Постанова від 28 квітня 2026 р. у справі №363/6668/24 — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 363/6668/24

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/4312/2026

Головуючий у суді першої інстанції М. Б. Баличева

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

29 квітня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

сторони

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

відповідач ОСОБА_3

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 вересня 2025 року, ухвалене у складі судді Баличевої М. Б., в примішенні Вишгородського районного суду Київської області,

у с т а н о в и в :

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні речовим правом на чуже майно, в якій просила суд усунути перешкодии в користуванні її речовим правом на чуже майно шляхом покладення зобов`язання на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити їй перешкоди у користуванні частиною земельної ділянки з кадастровим номером 3221886001:03:262:0167, розташованої за адресою АДРЕСА_1 , шириною не менше 1 (одного) метра від зовнішньої стіни її будинку та довжиною 15 метрів паралельно зовнішньої стіні її будинку АДРЕСА_1 для обстеження стану будинку (його тильної сторони) та/або встановлення нею обладнання, необхідного для проведення ремонтно-будівельних робіт та робіт, пов`язаних з обслуговуванням її будинку, розташованого за вказаною вище адресою, із метою забезпечення належного технічного стану вказаного будинку.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначала, що з 1997 року вона є власником домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , а з січня 1998 року є власником земельної ділянки розміром 0,227 га, розташованої біля вказаного домоволодіння та яка призначена для обслуговування останнього. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співласниками сусіднього домоволодіння АДРЕСА_1 та власниками (користувачами) земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки 3221886001:03:262:0167, і розташована навколо вказаного їх домоволодіння та межує з її земельною ділянкою.

На межі між земельними ділянками сторін ще в 1997 році були встановлені межові знаки. Від стіни будинку позивача, що виходить до домоволодіння відповідачів, межова лінія (та паркан) була встановлена на відстані 1 метра. Але ще в 2003 році матір обох відповідачів- ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а відповідачіє її законними спадкоємицями, самовільно знищила раніше встановлені межові знаки і змістила паркан таким чином, що заново встановлений нею капітальний паркан проходить на відстані 5 см (п`ять сантиметрів) від відступаючої (тильної) частини будинку позивачки, перекривши прохід між будинком та парканом.

Встановлений відповідачами (їх спадкодавцем) паркан проходить фактично по зовнішній тильній межі її будинку, що унеможливлює в будь-який спосіб проведення робіт по ремонту та іншому обслуговуванню будинку. Для повноцінного користування своїм будинком (його огляд, проведення ремонтно - будівельних робіт тощо) їй необхідний доступ до земельної ділянки відповідачівшириною не менше 1 метра та довжиною 15 метрів паралельно зовнішній стіні її будинку.

Позивач також вказувала, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03.03.2020 у справі № 363/620/19 їй було встановлено безстроковий сервітут на земельну ділянку, кадастровий номер земельної ділянки 3221886001:03:262:0167, що належить ОСОБА_4 , за адресою АДРЕСА_1 , для встановлення обладнання, необхідного для проведення будівельних робіт та робіт, пов`язаних з обслуговуванням будинку АДРЕСА_1 , із метою забезпечення належного технічного стану будинку. Вказане рішення по справі відповідачі відмовляються виконувати і не допускають її до огляду свого (її) будинку з (тильної) частини, яка безпосередньо відноситься (знаходиться) до домоволодіння відповідачів, чим протиправно перешкоджають їй як власнику жилого будинку здійснювати відносно нього правомірні дії (огляд технічного стану будинку, його ремонт при необхідності тощо). Позивачнеодноразово пропонувала відповідачаммирне вирішення питання, що є об`єктом даного позову, але останнікатегорично відмовились навіть розмовляти з нею по даному питанню.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 10 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні речовим правом на чуже майно відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

В обгрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд дійшов безпідставного висновку про те, що позивачем не було надано суду доказів на підтвердження недопуску відповідачами до огляду будинку та заборони проводити огляд тильної сторони будинку, що можливо лише з подвір`я відповідачів.

Судом не було враховано наявний у позивача сервітут на користування частиною земельної ділянки відповідачів, який надає їй безспірне право на огляд/користування/ремонт будинку і цей юридичний факт не підлягає доказуванню, тому у позові ОСОБА_1 просила лише фактично забезпечити їй можливість корисуватись вказаним сервітутом.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 підтримали апеляційну скаргу, просили задовольнити на підставі викладених у ній доводів.

Представник відповідачів ОСОБА_6 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду просила залишити без змін як законне та обгрунтоване, посилаючись на доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.

Судом встановлено, що згідно державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 4221328 ОСОБА_7 була власником земельної ділянки площею 0,1250 га, кадастровий номер 3221886001:03:262:0167, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

21.09.2020 землевпорядник Новопетрівської сільської ради Старенький В. О. виїжджав на земельний спір між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Під час огляду встановлено, що ОСОБА_1 будує свій будинок на відстані 1,0 м від дерев`яного паркану (межі між земельними ділянками). Попередній власник ОСОБА_9 підтвердила існування даного дерев`яного паркана, який був в наявності ще за часів її землекористування і не переносився.

01.05.2023 з Акту обстеження земельної ділянки ОСОБА_1 встановлено, що ОСОБА_4 встановила у 2013 році нові межові знаки між земельною ділянкою ОСОБА_1 подовж всієї земельної ділянки, поставлені стовпи і натянути металева сітка рябиця. Для обслуговування житлового будинку ОСОБА_1 залишено приблизно 10 см, що не дає можливості обслуговувати житловий будинок.

Правонаступниками ОСОБА_4 (яка померла) є її діти: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ -1200420972024 від 13.05.2024 на земельну ділянку площею 0,1250 га з кадастровим номером 3221886001:03:262:0167 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 встановлений сервітут на підставі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 03.03.2020.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав № 380511806 від 28.05.2024 на земельну ділянку площею 0,125 га з кадастровим номером 3221886001:03:262:0167 встановлений сервітут на право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд на частину майна 3221886001:03:262:0167:0709:00000001, правокористувачем якого є ОСОБА_1 .

З кадастрового плана земельної ділянки 3221886001:03:262:0167 вбачається наступний опис меж: від А до Б землі загального користування (АДРЕСА_1); від Б до В гр. ОСОБА_7 ; від В до Г гр. ОСОБА_7 ; від Г до А гр. ОСОБА_1 .

Матеріали справи містять координати поворотних точок меж земельної ділянки площею 0,1250 га, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , фототаблиці, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 03.03.2020 усправі №363/620/19, акт про встановлення меж земельної ділянки та меж обмежень на використання земельної ділянки та передачу на зберігання межових знаків, абрис меж земельної ділянки, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17.11.2016 усправі № 363/1673/16-ц, ухвала Апеляційного суду Київської області від 13.04.2017 по справі № 363/1673/16-ц.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03.03.2020 у справі №363/620/19 встановлено земельний сервітут на земельну ділянку, що належить ОСОБА_4 та розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для встановлення обладнання, необхідного для проведення ремонтно-будівельних робіт та робіт, пов`язаних з обслуговуванням будинку АДРЕСА_1 із метою забезпечення належного технічного стану будинку. Визначено, що сервітут встановлюється безстроково; плата за користування земельним сервітутом становить 100% від суми земельного податку за частину земельної ділянки, на яку поширюватиметься дія сервітуту; сервітут поширюється на частину земельної ділянки відповідача шириною не менше 1 м. від зовнішньої стіни будинку позивача та довжиною 5 метрів паралельно зовнішній стіні будинку АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 вказувала на те, що відповідачі чинять їй перешкоди у доступі до будинку, внаслідок чого вона не може здіснити його огляд, провести ремонтно - будівельні роботи тощо, у зв`язку із чим їй необхідний доступ до земельної ділянки відповідачів шириною не менше 1 метра та довжиною 15 метрів параллельно зовнішній стіні належного їй будинку.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність та необгрунтованість належними та допустимими доказами на підтвердження того, що ОСОБА_1 зверталася до відповідачів з метою вирішення питань щодо встановлення земельного сервітуту на виконання рішення суду, зокрема того, що відповідачі чинять перешкоди ОСОБА_1 в користуванні сервітутом.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України).

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).

Конституційний суд України вже зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян (див. рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) (частина перша статті 2 ЦК України).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина сьома статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла. Особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 08 березня 2024 року в справі № 740/4760/20 (провадження № 61-13068св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2025 року в справі № 755/1644/22 (провадження № 61-12411св23)), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Стаття 391 ЦК України визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень його прав будь-якими особами шляхом, який власник вважає прийнятним. Те, хто саме спричинив порушення права та з яких підстав, не має значення (див. постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Як вбачається із матеріалів справи, рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03.03.2020 у справі № 363/620/19 встановлено земельний сервітут на частину земельної ділянки відповідача шириною не менше 1 м від зовнішньої стіни будинку позивача та довжиною 5 метрів. Проте, у позовній заяві ОСОБА_1 просить суд усунути перешкоди в користуванні щодо сервітуту в іншому розмірі - шириною 1 метра та довжиною 15 метрів.

У справі, яка переглядається судом встановлено, що звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 не надала належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження її тверджень щодо звернення до відповідачів, як правонаступників попереднього власника земельної ділянки, з метою вирішення питань щодо встановлення земельного сервітуту на виконання рішення суду.

Крім того стверджуючи про те, що відповідачі чинять перешкоди позивачу у користуванні сервітутом, остання суду не надала таких доказів, зокрема їх не було надано суду апеляційної інстанції.

При цьому ОСОБА_1 вказує, що для користування будинком їй потрібен доступ до земельної ділянки відповідачів не менше 1 метра шириною та 15 метрів довжиною. Рішення суду про встановлення сервітуту, на думку позивачки, її сусіди відмовляються виконувати. Вказує, що пропонувала мирне вирішення даного питання.

Однак судом встановлено, що межові знаки між земельними ділянками сторін були встановлені законно, що підтверджено судовим рішенням, а суд не має права змінювати умови сервітуту, які попередньо визначені судовим рішенням у справі № 363/620/19.

Крім того, якщо відповідачами не виконується добровільно рішення суду, позивач не позбавлена права звернути дане рішення суду до примусового виконанння, оскільки вона за рішенням суду має право на користування (з певних питань) частиною земельної ділянки, яка належить на праві власності відповідачкам.

З огляду на зазначене суд першої інстанції мотивовано відхилив посилання позивача на вказані твердження, як такі, що не містять доказів у цій справі. Позивач має право за рішенням суду користуватися земельною ділянкою відповідачек для обслуговування свого будинку і підстав для ухвалення рішення суду про встановлення позивачці сервітуту на туж земельну ділянку, але більшу за розміром не існує. Таке питання вже було вирішено судом раніше і таке рішення суду має виконуватись у встановлений законом спосіб.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги щодо звільнення судом відповідачів від обов`язку доказування та подання доказів, а також перекладення тягаря доказування виключно на позивача, оскільки у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, на підставі наданих учасниками справи та досліджених судом доказів встановлено, що належних, допустимих та достатніх доказів того, що позивачу з боку відповідачів чиняться перешкоди до належної їй на праві приватної власності (будинку) та користуванні земельним сервітутом суду не подано.

Установивши, що позивачем не доведено порушення відповідачами її прав внаслідок недотримання норм земельного чи цивільного законодавства, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Таким чином, оскаржуване рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовано норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом.

При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.

Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2ст. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ураховуючи, що ухвалою Київського апеляційного суду від 23.12.2025 було відстрочено позивачці сплату судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 816,80 грн до ухвалення судом апеляційної інстанції рішення у справі, тому судовий збір за подання апеляційної скарги у встановленому розмірі слід стягнути з ОСОБА_1 на користь держави.

Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 10 вересня 2025 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий Вишгородським РВГУ МВС України в Київській області 27.12.1996, яка проживає за адресою: АДРЕСА_3 ) на користь держави судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 816 (одна тисяча вісімсот шіснадцять) гривень 80 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 05 червня 2026 року.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна