Окрема думка від 04 червня 2026 р. у справі №420/34976/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

О К Р Е М А Д У М К А

судді П`ятого апеляційного адміністративного суду Федусика А.Г.

05 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/34976/25

В провадженні колегії суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі судді-доповідача – Федусика А.Г., суддів: Семенюка Г. В., Шляхтицького О.І., перебувала справа за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2025 року визнано неповажними зазначені позивачем причини пропуску строку звернення до суду з даним позовом в заяві причини пропуску строку звернення до суду.

Адміністративний позов повернуто позивачу.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05.06.2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2025 року залишено без змін.

Вважаю таку позицію суду першої та апеляційної інстанції помилковою, з урахуванням наступного.

Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що лист-відповідь щодо документально підтверджених нарахованих та виплачених сум грошового забезпечення позивача на адвокатський запит наданий до суду першої інстанції разом із позовною заявою.

Так, листом від 26.06.2025 відповідач повідомив адвоката Ковальського Є.Л., що при розрахунку грошового забезпечення позивача було використано прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений законом на 01 січня 2018 року у розмірі 1762 грн.

Тобто, з 26.06.2025 у позивача розпочався тримісячний строк звернення до суду, який тривав до 26.09.2025.

При цьому, представниця позивача звернулась до суду з цим позовом 15.10.2025, тобто поза межами тримісячного строку звернення до суду з цим позовом.

Враховуючи вищевикладене, на думку колегії суддів, висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 є правильними.

Також, суд апеляційної інстанції послався на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, яким визнано неконституційними із дня ухвалення цього Рішення положення частини 1 статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Вважаю такі висновки необґрунтованими з наступних підстав.

Приймаючи постанову від 05.06.2026 року апеляційний суд виходив з того, що останній строк подачі позову був 26.09.2025 року, а тому позивачем тримісячний строк для звернення до суду, передбачений зазначеній вказаною нормою закону, пропущений без поважних причин.

Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 КЗпП України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Цим рішенням визначено, що частина перша статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд зазначив, що визнання законодавцем права працівника на своєчасне отримання винагороди за працю та юридичне регулювання його захисту у спосіб установлення, зокрема, кримінальної відповідальності за умисну невиплату заробітної плати, не може компенсувати обмеження доступу працівника до судового захисту, який слід оцінювати з урахуванням потреби в забезпеченні реальної можливості ефективного захисту порушених прав працівника.

Отже, законодавством України визначено, що працівник (сторона, яка перебуває у трудових правовідносинах) має право на отримання заробітної плати за виконану роботу, врегульовано періодичність її виплати (гарантовано одержання винагороди за працю навіть у тих випадках, коли затримка виплати заробітної плати пов`язана з об`єктивними труднощами, що виникають у роботодавця), а також передбачено юридичну відповідальність роботодавця за порушення строків виплати працівникові заробітної плати або виплату не в повному обсязі. Водночас, законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов`язку роботодавця щодо виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб`єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Право працівника на судовий захист у сфері оплати праці не залежить від факту нарахування йому відповідних грошових виплат, тому в разі порушення законодавства про оплату праці працівник зберігає право звернутися до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України.

Трудові права підлягають захисту в конституційному вимірі. Зокрема, частина сьома статті 43 Конституції України встановлює, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Винагорода за працю безпосередньо пов`язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію.

У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення.

Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.

У вказаному рішенні Конституційний Суд також наголосив, що якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Враховуючи Рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.11.2025 у справі №1-7/2024(337/24), вважаю, що позивачем не порушено строку звернення до суду з цими позовними вимогами, оскільки з моменту ухвалення вказаного Рішення застосуванню підлягає попередня редакція названої статті, яка не обмежувала строк звернення до суду із відповідними вимогами.

При цьому, дійсно, Конституційний Суд України у справі №1-7/2024(337/24) розглядав подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 КЗпП України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат), яке було ініційоване у справі, де позивач є працюючою особою.

Разом з тим, на моє переконання, висновки Конституційного Суду України у вказаній справі підлягають застосуванню і щодо осіб, трудові відносини яких з роботодавцем завершилися, оскільки за іншого підходу це призвело б до дискримінації непрацюючих осіб у порівнянні з працюючими у питанні доступу до судового захисту при вирішенні одного і того ж спору щодо невиплати (несвоєчасної виплати) заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Зокрема, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право людини на доступ до правосуддя, а ст.13 Конвенції - ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).

Більш того, ст.7 КАС України фактично зобов`язує суд не застосовувати закон чи інший нормативний акт, які суперечать Конституції України.

Резюмуючи усе вищевикладене, вважаю, що позовна заява була подана позивачем в межах встановленого законом строку та позовні вимоги за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року підлягають розгляду по суті, з урахуванням визнання Конституційним Судом України законодавчого обмеження тримісячним строком на звернення до суду таким, що не відповідає Конституції України, оскільки в іншому випадку це призводить до порушення права позивача на доступ до правосуддя із заявленими позовними вимогами на підставі Закону, який визнано неконституційним.

Суддя А.Г. Федусик