Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №372/893/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року

м. Київ

справа № 372/893/23

провадження № 61-16228св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє Дяченко Едуард Володимирович , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року у складі судді Висоцької Г. В. та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року у складі колегії суддів

Таргоній Д. О., Голуб С. А., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь суму основного боргу в розмірі 14 727 480,00 грн, 3 % річних у розмірі 447 876,79 грн та неустойку в гривні в розмірі 54 491 676,00 грн, а всього стягнути 66 667 032,79 грн.

Позов мотивовано тим, що 18 лютого 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до якого позикодавець передав, а позичальник отримала в позику 9 087 960,00 грн, що на день укладення договору позики становило еквівалент 372 000,00 доларів США.

Відповідно до умов договору позичальник зобов`язався повернути борг до 18 лютого 2021 року. Вказаний договір власноручно підписано ОСОБА_2 , окрім того, на підтвердження факту отримання грошей позичальником надано написану власноруч розписку від 18 лютого 2020 року. ОСОБА_3 , чоловік ОСОБА_2 , надав нотаріальну згоду на укладання договору позики.

Позичальник взятих на себе за договором позики зобов`язань не виконала, у встановлений договором строк борг не повернула. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, відповідачі порушили свої зобов`язання та у встановлений строк грошові кошти не повернули, у зв`язку з чим позивач вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав та просив суд задовольнити позов.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Обухівський районний суд Київської області рішенням від 14 березня 2024 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу в розмірі 14 727 480,00 грн, 3 % річних у розмірі

447 876,79 грн та неустойку в гривні в розмірі 54 491 676 грн, а всього

66 667 032,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки договір позики був укладений за згодою чоловіка та в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжям, а тому є всі підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики, враховуючи порушення позичальником умов договору.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Київський апеляційний суд постановою від 23 жовтня 2024 року скасував рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення неустойки за прострочення виконання зобов`язання за договором позики та ухвалив в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги.

Змінив абзац перший, другий резолютивної частини рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року та виклав їх у такій редакції: «Позовні вимоги задовольнити частково. Стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму основного боргу в розмірі 14 727 480,00 грн, 3 % річних у розмірі 447 876,79 грн, а всього 15 175 356,80 грн. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити».

Змінив рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня

2024 року в частині стягнення судових витрат з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , визначивши його розмірі по 6 143,30 грн з кожного. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати з оплати судового збору за подання апеляційної скарги пропорційно до задоволених вимог скарги

у розмірі 15 500,00 грн.

Апеляційний суд, мотивуючи судове рішення вказав, що суд першої інстанції помилково не застосував приписи пункту 15 розділу Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, постанови Кабінету Міністрів України, якими з 12 березня 2020 року установлено на всій території України карантин, що діяв протягом всього періоду, за який нараховується пеня, та дійшов необґрунтованого висновку про стягнення з відповідачів солідарно неустойки в розмірі 54 491 676,00 грн.

Київський апеляційний суд додатковою постановою від 18 грудня 2024 року заяву ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Фанштейн К. М. про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково. Стягнув на користь ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Фанштейн К. М. з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі по 4 600 грн з кожного відповідача. В іншій частині вимог заяви відмовив.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи сторін

04 грудня 2024 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Дяченко Е. В., засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою

на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року

та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року у цій справі,

у якій представник заявника, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області

від 14 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду

від 23 жовтня 2024 року представник заявник вказує про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 641/6191/17, від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15, від 15 червня 2022 року у справі № 569/7165/19, від 14 листопада 2024 року у справі № 727/1140/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказує, що позивач не довів тієї обставини, що грошові кошти, отримані в борг, витрачено в інтересах сім`ї, враховуючи, що саме на позивача покладається тягар доведення такої обставини. У договорі сума позики визначена в гривні, а тому повернення грошових коштів мало проводитися в гривні. Згідно з графіком платежів позичальник зобов`язався повернути грошові кошти ануїтетними платежами в розмірі 6 000,00 доларів США 18 числа кожного місяця, починаючи з березня 2020 року до січня 2021 року, та 306 000,00 доларів США 18 лютого 2021 року, загальна сума в еквівалентні на час повернення боргу за графіком складає 10 391 040,00 грн.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 25 грудня 2024 року колегією суддів у складі Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження.

Верховний Суд ухвалою від 07 травня 2025 року колегією суддів у складі Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. клопотання ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Дяченко Е. В., про зупинення виконання рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року задовольнив частково, зупинив виконання постанови Київського від 23 жовтня 2024 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 травня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах якого діє Фанштейн К. М. , вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 лютого 2020 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до якого позикодавець передав,

а позичальник отримала в позику 9 087 960,00 грн, що на день укладення договору позики становило еквівалент 372 000,00 доларів США. Позичальник зобов`язався повернути борг до 18 лютого 2021 року.

Відповідно до пункту 2 договору позики сторони визначили, що позика

є безпроцентною, позичальник взяв на себе зобов`язання повернути гроші у готівковій формі за курсом продажу доларів США за даними сайту http://financc.ua/ частинами: 11 платежів, кожен з яких дорівнює сумі, еквівалентній 6000,00 доларів США за встановленим графіком, а 12 платіж, який

за графіком є останнім, мав бути повернений боржником не пізніше 18 лютого

2021 року у розмірі 306 000,00 доларів США.

Договір позики власноручно підписано ОСОБА_2 , окрім того, на підтвердження факту отримання грошей позичальником надано написану власноруч розписку від 18 лютого 2020 року. Чоловік ОСОБА_2 ОСОБА_3 надав згоду на укладання договору позики, що підтверджується його письмовою заявою від 17 лютого 2020 року, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ігнатовим О. В., реєстровий № 321.

Відповідачка взятих на себе за договором позики зобов`язань не виконала, у встановлений договором строк борг не повернула, не здійснивши жодного платежу, передбаченого графіком до договору позики. Позивач (через нотаріуса) двічі звертався до ОСОБА_2 з письмовою вимогою про повернення боргу, проте за місцем реєстрації остання поштові відправлення не отримала (листи поверталися у зв`язку з відсутністю адресата за адресою/закінченням терміну зберігання).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції оскаржені в частині задоволених позовних вимог. В іншій частині судові рішення, а також додаткова постанова Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року не оскаржені, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України касаційному перегляду не підлягають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають з огляду на таке.

За вимогами частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).

Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин

за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа,

на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 та підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення,

а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів

не встановлений договором або законом.

Колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини за договором позики грошових коштів. Укладений між сторонами договір містить усі визначені законом (істотні) умови договору позики та в них чітко зазначено як про отримання ОСОБА_2 грошових коштів у відповідному розмірі, так і повернення грошових коштів згідно із пунктом 2 договору, а саме повернення позиченої суми грошей повинне проходити в готівковій формі у місті Києві за курсом продажу доларів США за даними сайту http://financc.ua на день проведення розрахунку за цим договором в такому порядку: 6 000,00 доларів США 18 числа кожного місяця починаючи з березня 2020 року до січня 2021 року та 306 000,00 доларів США 18 лютого 2021 року.

Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно статті 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження

№ 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на такі особливості виконання грошового зобов`язання: «Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.

Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).

Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16)».

За частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України.

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Підставою для тлумачення судом правочину є наявність спору між сторонами щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів у тексті всієї угоди або її частини, що не дає змогу з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір. У той же час тлумачення не може створювати нові умови договору, а виключно роз`яснює існуючі умови угоди. Тобто суд може постановити рішення про тлумачення змісту договору без зміни його умов. Оскільки метою тлумачення правочину є з`ясування змісту його окремих частин, який складають права та обов`язки сторін, то тлумачення потрібно розуміти як спосіб виконання сторонами умов правочину.

З огляду на викладене тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення (з`ясування) його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення незрозумілостей та суперечностей у трактуванні його положень.

У справі, яка переглядається, зазначивши про необхідність повернення суми, еквівалентної 372 000,00 доларів США, сторони погодили, що одиницею виміру суми коштів, яка підлягає поверненню за цим зобов`язанням, є долар США. Тобто змістом зобов`язання є повернення заборгованості в розмірі, який еквівалентний

372 000 доларів США на момент здійснення платежу.

Отже, здійснюючи тлумачення пункту 2 договору від 18 лютого 2020 року Верховний Суд констатує, що належним виконанням зобов`язання, яке виникло між сторонами є повернення грошових коштів у національній валюті, сума яких є еквівалентною 372 000,00 доларів США на момент здійснення платежу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24), на яку посилається заявник в касаційній скарзі, зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України, згідно з яким «відсутність у договорі посилання на валюту платежу не спростовує вимог публічного порядку про те, що на території України гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов`язання, що виникло між фізичними особами - резидентами. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення».

У справі, яка переглядається, заявник не заперечував щодо порушення умов договору позики, як і не заперечував тієї обставини, що до виконання грошового зобов`язання позичальник так і не приступила.

Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач, не оспорюючи факту невиконання позичальником зобов`язання, посилається на те, що повернення суми боргу мало відбуватися в еквіваленті суми долара США до гривні станом на момент укладення договору позики, а не на момент пред`явлення позову до суду.

Такі доводи заявника є помилковими, виходячи із встановлених у цій справі судами попередніх інстанцій обставин справи та умов договору позики.

Колегія суддів зауважує, що грошові кошти, які мала повернути ОСОБА_2 згідно з графіком, зазначеним у пункті 2 договору, визначені на момент здійснення платежу. Позичальник не дотрималася графіку повернення грошових коштів, борг не повернула, а тому суди, дотримуючись принципу диспозитивності в цивільному процесі правильно визначили суму боргу станом на момент пред`явлення позову до суду в розмірі 14 727 480,00 грн, та нарахованими 3 % річних у розмірі 447 876,79 грн за період з 19 лютого 2021 року до 23 лютого 2022 року.

Щодо доводів заявника про помилковість висновку судів першої та апеляційної інстанцій про солідарне стягнення боргу, то колегія суддів зазначає, що суди встановили, що ОСОБА_3 надав згоду на укладання договору позики, що підтверджується його письмовою заявою від 17 лютого 2020 року, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ігнатовим О. В., реєстровий № 321.

Шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя (частина першої статті 36 СК України). Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.

Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Так,

у статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті

65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя

в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті

65 СК України).

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку,

що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок, що «інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах

з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. […] Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї».

Крім того, Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16) про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, чи надавав інший з подружжя згоду на укладення договору позики (постанова Верховного Суду від 28 квітня 2025 року у справі № 161/10392/22, провадження № 61-1775св24).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,

так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Установивши у цій справі, що договір позики від 18 лютого 2020 року укладений між

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та за нотаріально засвідченою згодою чоловіка позичальника ОСОБА_3 , про що свідчить його заява та застереження

у договорі позики, при цьому останній не надав належних і допустимих доказів того, що кошти, отримані за договором, були використані не в інтересах сім`ї,

а на особисті потреби його дружини, тобто відповідач не спростував презумпцію спільності права власності подружжя, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав для солідарного стягнення заборгованості за договором позики, розмір якої відповідачі не спростували.

Колегія суддів також вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики, оскільки договір позики від 18 лютого 2020 року був укладений

ОСОБА_2 за згодою чоловіка, тому цивільна відповідальність подружжя за договором позики має бути солідарною на підставі частини четвертої статті 65 СК України.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2025 року у справі № 686/11661/21, провадження № 61-13564св24; від 26 лютого 2026 року у справі № 496/3604/22, провадження № 61-3418св25).

З урахуванням встановлених у цій справі фактичних обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції.

Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції у незміненій та нескасованій частинах та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 Фанштейн К. М. про відшкодування витрат на правову допомогу

23 січня 2025 року до Верховного Суду разом із відзивом на касаційну скаргу надійшла заява представника ОСОБА_1 адвоката Фанштейн К. М. про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн у Верховному Суді. До заяви додано: договір про надання правової (правничої) допомоги, акт прийому-передачі наданих послуг відповідно до якого клієнт підтвердив надання адвокатським об`єднанням юридичних послуг на умовах договору № б/н від 14 січня 2025 року про надання правової допомоги на суму 10 000,00 грн, а самез підготовки відзиву на касаційну скаргу у справі № 372/893/23.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Частина восьма статті 141 ЦПК України визначає, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Отже, ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі

№ 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Велика Палата Верховного Суду вказала, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, враховуючи з конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16 (провадження № 61-299св17), та від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що «суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом,

є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг».

З огляду на наведене, оскільки касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого

діє адвокат Дяченко Е. В. залишено без задоволення, враховуючи відсутність заперечень або заяви відповідачів щодо зменшення розміру витрат ОСОБА_1 на правничу допомогу, підтверджені документально судові витрати ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції підлягають компенсації за рахунок ОСОБА_3 у розмірі 10 000,00 грн.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення,

а рішення суду першої інстанції у незміненій та нескасованій частинахта постанову апеляційного суду без змін.

Відповідно до вимог частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії), а тому виконання постанови Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року слід поновити.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого

діє адвокат Дяченко Едуард Володимирович, залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 березня 2024 року

у незміненій та нескасованій частинах та постанову Київського апеляційного суду

від 23 жовтня 2024 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані з наданням професійної правничої допомоги, у розмірі 10 000 (десять тисяч) гривень 00 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара