Рішення від 04 червня 2026 р. у справі №346/5830/25 — Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа № 346/5830/25

Провадження № 2/346/636/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2026 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області

в складі головуючого судді Яремин М.П.

з участю: секретаря Урбанович І.Д.

позивача ОСОБА_1

представника позивача адвоката Костромін Н.Р.

представника відповідача адвоката Паламарчук О.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, -

в с т а н о в и в:

свої вимоги позивач обгрунтовує тим, що вона з 16.09.2011 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 , за час якого у них народились 4 дітей, двоє з яких - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , неповнолітні. За час шлюбу вони придбали автомобіль марки “Toyotа 4 Runner”, номерний знак “ НОМЕР_1 ”, 2006 року випуску, який зареєстрували на ОСОБА_2 . Вказаннй транспортний засіб позивач обирала для себе, оскільки незабаром мала відзначати своє 50-річчя. З травня 2024 року позивач постійно користувалась вказаним автомобілем на власний розсуд, а 27.10.2025 року її зупинено працівниками поліції в м. Коломия Івано-Франківської області, та складено постанову про адміністративне правопорушення. За змістом вказаної постанови, вона керувала автомобілем з номерним знаком “ НОМЕР_1 ”, що не належить цьому транспортному засобу, власником якого ОСОБА_3 , чим порушила вимоги п. 2.9 “ в ” ПДР України. Позивачу стало відомо, що бажаючи привласнити спільно придбаний автомобіль, ОСОБА_2 через електронний кабінет водія або засобами порталу “Дія” невідомим їй способом переоформив право власності на вказаний транспортний засіб на свою сестру ОСОБА_3 . Письмової згоди на укладення договору, за яким відчужено вказаний автомобіль, позивач не надавала, у зв`язку з чим звернулась до правоохоронних органів з відповідною заявою щодо вчинення шахрайських дій. Перереєстрація та відповідно укладення договору купівлі-продажу автомобіля здійснена з метою позбавлення позивача права власності на нього, оскільки між сторонами виникають неприязні стосунки, розбіжності та непорозуміння, щодо подальшого сімейного життя. Тобто, при укладенні правочину, відповідно до якого відчужено транспортний засіб відповідачами, порушені вимоги ч. 1 ст. 203 ЦК України щодо його відповідності нормам ЦК України, тому він є недійсним.

Тому позивач просить визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки “Toyotа 4 Runner”, номерний знак “ НОМЕР_2 ”, VIN НОМЕР_3 , укладений між відповідачами; скасувати державну реєстрацію вказаного автомобіля за ОСОБА_3 , а також стягнути з відповідачів понесені судові витрати, які складаються із 1 937,92 грн. сплаченого судового збору та 10 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримала.

Її представник, адвокат Костромін Н.Р. в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, з підстав вказаних у позовній заяві, а також просить стягнути з відповідачів судові витрати.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні 14.05.2026 року не заперечила проти задоволення позовних вимог, підтримала подану її представником адвокатом Паламарчук О.А. заяву про визнання позову ( а.с. 93-95 ).

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні 14.05.2026 року не заперечив проти задоволення позовних вимог, підтримав подану його представником адвокатом Паламарчук О.А. заяву про визнання позову ( а.с. 100-102 ). Також вказав, що автомобіль без згоди дружини він продав своїй сестрі у жовтні 2025 року, на який накладено арешт в іншій справі; в ТСЦ для перереєстрації даного автомобіля він не звертався.

Представник відповідачів, адвокат Паламарчук О.А. в судовому засіданні не заперечила щодо задоволення позовних вимог, просить ці вимоги задовольнити та при вирішенні питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу врахувати принцип їх співмірності із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на надання правничої допомоги. Крім того, зазначила, що під час спроби здійснити перереєстрацію через портал «Дія» від користувача ОСОБА_2 , яка продає автомобіль, вимагається підтвердження, що останній не обтяжений арештом, не перебуває в розшуку, не є предметом спору в суді. Оскільки ОСОБА_2 була присутньою як вільний слухач під час розгляду Косівським районним судом справи №347/2684/25 про поділ майна подружжя, то вона не має права надати таке підтвердження, будучи усвідомленою, що даний автомобіль є предметом спору та щодо нього застосовано обтяження (арешт) ухвалою суду.

Суд, заслухавши вказаних учасників, перевіривши матеріали справи, і, оцінивши досліджені докази в сукупності, дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що 16.09.2011 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 , актовий запис № 5 від 16.09.2011 року, про що свідчать дані копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 від 16.09.2011 року (а.с. 14).

ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 – ОСОБА_5 , їхніми батьками вказані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що стверджується даними копій свідоцтв про народження серій НОМЕР_5 від 14.07.2011 року та НОМЕР_6 від 15.01.2014 року ( а.с. 15, 16 ).

Згідно з копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу “ НОМЕР_7 ”, автомобіль марки “Toyotа 4 Runner”, номерний знак “ НОМЕР_1 ”, VIN НОМЕР_3 , належить ОСОБА_2 ; дата реєстрації 21.05.2024 року ( а.с. 17 ).

Як встановлено з копії постанови в справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, серії ЕНА №6026295 від 27.10.2025 року позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.121-3 КУпАП. В цій постанові вказано, що 27.10.2025 року об 11:43 год. в м. Коломия, по вул. Михайла Коцюбинського, Івано-Франківської області, ОСОБА_1 керувала автомобілем марки “Toyotа 4 Runner” з номерним знакок “ НОМЕР_1 ”, який не належить цьому ТЗ, чим порушила вимоги п. 2.9 “ в ” ПДР України. (а.с. 19-20). В графі “ Транспортний засіб ( марка, модель, реєстраційний номер, належність ” вказано “ «Toyotа 4 Runner», “ НОМЕР_8 ”, ОСОБА_3 ”.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 12.12.2025 року постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА №602695 від 27.10.2025 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за ч.1 ст. 121-3 КУпАП скасовано, а провадження у справі закрито ( а.с. 123-125 ).

У відповідності до копії письмової заяви №2445125740 від 21.05.2024 року та відповідної квитанції щодо сплати послуг за реєстрацію/перереєстрацію ОСОБА_2 просив провести операцію «315-перереєстрації ТЗ на нового власника по договору, укладеному в ТСЦ» щодо легкового автомобіля марки “Toyotа 4 Runner”, VIN НОМЕР_3 , тип палива – бензин або газ (а.с. 139-140, 157).

21.05.2024 року між ОСОБА_6 ( продавцем ) та ОСОБА_2 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу № 3243/2024/4614099 транспортного засобу, згідно з яким якого останньому передається у власність транспортний засіб – “Toyotа 4 Runner”, VIN НОМЕР_3 , свідоцтво про реєстрацію – « НОМЕР_9 », номерний знак “ НОМЕР_1 ”, за ціною 10 000 грн. (а. с. 141-142 ).

Згідно з даними заяви №2597657870 від 15.10.2025 року, підписаної ОСОБА_2 в електронній формі засобами Порталу «Дія», останній просив провести операцію «314-перереєстрації ТЗ на нового власника по договору купівлі-продажу, оформленого в електронній формі засобами ЕКВ або Порталу Дія» і надати платні послуги згідно постанови КМУ від 04.06.2007 року №795 та наказу МВС України від 10.02.2012 року щодо легкового автомобіля марки “Toyotа 4 Runner”, 2006 року випуску, VIN НОМЕР_3 , тип палива – бензин або газ ( а.с. 136 ).

15.10.2025 року між ОСОБА_2 ( продавцем ) та ОСОБА_3 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу № 3245/2025/5679073, підписаного сторонами в електронній формі засобами Порталу Дія, згідно з яким ОСОБА_3 передано у власність транспортний засіб – “Toyotа 4 Runner”, VIN НОМЕР_3 , свідоцтво про реєстрацію – « НОМЕР_7 », номерний знак “ НОМЕР_1 ”, за ціною 40 000 грн. (а. с. 137-138 ).

З матеріалів справи також встановлено, що позивач зверталась до Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківської області із заявою, в якій, враховуючи, що її чоловік ОСОБА_2 без її згоди відчужив автомобіль марки “Toyotа 4 Runner”, номерний знак “ НОМЕР_1 ”, просила зареєструвати її заяву про вчинення кримінального правопорушення та розпочати досудове розслідування ( а.с. 21-22 ).

Судом також встановлено, що 19.12.2025 року через систему “ Електронний суд ” представник ОСОБА_1 , адвокат Костромін Н.Р., подала до Косівського районного суду Івано-Франківської області позовну заяву до ОСОБА_2 про поділ спільного майна, в якому просила визнати спільною сумісною власністю подружжя, зокрема і автомобіль марки “Toyotа 4 Runner”, VIN НОМЕР_3 , номерний знак “ НОМЕР_8 ” (“ НОМЕР_1 ” ), та в порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на вказаний автомобіль ( а.с. 169-172 ).

Ухвалою вказаного суду від 16.03.2026 року провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя зупинено до набрання законної сили рішенням у цивільній справі №346/5830/25 ( а.с. 176 ).

До матеріалів справи стороною відповідача також долучено копію ухвали Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19.12.2025 року, яка є знеособленою, що унеможливлює дослідження її змісту (а.с. 180-181).

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ч. 1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із ст. 202 ЦК України - правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27.11.2018 року в справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст. 368 ЦК України.

Стаття 63 СК України передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя передбачені ст. 65 СК України.

Відповідно до ч. 2 ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового, .

Частинами 3, 4 статті 65 СК України передбачено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У відповідності до ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та використовуються подружжям спільно на підставі рівних прав на володіння, користування і розпоряджання відповідним майном.

Частинами 1, 2 статті 369 ЦК України визначено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зазначила, що згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 року у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 року у справі № 6-3058цс16. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.01.2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29.06.2021 року в справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В частині другій ст. 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до правил ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, під час розгляду справи встановлено, що транспортний засіб марки “Toyotа 4 Runner”, номерний знак “ НОМЕР_1 ”, набутий ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період шлюбу і на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу автомобіля вони перебували у зареєстрованому шлюбі. Доказів про те, що відповідачем спірний автомобіль був відчужений за письмовою згодою позивача та про те, що кошти, отримані внаслідок відчуження транспортного засобу, були витрачені в інтересах сім`ї, матеріали справи не містять.

Встановивши, що спірний автомобіль набутий під час шлюбу сторін є спільною сумісною власністю, позивач не надавала згоди на його відчуження, автомобіль придбала сестра ОСОБА_2 , яка знала про належність спірного транспортного засобу її брату та позивачу, і про його продаж відповідачем ( братом) без згоди дружини, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу №3245/2025/5679073 від 15.10.2025 року відповідно до статей 203, 215 ЦК України та скасування державної реєстрації.

Судом також встановлено, що позивачем за звернення до суду з даною позовною заявою сплачено судовий збір в розмірі 1 937,92 грн., що стверджується квитанцією від 10.11.2025 року (а.с. 10). Дані судові витрати підлягають присудженню з відповідачів в рівних частинах в зв`язку із задоволенням позовних вимог.

Вирішуючи вимогу позивача про стягнення з відповідачів витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 грн., суд виходить з наступного.

Порядок визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, розподілу витрат між сторонами визначається ст. 137 ЦПК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас, за змістом ч.4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним з: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.

Тобто у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4 статті 137 ЦПК України.

Як встановлено судом, 04.11.2025 року між адвокатом Костромін Н.Р. та позивачем укладено договір про надання правової допомоги, в пункті 1.1 якого вказано, що за цим договором адвокат зобов`язується надавати клієнту правову інформацію, консультації і роз`яснення з правових питань, правовий супровід його діяльності в будь-якому статусі; організовувати ведення претензійно-позовної роботи по матеріалах, що підготовлені клієнтом; надавати клієнту правову допомогу щодо захисту прав та інтересів останнього в судах, органах державної влади, на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування (ведення справи); представляти інтереси клієнта та здійснювати його захист під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства, провадження у справах про адміністративні правопорушення, а також в інших державних органах, органах місцевого самоврядування, правоохоронних та контролюючих органах, перед фізичними та юридичними особами, а клієнт зобов`язується сплатити гонорар (винагороду) за надану правову допомогу та компенсувати фактичні витрати на її надання в обсязі та на умовах, визначених договором ( а.с. 118-119 ).

Відповідно до п.3.1, 3.4 договору розмір гонорару, який клієнт сплачує адвокату за надану в межах договору правову допомогу, визначається за домовленістю сторін та може бути оформлено додатковою угодою, що є невід`ємною частиною цього договору. Розмір гонорару ( винагороди ) не залежить від досягнення чи не досягнення адвокатом позитивного результату, якого бажає клієнт.

Відповідно до акту від 07.04.2026 року прийому-передачі наданих послуг професійної правничої допомоги за договором про надання правової допомоги адвокатом надані послуги на правничу допомогу: аналіз фактичних обставин справи та судової практики, надання юридичної консультації, складання відправлення тексту адвокатського запиту, до суду - позовної заяви про визнання недійсним договору купівлі-продажу та заяви про забезпечення позову, явка до суду 24.02.2026 року на судове засідання, участь у судовому засіданні; загальна сума винагороди складає 10 000 грн. ( а.с. 120 ).

Вартість робіт в сумі 10 000 грн. вказана у квитанції від 07.04.2026 року (а.с. 121).

Представник відповідачів в судовому засіданні вказала про неспівмірність (нерозумність) розміру понесених судових витрат, вказавши, що достатнім розміром судових витрат на правничу допомогу буде 3 000 грн.

Разом з тим, суд вважає, що заявлений стороною позивача розмір витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 10 000 грн. не є співмірним, зважаючи на складність справи, час, витрачений на виконання відповідних робіт, обсяг наданих адвокатом послуг. Враховуючи вищевикладене, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру та з конкретних обставин справи, пов`язаність витрат з розглядом справи, беручи до уваги, що вказаний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу є дещо завищеним, суд вважає за необхідне обмежити розмір заявлених представником позивача до стягнення витрат до 3 000 грн., які слід стягнути з відповідачів в рівних частинах.

На підставі наведеного, ст. ст. 15, 16, 202, 203, 215, 216, 626-628, 638 ЦК України, та, керуючись ст. ст. 13, 76, 81, 89, 137, 141, 263 - 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

позов задовольнити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу №3245/2025/5679079 автомобіля марки “Toyotа 4 Runner”, VIN НОМЕР_3 , номерний знак “ НОМЕР_1 ”, свідоцтво про реєстрацію – « НОМЕР_7 », укладений в електронній формі засобами Порталу Дія між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_10 , жителем та місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_11 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .

Скасувати державну реєстрацію автомобіля марки “Toyotа 4 Runner”, VIN НОМЕР_3 , номерний знак “ НОМЕР_1 ”, що зареєстрований за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_11 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_10 , жителя та місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_12 , уродженки та жительки АДРЕСА_3 (дев`ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок сплаченого судового збору та 1 500 (одна тисяча п`ятсот ) гривень витрат на професійну правничу допомогу.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_11 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_12 , уродженки та жительки АДРЕСА_3 (дев`ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок сплаченого судового збору та 1 500 (одна тисяча п`ятсот) гривень витрат на професійну правничу допомогу.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , уродженка та жителька АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_12 .

Відповідачі:

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_10 , житель та місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_11 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 .

Повний текст рішення складено 05 червня 2026 року.

Суддя: Яремин М. П.