Рішення від 04 червня 2026 р. у справі №607/13979/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05.06.2026 Справа №607/13979/25 Провадження №2/607/259/2026

м. Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого судді Вийванка О. М.

за участю секретаря с/з Дудченко Ю. Р.

учасників справи:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та поділ спільної сумісної власності подружжя,

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до відповідача ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та поділ спільної сумісної власності подружжя.

Обґрунтовуючи змінені позовні вимоги позивач зазначив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 26 грудня 2015 року укладено шлюб, що зареєстрований відділом ДРАЦС Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області, актовий запис № 2413. За час шлюбу у подружжя народилася дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка на даний момент є неповнолітньою.

Спільне життя з відповідачем не склалося, у них різні погляди на сімейне життя та ведення спільного господарства, через що між ними виникають непорозуміння, припинилися шлюбні стосунки, їх шлюб носить формальний характер, примирення між ними не буде, а тому подальше його збереження неможливе, і воно суперечить інтересам подружжя та принципу добровільності шлюбу.

За період шлюбу подружжям набуто трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 64,4 кв. м., житловою 38,2 кв. м.

Також було придбано автомобіль марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 .

У зв`язку із недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позові, позивач просить позов задовольнити та розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що зареєстрований 26 грудня 2015 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області, актовий запис № 2413.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 64,4 кв.м., житловою 38,2 кв.м. в порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

В порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя стягнути з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_1 60 896,46 грн. грошової компенсації за 1/2 частки транспортного засобу “Chevrolet Evanda” реєстраційний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер кузова (VIN) НОМЕР_2 автомобіля Y6DLF69ZEB151789, 2005 року випуску,

Визнавши за ОСОБА_4 право особистої приватної власності в порядку поділу майна подружжя на транспортний засіб “Chevrolet Evanda” реєстраційний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер кузова (VIN) НОМЕР_2 автомобіля Y6DLF69ZEB151789, 2005 року випуску.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , судові витрати, а саме судовий збір в розмірі 8 237,16 грн., витрати на судові експертизи в розмірі 11 766,48 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000 грн.

Представник відповідача подала відзив на позов, в якому зазначила, що відповідач із дитиною перебуває за межами України в Канаді. Позовні вимоги в частині розірвання шлюбу визнає повністю. В частині поділу майна зазначає, що 11.09.2019 була реалізована двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_7 (мама Відповідача) та ОСОБА_4 .. Квартира була реалізована за 16 000 доларів США. 20.11.2019. була придбана квартира АДРЕСА_1 , за кошти, які були отримані при реалізації квартири в м. Шумськ, а саме в сумі 20 000 доларів США, а решту 9000 доларів США, було досягнута домовленість, що решта буде сплачена на протязі найближчих місяців. В даній квартирі прописані, на сьогоднішній день, Відповідач, дві доньки та мати Відповідача.

Також на початку подружнього життя Сторін, тьотя Відповідача дала кошти на авто, вартістю 6 000 доларів США, яку оформили на позивача, після чого він її продав і коштів їм не передав.

Відповідач зауважив, що майно, придбане за кошти від продажу попередньої квартири, може бути поділене між подружжям у разі розлучення, але з урахуванням внеску кожного з подружжя. Якщо кошти від продажу попередньої квартири були особистою власністю одного з подружжя, то частка у новій квартирі, яка відповідає сумі цих коштів, може бути визнана його особистою приватною власністю. Враховуючи на внески, які були зроблені сторонами під час придбання квартири, поділ даної квартири порівну не відповідає дійсності, тому слід у задоволенні позову відмовити.

Позивач подав відповідь на відзив в якому зазначив, що відповідачка не довела, що квартира була придбана виключно за її особисті кошти. Адже кошти в розмірі 109 597 грн отримані відповідачем, згідно з нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 11.09.2019 реєстровий номер 949, в порівнянні із вартістю набутого за час шлюбу майна 715 070 грн. є незначними. Покликання сторони відповідачки про те, що кошти в сумі 20 000 доларів США передані її мамою для купівлі квартири подружжям (інші мотиви цієї поведінки не прослідковується, за виключенням тих про які йтиметься нижче), не змінюють статусу спільного майна подружжя, оскільки не є подарованими матір`ю особисто Лілії, - відсутній письмовий нотаріально посвідчений договір дарування згідно ч. 5 ст.719 ЦК України, ч 3 ст. 208, ст. 209 ЦК України, та їх поведінка не засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків на підставі договору дарування.

Також таке придбання не підпадає під обставини набуття майна передбаченні ст.57 СК України, які пов`язують із набуттям в особисту власність одного з подружжя, адже із системного тлумачення норм ст.ст.57,60 СК України вбачається, що все майно набуте за час шлюбу є спільним сумісним, за виключенням випадків передбачених ст.57 СК України.

Крім того після придбання квартири, у ній позивачем проводився капітальний ремонт невід`ємні поліпшення: придбано та встановлено кухонні меблі та техніку; меблі та сантехніку у санвузли; замінено вікна та двері; замінено облицювання стін та підлоги в кухні, коридорі, балконі; замінено підлогу, стелі та стіни в житлових кімнатах тощо, в який вкладалися кошти від його доходу приблизно 10 000 - 14 000 доларів США, що призвело до її здорожчання із 29 000 доларів США до 58 108,23 доларів США.

Наведені вище обставини вказують на те, що квартира, яка є предметом спору, була придбана і покращена сторонами за час перебування у шлюбі, за рахунок коштів отриманих у спільних інтересах сім`ї і, відповідно, є об`єктом спільної власності сторін у справі. Тобто у спірну квартиру були спільні рівні вкладення, які утворили спільне сумісне майно подружжя із рівними частками.

Позивач подала заперечення на відповідь на відзив в якому зазначила, що твердження Позивача, про отримання коштів від своєї матері, яка в свою чергу отримала кошти від ОСОБА_8 , як доказ стороною позивача надана Розписка від 18.08.25 викликає сумнів, через те, що вона не була надана під час подання позову та розписка оформлена у 2025, а не у 2019. Стороною Відповідача даний доказ вважаємо сумнівним, який не доводить факт надання коштів. Більш того мати є стороною зацікавленою, що ставить під сумнів сам факт прийому-передачі коштів.

Позивач та його представник у судовому засіданні позов підтримав та просить його задовольнити з підстав та обґрунтувань, викладених у ньому.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги про розірвання шлюбу визнав повністю, а щодо поділу майна просить відмовити у задоволенні позову з підстав та обґрунтувань, викладених у відзиві на позов.

Відповідно до статті 206 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Враховуючи визнання відповідачем позову про розірвання шлюбу, яке не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд вважає, що є усі законні підстави ухвалити рішення про задоволення позову.

При розгляді справи судом, учасниками справи подано заяви та клопотання та судом було вчинено інші процесуальні дії, зокрема.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі.

Ухвалою суду призначено експертизу та зупинено провадження у справі.

Ухвалою суду поновлено провадження у справі.

Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин.

Суд встановив, що сторони по справі зареєстрували шлюб 26.12.2015, про що складено актовий запис за № 2413, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 від 26 грудня 2015 року.

У період шлюбу в сторін народилася дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 від 08 червня 2016 року.

Неповнолітня дитина сторін проживає разом з відповідачем, що не заперечується сторонами.

ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири, №1024 від 20.11.2019, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Кондратенко О. О., належить на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою 433736489 від 02.07.2025.

Згідно з пунктом 15 Договору купівлі-продажу квартири зазначено, що квартира набувається Покупцем (відповідачкою) за згодою чоловіка ОСОБА_1 , справжність підпису якого на заяві засвідчено Кондратенко О.О. приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу 20 листопада 2019 за реєстром №1023.

ОСОБА_1 являється власником з 06.05.2016 автомобіля марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 , що стверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 .

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 11.09.2019, ОСОБА_7 та ОСОБА_4 продали квартиру АДРЕСА_2 , за 219 194,00 грн.

Згідно з розпискою ОСОБА_9 і ОСОБА_10 від 18.08.2025, ОСОБА_11 позичила у ОСОБА_8 для купівлі квартири грошові кошти в розмірі 7000,00 доларів США.

Як вбачається з висновку за результатами проведення судової оціночно – будівельної експертизи, який складений 13.03.2026 судовим експертом Тернопільського науково-дослідного інституту судових експертиз, ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 становить 2 311 861,00 грн. Ринкова вартість автомобіля «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 , складає 121792,92 грн.

Суд погоджується частково з аргументами позивача, виходячи з наступних норм права, які підлягають застосуванню та мотиви їх застосування.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно із статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див.: постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі N 127/23627/20 (провадження N 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі N 233/4580/20 (провадження N 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі N 567/3/22 (провадження N 61-5252сво23)).

Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Позивач як на підставі заявлених вимог посилається на те, що фактичні шлюбні відносини між нею та відповідачем припинені, окреме проживання та відсутність спілкування свідчить про неможливість збереження шлюбу.

Частина 1 статті 1 СК України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів.

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання (частина 1 статті 2 СК України).

Згідно із частинами 1 і 2 статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є: припинення правовідношення, а також його анулювання.

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (частина перша статті 24 СК України).

Частинами третьою, четвертою статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з частиною другою статті 104, частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.

За змістом частини третьої статті 109 СК України передбачено, що суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

Відповідно до частини першої статті 110, статті 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

З роз`яснень, даних у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 року, вбачається, що проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, брати до уваги інші обставини життя подружжя.

Суд встановив, що сторони проживають окремо та позивач не має наміру продовжувати подальші шлюбні відносини.

Враховуючи встановлені обставини справи та оцінивши усі докази є усі підстави вважати, що шлюб між сторонами носить формальний характер, подальше спільне життя подружжя неможливе і збереження сім`ї суперечить інтересам сторін та принципу добровільності шлюбу.

За таких обставин, суд вважає, що права та інтереси позивача були порушені відповідачем, і вказані порушені права та інтереси підлягають захисту судом, шляхом розірвання шлюбу, укладеного між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , що зареєстрований 26 грудня 2015 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області, актовий запис № 2413.

Щодо поділу майна подружжя, суд зазначає.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

За положеннями частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України).

У пунктах 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

За нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

Тобто сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.

Право на майно виникає в обох із подружжя одночасно, в момент набуття його хоча б одним з них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення не має, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Судом також встановлено, що під час перебування у шлюбі сторонами було придбано і зареєстровано на праві власності за ОСОБА_4 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , та за ОСОБА_1 автомобіль марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 .

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №203/284/17 вказано, що статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

У постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 зазначено, що відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Тобто, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Також, відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (у редакції на час нотаріального посвідчення оспорюваного договору), при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо правовстановлюючий документ оформлений на ім`я одного з подружжя, нотаріус вимагає письмову згоду іншого з подружжя. Справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена.

Про наявність згоди другого подружжя зазначається в тексті договору з посиланням на реєстровий номер, за яким ця згода посвідчена, та дату її посвідчення.

Отже, згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений. (Дивись висновки Верховного Суду у справі № 643/6453/15). Предметом цього правочину за частиною першою та другою статті 369 ЦК України є передання права розпорядження спільним майном одним співвласником іншому.

На односторонні правочини поширюються положення статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Наведене дає підстави для висновку, що згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання).

З показань допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_8 суд встановив, що квартиру АДРЕСА_1 було придбано за кошти в розмірі 20000 доларів США, які були надані ОСОБА_4 , вказані кошти отримані нею від продажу квартири, яка належала ОСОБА_4 та ОСОБА_7 , а також за кошти в розмірі 9 000 доларів США, які були передані ОСОБА_1 , вказані кошти він отримав в розмірі 7 000 доларів США від ОСОБА_11 та 2000 доларів США, були спільні кошти подружжя. Ремонт у вказані квартирі був здійсненний спільними зусиллями подружжя та за кошти, які були зароблені ОСОБА_1 під час шлюбу.

Згідно з пунктом 15 Договору купівлі-продажу квартири зазначено, що квартира набувається Покупцем (відповідачкою) за згодою чоловіка ОСОБА_1 , справжність підпису якого на заяві засвідчено Кондратенко О.О. приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу 20 листопада 2019 за реєстром №1023.

Отже, враховуючи висновки Об`єднаної палати ВС у справі № 712/3590/22, суд вважає, що у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність, тому суд дійшов до висновку, що квартира АДРЕСА_1 та автомобіль марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 , є спільною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 і підлягає поділу.

З цих підстав не заслуговують на увагу доводи відповідача про не належність майна до спільної сумісного майна подружжя.

Враховуючи вищенаведені вимоги закону та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що в даному випадку мають місце порушення відповідачем майнових прав позивача, які підлягають захисту шляхом поділу спільного майна подружжя та вважає за можливе провести поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, з врахуванням вартості майна, володіння та користування вказаним майном, інтереси сторін, конфліктні ситуації, які виникають між ними, слід поділити спільне сумісне майно подружжя шляхом визнання за ОСОБА_1 , право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 .

Оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано, матеріали справи не містять належних доказів того, що транспортний засіб марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 , придбаний за особисті кошти, суд вважає, що вказаний транспортний засіб є спільною сумісною власністю і підлягає поділу.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Наведене дає підстави для висновку, що вартість майна, що підлягає поділу визначається, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 61-9018сво18.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, враховуючи вимоги ст.ст. 60-63 СК України, суд приходить до висновку, що зазначене майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому, сторони по справі мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном.

Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки.

Отже, у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач, не вимагається обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі № 501/2211/18 (провадження № 61-19084св20), від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц (провадження № 61-37616св18), від 03 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц (провадження № 61-46326св18), від 30 вересня 2020 року у справі № 552/1514/19 (провадження № 61-21084св19).

Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України.

ОСОБА_1 просив суд провести поділ спільного майна подружжя, в тому числі і на підставі статті 364 ЦК України, тобто шляхом припинення його права власності на спірне майно та присудження йому грошової компенсації за належну йому частку у спільному майні подружжя.

Враховуючи обставини справи та встановивши, що кожна сторона бажає отримати компенсацію за належну їй частку у спільному майні та припинити своє право спільної власності на автомобіль марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 , і вказаний автомобіль зареєстрований за ОСОБА_1 і перебуває у його володінні та користуванні, суд дійшов висновку про поділ транспортного засобу, який є спільним майном подружжя, шляхом визнання за ОСОБА_1 право особистої власності в порядку поділу майна подружжя на автомобіль марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 і стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 вартості належного йому 1/2 частки спірного автомобіля.

Разом з тим, з врахуванням ринкової вартості автомобіля, визначеної висновком експерта, про вартість автомобіля марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 , згідно якого ринкова вартість даного автомобіля становить 121 792,92 грн, суд дійшов висновку, що у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля марки «Chevrolet Evanda», реєстраційний номер НОМЕР_1 , в розмірі 60 896,46 грн.

Щодо інших доводів позивача та відповідачів у справі, викладених в обґрунтування власних правових позицій по наявному спору, то суд не вбачає підстав для надання таким оцінки у межах розглядуваного спору, оскільки вищенаведені аргументи суду у даному рішенні, на думку суду, є самостійною та достатньою підставою для висновку про який дійшов суд.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд звертає увагу на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає.

Згідно ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 1 статті 142 ЦПК України, у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було сплачено судовий збір за позовну вимогу про розірвання шлюбу в розмірі 968,96 грн.

За вказаних обставин, зважаючи на визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті, слід з відповідача на користь позивача стягнути 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову та 50 відсотків судового збору повернути позивачу з державного бюджету.

Як вбачається із матеріалів цивільної справи, ціна позову становить 1 277 723,42 грн., позивачем було сплачено судовий збір за позовну заяву про поділ майна подружжя в розмірі 7 267,20 грн.

За вказаних обставин, слід з відповідача на користь позивача стягнути сплачений судовий збір в розмірі 7 267,20 грн.. та витрати на проведення експертизи в розмірі 11 766,48 грн (3209,04 +8557,44).

Щодо заявлених витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Частинами 2-4 ст. 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

При цьому, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Суд враховує, що представником позивача в процесі розгляду даної справи було подано докази на підтвердження витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, судових витрат, пов`язаних із витратами на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн, а саме: договір про надання правничої допомоги; вартість послуг (прейскурант); розрахунок суми гонорару.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги/додатковій угоді до договору.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Питання гонорару та рахунків визначено сторонами у вищевказаному договорі про надання правничої допомоги.

Таким чином, представник позивача надала докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).

Разом з тим, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, згідно якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім цього, згідно правовою позицією Верховного Суду, викладеною у додаткових постановах від 12 січня 2023 року у справі № 908/2702/21 та від 19 січня 2023 року у справі № 345/136/18, згідно якої під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями реальності, співмірності, а також розумності їхнього розміру, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Із урахуванням конкретних обставин, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; тривалість розгляду і складність справи тощо (пункт 6.52 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 02 лютого 2024 року у справі № 910/9714/22).

Враховуючи наведене, суд вважає, що вказані розрахунки суми гонорару в розмірі 12 000,00 грн, відповідає критеріям реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), розумності їхнього розміру, у розумінні приписів частини третьої статті 141 ЦПК України та є співмірним зі складністю справи та виконаними адвокатом робіт, а також відповідає вказаному вище критерію розумності та обґрунтованості, оскільки, з огляду на зміст позовної заяви, її написання вимагало у адвоката особливих зусиль чи вивчення нових обставин справи.

З огляду на вищевикладене, розподіляючи витрати, понесені на професійну правничу допомогу, суд, бере до уваги співмірність витрат зі складністю справи та із наданим адвокатом відповідача обсягом послуг під час розгляду справи в суді, необхідність дотримання критерію розумності розміру понесених стороною витрат, пов`язаність цих витрат із розглядом справи, взявши до уваги, виконані роботи, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн.

Отже, підлягає розподілу судові витрати, які слід розподілити пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому суд вважає, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача судові витрати за поділ майна подружжя в розмірі 31 033,68 грн.

На підставі наведеного, керуючись статями 2, 4, 5, 10 - 13, 76-82, 89, 141, 258-268, 273, 352-355 ЦПК України, суд, –

У Х В А Л И В :

Задовольнити частково позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та поділ спільної сумісної власності подружжя.

Розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , який зареєстрований 26 грудня 2015 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області, актовий запис № 2413.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок).

Повернути ОСОБА_1 з державного бюджету 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок). судового збору, сплаченого згідно з квитанції ID: 6778-1727-3143-6417, від 03.07.2025, виданої АТ «Таскомбанк».

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 64,4 кв.м., житловою 38,2 кв.м.

Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності в порядку поділу майна подружжя на транспортний засіб “Chevrolet Evanda” реєстраційний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер кузова (VIN) НОМЕР_6 , ідентифікаційний номер автомобіля НОМЕР_7 , 2005 року випуску.

Стягнути з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_4 грошову компенсацію за 1/2 частки транспортного засобу марки “Chevrolet Evanda” реєстраційний номер НОМЕР_1 , ідентифікаційний номер кузова (VIN) НОМЕР_6 , ідентифікаційний номер автомобіля НОМЕР_7 , 2005 року випуску, в розмірі 60 896,46 грн. (шістдесят тисяч вісімсот дев`яносто шість гривень 46 копійок).

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 сплачені судові витрати в розмірі 31 033,68 грн (тридцять одну тисячу тридцять три гривні 68 копійок).

Відмовити у задоволенні інших позовних вимог.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного рішення суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Учасники справи:

позивач ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_8 , місце проживання АДРЕСА_3 ;

відповідач ОСОБА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_9 , місце проживання АДРЕСА_4 .

Повний текст рішення суду складено та підписано 05 червня 2026 року.

Головуючий суддя О. М. Вийванко