Постанова від 04 червня 2026 р. у справі №522/9100/24-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/563/26

Справа № 522/9100/24-Е

Головуючий у першій інстанції Чорнуха Ю.В.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2024 року ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася до суду з позовом ОСОБА_3 , в якому просила стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання у розмірі 1/4 усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму, щомісячно, починаючи з 05.06.2024 року та судові витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що 29.09.1990 року між сторонами був укладений шлюб, від якого сторони мають трьох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі №522/17858/22 від 27.04.2023 року шлюб між сторонами розірвано.

Під час шлюбу з відповідачем позивачці була встановлена інвалідність ІІ групи, внаслідок загального захворювання по зору, яка встановлена 10.04.2012 року довічно.

На теперішній час позивачка не працює через стан здоров`я, джерел доходів, крім пенсійних виплат немає; має проходити підтримуюче лікування 1-2 рази на рік, яке є платним.

Згідно з випискою з карткових рахунків за період 01.04.2024 року - 04.06.2024 року позивачка отримує пенсійні виплати у розмірі 2 980 грн. щомісячно.

Матеріальне становище позивачки є вкрай нужденним і вона потребує матеріальної допомоги від її колишнього чоловіка.

Як відомо позивачці, на утриманні у відповідача інших осіб немає.

Також, зазначено, що позивачка потребує матеріальної допомоги та має право на утримання від відповідача, який є працездатним, інших осіб на утриманні не має та може надавати матеріальну допомогу.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2025 року, ухвалити нове рішення про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на її утримання у розмірі 1/4 усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму, щомісячно, починаючи з 05.06.2024 року, посилаючись на порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що позивачка має серйозні проблеми із зором, через що їй встановлена інвалідність ІІІ групи, а також рекомендовано сторонню допомогу; вона не працює, отримує лише пенсіє; проходить регулярне підтримуюче лікування 1-2 рази на рік, що є платним і супроводжується значними матеріальними витратами; періодично позивачці проводять операції на очах, а також постійно необхідно користуватися спеціальними окулярами, які є високовартісними; тимчасово перебуває за кордоном (у Німеччині) та потребує там кваліфікованого лікування по зору, що додатково збільшує витрати на проживання, лікування, транспорт тощо.

Також зазначає, що наявність у власності позивачки невеликої земельної ділянки не є доказом платоспроможності позивачки чи відсутність у неї матеріальної потреби.

Фактичні витрати на лікування та життєзабезпечення позивачки суттєво перевищують суму пенсії, яка формально перевищує прожитковий мінімум, але не дозволяє забезпечувати її базові життєві потреби (лікування, харчування, житлово-комунальні послуги, транспортні витрати до лікарень).

Суд першої інстанції не врахував, що без одержання аліментів від відповідача, який має стійке джерело доходів і можливість надавати матеріальну допомогу, позивачка, не зважаючи на отримання пенсії, фактично не може забезпечити собі ані повноцінного лікування, ані проживання, ані гідного існування.

Вважає, що твердження суду першої інстанції про те, що у матеріалах справи відсутні докази можливості у відповідача матеріальної надавати допомогу позивачці, не відповідає дійсним обставинам справи, оскільки інформація про платоспроможність відповідача була викладена у відповіді на відзив.

Також, вважає, що посилання суду першої інстанції на отримання позивачкою пенсію, яка перевищує встановлений Законом мінімальний прожитковий мінімум, є помилковою, та не враховує реальний стан здоров?я, обсяг фактичних витрат та судову практику Верховного Суду.

Відзив на апеляційні скарги або пояснення (заперечення) не надходили.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи вбачається, що предметом спору є стягнення аліментів, ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За приписами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив ізнедоведеності потреб позивачки у матеріальній допомозі; ОСОБА_1 отримує пенсію у розмірі, який перевищує прожитковий мінімум, встановлений законом.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 29.09.1990 року між сторонами був укладений шлюб, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі №522/17858/22 від 27.04.2023 було розірвано.

Згідно копії довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісією № 929935 ОСОБА_1 встановлена третя група інвалідності, причина інвалідності - загальна по зору, інвалідність встановлена безстроково. В довідці зазначений висновок щодо умов та характеру праці інваліда: робота не пов`язана з небезпекою поранення очей (а.с. 70).

З 14.02.2012 року ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні та отримує пенсію як особа з інвалідністю третьої групи загального захворювання по зору (а.с. 120).

З листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України вбачається, що ОСОБА_1 в період часу з 01.01.2024 року по 20.05.2025 року неодноразово перетинала державний кордон України, а саме: за 2024 рік позивачка чотири рази в`їжджала на територію України в середньому на 12-14 днів (30.01.2024 року, 28.02.2024 року, 24.08.2024 року, 19.12.2024 року) та в 2025 році в`їхала на територію України 14.04.2025 року. Останній раз ОСОБА_1 виїхала з України 26.04.2025 року в напрямку Київ-Будапешт (а.с. 118).

З копії інформаційної довідки № 404816369 від 21.11.2024 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, вбачається, що 02.10.2017 року за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на земельну ділянку кадастровий номер 5123755300:02:008:0374, загальною площею 0,0575 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 72).

Розглядаючи апеляційну скаргу, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Правовідносини щодо прав та обов`язків подружжя з утримання регулюються главою 9 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

Відповідно до ч. 1-3 ст. 75 СК України визначає, що дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.

Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є особою з інвалідністю I, II чи III групи.

Чинне законодавство у ч. 2 ст. 75 СК України надає перелік загальних умов для надання утримання одному з подружжя: 1) його непрацездатність; 2) потреба у матеріальній допомозі; а також здатність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу. В даному випадку мова йде про юридичний склад, який містить юридичні факти, що є підставою для набуття одним з подружжя права на утримання і створення обов`язку для іншого з подружжя таке утримання надавати.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 76 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу.

Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 СК України, аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.

Згідно наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що позивачка отримала інвалідність ІІІ групу за час перебування у шлюбі із відповідачем.

В силу вимог ч. 3 ст. 75 СК України, позивачка вважається непрацездатною.

Разом з тим позивачка, звертаючись до суду з даним позовом, не довела наявності в неї дійсної потреби в матеріальній допомозі.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду про відповідність Конституції України (конституційність) ч.4 ст.75СК України (справа за №1-1/2023(72/23)) від 29.10.2024 року зазначено, що потребу в матеріальній допомозі за наявності спору слід визначати в судовому порядку у кожному конкретному випадку у спосіб зіставлення доходів і витрат позивача та відповідача, а також перебування в особи (відповідача) на утриманні інших осіб (батьків, дітей від інших шлюбів тощо), що дасть можливість повною мірою визначити матеріальну потребу одного з подружжя і можливості іншого з подружжя в наданні утримання (аліментів) та забезпечить тому з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, можливість її отримати, а призначення особі відповідної пенсії або іншої соціальної виплати не може залежати від виплат, які здійснює один із подружжя на утримання іншого з подружжя. Призначення державою соціальних виплат не може впливати на призначення аліментів на утримання одного з подружжя або ж виключати можливість такого призначення. Протилежне унеможливлює врахування судом усіх особливостей конкретної життєвої ситуації.

Відповідно до п. 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 року № 1317, що була чинною під час встановлення позивачці групи інвалідності, визначено, що підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту.

Критеріями для встановлення III групи інвалідності є ступінь втрати здоров`я, що спричиняє обмеження однієї чи декількох категорій життєдіяльності у помірно вираженому I ступені.

Інваліди III групи з помірним обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та проводити різні види трудової діяльності за умови забезпечення у разі потреби засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.

Отже, встановлення позивачці ІІІ групи інвалідності, не свідчить про наявність у неї важкої хвороби чи серйозних фізичних вад зі здоров`ям, які б значно утруднювали її можливість працевлаштуватися та заробляти кошти.

Позивачка, заявляючи вимогу про стягнення з відповідача на свою користь аліментів у розмірі 1/4 усіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму, щомісячно, посилалася на те, що вона не працює через стан здоров`я, джерел доходів, окрім пенсійних виплат немає; має проходити підтримуюче лікування 1-2 рази на рік, яке є платним; відповідач може надавати матеріальну допомогу.

При цьому, в матеріалах справи наявний договір дарування від 21 березня 2024 року, відповідно до якого, ОСОБА_1 ( ОСОБА_7 ) передала ОСОБА_5 (Обдаровувана) у власність на праві власності квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 184,3 кв.м.

Тобто, за три місяці до подачі вказаного позову до суду, позивачка володіла високовартісним об`єктом нерухомості — квартирою загальною площею 184, 3 кв.м. Вказаний актив давав позивачці повну реальну можливість забезпечити себе самостійно шляхом його продажу, обміну на меншу площу з грошовою доплатою або передачі в оренду для отримання стабільного пасивного доходу. Добровільно і безкоштовно подарувавши цю квартиру своїй доньці за три місяці до звернення з позовом (у червні 2026 року), позивачка свідомо й умисно позбулася цінного джерела самозабезпечення.

Позивачка стверджує, що потребує матеріальної допомоги (аліментів), але при цьому за 2024 рік чотири рази в`їжджала на територію України в середньому на 12-14 днів (30.01.2024 року, 28.02.2024 року, 24.08.2024 року, 19.12.2024 року) та в 2025 році в`їхала на територію України на 12 днів (з 14.04.2025 року по 26.04.2025 року).

Відсутність інших джерел доходів крім допомоги по інвалідності у розмірі 2 980 грн. щомісячно (про що вказує сама позивач) не надають підстави для висновку, що позивач була б спроможною здійснювати такі поїздки з-за кордону в Україну та у зворотному напрямку з тією періодичністю та тривалістю,, як вбачається з відповіді Державної прикордонної служби України.

Крім того, перебуваючи більшу частину часу за кордоном позивач не зазначила та не довела джерела та розміри її реальних доходів, які дозволяють їй проживати за кордоном та кілька разів на рік приїжджати в Україну та повертатися за кордон в умовах відсутності офіційного працевлаштування.

Слід також зазначити, що сама по собі відсутність у ОСОБА_1 на теперішній час офіційного працевлаштування, перебування на обліку в органі соціального захисту з отриманням пенсії по інвалідності 3-ї групи, не є достатніми підставами для висновку про неможливість її працевлаштування.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що позивачка не навела переконливих аргументів і не надала доказів, які б свідчили про здійснення нею реальних витрат на своє лікування, оздоровлення, реабілітацію тощо.

Оскільки процесуальний обов`язок доказування покладено саме на позивачку, а вона свої джерела існування та реальну потребу в коштах не довела, заявлений позов є необґрунтований та недоведений.

Колегія суддів звертає увагу, що апелянт (позивачка) стверджує про складне матеріальне становище, водночас має матеріальну можливість на витрати пов`язані із правничою допомогою в суді першої інстанції та при подачі апеляційної скарги.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.

Отже, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду попередньої інстанції. Інших вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційні скарги не містять.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -

П О С ТА Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає за виключенням випадків передбачених частиною 3 статті ст. 389 ЦПК України.

Головуючий О.М.Таварткіладзе

Судді: Л.М. Вадовська

С.О.Погорєлова