Постанова від 01 квітня 2026 р. у справі №757/1750/22 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 757/1750/22

Провадження № 22-ц/824/4011/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві про зняття арешту з майна,

В С Т А Н О В И В :

13 січня 2022 року позивач звернувся до суду першої інстанції з вказаним позовом до відповідача.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що вироком Печерського районного суду міста Києва від 02.07.2012 року, ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 190 ч. 4; 28 ч.3; 358 ч. 2; 28 ч. 3; 358 ч. 3 КК України, і призначено йому покарання: за ст.190 ч.4 КК України у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна; - за ст.ст. 28 ч.3, 358 ч. 2 КК України у виді 3 років позбавлення волі; - за ст. ст. 28 ч.3, 358 ч. 3 КК України у виді штрафу у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; На підставі ст.40 КК України звільнено ОСОБА_2 від призначеного покарання за злочини, передбачені ст. ст. 28 ч.3. 358 ч. 2, 28 ч. 3 КК України у зв`язку із закінченням строків давності. Строк відбуття покарання ОСОБА_2 обраховується з 19.04.2006 року. Вказане судове рішення залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанції. Під час здійснення досудового розслідування по вказаній кримінальній справі постановою слідчого Печерського РУГУ МВС України в м. Києві Слобонюк М.М. від 25.04.2006 року, накладено арешт на все нерухоме майно належне ОСОБА_2 , зокрема на квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 помер, у зв`язку з чим відкрилась спадщина на все належне йому майно. Спадкоємицею належного померлому ОСОБА_2 майна є його дружина, позивач, ОСОБА_1 , яка не може оформити спадщину, оскільки спадкове майно продовжує залишатися під арештом.

01.10.2015 року, Дарницьким районним судом м. Києва у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про поділ майна подружжя, було постановлено ухвалу про затвердження мирової угоди. Відповідно до якої квартира, за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 68,50 кв.м., жилою площею 41.90 кв.м., було визнано особистою приватною власністю позивача ОСОБА_1 . Також 1/5 частка двокімнатної квартири за адресою АДРЕСА_4 , загальною площею 44,2 кв.м., жилою площею 28.9 кв.м., визнано особистою приватною власністю ОСОБА_2 27.01.2021 року Шевченківський районним судом м. Києва було ухвалене рішення яким визнано за позивачем, ОСОБА_1 право власності на 2/5 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею - 44,2 кв.м. в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 . В ордері про житлове приміщення від 18.04.1990 року зазначається, що вказана квартира була видана на підставі рішення виконавчого комітету Радянської районної Ради народних депутатів ОСОБА_2 та членам його сім?ї у складі із чотирьох осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

З договору дарування від 25.12.1998 року вбачається, що гр. ОСОБА_5 , подарувала ОСОБА_2 належну їй 1/5 частину квартири за АДРЕСА_1 . На даний момент у вказаній квартирі проживає ОСОБА_3 , син ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Квартира АДРЕСА_2 знаходиться під арештом, на підставі постанови Печерського РУ ГУ МВС України від 24.04.2006 року, так само, як і квартира АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, позивач просив суд зняти арешт з нерухомого майна, який було накладено постановою Печерського РУГУ МВС України від 24.04.2006 року, а саме з квартири АДРЕСА_1 та з квартири АДРЕСА_2 , які належать ОСОБА_1 , в кримінальній справі № 1-202/11. Також позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 30 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 30 жовтня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу.

29 січня 2026 року до апеляційного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

У судове засідання, призначене на 02 квітня 2026 року, з`явився представник відповідача Кирилюк Є. С., який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися.

02 квітня 2026 року від представника позивача - адвоката Шаповалова Андрія Миколайовича надіслано на електронну адресу апеляційного суду клопотання про розгляд справи без участі скаржника та його представника.

Щодо поданого клопотання апеляційний суд зазначає наступне:

Апеляційним судом встановлено, що клопотання представника позивача Шаповалова Андрія Миколайовича про відкладення розгляду апеляційної скарги надіслано на електронну адресу апеляційного суду. До клопотання додано роздруківку результату перевірки електронного цифрового підпису. Водночас такий підпис вчинено без використання підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет», при тому що представник позивача як адвокат є учасником підсистеми «Електронний суд».

18 жовтня 2023 року введено в дію Закон України від 29 червня 2023 року № 3200-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» (далі - Закон № 3200-IX), який був розроблений для запровадження обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів у Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі (далі - ЄСІТС) представниками правничих професій, юридичними особами та фізичними особами-підприємцями, оскільки особи, які за законом зобов`язані зареєструвати офіційні електронні адреси в ЄСІТС, зволікають з виконанням свого обов`язку.

Статтею 14 ЦПК України, зокрема, передбачено, що у судах функціонує Єдина судова Єдина судова інформаційно-комунікаційна система.

Позовні та інші заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов`язковій реєстрації в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в день надходження документів.

Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.

Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

Реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.

Особа, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, з використанням кваліфікованого електронного підпису або засобів електронної ідентифікації, що мають високий рівень довіри, відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Частинами п`ятою, шостою статті 43 ЦПК України встановлено, що документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Відповідно до пунктів 24, 25 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, який затверджено рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21 (далі - Положення про ЄСІТС) підсистема «Електронний суд» (далі - Електронний суд) - це підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість обміну (надсилання та отримання) документами (в тому числі процесуальними документами, письмовими та електронними доказами тощо) між судом та учасниками судового процесу, між користувачем цієї підсистеми та Вищою радою правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи.

Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо), пов`язані з розглядом справ у суді, можуть подаватися до суду в електронній формі виключно з використанням підсистеми «Електронний суд», якщо інше не визначено процесуальним законодавством чи цим Положенням.

Відповідно до пункту 10 Положення про ЄСІТС адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої Електронні кабінети в ЄСІТС в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої Електронні кабінети в ЄСІТС у добровільному порядку.

Отже адвокат Шаповалов Андрій Миколайович міг подати заяву:

1) в паперовій формі;

2) в електронному вигляді з використанням сервісу «Електронний суд.

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань та наслідки недотримання таких вимог визначені у статті 183 ЦПК України.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 183 ЦПК України будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету

Згідно з частиною другою статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.

У частині четвертій статті 183 ЦПК України закріплено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

Крім того, суд повертає заяву (клопотання, заперечення) її заявнику без розгляду також у разі, якщо вона подана особою, яка відповідно до частини шостої статті 14 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.

Отже, надіславши клопотання про розгляд справи без участі сторони апелянта електронною поштою, а не за допомогою підсистеми «Електронний суд», адвокат Шаповалов А. М., який діє в інтересах позивача ОСОБА_1 , використав спосіб звернення до суду, не передбачений чинним процесуальним законодавством.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 944/6062/23 (провадження № 61-4035 св 24).

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про залишення без розгляду клопотання адвоката Шаповалова А. М. про розгляд справи без участі сторони апелянта.

Окрім того, апеляційний суд зазначає, що Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 виходив з того, виходив із того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Ключовою умовою для відкладення розгляду справи є не сама по собі відсутність сторін у судовому засіданні, а неможливість вирішення спору в межах відповідного судового розгляду.

Отже, неявка учасника судового процесу до судового засідання, за умови його належного повідомлення про дату, час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи чи скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

В ході розгляду справи судом першої інстанції було належно встановлено, що зі змісту свідоцтва про укладання шлюбу НОМЕР_1 виданого 09.12.1978 року, вбачається, що 09.12.1978 року, було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , після реєстрації шлюбу прізвище чоловіка та дружини ОСОБА_8 .

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 28.08.2019 року, виданого відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві було зареєстровано смерть ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно свідоцтва про право власності на житло від 09.11.1994 року, виданого фондом комунального майна, квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_5 та членам її сім`ї ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в рівних долях.

Відповідно до посвідчення № НОМЕР_3 від 27.12.2019 року ОСОБА_1 має пільги відповідно до Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Зі змісту інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно №241140475 від 20.01.2021 року, вбачається, що на квартиру АДРЕСА_1 накладено арешт нерухомого майна Печерським РУ ГУ МВС України в м. Києві.

Згідно ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 01.10.2015 року, було затверджено мирову угоду в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. Відповідно до затвердженої мирової угоди квартира АДРЕСА_2 визнана особистою власністю ОСОБА_1 1/5 частка двох кімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_4 визнана особистою власністю ОСОБА_2 .

Відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27.01.2021 року, позов ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання право власності на спадкове майно було задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/5 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зі змісту вироку Печерського районного суду м. Києва від 02.07.2012 року вбачається що ОСОБА_2 було визнано винуватим у вчиненні злочинів передбачених ст. ст. 190 ч.4 28 ч.3 ст. 358 ч.2 28 ч.3 358 ч.3 КК України та призначено йому покарання за ст. 190 ч.4 КК України у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна. За ст. 28 ч.3 ст. 358 ч.2 КК України у виді 3 років позбавлення волі. За ст. 28 ч.3 358 ч.3 КК України у виді штрафу в розмірі 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. На підставі ст. 49 КК України звільнено ОСОБА_2 від призначеного покарання за злочини передбачені ст. ст. 28 ч.3 ст. 358 ч.2 28 ч.3 ст. 358 ч.3 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.

Згідно ухвали апеляційного суду м. Києва від 02.04.2013 року вирок Печерського районного суду м. Києва від 02.07.2012 року залишено без змін.

Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 24.10.2012 року вирок Печерського районного суду м. Києва від 02.07.2012 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 02.04.2013 року залишено без змін.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що арешт на спірне майно ОСОБА_2 накладено у межах кримінального провадження постановою слідчого Печерського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 25 квітня 2006 року; вироком Печерського районного суду міста Києва від 02 липня 2012 року ОСОБА_2 засуджено, зокрема, із призначенням додаткового покарання у виді конфіскації майна; відомості щодо виконання вироку в частині конфіскації майна у матеріалах справи відсутні; Головне управління Національної поліції у м. Києві створене після накладення арешту та не є органом, який приймав рішення про арешт майна; Головне управління МВС України в м. Києві, до складу якого входив орган, що наклав арешт, хоча й перебуває у стані припинення, однак не припинене як юридична особа; позивачем не доведено порушення, невизнання чи оспорювання її прав саме відповідачем у справі, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Апеляційний суд не може у повній мірі погодитися з висновками суду першої інстанції в тій частині, що Головне управління Національної поліції у м. Києві не є належним відповідачем з підстав того, що вказаний орган був створений лише після накладення арешту на майно, а Головне управління МВС України в м. Києві, до складу якого входив орган, працівником якого накладено арешт, хоча й перебуває у стані припинення, однак не припинене як юридична особа.

Колегія суддів виходить із того, що позов у даній справі пред`явлено до Головного управління Національної поліції у м. Києві не як до окремої юридичної особи - суб`єкта господарювання, а як до державного органу, який на даний час здійснює повноваження у сфері досудового розслідування відповідної категорії кримінальних правопорушень. Та обставина, що на момент накладення арешту досудове розслідування здійснювалося органами міліції, а саме Печерським РУ ГУ МВС України в м. Києві, який у подальшому був ліквідований у зв`язку із реформуванням системи органів внутрішніх справ, сама по собі не свідчить про відсутність у Головного управління Національної поліції у м. Києві процесуального статусу належного відповідача у такій категорії спорів.

Хоча між Головним управлінням МВС України в м. Києві та Головним управлінням Національної поліції у м. Києві відсутнє пряме правонаступництво як між юридичними особами, однак фактично відбувся перехід владних управлінських функцій та повноважень у сфері здійснення досудового розслідування. Зокрема, повноваження, які раніше здійснювалися органами міліції, були передані органам Національної поліції України. Саме з огляду на це позивач і визначив Головне управління Національної поліції у м. Києві відповідачем у справі, з чим у цій частині погоджується і суд апеляційної інстанції.

Разом із тим, попри вищенаведене, колегія суддів погоджується із загальним висновком суду першої інстанції про неналежне визначення складу учасників справи як підставу для відмови у задоволенні позову.

Як вбачається з матеріалів справи, вироком Печерського районного суду м. Києва від 02.07.2012 року ОСОБА_2 було визнано винуватим у вчиненні злочинів передбачених ст. ст. 190 ч.4 28 ч.3 ст. 358 ч.2 28 ч.3 358 ч.3 КК України та призначено йому покарання за ст. 190 ч.4 КК України у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна. За ст. 28 ч.3 ст. 358 ч.2 КК України у виді 3 років позбавлення волі. За ст. 28 ч.3 358 ч.3 КК України у виді штрафу в розмірі 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. На підставі ст. 49 КК України звільнено ОСОБА_2 від призначеного покарання за злочини передбачені ст. ст. 28 ч.3 ст. 358 ч.2 28 ч.3 ст. 358 ч.3 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.

Відповідно до ст. 59 КК України, покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

Зі змісту ст. 48 Кримінально-виконавчого кодексу України, вбачається, що суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання органу державної виконавчої служби, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося. Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється органом державної виконавчої служби за місцезнаходженням майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно ст. 49 КПК України, конфіскації підлягає майно, що є власністю засудженого, в тому числі його частка у спільній власності, статутному фонді суб`єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності, включаючи ті, що знаходяться на рахунках і на вкладах чи на зберіганні у фінансових установах, а також майно, передане засудженим у довірче управління. Не підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільній власності, необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна визначається законом України. Спори, пов`язані з конфіскацією майна, вирішуються в порядку, встановленому законом.

Відповідно до вимог ст. 404 КПК України в редакції 1960 року вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який постановив вирок, не пізніше як через три доби з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. у разі якщо вирок або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, суд видає виконавчий лист, який надсилається на виконання органам державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Органи, що виконують вирок, постанову або ухвалу, повідомляють суд, який їх постановив про їх виконання.

Зі змісту ст. 537 КПК України вбачається, що під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати питання, щодо виконання вироків.

Згідно із статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.04.1999 року, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. Готівкові кошти, виявлені у боржника, вилучаються. За наявності даних про кошти та інші цінності боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах та на зберіганні в банках чи інших кредитних організаціях, на них накладається арешт.

У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням витрат на виконання. У випадках коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Отже, зі змісту наведених норм убачається, що конфіскація майна як вид кримінального покарання полягає у примусовому безоплатному зверненні майна у власність держави. Наслідком застосування такого покарання є припинення права власності засудженого на відповідне майно та набуття права власності державою в особі уповноваженого органу.

За таких обставин спір щодо скасування арешту з майна, яке відповідно до вироку суду підлягало конфіскації, безпосередньо стосується прав та інтересів держави як набувача такого майна. Відтак держава Україна в особі відповідного уповноваженого органу мала бути залучена до участі у справі як співвідповідач.

Однак у даній справі позов до держави Україна в особі відповідного органу не пред`являвся, держава до участі у справі залучена не була, незважаючи на те, що вирок Печерського районного суду м. Києва від 02.07.2012 року набрав законної сили, а належне ОСОБА_2 майно підлягало конфіскації у встановленому законом порядку.

З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, хоча і з інших мотивів, однак правильно виходив із неналежного визначення позивачем складу відповідачів у даній справі, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У підпунктах 11.83-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 та підпунктах 8.44-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права.

За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23) та від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 (підпункт 8.47).

Таким чином, у справах про захист цивільного права особа вправі пред`явити позов до того суб`єкта, який, на її думку, порушує, не визнає або оспорює відповідне цивільне право.

Визначення сторін та відповідача є дискрецією позивача, який самостійно вирішує, до кого саме заявляти позов. Разом з тим суд не наділений повноваженнями з власної ініціативи змінювати неналежного відповідача на належного або залучати співвідповідача замість позивача. У разі невикористання процесуальних механізмів заміни неналежного відповідача суд розглядає справу в межах визначеного позивачем суб`єктного складу сторін, а наслідком пред`явлення позову до неналежного відповідача є відмова у задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що визначення належного відповідача має вирішальне значення для правильного вирішення спору, оскільки саме на нього має бути спрямована матеріально-правова вимога позивача.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22 зазначено, що «належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріальних правовідносин, тобто особа, за рахунок якої можна задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача» (п. 9.17).

Також Велика Палата Верховного Суду наголосила, що «визначення в позові складу сторін у справі повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи» (п. 9.15 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що «задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права сторонами у судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах» (п. 9.18 постанови від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22).

Отже, із наведеного випливає, що визначення відповідача не може носити формальний характер та повинно ґрунтуватися на природі спірних матеріальних правовідносин, а не лише на участі суб`єкта владних повноважень у процедурі прийняття рішення.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що заявлені позовні вимоги не пред`явлені до держави Україна в особі відповідного уповноваженого органу, що унеможливлює їх задоволення у межах обраного способу судового захисту.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько