Постанова від 08 квітня 2026 р. у справі №758/1761/25 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 758/1761/25

Провадження № 22-ц/824/6259/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 квітня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Інституту державного управління та наукових досліджень з цивільного захисту про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В :

05 лютого 2025 року позивач звернувся до Подільського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 05.07.2023 відповідно до наказу № 168 була прийнята на роботу до Інституту на посаду професора кафедри державного управління в сфері цивільного захисту до проведення конкурсного відбору на заміщення даної посади.

29.09.2023 на засіданні Вченої ради Інституту розглянуто питання щодо схвалення кандидатур на заміщення вакантних посад, зокрема, кандидатури доктора наук з державного управління, доцента ОСОБА_1 на заміщення вакантної посади професора кафедри державного управління в сфері цивільного захисту Інституту.

02.10.2023 з нею було укладено строковий трудовий договір (контракт) № 94/9-23-42 на строк з 02.10.2023 до 01.10.2028.

27.02.2024 на засіданні Вченої ради Інституту розглянуто питання щодо присвоєння їй вченого звання професора кафедри державного управління в сфері цивільного захисту.

Працюючи в Інституті, вона постійно підвищувала свою кваліфікацію.

За період роботи в Інституті нею написано 8 статей в наукових фахових виданнях категорії Б, тези матеріалів науково-практичних конференцій, 1 статтю надруковано у зарубіжному публічному виданні.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.10.2024 № 1183 «Про реорганізацію Інституту державного управління та наукових досліджень з цивільного захисту» перебачено реорганізацію Інституту шляхом приєднання його до Національного університету цивільного захисту України.

Відповідно до наказу Інституту від 08.11.2024 № НС-123/94 було ознайомлено працівників про можливе наступне вивільнення, в тому числі і її, проте її індивідуально повідомлено не було.

Будь-якої вакантної посади їй запропоновано не було.

08.01.2025 їй вперше було запропоновано посаду наукового співробітника науково-дослідної лабораторії з дослідження проблем управління в сфері цивільного захисту Національного університету цивільного захисту України, який знаходиться в м. Черкаси.

Зазначену посаду, яка істотно змінює умови праці та погіршує становище, запропоновано Тимчасовою діючою комісією Інституту без відповідного аналізу роботи та відсутності критеріїв оцінки продуктивності праці та кваліфікації працівників.

Вона є працівником, яка має переважне право на залишення на роботі, оскільки на момент її звільнення їй виповнилося 57 років та 8 місяців, їй залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку.

Її було звільнено з роботи відповідно до наказу від 08.01.2025 № 5-НК/94 у зв`язку зі скороченням за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Ознайомлення з документом про звільнення відбулося 09.01.2025. одночасно з цим їй було видано трудову книжку та лише 10.01.2025 їй було виплачено заробітну плату.

Посилаючись на незаконність її звільнення, просила визнати незаконним та скасувати наказ Інституту від 08.01.2025 № 5-НК/94, поновити її на посаді професора кафедри державного управління у сфері цивільного захисту Інституту з 09.01.2025, стягнути з Інституту середній заробіток з час вимушеного прогулу, зобов`язати відповідача розбити помісячно суми, визначені для сплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 25 грудня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

12 лютого 20256 року до апеляційного суду від відповідача надійшли клопотання про надання додаткового строку на подання відзиву та відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року у задоволенні клопотання про поновлення строку на подання відзиву на апеляційну скаргу відмовлено.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 09 квітня 2026 року, з`явилися позивач ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити; представник відповідача Біляєва О. В., який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

09 квітня 2026 року апелянтом ОСОБА_1 до апеляційного суду подано клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.

У судовому засіданні представник відповідача проти задоволення зазначеного клопотання не заперечував.

Вирішуючи питання щодо прийняття та долучення поданих доказів, колегія суддів виходить із такого:

Колегія суддів враховує, що поданий доказ являє собою скріншот у соціальній мережі Facebook, на якій розміщено публікацію «Запрошення на роботу в Інститут наукових досліджень з цивільного захисту НУЦЗ України» від 27 березня 2026 року.

Інформація, розміщена у відкритому доступі в мережі Інтернет та на загальнодоступних сторінках соціальних мереж, доступ до якої не обмежений невизначеному колу осіб, є публічною та може використовуватися як джерело доказової інформації у цивільному судочинстві за умови її належності та допустимості. Поданий скріншот містить відомості, що можуть мати значення для правильного вирішення спору та перевірки доводів апеляційної скарги, а тому підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи.

З огляду на наведене, враховуючи відсутність заперечень з боку відповідача, а також з метою повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення клопотання апелянта ОСОБА_1 та долучення до матеріалів справи скріншота зі сторінки у соціальній мережі Facebook із публікацією «Запрошення на роботу в Інститут наукових досліджень з цивільного захисту НУЦЗ України» від 27 березня 2026 року.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що звільнення позивача відбулося внаслідок реальних змін в організації праці, пов`язаних із реорганізацією Інституту шляхом його приєднання до Національного університету цивільного захисту України та скороченням штатних посад; позивача було належним чином попереджено про наступне вивільнення більш ніж за два місяці до звільнення, що підтверджується її особистим підписом; відповідачем враховано переважне право позивача на залишення на роботі, однак посаду, яку вона обіймала, було скорочено, а від запропонованої відповідно до її кваліфікації вакантної посади наукового співробітника вона відмовилася; відповідач виконав обов`язок щодо пропонування іншої роботи та вжив усіх передбачених законом заходів для працевлаштування позивача; доводи про неповідомлення про вивільнення, неврахування переважного права на залишення на роботі та порушення процедури звільнення спростовуються наявними у справі доказами; трудову книжку та копію наказу про звільнення позивач отримала із причин, що не були пов`язані з протиправною поведінкою відповідача, який вжив необхідних заходів для їх своєчасної видачі, а остаточний розрахунок проведено відповідно до вимог законодавства; оскільки звільнення здійснено з дотриманням вимог пункту 1 частини першої статті 40, статей 42, 49-2 КЗпП України, підстав для визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не встановлено.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що окремі доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом змісту наявних у справі доказів та висновків суду першої інстанції.

Зокрема, апелянт фактично надає помилкове трактування Акту про неявку працівника для отримання трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення від 08 січня 2025 року.

Як убачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, 08 січня 2025 року о 16 год. 15 хв. ОСОБА_1 була проінформована про необхідність з`явитися до відділу персоналу Інституту для отримання трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення.

Водночас станом на 17 год. 30 хв. того ж дня ОСОБА_1 до відділу персоналу для отримання трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення не з`явилася, про що складено відповідний акт (а.с. 72).

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо зазначеного акта, колегія суддів зазначає, що його зміст не містить відомостей про відсутність позивача на робочому місці 08 січня 2025 року або про те, що саме через таку відсутність вона не була повідомлена про необхідність з`явитися до відділу персоналу, не ознайомилася з наказом про звільнення чи не отримала трудову книжку.

Зі змісту акта вбачається лише те, що після повідомлення позивача про необхідність прибути до відділу персоналу для отримання трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення вона до зазначеного підрозділу в установлений час не з`явилася.

Отже, зазначений акт не фіксує факт відсутності позивача на роботі, а лише посвідчує обставину її неявки 08 січня 2025 року до відділу персоналу Інституту з метою отримання трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення від 08 січня 2025 року.

Відтак доводи апеляційної скарги, побудовані на іншому тлумаченні змісту цього документа, не відповідають його фактичному змісту та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів також не приймає доводи апеляційної скарги щодо неналежної видачі позивачу трудової книжки, несвоєчасного ознайомлення з наказом про звільнення та проведення остаточного розрахунку.

Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 08 січня 2025 року позивач після повідомлення про необхідність з`явитися до відділу персоналу Інституту для отримання трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення до зазначеного підрозділу не з`явилася.

Водночас відповідачем у той самий день, 08 січня 2025 року, на адресу позивача було направлено лист із пропозицією з`явитися до Інституту для отримання трудової книжки та проведення повного розрахунку. Зазначене поштове відправлення в подальшому було повернуто відправнику з відміткою про закінчення строку зберігання (а.с. 73-74).

Матеріалами справи також підтверджується, що відповідно до журналу обліку руху трудових книжок і вкладишів до них працівників ІДУ НД ЦЗ трудову книжку ОСОБА_1 було видано 09 січня 2025 року (а.с. 75), а остаточний розрахунок проведено, що підтверджується зарахуванням належних їй виплат на банківський рахунок 10 січня 2025 року (а.с. 35).

При цьому сама позивач не заперечує, що 09 січня 2025 року особисто прибула до відділу персоналу, де отримала трудову книжку та була ознайомлена з наказом про звільнення. Після цього відповідачем було вчинено необхідні дії для проведення остаточного розрахунку, а належні позивачу кошти фактично надійшли на її рахунок наступного дня.

За таких обставин колегія суддів не вбачає у діях відповідача порушень вимог трудового законодавства щодо видачі трудової книжки, ознайомлення працівника з наказом про звільнення та проведення остаточного розрахунку.

Наведені обставини свідчать про те, що неотримання позивачем відповідних документів саме 08 січня 2025 року було зумовлене не протиправною поведінкою роботодавця, а тим, що позивач не з`явилася до відділу персоналу у день звільнення, незважаючи на повідомлення про необхідність такого прибуття.

Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи та, поряд з іншими встановленими обставинами, додатково підтверджують правильність висновків суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про те, що 09 січня 2025 року вона нібито відпрацювала повний робочий день, тоді як наказ про її звільнення був виданий 08 січня 2025 року.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивача було звільнено 08 січня 2025 року на підставі наказу відповідача у зв`язку зі скороченням штату працівників. Саме ця дата є датою припинення трудових відносин між сторонами.

Та обставина, що копію наказу про звільнення та трудову книжку позивач отримала 09 січня 2025 року, сама по собі не свідчить про продовження трудових відносин після дати звільнення та не підтверджує фактичного виконання нею трудових обов`язків у зазначений день.

При цьому належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що після видання наказу про звільнення відповідач допускав позивача до роботи, доручав виконання службових обов`язків або що позивач фактично виконувала трудову функцію 09 січня 2025 року, матеріали справи не містять.

Отже, наведені доводи апелянта ґрунтуються виключно на її власному тлумаченні обставин справи та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо законності звільнення позивача 08 січня 2025 року.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 360, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько