Постанова від 07 червня 2026 р. у справі №522/15342/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/509/26

Справа № 522/15342/24

Головуючий у першій інстанції Чорнуха Ю. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М.М.,

суддів Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі Узун Н.Д.,

за участю позивача – ОСОБА_1 , представника відповідача – Постної Д.А.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в:

12 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеського національного університету І.І. Мечникова (далі ОНУ ім. І. І. Мечникова) про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у якому після подачі заяви про усунення недоліків у позовній заяві від 09 грудня 2024 року, просив суд:

Поновити його на посаді завідуючого зоологічним музеєм ОНУ ім. І. І. Мечникова 01 листопада 2024 року;

стягнути з ОНУ ім. І. І. Мечникова на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 листопада 2024 року до дня поновлення його на роботі;

стягнути судовий збір у зв`язку з розглядом справи в сумі 3 633,60 грн.

28 січня 2025 року до суду від позивача надійшла позовна заява (оновлена), у якій позивач зазначив, що підтримує усі первісно заявлені вимоги (І, ІІ, ІІІ) у раніше поданій до суду позовній заяві та висуває нові вимоги (IV, V, VI), які висунуті внаслідок появи обставин, пов`язаних з фактом незаконного звільнення. У оновленій позовній заяві позивач просить винести рішення про:

І. незаконність наказу ректора ОНУ ім. І. І. Мечникова, В. І. Труби №103-02 від 15.11.2023 про реорганізацію музеїв ОНУ шляхом їх об`єднання в Навчально-просвітницький центр «Му-зеї ОНУ імені I.І. Мечникова»;

ІІ. повернення зоологічного, петрографо-мінералогічного і палеонтологічного музеїв до структур біологічного та геолого-географічного факультетів з відновленням колишніх посад штатного розкладу зоологічного музею біологічного факультету та петрографо-мінералогічного і палеонтологічного музеїв геолого-географічного факультету, незаконно об`єднаних в Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. I. I. Мечникова»;

III. незаконність наказу ректора ОНУ ім. І. І. Мечникова, В. І. Труби №67-02 від 20.08.2024 про скорочення посади завідувача зоологічного музею з 31 жовтня 2024 року внаслідок зазначеної вище незаконною реорганізації музеїв;

IV. продовження роботи позивача ОСОБА_1 на посаді завідувача зоологічним музеєм в ОНУ ім. І. І. Мечникова з 01 листопада 2024 року;

V. стягнення з ОНУ ім. І. І. Мечникова на користь позивача ОСОБА_1 заробітку завідуючого зоологічним музеєм ОНУ ім. І. І. Мечникова з 01 листопада 2024 року до дня винесення рішення суду про незаконність скорочення посади завідувача зоологічного музею з 31 жовтня 2024 року;

VI. виплату позивачу ОСОБА_1 судових витрат (судовий збір) в зв`язку з розглядом справи в розмірі 3 633,60 гривень.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивач був звільнений з посади завідувача зоологічного музею ОНУ ім. І. І. Мечникова за п. 6 ст. 36 КЗпП України з 31 березня 2024 року. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31 липня 2024 року у справі №522/5810/24 та наказом ректора №1649-18 від 01.08.2024 він був поновлений на роботі на колишній посаді з 01 серпня 2024 року. У травні 2024 року зоологічний музей, петрографо-мінералогічний, палеонтологічний та підземний палеонтологічний заповідник «Одеські катакомби» були об`єднані у Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова», який був створений наказом ректора №103-02 від 15.11.2023, тому через відсутність такого структурного підрозділу як зоологічний музей, який увійшов до Навчально-просвітницького центру «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова» наказом ректора №67-02 від 28.08.2024 скорочено посаду завідувача зоологічного музею. 31 жовтня 2024 року позивач був звільнений з посади завідувача зоологічного музею. Позивач вважає рішення про звільнення незаконним, бо об`єднання музеїв пройшло без достатнього обґрунтування обмеження фінансових ресурсів, з порушенням вимог статут ОНУ ім. І. І. Мечникова щодо процедури затвердження структурних змін в університеті, із порушенням ст. ст. 10, 21 Закону України «Про музеї та музейну справу», без внесення відповідних змін до статут ОНУ з затвердженням змін засновником університету – Міністерством освіти і науки України. Зазначає, що відповідачем достатньо не обґрунтовано обмеження фінансових ресурсів, при цьому в університеті проводяться платні екскурсії сторонніми особами, які отримують прибуток від такої діяльності, тоді як самі музей могли б проводити відповідні екскурсії. Зазначає, що в порушення ст. 10 Закону України «Про музеї та музейну справу» реорганізація музеїв не була погоджена з Міністерством культури та інформаційної політики України. Створення Навчально-просвітницького центру «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова» відбулось зі скороченням штатних одиниць, зокрема, у зоологічному музеї скорочена одна ставка – завідувача. Скорочення штату працівників погіршує можливості забезпечення збереження музейних колекцій і є грубим порушенням ст. 21 Закону України «Про музеї та музейну справу», оскільки власник або уповноважений ним орган зобов`язані створити належні умови, в тому числі, спеціальний науково обґрунтований режим зберігання музейних колекцій, музейних зібрань та предметів музейного значення. Вважає незаконним наказ №67-02 від 20.08.2024 про скорочення посади завідувача зоологічного музею з 31 жовтня 2024 року внаслідок того, що реорганізація музеїв є незаконною.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 28 лютого 2025 року:

відмовлено у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОНУ ім. І. І. Мечникова про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в частині позовних вимог: про незаконність наказу ректора ОНУ В. І. Труби №103-02 від 15.11.2023 про реорганізацію музеїв ОНУ ім. І. І. Мечникова шляхом їх об`єднання в Навчально-просвітницький центр "Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова; про повернення зоологічного, петрографо-мінералогічного і палеонтологічного музеїв до структур біологічного та геолого-географічного факультетів;

відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОНУ ім. І. І. Мечникова про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в частині позовних вимог:

- про відновлення колишніх посад штатного розкладу зоологічного музею біологічного факультету та петрографо-мінералогічного і палеонтологічного музеїв геолого-географічного факультету, незаконно об`єднаних в Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова»;

- про незаконність наказу ректора ОНУ В. І. Труби №67-02 від 02.08.2024 р. про скорочення посади завідувача зоологічного музею з 31.10.2024 внаслідок зазначеної вище незаконної реорганізації музеїв;

- про продовження роботи позивача ОСОБА_1 на посаді завідувача зоологічним музеєм в ОНУ ім. І. І. Мечникова з 01 листопада 2024 року;

- про стягнення з ОНУ ім. І. І. Мечникова на користь ОСОБА_1 заробітку завідуючого зоологічним музеєм ОНУ ім. І. І. Мечникова з 01 листопада 2024 року до дня винесення рішення суду про незаконність скорочення посади завідувача зоологічного музею з 31 жовтня 2024 року.

19 березня 2025 року до суду від представника відповідача, ОНУ ім. І. І. Мечникова, надійшов відзив на позовну заяву, у якому він просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зазначив, що заклади вищої освіти мають право утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати свої структурні підрозділи. Згідно Додатку до Статуту ОНУ ім. І. І. Мечникова музеї ОНУ імені І.І. Мечникова є структурними підрозділами університету. Рішення про реорганізацію Зоологічного музею біологічного факультету та Петографо-мінералогічного музею, Палеонтологічного музею, Підземного палеонтологічного музею «Одеські катакомби» геолого-географічного факультету шляхом їх об`єднання у єдиний структурний підрозділ з назвою «Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова» було прийнято Вченою Радою Університету та введено в дію наказом ректора. Чинне законодавство не вимагає погодження реорганізації, яка відбулась, з Міністерством культури та інформаційної політики України.

14 листопада 2023 року Вченою радою ОНУ ім. І. І. Мечникова у зв`язку з тяжким матеріальним становищем університету прийняте рішення щодо уніфікації штатного розпису та оптимізації фінансових ресурсів університету внаслідок скорочення неефективних посад, шляхом реорганізації чотирьох музеїв ОНУ ім. І. І. Мечникова та їх об`єднання у єдиний структурний підрозділ «Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ імені І.І. Мечникова». 20 серпня 2024 року було прийнято наказ ректора №67-02 «Про скорочення штату біологічного факультету». 23 серпня 2024 року було прийнято наказ ректора №1780-18 «Про можливе вивільнення співробітників у зв`язку зі скороченням штату», який був отриманий позивачем 30 серпня 2024 року позивач був повідомлений про вакантні посади, однак не надав свою згоду на переведення на одну із запропонованих посад. 31 жовтня 2024 року був прийнятий наказ №2628-18 про звільнення позивача з посади завідувача зоологічного музею біологічного факультету у зв`язку із скороченням штату. Зазначає, що посада завідувача зоологічного музею біологічного факультету є скороченою.

У судове засідання 01 серпня 2025 року з`явився ОСОБА_1 , представник відповідача не з`явився. Представник позивача Постна Д. А. через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» подала клопотання про відкладення розгляду справи. Суд визнав неповажною причину неявки представника відповідача, оскільки у справі беруть участь два представники відповідача, окрім того, перебування у відпустці представника позивача, завчасно повідомленого про дату та час судового засідання, не є підставою для відкладення судового засідання, оскільки відповідач не був позбавлений можливості направити для участі у справі другого представника, який уже брав участь у справі, або залучити до участі у справі іншого представника. Окрім того, з представником відповідача погоджувалась дата судового засідання.

01 серпня 2025 року суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення та на підставі ст. 244 ЦПК України відклав ухвалення та проголошення судового рішення до 11 серпня 2025 року.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОНУ ім. І. І. Мечникова про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – відмовлено. (т. 2, а.с. 84-87)

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позову задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В судове засідання, призначене на 27 травня 2026 року об 15 год 30 хв з`явились позивач ОСОБА_1 та представник відповідача – ОСОБА_2 ..

В судове засідання, призначене на 05 червня 2026 року об 11 год 30 хв учасники справи не з`явились.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі ОСОБА_1 та у відзиві відповідача, ОНУ ім. І. І. Мечникова на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України).

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41), або на вимогу профспілкового, чи іншого органу, уповноваженого на представництво трудовим колективом (стаття 45).

Умовою припинення трудових відносин з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, є, зокрема, ліквідація підприємства, установи, організації або їхня реорганізація, що поєднана зі скороченням штату/чисельності працівників та/або змінами в організації роботи (праці), унаслідок яких працівник надалі об`єктивно не може виконувати посадових обов`язків за посадою, яку обіймав до запровадження змін в організації праці, а щодо переведення на іншу посаду він або заперечує або для цього об`єктивно немає можливості.

Згідно частини 1 статті 42 КЗпП України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Частиною 2 статті 42 КЗпП України визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації, перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Нормативне тлумачення частин 1 та 3 статті 49-2 КЗпП України дає підстави для висновку, що роботодавець одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати, відповідно до своєї кваліфікації.

Ураховуючи, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини 3 статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які були на день звільнення.

Усталена судова практика, положення якої викладені у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», а також у постанові Верховного Суду від 06.05.2020 у справі №487/2191/17, полягає в тому, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 листопада 2023 року Вчена рада ОНУ ім. І. І. Мечникова вирішали об`єднати зоологічний музей біологічного факультету та петрографо-мінералогічний музей, палеонтологічний, підземний палеонтологічний музей «Одеські катакомби» геолого-географічного факультету, та створити структурний підрозділ з назвою «Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова», що вбачається з витягу з протоколу №4 засідання Вченої ради ОНУ ім. І. І. Мечникова від 14 листопада 2023 року.

15 листопада 2023 року ректор ОНУ ім. І. І. Мечникова видав наказ №103-02 «Про реорганізацію окремих структурних підрозділів університет», яким наказано реорганізувати 01 лютого 2024 року зоологічний музей біологічного факультету та Петрографо-мінералогічний музей, палеонтологічний, підземний палеонтологічний музей «Одеські катакомби» геолого-географічного факультету шляхом їх об`єднання у структурний підрозділ з назвою «Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова»; начальнику планово-фінансового відділу до 31 січня 2024 року внести необхідні зміни до штатного розпису університету; начальнику відділу кадрів провести організаційні заходи щодо вивільнення працівників музеїв відповідно до вимог чинного законодавства.

Наказом ректора ОНУ ім. І. І. ім. Мечникова №2530-18 від 17.11.2023 «Про можливе вивільнення співробітників у зв`язку із реорганізацією факультетів» наказано попередити не пізніше ніж за два місяця нижчеперелічених співробітників учбово-допоміжного персоналу про можливе вивільнення у зв`язку із реорганізацією музеїв з 01.02.2024, в тому числі, ОСОБА_1 , завідувача.

Згідно наказу ректора ОНУ ім. І. І. Мечникова №06-02 від 19.01.2024 «Про внесення змін до наказу щодо реорганізації окремих структурних підрозділів університету» внесено зміни до наказу від 15.11.2023 №103-02 та викладено його в наступній редакції: «1. Реорганізувати 01 квітня 2024 року зоологічний музей біологічного факультету та Петрографо-мінералогічний музей, палеонтологічний, підземний палеонтологічний музей «Одеські катакомби» геолого-географічного факультету шляхом їх об`єднання у структурний підрозділ з назвою «Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова».

Наказом ректора ОНУ ім. І. І. Мечникова №101-18 від 23.01.2024 «Про можливе вивільнення співробітників у зв`язку із реорганізацією факультетів» вирішено попередити не пізніше ніж за два місяця нижчеперелічених співробітників учбово-допоміжного персоналу про можливе вивільнення у зв`язку із реорганізацією музеїв з 01.04.2024, в тому числі, ОСОБА_1 , завідувача зоологічним музеєм, а також завідувача петрографо-мінералогічним музеєм, завідувача підземного палеонтологічним музеєм та інших працівників.

За результатами розгляду звернення ОСОБА_3 щодо реорганізації музеїв ОНУ ім. І. І. Мечникова Міністерство культури та інформаційної політики України направило до Міністерства освіти і науки України лист №05/34882-24 від 31.01.2024, у якому просило взяти до уваги, що музейні предмети, музейні колекції, музейні зібрання підприємств, установ та організацій державної і комунальної форм власності відповідно до Закону належать до державної частини Музейного фонду України, не підлягають відчуженню, не підлягають приватизації та підлягають обліку, а також просило розглянути порушені у звернення питання, враховуючи сферу управління Міністерства.

Наказом ректора ОНУ ім. І. І. Мечникова №557-18 від 28.03.2024 «По особовому складу» звільнено ОСОБА_1 , завідувача зоологічного музею біологічного факультету 31.03.2024 через відмову від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці, п. 6 ст. 36 КЗпП України.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31.07.2024 задоволено позов ОСОБА_1 ; визнано незаконним та скасовано наказ ОНУ ім. І. І. Мечникова №557-18 від 28.03.2023 «Про звільнення ОСОБА_1 , завідувача зоологічного музею біологічного факультету – 31.03.2024 через відмову від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці, п. 6 ст. 36 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 з 01.04.2024 на посаді завідувача зоологічного музею біологічного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова; стягнуто з ОНУ ім. І. І. Мечникова на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 30 448,00 гривень та судовий збір у розмірі 1 211,20 гривень.

У зазначеному рішенні суду встановлено, що звільнення ОСОБА_3 пов`язане із скороченням штату працівників, що передбачає можливість звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 цього Кодексу, але не може вважатися звільненням по п. 6 ст. 36 КЗпПУ у зв`язку зі зміною істотних умов праці, оскільки така зміна передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці, а не продовження роботи на новій посаді з новими умовами праці.

01 серпня 2024 року ректором ОНУ ім. І. І. Мечникова виданий наказ №1649-18 «Про поновлення на роботі», яким на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 липня 2024 року скасовано наказ ОНУ ім. І. І. Мечникова №557-18 від 28.03.2024 «Про звільнення ОСОБА_1 , завідувача зоологічного біологічного факультету – 31.03.2024 через відмову від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці, п. 6 ст. 36 КЗпП України»; поновлено ОСОБА_1 з 01.04.2024 на посаді завідувача зоологічного музею біологічного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова.

Також з метою виконання рішення суду внесено зміни до штатного розпису з 01.04.2024 та з 01.06.2024 введено посаду завідувача зоологічного музею.

Згідно наказу ректора ОНУ ім. І .І. Мечникова №67-02 від 20.08.2024 «Про скорочення штату біологічного факультету» у зв`язку із заходами, пов`язаними з виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31.07.2024 за справою №522/5810/24 щодо поновлення на роботі з 01.04.2024 ОСОБА_1 на посаді завідувача зоологічного музею біологічного факультету, з метою впорядкування організаційної структури ОНУ ім. І. І. Мечникова, усунення дублювання функціональних обов`язків між співробітниками, економії бюджетних коштів в умовах обмеженого фінансування вирішено здійснити 31.10.2024 скорочення посади завідувача зоологічного музею біологічного факультету ОНУ імені І.І. Мечникова.

Наказом ректора ОНУ ім. І. І. Мечникова №1780-18 від 23.08.2024 «Про можливе вивільнення співробітників у зв`язку зі скороченням штату» наказано попередитини не пізніше ніж за два місяці ОСОБА_1 , завідувача зоологічного музею біологічного факультету, про його можливе вивільнення 31.10.2024 у зв`язку із скороченням штату біологічного факультету.

30 серпня 2024 року ОСОБА_1 вручено повідомлення №1 про можливе вивільнення у зв`язку із скороченням штату біологічного факультету з посади завідувача зоологічного музею біологічного факультету.

В цей же день ОСОБА_1 вручено повідомлення №2 із пропозицією переведення на вакантні посади з 01.11.2024: техніка І категорії, провідного фахівця, бібліотекара І категорії.

30 жовтня 2024 року начальник відділу кадрів ОНУ ім. І. І. Мечникова вручив ОСОБА_1 повідомлення №13-ВК від 30.10.2024, у якому повторно просив позивача подати заяву про переведення на одну із запропонованих вакантних посад або повідомити про свою відмову, засвідчену особистим підписом. ОСОБА_1 відмовився підписуватись у зазначеному повідомленні на підтвердження факту його отримання, про що свідчить акт про відмову працівника підписувати повідомлення від 30.10.2024, актом про відмову працівника підписувати акт про ознайомлення з актом від 30.10.2025. Вказану обставина також не заперечував позивач у судовому засіданні.

У судовому засіданні позивач підтвердив факт вручення йому зазначених повідомлень та пояснив, що відмовився розписуватись про їх отримання.

31 жовтня 2024 року ректором ОНУ ім. І. І. Мечникова виданий наказ №2628-18 «По особовому складу» про звільнення 31.10.2024 ОСОБА_1 , завідувача зоологічного музею біологічного факультету, у зв`язку зі скороченням штату, п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку.

Відповідно до п. 33 Порядку складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №228 від 28.02.2002, кошториси, плани асигнувань загального фонду бюджету, плани надання кредитів із загального фонду бюджету, плани спеціального фонду, плани використання бюджетних коштів, помісячні плани використання бюджетних коштів і штатні розписи національних закладів вищої освіти, яким безпосередньо встановлені призначення у державному бюджеті, затверджуються керівниками цих закладів за погодженням з головним розпорядником, якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно штатного розпису, затвердженого Міністерством освіти і науки України з 01.12.2024 на біологічному факультеті відсутня посада завідувача зоологічним музеєм; у Навчально-просвітницькому центрі «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова» наявні посади завідувача центру - 1 шт., та фахівець – 5,5 шт.

Відповідно до підпункту 12 пункту 5.2. розділу 5 Статуту ОНУ ім. І. І. Мечникова у редакції, затвердженій наказом Міністерства освіти і науки України №30 від 10.01.2017, ОНУ ім. І. І. Мечникова як національний вищий навчальний заклад має право приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію в установленому порядку установ, організацій, структурних підрозділів ОНУ ім. І. І. Мечникова.

У листі Міністерства освіти і науки України №3/1066-24 від 20.02.2024 повідомлено про те, що відповідно до абзацу 14 частини 2 статті 32 Закону України «Про вищу освіту» заклади вищої освіти мають право утворювати, реорганізовувати та ліквідувати свої структурні підрозділи.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 28 лютого 2025 року, відмовлено у відкритті провадження у справі в частині вимог про незаконність наказу ректора ОНУ В. І. Труби №103-02 від 15.11.2023 про реорганізацію музеїв ОНУ шляхом їх об`єднання в Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова» та вимога про повернення зоологічного, петрографо-мінералогічного і палеонтологічного музеїв до структур біологічного та геолого-географічного факультетів. Тому суд у цій справі не досліджує правомірність реорганізації зоологічного музею біологічного факультету та петрографо-мінералогічного, палеонтологічного, підземного палеонтологічного музею «Одеські катакомби» геолого-географічного факультету та створення структурного підрозділу з назвою «Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова».

Надаючи оцінку доводам позивача щодо незаконності наказу ректора №67-02 від 20.08.2024 про скорочення посади зоологічного музею та щодо незаконного звільнення, суд виходить з наступного.

Відповідно до п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Відповідно до ч. 3 ст. 64 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Частиною 2 ст. 65 ГК України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.

У постанові від 27.03.2019 у справі №756/5243/17 (провадження №61-47646св18) Верховний Суд зазначив: «ураховуючи те, що підприємство вправі самостійно визначати свою організаційну структуру, встановлювати чисельність працівників і штатний розпис, висновок судів про те, що на підприємстві не відбулося скорочення чисельності штату працівників є передчасним. Суди фактично увійшли в обговорення питання доцільності скорочення чисельності або штату працівників, що лежить поза межами компетенції суду».

Тобто відповідач мав право самостійно визначати свою організаційну структуру та у зв`язку із проведеною реорганізацією структурних підрозділів, вносити відповідні зміни до штатного розпису.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеною у постанові від 25 травня 2016 року №6-3048цс15, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належним чином виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну посаду, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, на виконання вимог статей 40, 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення персонально попередив ОСОБА_1 не пізніше ніж за два місяці та запропонував йому вакантні посади для переведення. Відповідач вказані повідомлення отримав, однак від переведення на запропоновані посади відмовився.

Незгода позивача із його звільненням обґрунтовується його незгодою із реорганізацією музеїв шляхом їх об`єднання та створенням структурного підрозділу Навчально-просвітницький центр «Музеї ОНУ ім. І. І. Мечникова».

Враховуючи те, що підприємство, установа, організація, вправі самостійно визначати свою організаційну структуру, суд встановив, що реорганізація структурних підрозділів ОНУ ім. І. І. Мечникова дійсно відбулась, посада завідувача зоологічним музеєм біологічного факультету скорочена з 01 грудня 2024 року, відповідач належним чином виконав вимоги щодо повідомлення працівника про наступне вивільнення та пропозиції переведення на вакантні посади, суд вважає, що відповідач дотримався встановленого законодавством порядку звільнення позивача з 31 жовтня 2024 року, відтак, підстави для визнання незаконним наказу про скорочення посади та задоволення вимог ОСОБА_3 про продовження його роботи на посаді завідувача зоологічним музеєм в ОНУ ім. І.І. Мечникова з 01 листопада 2024 року не підлягають задоволенню.

Оскільки суд не встановив факту незаконного звільнення позивача, відсутні підстави для задоволення позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку.

Щодо позовних вимог про відновлення колишніх посад штатного розкладу зоологічного музею біологічного факультету та інших музеїв ОНУ ім. І. І. Мечникова

Суд неодноразово повідомляв позивача про необхідність конкретизації вказаної вимоги, а також повідомлення суду яким чином порушуються права позивача скороченням інших посад, які він не займав. Однак, позивач не уточнив свої позовні вимоги. У судовому засіданні повідомив, що його права не порушуються скороченням інших посад музеїв ОНУ ім. І. І. Мечникова, які він не займав, і він взагалі не згодний із проведеною реорганізацією.

У постанові від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц Верховний Суд зазначив: «Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Водночас не підлягає судовому захисту похідний інтерес позивача у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого. Отже, позивачка не довела порушення її права чи безпосереднього інтересу, а тому вона є неналежним позивачем у цій справі. Це є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі №910/10647/18 (провадження №12-175гс19, пункт 7.17), від 08 жовтня 2019 року у справі №916/2084/17 (провадження №12-77гс19, пункт 8.9)).

Враховуючи, що позивач не довів порушення його прав скороченням інших посад музеїв ОНУ ім. І. І. Мечникова, які він не займав, це є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

З огляду на встановлені судом обставини, досліджені докази, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, на користь позивача не підлягають стягненню судові витрати.

Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом помилково не враховано, що позивач був звільнений з посадизавідувача зоологічного музею біологічного факультету без законних підстав та підлягає поновленню на попередній роботі, не приймаються до уваги за таких підстав.

Відповідно до статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13.04.2011) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що він був звільнений з посади завідувача зоологічного музею біологічного факультету з порушенням вимог п.1 ч. 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням штату та підлягає поновленню на роботі та стягненню середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Й навпаки, відповідачами повністю спростовані підстави позову та доведено належним чином, що позивача було звільнено з посади завідувача зоологічного музею біологічного факультету з 31 жовтня 2024 року за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України на законній підставі, тому підстав для поновлення його на попередній роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу немає.

Так, відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

В постановах від 28.03.2019 у справі №755/3495/16-ц (провадження №61-1350св17) та від 22.01.2020 у справі №451/706/18 (провадження №61-17296св19) Верховний Суд зазначив, що частиною третьою статті 64 ГК України визначено, що підприємство самостійно визначає організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Частиною другою статті 65 ГК України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства. При цьому саме втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. Отже, не є належним способом захисту оскарження працівником рішення про визначення структури підприємства чи установи, про зміну в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, оскільки прийняття такого рішення є виключною компетенцією власника такого підприємства чи установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємством чи установою. Правом працівника залишається оспорювати власне саме правомірність його звільнення.»

У постанові Верховного Суду від 05.02.2020 у справі №725/3265/18 викладено висновок, відповідно до якого «при виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури».

Верховний Суд у постанові від 11.09.2024 у справі №758/2190/23 (провадження №61-5749св24) зробив такий висновок: «При розгляді спору про поновлення працівника на роботі суд зобов`язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення штату або чисельності працівників), однак не вправі обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників. Власник на свій розсуд визначає чисельність працівників певної спеціальності та кваліфікації, може зменшити чисельність одних посад, а також здійснити звільнення працівників, одночасно приймаючи рішення про прийняття на роботу працівників іншої спеціальності та кваліфікації, збільшити чисельність інших посад. Проведення роботодавцем заходів щодо зміни організації виробництва і праці - законне повноваження роботодавця. Відповідно до висновків Верховного Суду, що викладені у постанові від 20.03.2019 у справі №317/4223/16 (провадження №61-24793св18), проведення заходів щодо зміни організації виробництва і праці - це виключне повноваження власника і суд не вправі обговорювати та вирішувати питання про доцільність змін в організації виробництва і праці. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08.04.2020 у справі №756/10727/16 (провадження №61-42382св18) та від 07.08.2019 у справі №367/3870/16 (провадження №61-38248св18)».

Судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що наказом ректора ОНУ ім. І. І. Мечникова №1780-18 від 23.08.2024 «Про можливе вивільнення співробітників у зв`язку зі скороченням штату» наказано попередити не пізніше ніж за два місяці ОСОБА_1 , завідувача зоологічного музею біологічного факультету, про його можливе вивільнення 31 жовтня 2024 року у зв`язку із скороченням штату біологічного факультету.

30 серпня 2024 року ОСОБА_1 вручено повідомлення №1 про можливе вивільнення у зв`язку із скороченням штату біологічного факультету з посади завідувача зоологічного музею біологічного факультету.

В цей же день ОСОБА_1 вручено повідомлення №2 із пропозицією переведення на вакантні посади з 01 листопада 2024 року: техніка І категорії, провідного фахівця, бібліотекара І категорії.

30 жовтня 2024 року начальник відділу кадрів ОНУ ім. І. І. Мечникова вручив ОСОБА_1 повідомлення №13-ВК від 30.10.2024, у якому повторно просив позивача подати заяву про переведення на одну із запропонованих вакантних посад або повідомити про свою відмову, засвідчену особистим підписом. ОСОБА_1 відмовився підписуватись у зазначеному повідомленні на підтвердження факту його отримання, про що свідчить акт про відмову працівника підписувати повідомлення від 30.10.2024, актом про відмову працівника підписувати акт про ознайомлення з актом від 30.10.2025. Вказану обставина також не заперечував позивач у судовому засіданні.

У судовому засіданні позивач підтвердив факт вручення йому зазначених повідомлень та пояснив, що відмовився розписуватись про їх отримання.

31 .10.2024 ректором ОНУ імені І.І. Мечникова виданий наказ № 2628-18 «По особовому складу» про звільнення 31.10.2024 ОСОБА_1 , завідувача зоологічного музею біологічного факультету, у зв`язку зі скороченням штату, п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку.

Отже, відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення та 30 серпня 2024 року звернувся до позивача з пропозицією переведення на вакантні посади з 01.11.2024: техніка І категорії, провідного фахівця, бібліотекара І категорії, але позивач відмовився від цих вакантних посад, що з достовірністю встановлено судом першої інстанції.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що звільнення позивача із займаної посади за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог частини 2 статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу, тобто встановленої трудовим законодавством процедури, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне – 17.06.2011), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення та 30 серпня 2024 року звернувся до позивача з пропозицією переведення на вакантні посади з 01 листопада 2024 року: техніка І категорії, провідного фахівця, бібліотекара І категорії, але позивач відмовився від цих вакантних посад, що з достовірністю встановлено судом першої інстанції. Отже, позивач ОСОБА_1 був звільнений з займаної посади на законної підставі та у відповідності з встановленим законом порядку звільнення, що є підставою для відмови у поновленні позивача на попередній посаді.

Позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідач порушив його трудові права. Тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його права не підлягають судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, (остаточне 28.01.2011), Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 08 червня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда