Рішення від 15 березня 2026 р. у справі №201/1326/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/1326/26

Провадження № 2/201/2413/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участю секретаря судового засідання Максимова О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, —

ВСТАНОВИВ:

02 лютого 2026 року до Соборного районного суду м. Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про участь у вихованні та утриманні дітей від 01 грудня 2024 року. В обґрунтування позовних вимог послалася на те, що договір не був нотаріально посвідчений, хоча, на її думку, підпадає під вимоги сімейного законодавства щодо обов`язкового нотаріального посвідчення домовленостей між батьками, коли один із них проживає окремо від дітей.

Ухвалою суду від 05 лютого 2026 року відкрито провадження у справі, призначено судове засідання для розгляду справи.

ОСОБА_2 із позовними вимогами не погодився, подав до суду зустрічну позовну заяву, в якій просив відмовити у первісному позові; розірвати шлюб; залишити дітей проживати разом з батьком; стягнути з матері аліменти, а також заявив вимогу про визнання договору дійсним.

Ухвалою суду від 23 лютого 2026 року зустрічні вимоги прийнято до спільного розгляду, оскільки вони випливають з одних і тих самих сімейних правовідносин, стосуються одних і тих самих дітей, а їх спільний розгляд відповідає завданню цивільного судочинства та принципу процесуальної економії.

Сторони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду. До суду подані заяви про розгляд справи за їх відсутності.

При цьому позивачка за первісним позовом (мати) підтвердила, що діти з грудня 2024 року проживають з батьком, проти цього факту не заперечує, однак заперечила проти аліментних вимог зустрічного позову, пославшись на відсутність стабільної роботи/доходу та на те, що, на її переконання, дітей має утримувати батько, оскільки вони проживають з ним.

Позивач за зустрічним позовом (батько) у заяві до суду зазначив, що зустрічний позов підтримує у повному обсязі, первісний позов не визнає і просить відмовити; примирення між сторонами неможливе, оскільки сімейні відносини фактично припинені, сторони не ведуть спільного господарства, проживають окремо; діти тривалий час проживають з ним, і саме він здійснює їх щоденне виховання та утримання, забезпечує навчання, лікування, побут та розвиток; договір від 01.12.2024 укладався добровільно, не з метою “впливу/тиску” на матір, а з метою спонукати її до виконання батьківських обов`язків та відчуття відповідальності, а також для того, щоб батько міг повідомляти дітям, що частина коштів на їх потреби - це внесок матері. Звернув увагу на те, що старша дитина висловила чітке бажання проживати з батьком, що підтверджується письмовими поясненнями дитини.

У відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, укладеному 24.10.2009 року, актовий запис № 778 (що підтверджується матеріалами справи).

Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження дітей.

Із пояснень батька, викладених у зустрічному позові та заяві, убачається, що шлюбні відносини сторін тривалий час були задовільними, однак поступово погіршувалися, а особливо після народження молодшої дитини. Зі слів батька, відповідачка почала висловлювати незадоволення сімейним укладом, звинувачувати його в тому, що він “фактично змусив” її народити молодшу дитину, наполягала, що не бажає тривалий час здійснювати догляд за дітьми та “сидіти в декреті”, бажає розвиватися та подорожувати, а догляд за дітьми, навчання, прання та домашні клопоти вона сприймала як перешкоду власним планам. Як зазначає батько, приблизно за три місяці до укладення договору відповідачка змінила місце проживання, фактично припинила спільне проживання з сім`єю, припинила належну участь у сімейному житті та у щоденному вихованні дітей, у зв`язку з чим діти фактично залишилися проживати з батьком.

Матір у своїх заявах ці обставини по суті не спростовує; навпаки, підтвердила, що проживає окремо, а діти проживають з батьком.

Судом встановлено, що 01 грудня 2024 року між сторонами підписано “Договір про участь в вихованні та утриманні дитини”, яким сторони погодили, що: діти проживають з батьком; мати сплачує кошти на утримання дітей у розмірі 10 000 грн щомісячно до 10 числа; визначено орієнтовний порядок спілкування матері з дітьми; передбачено відповідальність за прострочення.

Із пояснень батька випливає, що договір був укладений для впорядкування вже існуючої фактичної ситуації (діти проживали з батьком), для мінімізації конфліктів та для того, щоб матір відчувала відповідальність за дітей і мала визначений, передбачуваний механізм участі в утриманні. Суд ураховує, що батько прямо наголошував: договір укладався не з метою тиску чи примусу, а як цивілізований спосіб зафіксувати домовленості в інтересах дітей.

Судом установлено, що діти фактично проживають разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 .

З матеріалів справи та пояснень батька убачається, що саме батько здійснює повсякденні дії щодо дітей, зокрема: забезпечує дітям постійне місце проживання та належні побутові умови; організовує режим дня, контроль навчання, виконання домашніх завдань, відвідування закладів освіти; забезпечує харчуванням, одягом, взуттям, засобами гігієни, речами першої необхідності; здійснює медичний супровід, організовує огляди, лікування, придбання медикаментів; забезпечує дозвілля, розвиток, культурні потреби дітей, створює стабільне середовище; несе основні витрати на утримання дітей та організацію їх побуту.

Мати проживає окремо, а системної щоденної участі у вихованні та забезпеченні дітей у встановленому порядку не здійснює, що узгоджується як із доводами батька, так і з заявами матері про окреме проживання та її позицією у справі.

У матеріалах справи містяться письмові пояснення старшої дитини — ОСОБА_3 , яка зазначила, що бажає проживати з батьком, оскільки постійно проживає з ним, має звичні умови, школу та режим, почувається з батьком у безпеці, та також наголосила на важливості проживання разом із молодшою сестрою.

Суд враховує, що дитина досягла віку, з якого її думка щодо проживання має правове значення (ст. 160 СК України), а також ураховує, що волевиявлення дитини узгоджується з фактичним станом проживання та принципом стабільності середовища.

Надаючи оцінку доводам сторін та аналізуючи надані докази щодо вимог за первісним позовом, суд виходить з того, що за загальними положеннями цивільного законодавства нікчемний правочин є недійсним в силу закону, тобто з моменту його вчинення, незалежно від визнання судом.

У такому разі предметом судового захисту зазвичай є застосування наслідків нікчемності (ст. 216 ЦК України) або інший ефективний спосіб захисту, що реально відновлює порушене право, тоді як вимога “визнати недійсним” нікчемний правочин сама по собі не є належним та ефективним способом захисту, оскільки не змінює правової природи нікчемності як недійсності “в силу закону”.

Зазначений підхід відповідає загальним висновкам судової практики щодо розмежування нікчемних та оспорюваних правочинів і вимог про спосіб захисту, зокрема, що при посиланні особи на нікчемність правочину належним предметом розгляду є наслідки та захист порушеного права, а не “визнання недійсним” як формальне дублювання наслідку, який уже встановлений законом.

Отже, враховуючи, що позивачка обґрунтовує позов саме нікчемністю (внаслідок відсутності нотаріального посвідчення), обраний спосіб захисту у вигляді “визнання договору недійсним” суд оцінює як неналежний.

Крім того, суд враховує, що первісний позов у своїй фактичній основі не містить вимоги про зміну місця проживання дітей на користь матері чи про повернення дітей матері. Мати фактично не заперечує, що діти проживають із батьком, однак заперечує проти фінансової участі у вигляді аліментів. За таких умов суд оцінює, що спір між сторонами у значній частині стосується не “реального захисту інтересів дітей”, а наслідків домовленостей щодо утримання, які мати прагне усунути через формальне оспорювання документа.

Водночас суд зазначає, що навіть за відсутності нотаріального посвідчення та незалежно від кваліфікації договору як такого, що відповідає/не відповідає формі для сімейного договору у розумінні ст. 157 СК України, викладені у ньому фактичні відомості (про проживання дітей, порядок участі батьків, попередні домовленості) можуть оцінюватися судом як письмовий доказ у справі за правилами ст. 76–81, 89 ЦПК України.

Тобто сам по собі документ не “зникає” з доказового поля лише через спір про його форму.

Таким чином, первісний позов підлягає відмові через неналежний спосіб захисту у сформульованому вигляді.

Надаючи оцінку зустрічного позову в частині визнання договору від 01.12.2024 дійсним, суд бере до уваги доводи позивача за зустріним позовом про те, що він був укладений добровільно, сторони погодили істотні умови, а договір фактично виконувався/відображав реальний стан.

Разом з тим суд виходить з того, що сімейне законодавство встановлює спеціальні вимоги до певних домовленостей між батьками, які стосуються здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із батьків, хто проживає окремо від дітей, а також домовленостей щодо аліментів. Наявність спеціального регулювання у сфері сімейних правовідносин зумовлює обережний підхід до застосування загальних цивільно-правових механізмів “легалізації” форми правочину.

Суд також враховує, що у межах цієї справи питання ефективного захисту прав дітей може бути забезпечене не шляхом “визнання договору дійсним”, а шляхом вирішення по суті зустрічних вимог, які прямо передбачені сімейним законом (розірвання шлюбу, залишення дітей проживати з батьком як констатація фактичного стану, стягнення аліментів).

За таких обставин суд приходить до висновку, що вимога про визнання договору дійсним у даній справі не є ефективним способом захисту прав дітей та сторін, а отже у цій частині зустрічного позову слід відмовити.

Водночас суд зазначає, що відмова у визнанні договору дійсним не позбавляє суд можливості оцінити сам документ як письмовий доказ узгоджених домовленостей та фактичних обставин.

Стосовно вимоги про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що згідно відповідно до ст.51 Конституції України, що кореспондується зі ст. 24 Сімейного кодексу України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Оскільки позивач за зустрічним позовом наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Дружина та чоловік за змістом ст.55 СК України зобов`язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов`язаний утверджувати в сім`ї повагу до матері. Дружина зобов`язана утверджувати в сім`ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім`ї за свою поведінку в ній.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 Сімейного Кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу.

Згідно ст. 110 Сімейного кодексу України, позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Відповідно до ч. 2 ст. 112 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Згідно ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Згідно ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Відповідно до ч.2 п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, суди мають враховувати, що воно проводиться органами РАЦС лише у випадках, передбачених статтями 106, 107 СК України. При цьому питання про розірвання шлюбу вирішується незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Із заяв сторін та матеріалів справи вбачається, що сторони фактично не ведуть спільного господарства, проживають окремо, сімейні відносини припинені, наміру відновлювати сім`ю сторони не виявляють. За таких обставин суд доходить висновку, що шлюб має формальний характер та підлягає розірванню.

При цьому, вирішуючи питання про залишення дітей проживати з батьком у межах спору про розірвання шлюбу, виходить із пріоритету “найкращих інтересів дитини”.

Так, за ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. ЄСПЛ у справах щодо дітей наголошує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага, але особлива увага приділяється найважливішим інтересам дитини, які переважають над інтересами дорослих (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04). Також ЄСПЛ зазначає, що у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09).

Відповідно до ст. 141 СК України батьки мають рівні права та обов`язки щодо дітей; розірвання шлюбу не впливає на обсяг їх прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Судом встановлено, що старша дитина сторін – ОСОБА_5 , висловила бажання проживати з батьком, що зафіксовано у її письмових поясненнях.

Суд також ураховує правові висновки Верховного Суду: у постанові від 15.01.2020 у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про “залишення” проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу; у постанові від 22.12.2021 у справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21) наголошено, що за таких умов суд, встановивши фактичне проживання дитини з одним із батьків, лише констатує місце проживання дитини, не визначаючи його як предмет окремого спору, та що інший з батьків не позбавлений права звернутися з окремим позовом у разі виникнення реального спору.

У даній справі мати не заперечує, що діти проживають з батьком, і не заявляє вимог про передачу дітей матері чи зміну їх проживання.

Таким чином, реального спору про те, “з ким мають проживати діти” як альтернативу між батьками судом не встановлено.

Водночас суд встановив, що діти тривалий час проживають із батьком, мають звичні побутові умови та сталі соціальні зв`язки, а батько виконує основний обсяг батьківських обов`язків.

З огляду на принцип стабільності середовища проживання дітей, а також з урахуванням позиції старшої дитини, суд приходить до висновку, що після розірвання шлюбу діти мають бути залишені проживати разом із батьком.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення аліментів, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Згідно зі ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини; проживання дітей з одним із батьків не звільняє іншого від обов`язку утримання.

Згідно з ч. 3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків, з ким проживає дитина.

Відповідно до ст. 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини; мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Заперечення матері щодо аліментів, мотивовані відсутністю роботи/стабільного доходу, суд оцінює критично, оскільки обов`язок утримувати дітей має конституційний та законодавчо імперативний характер і не залежить виключно від факту офіційного працевлаштування. Відсутність доходу не скасовує обов`язку забезпечити принаймні мінімально гарантований рівень утримання дітей.

Суд ураховує, що у письмовому договорі сторони визначали орієнтир матеріальної участі матері у сумі 10 000 грн щомісячно на двох дітей.

Разом з тим, навіть незалежно від правової природи договору, суд виходить із необхідності забезпечення реальних потреб дітей, принципу достатності аліментів та обов`язку обох батьків брати участь у матеріальному забезпеченні дітей.

З урахуванням віку дітей, фактичного проживання з батьком, характеру витрат на навчання, харчування, одяг, медичні потреби та побут, суд дійшов висновку про доцільність визначення аліментів у твердій грошовій сумі, яка забезпечить передбачуваність та стабільність фінансування потреб дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 191 СК України аліменти присуджуються з дня пред`явлення позову.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, рішення суду у частині стягнення аліментів підлягає негайному виконанню у межах суми платежу за один місяць.

З огляду на викладене, оцінивши докази у сукупності, суд доходить висновку, що первісний позов ОСОБА_1 про визнання договору недійсним задоволенню не підлягає, оскільки позов обґрунтований нікчемністю правочину, а обраний спосіб захисту у вигляді “визнання недійсним” нікчемного правочину суд оцінює як неналежний, при цьому документ може оцінюватися як письмовий доказ фактичних обставин.

Зустрічний позов ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню: у частині вимоги про визнання договору дійсним має бути відмовлено; у частині вимог про розірвання шлюбу, залишення дітей проживати з батьком, стягнення аліментів – позов підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись: ст. ст. 3, 7, 8, 9, 110–112, 141, 150, 155, 157, 160, 180–183, 191 СК України; ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76–81, 89, 141, 259, 263–265, 430 ЦПК України;

ст. 3 Конвенції ООН про права дитини; ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства»;

підходами ЄСПЛ у справах HUNT v. UKRAINE та MAMCHUR v. UKRAINE;

правовими висновками Верховного Суду у постановах від 15.01.2020 у справі № 200/952/18 та від 22.12.2021 у справі № 339/143/20, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про участь у вихованні та утриманні дітей від 01 грудня 2024 року - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задовольнити частково.

Шлюб, укладений 24.10.2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований Бабушкінським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції за актовим записом № 778 – розірвати.

Після розірвання шлюбу залишити неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

проживати разом із батьком - ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , який здійснює самостійне їх виховання та утримання.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання двох дітей — ОСОБА_3 та ОСОБА_4 — у твердій грошовій сумі 10 000 (десять тисяч) гривень щомісячно, починаючи з 19.02.2025 року (дня подання зустрічного позову до суду) і до досягнення дітьми повноліття, з індексацією відповідно до закону, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

У задоволенні вимоги ОСОБА_2 про визнання дійсним договору про участь у вихованні та утриманні дітей від 01 грудня 2024 року - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1331,20 грн. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев