Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №753/19591/25 — Київський апеляційний суд

справа № 753/19591/25 головуючий у суді І інстанції Маркєлова В.М.

провадження № 22-ц/824/9734/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

03 червня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Надточий К.О.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , поданими представником ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02 березня 2026 року та додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 березня 2026 року, ухвалені під головуванням судді Маркєлової В.М. у м. Києві, повний текст рішення складено 02 березня 2026 року, повний текст додаткового рішення складено 24 березня 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання шлюбу недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила суд визнати недійсним шлюб, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 23 березня 2022 року Дарницьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві, актовий запис № 450.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сторони познайомилися на сайті знайомств. Після онлайн спілкування та декількох зустрічей, відповідач зламавши нижню кінцівку, попросив позивача попіклуватися за ним, що вона і зробила, купуючи йому ліки за особисті кошти, які він повертати не збирався, після чого ОСОБА_3 почав наполягати на одруженні. 23 березня 2022 року між сторонами було укладено шлюб, зареєстрований Дарницьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві, про що зроблено актовий запис № 450 та видано Свідоцтво про укладення шлюбу НОМЕР_1 . Під час шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 . Однак, після народження дитини, жодних доходів відповідач не отримував, дитину не виховував та не утримував, що поставило під сумнів дійсні наміри відповідача на укладення шлюбу з позивачем. Постійне нехтування своїм батьківським обов`язковим, життя за рахунок позивача, насильницькі дії відносно позивача поставили під сумнів реальність намірів у відповідача на створення сім`ї, ведення спільного господарства та спільного побуту, якого і не було, що свідчило про фіктивність укладеного шлюбу з боку відповідача. Вказані обставини підтверджуються наявністю зареєстрованих кримінальних проваджень відносно ОСОБА_3 : 10 грудня 2023 року кримінальне провадження 12023105020002748 за ст. 125 ч. 1 КК України у зв`язку з нанесенням тілесних ушкоджень позивачу; 13 лютого 2025 року кримінальне провадження 12025100090000288 за ст. 125 ч. 1 КК України у зв`язку з вчинення домашнього насильства стосовно позивача та їх спільної доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; - кримінальне провадження 12025100090000377 від 26 лютого 2025 року за ст.166 КК України у зв`язку зі злісним невиконанням своїх обов`язків по догляду за дитиною ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 . На сьогодні, по цим кримінальним провадженням триває досудове розслідування. Згідно довідки слідчого СВ Солом`янського УП ГУНП у м. Києві Марти Венгер, досудовим розслідуванням встановлено, що 16 січня 2025 року до Солом`янського УП ГУНП у м. Києві надійшла заява від ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 , вчиняє домашнє насильство стосовно неї та її малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Наразі, по даному кримінальному провадженню № 12025100090000288 проводяться слідчі дії. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 21 січня 2025 року у справі № 760/15439/24, яке набрало законної сили 21 лютого 2025 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано. Таким чином, враховуючи стосунки сторін до шлюбу, незначну тривалість останнього, поведінку сторін під час шлюбу та ставлення один до одного, відсутність спільного побуту, шлюб відбувся без наміру створення сім`ї та набуття прав та обов`язків подружжя, що свідчить про його фіктивність. Відтак, дійсність фіктивного шлюбу породжує у відповідача певні права на майно позивача, яке йому не належить, що порушує права позивача на вільне володіння своєю власністю, визначене ст. 41 Конституції України та ст. 319, 321 ЦК України. Вважає, що відповідач вступив у шлюбні відносини з позивачем з корисливою метою: проживати за рахунок дружини, яка буде оплачувати його борги та отримати право на самостійне проживання з донькою, її одноособове виховання для отримання відстрочки від мобілізації, оскільки утримував її у себе поза волі матері, вчиняв насильницькі дії по відношенню до позивача, що підтверджується відкритими кримінальними провадженнями, отримати у власність майно та грошові кошти, до яких він немає відношення.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 02 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 березня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 16 000,00 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та додаткове рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та відмовити відповідачу в задоволенні його заяви про стягнення витрат на правову допомогу повністю.

В обґрунтування доводів апеляційних скарг ОСОБА_1 посилається на аналогічні обставини викладені нею у позовній заяві та вказує, що представником відповідача завлено клопотання саме про вирішення питання про відшкодування судових витрат. Однак, згідно правових позицій Верховного суду, відшкодування має місце виключно за умови здійснення таких витрат. Водночас, відповідачем не надано суду доказів здійснення оплати адвокату згідно договору від 01 жовтня 2025 року за надану правничу допомогу (чеків, банківських квитанцій, прибуткових касових ордерів, тощо). Відтак, всі судові витрати є необґрунтованими, не відповідають реальності та розумності і є такими, що не підтверджуються належними та допустимими доказами, отже, відсутні підстави для їх відшкодування.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційні скарги залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено,що 23 березня 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, про що зроблено актовий запис № 450 (а.с. 11).

У сторін в шлюбі народилася донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 12).

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 21 січня 2025 року у справі № 760/15439/24 шлюб між сторонами було розірвано. Зазначене судове рішення набрало законної сили 21 лютого 2025 року.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що частиною другою статті 43 СК України встановлено імперативне правило, згідно з яким, якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його недійсним може бути пред`явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу, оскільки на час розгляду цієї справи рішення суду від 21 січня 2025 року про розірвання шлюбу набрало законної сили та скасовано не було наявна пряма законодавча заборона для задоволення позовних вимог.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Стаття 51 Конституції України передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Частина 2 ст. 3 СК України передбачає, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно ч. 1 ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК України).

Відповідно до ст. 40 СК України шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.

Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп`яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства.

Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності.

Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім`ї та набуття прав та обов`язків подружжя.

Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім`ю.

При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 41 СК України).

Недійсність шлюбу - це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, виражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судочинства у зв`язку з порушенням встановлених законом умов укладення шлюбу.

Визнання шлюбу недійсним тягне припинення всіх правових наслідків його укладення та є подібним за наслідками до розірвання шлюбу.

Згідно з ст. 42 СК України право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв`язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена.

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним (ч. 1 ст. 43 СК України).

Разом з цим, в силу ч. 2 ст. 43 СК України, якщо шлюб розірвано за рішенням суду, позов про визнання його недійсним може бути пред`явлено лише після скасування рішення суду про розірвання шлюбу.

Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», наявність рішення суду про розірвання шлюбу є перешкодою для визнання цього шлюбу недійсним.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 року (справа №756/8186/17) вказано, що не може одночасно існувати два рішення суду з приводу спору між тим самим подружжям, як про розірвання шлюбу, так і про визнання цього шлюбу недійсним.

Отже, наявність чинного рішення суду про розірвання шлюбу є перешкодою для вирішення спору між сторонами такого шлюбу про визнання його недійсним.

Фактично ч. 2 ст. 43 СК України надає особі право на позов про визнання шлюбу недійсним тільки у разі відсутності чинного рішення суду про розірвання такого шлюбу.

Вирішуючи конкуренцію між нормами частини першої статті 39 СК України та частини другої статті 43 СК України, Верховний Суд у постанові від 23.10.2019 року у справі №756/8186/17 зазначив, що підлягає застосуванню остання норма, оскільки саме вона містить спеціальну умову для визнання шлюбу, який розірвано за рішенням суду, недійсним, а саме скасування рішення суду про розірвання шлюбу.

Як було зазначено вище, 23 березня 2022 року між сторонами було укладено шлюб, зареєстрований Дарницьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві, про що зроблено актовий запис № 450 та видано Свідоцтво про укладення шлюбу НОМЕР_1 .

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 21 січня 2025 року у справі № 760/15439/24 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зареєстрований 23 березня 2022 року Дарницьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 450 від 23 березня 2022 рокубуло розірвано.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 21 січня 2025 року набрало законної сили 21 лютого 2025 року, є чинним на час вирішення цього спору, а отже позивач не може заявляти вимоги про визнання цього шлюбу недійсним.

Таким чином, суд першої інстанції, врахувавши вищезазначене, дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Отже, доводи позивача в цій справі, викладені в позовній заяві та апеляційній скарзі про недійсність шлюбу, незалежно від їх обґрунтованості, не можуть слугувати підставою для задоволення позовних вимог про визнання шлюбу недійсним, адже в позивача в силу приписів ч. 2 ст. 43 СК України відсутнє право на пред`явлення таких позовних вимог за наявності чинного рішення суду про розірвання відповідного шлюбу між сторонами.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Щодо додаткового рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 березня 2026 року, апеляційний суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 270 Цивільного процесуального кодексу України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; судом не вирішено питання про судові витрати; суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

Даний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення є вичерпним.

Як роз`яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за умов, передбачених ЦПК; воно не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення з інших підстав суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (ч.5 ст.270 ЦПК України).

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати на правничу допомогу це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов`язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Згідно з ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.

Частиною 3 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, на користь якої ухвалене рішення, за рахунок іншої сторони. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

На підтвердження витрат на правничу допомогу представник ОСОБА_3 - адвокат Світлична Я.О. надала: копію Договору про надання правової (правничої) допомоги від 01 жовтня 2025 року; копію додатку № 1 до договору про надання правової (правничої) допомоги від 01 жовтня 2025 року; копію акта приймання-передачі правової (правничої) допомоги від 03 березня 2026 року.

Згідно з актом приймання-передачі правової (правничої) допомоги від 03 березня 2026 року адвокатом Світличною Я.О., відповідно до умов договору про надання правової (правничої) допомоги від 01 жовтня 2025 року, ОСОБА_7 надана така правова допомога:

- проведення супроводу розгляду судової справи № 753/19591/25 в Дарницькому районному суді м. Києва від моменту укладення договору до моменту винесення судом рішення у справі, що включало в себе: ознайомлення та аналіз матеріалів справи, підготовка правової позиції, консультування на всіх етапах судового процесу, підготовка і подача відзиву на позовну заяву - вартість 20 000,00 грн; участь у судових засіданнях - 3 000,00 грн. за кожне засідання - 9 000,00 грн (судові засідання 13.10.2025, 03.12.2025, 18.02.2026).

Узгоджена вартість наданої правової допомоги складає 29 000,00 грн.

Розподіляючи судові витрати, суд першої інстанції урахував складність справи, об`єм виконаних адвокатом робіт, час, вказаний як витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, та дійшов обґрунтованого висновку про відшкодування відповідачу за рахунок позивача витрат на правничу допомогу у розмірі 16 000,00 грн., оскільки саме такий розмір правової допомоги відповідає критеріям співмірності, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору. Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Тому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо розміру витрат на правову допомогу, що підлягає стягненню з іншої сторони.

Доводи апеляційної скарги не спростовують зазначених висновків, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з ними.

Апеляційний суд враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване додаткове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02 березня 2026 року та додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 04 червня 2026 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.