недійсним відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені у справі судові витрати у вигляді сплаченої суми судового збору в розмірі 1211,20 грн.

Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не урахував, що його мати ОСОБА_3 подала нотаріусу недостовірну заяву, де зазначала, що інших спадкоємців після смерті батька окрім неї немає. Нотаріус не перевірив дану інформацію і ОСОБА_3 було видано 19.10.1995

свідоцтво про право на спадщину за законом за реєстром 7-5801. В матеріалах спадкової справи відсутні заяви про відмову від спадщини.

Вказує, що суд першої інстанції безпідставно відхилив покази свідка ОСОБА_5 , яка вказувала, що саме апелянт займався похоронами батька і сам оплачував всі ритуальні послуги. Свідок вказувала також про те, після похорону вона з ОСОБА_1 посварилася і він перейшов жити у спадкову квартиру. Всі ці події відбувалися в межах шестимісячного строку. І в подальшому він проживав там періодично, користувався спадковим майном.

Свідок на стороні позивача ОСОБА_6 повідомила суду про те, що відповідач постійно проживав у спірній квартирі з 2011 року.

Апелянт стверджує, що весь час з моменту смерті батька і до сьогоднішнього дня він користується спадковим майном, зберігає нагороди батька та ікони.

Наголошує, що безперечно довіряв своїй сестрі позивачці по справі і тому не цікавився майном своєї матері як її опікун.

У відзиві на апеляційну скаргу позивачка ОСОБА_2 проти задоволення апеляційної скарги заперечила. Вказує, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

У судовому засіданні в апеляційному суді взяла участь представниця ОСОБА_1 адвокат Герасько Л.Ю., яка підтримала апеляційну скаргу, просила задовольнити її з викладених підстав. Позивачка ОСОБА_2 та її представниця адвокат Льовочкіна В.М. просили апеляційну скарги\у залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що 23.12.2004 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фоєю Л.Г. за реєстровим №9501.

За змістом указаного договору ОСОБА_3 подарувала позивачці трикімнатну квартиру загальною площею 69,8 кв.м, жилою площею 43,8 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.13, т.1).

Право власності на вказану квартиру було зареєстровано у встановленому порядку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав №342019239 від 08.08.2023 (а.с.11, т.1).

З наявних у матеріалах справи копії свідоцтва про народження ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 , а також копій свідоцтв про народження ОСОБА_7 серії НОМЕР_2 та про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 убачається, що сторони у справі є сином та донькою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с.54, 55, 56, т.1).

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 27.07.1994, виданого Сектором приватизації Московської районної державної адміністрації, квартира АДРЕСА_4 загальною площею 69,8 кв.м належала на праві приватної, сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а.с.147, т.1).

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 76 років помер батько сторін по справі - ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданого Відділом реєстрації актів громадянського стану Московського району (а.с.20, т.2).

З наявних у матеріалах справи доказів убачається, що спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , були його повнолітні діти - сторони у справі, а також дружина ОСОБА_3 . Дані щодо інших можливих спадкоємців матеріали справи не містять.

Як встановлено з матеріалів витребуваної судом копії спадкової справи №499, заведеної Другою київською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_4 , його дружина та матір сторін 19.10.1995 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, яка залишилася після смерті її чоловіка ОСОБА_4 (а.с.19, 22, т.2).

Відповідно до довідки-характеристики №5751-7 від 13.09.1995, виданої Бюро технічної інвентаризації народних депутатів Київської міської ради, 1/2 частина квартири за адресою - АДРЕСА_3 , була зареєстрована в бюро за ОСОБА_8 , а інша її 1/2 частина за ОСОБА_4 (а.с.23, т.2).

12.10.1995 державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Гупалович О.Н. було видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 , свідоцтво за реєстровано у реєстрі за №75801 (а.с.30, т.2).

Відповідно до наданої суду копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 , виданого 14.11.2011 Відділом реєстрації смерті у м.Києві, у віці 89 років померла ОСОБА_3 (а.с.113, т.1).

У своїй зустрічній позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що він після смерті батька, як спадкоємець першої черги, у порядку статті 549 ЦК Української РСР прийняв спадщину, так як вступив в управління та володіння спадковим майном і не відмовлявся від спадщини.

Так, відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР 1963 року, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця (стаття 525 ЦК УРСР).

Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

Статтею 548 ЦК УРСР встановлено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Отже, для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій у визначений законом строк.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до пункту 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року №18/5 (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про плату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06 лютого 2013 року у справі № 6-167цс12.

В обґрунтування своїх зустрічних позовних вимог в частині встановлення факту прийняття спадщини, ОСОБА_1 посилався на те, що він прийняв спадщину після смерті свого батька ОСОБА_4 шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном, оскільки він особисто займався похованням батька, сплачував ритуальні послуги, залишив собі батькові нагороди, а також сімейні цінності, які спершу належали родині батька, а потім йому. Вказував, що після смерті батька в спірній квартирі залишилась проживати їхня з позивачем матір, ОСОБА_1 продовжував допомагати в утриманні квартири та матеріально підтримував матір.

Також у своїй зустрічній позовній заяві ОСОБА_1 заявляв, що він постійно проживає у спірній квартирі, хоча зареєстрований за іншою адресою. Але при цьому, останній не конкретизував часу, з якого він став проживати у цій квартирі, право власності на 1/2 частину якої належало батькові сторін.

На підтвердження факту вступу в управління та володіння спадковим майном, яке залишилося після смерті батька, позивач за зустрічним позовом надав суду фотознімки двох ікон, а також фотознімок батька сторін з нагрудними нагородами.

Допитана в судовому засіданні в суді першої інстанції в якості свідка ОСОБА_9 показала суду, що вона знайома з ОСОБА_1 з 1983 року, була його дружиною до 2000 року, вони проживали разом, а у 1995 році останній проживав з нею. Пояснила, що вона знала батьків сторін у справі, після смерті ОСОБА_4 його похованням займався його син, тобто її чоловік ОСОБА_1 , а питанням щодо спадщини вирішувалися з його матір`ю, розподілення майном обговорювалося. Також зазначила, що після смерті батька ОСОБА_1 переїхав до матері, вони посварились, з 2006 чи 2007 року ОСОБА_1 повернувся з відрядження з Білорусі та переїхав у квартиру своїх батьків.

В ході розгляду справи судом першої інстанції за клопотанням ОСОБА_2 були допитані в якості свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які надали свідчення щодо вселення ОСОБА_13 до спірної квартири та існування конфліктних відносин між сторонами.

Проаналізувавши надані в матеріали справи докази у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність того, що протягом шести місяців з дня смерті свого батька ОСОБА_4 , а саме з 16.03.1995 його син та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 здійснив дії щодо фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном.

Позивач за зустрічним позовом не надав належних та допустимих доказів, які могли б підтвердити факт його вступу в управління спадковим майном, а саме - частиною спірної квартири, право власності на 1/2 частину якої належало його батькові, зокрема, не надано доказів на підтвердження факту проживання останнього у спірній квартирі протягом шести місяців з дня відкриття спадщини та управління нею.

Ба більше, позивач у своїй зустрічній заяві не вказує, що він протягом шести місяців проживав у квартирі своїх батьків, а лише узагальнено посилається, що проживав там увесь час, не вказуючи початку періоду, який зазначає постійним.

Покази свідка ОСОБА_9 та долучені до зустрічної позовної заяви фотознімки ікон та портрету батька сторін (які ОСОБА_1 також долучив до апеляційної скарги) не можуть уважатися належними доказами факту вступу ОСОБА_1 в управління та володіння спадковим майном, оскільки не місять інформації щодо предмету доказування у даній справі.

Зважаючи на недоведеність факту прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті свого батька, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги зустрічної позовної заяви ОСОБА_4 є необґрунтованими на підлягають задоволенню судом.

Окрім того, суд урахував, що ОСОБА_1 не просив суд ані визнати недійсним видане його матері свідоцтво право на спадщину, ані визнати за ним право власності на відповідну частину спірної квартири, посилаючись при цьому на захист заявленого ним права власності на спадкове майно.

Суд встановив, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 04 лютого 2009 року у справі №2о-169/08 судом було частково задоволено заяву ОСОБА_2 та визнано ОСОБА_3 недієздатною (а.с.110, т.1).

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 квітня 2009 року у справі №2о-120/08 було задоволено заяву Голосіївської районної в м.Києві державної адміністрації, як Органу опіки та піклування, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , про встановлення опіки. Призначено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 опікунами над недієздатною ОСОБА_3 (а.с.152-154, т.1).

Так, відповідно до статті 55 ЦК України опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров`я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов`язки.

Статтею 67 ЦК України визначені права та обов`язки опікуна, серед який у опікуна визначений обов`язок вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Відповідно, ОСОБА_1 , як опікун своєї матері, не був позбавлений можливості перевірити наявність у неї нерухомого майна та відповідно виявити факт здійснення останньою у 2004 році правочину щодо дарування спірної квартири своїй доньці та відповідачу за зустрічним позовом, а також з`ясувати правові підстави розпорядження цієї квартирою, зокрема на підставі отриманого матір`ю свідоцтва про право на спадщину, яке залишилося після його батька у вигляді 1/2 частини цієї квартири.

Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо відмови у задволенні вимог зустрічного позову про визнання недійсним договору дарування спірної квартири від 23.12.2004.

Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України.

Обов`язковою умовою задоволення позову про визнання правочину недійсним є встановлення судом факту порушення у зв`язку із його вчиненням прав чи охоронюваних законом інтересів позивача.

Отже, зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися способом захисту свого права, який має відповідати встановленим законом і крім того, забезпечувати ефективний захист порушеного права.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, за змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Закон не обмежує коло осіб, які мають право вимагати визнання недійсним оспорюваного правочину лише сторонами. Ними можуть бути будь-які заінтересовані особи, права або охоронювані інтереси яких порушені таким правочином. За визнанням недійсним правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійсності.

Позов особи, яка не була учасником правочину, про визнання недійсним оспорюваного правочину може бути задоволений лише в тому разі, якщо таким правочином порушено право цієї особи - не учасника правочину, і воно може бути відновлене шляхом повернення сторін цього правочину до первісного стану.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка звертається з позовом про визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала; у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.

У цій справі судом установлено, що позивач за зустрічним позовом не був стороною оскаржуваного правочину.

Таким чином, у спірних правовідносинах позивач є заінтересованою особою, яка в силу вимог частини третьої статті 215 ЦК України набула право на звернення до суду з цим позовом.

Згідно з частинами першою, другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Згідно з положеннями статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном відповідно до статті 317 ЦК України.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Верховний Суд у постанові від 10 травня 2023 року по справі №715/310/22 дійшов висновку, що як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Як вже зазначалося вище, на підставі укладеного договору дарування від 23.12.2004 ОСОБА_3 подарувала своїй доньці та відповідачу за зустрічним позовом - ОСОБА_2 спірну квартиру.

Зі змісту указаного договору вбачається, що відчужувана квартира належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Сектором приватизації Московської районної державної адміністрації 27.07.1994, а також свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Другою Київською державною нотаріальною конторою 19.10.1995 за реєстровим №7-5801.

Зазначене вище свідоцтво про право на спадщину за законом, яке було видане ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 в порядку оформлення нею спадщини після смерті її чоловіка та батька сторін - ОСОБА_4 , в судовому порядку не оспорювалося та недійсним не визнавалося.

Водночас, за наслідками вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 у частині вимог про встановлення факту прийняття ним спадщини після смерті його батька - ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , якому за життя належало право власності на 1/2 частину спірної квартири, судом було зроблено висновок про те, що факт прийняття ОСОБА_1 спадщини шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном не підтвердився.

Відповідно при вчиненні оспорюваного правочину права ОСОБА_1 не порушувалися, оскільки він не був стороною такого правочину та не мав на той період жодних прав та обов`язків щодо нерухомого майна, що було предметом укладеного правочину.

Згідно положень статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Частиною першою, другою статті 321 ЦК України закріплено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Таким чином, подарувавши відповідачу за зустрічним позовом спірну квартиру ОСОБА_3 , як попередній і одноособовий власник, реалізувала своє право на розпорядження майном.

На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 23.12.2004, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , є необґрунтованими та відповідно не підлягають задоволенню судом.

Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо задоволення первісного позову ОСОБА_2 .

Як уже встановлено судом, ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 23.12.2004, укладеного між нею та її матір`ю - ОСОБА_3 , є власницею квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №373957308 від 11.04.2024, за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру загальною площею 42,8 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.17, т.1).

При цьому відповідач за первісним позовом зареєстрований за вказаною адресою, що підтверджується інформаційною довідкою про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи №113125277 від 28.05.2024 (а.с.63, т.1).

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).

Пунктом 1 частини другої та частиною четвертою статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою та третьою статті 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.

Статтею 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

Відповідно до статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно з частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява №20082/02, пункт 56).

Разом із тим, у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ у своїх рішеннях зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц (провадження №61-29520св18) та від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц (провадження №61-17372св18) вказано, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Встановлено, що спір щодо користування житловим приміщенням виник між позивачкою та її братом, який тимчасово вселився до цієї квартири та продовжує користуватися квартирою, створюючи перешкоди у користуванні житлом для його власниці, позивачки у справі.

Суд першої інстанції, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивачки - власниці житла гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, дійшов обґрунтованого висновку, що за встановлених обставин виселення відповідача зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами спору склалися неприязні стосунки, вони не пов`язані спільним побутом, відповідач вже не є членом сім`ї позивача.

Спільне проживання сторін, з огляду на неприязні стосунки між позивачем та відповідачем за первісним позовом, є неможливим. Подальше проживання відповідача у квартирі позивачки, у якого відсутні правові підстави на користування цим майном, а також зважаючи на наявну у нього на праві власності іншу квартиру, покладе на позивачку надмірний тягар та унеможливить подальше вільне користування її майном.

За таких обставин, оцінюючи належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири є законними, обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню. В задоволенні зустрічного позову суд обґрунтовано відмовив.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 повністю повторюють доводи його зустрічної позовної заяви, належна оцінка яким надана судом першої інстанції, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до його незгоди з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається відповідач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 03 червня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома