Постанова від 28 травня 2026 р. у справі №757/45552/23-ц — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Постанова

Іменем України

29 травня 2026 року

м. Київ

справа № 757/45552/23-ц

провадження № 61-8355св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний банк України,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року в складі судді Литвинової І. В., та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року в складі колегії суддів Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Національного банку України про стягнення суми інфляційних збитків і компенсації моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що відповідач, отримавши належно оформлену платіжну інструкцію про списання коштів з рахунків боржника, був зобов`язаний її виконати, навіть якщо вважає її незаконною, - оскільки лише виконавець несе всю повноту відповідальності за законність своїх дій та рішень.

Посилання відповідача, як на підставу не виконати платіжну інструкцію, на статтю 20 України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) як на підтвердження законності його дій - є неспроможними з огляду на те, що повноваженнями відповідача як обслуговуючого банку не охоплюються оцінка вимог та розпоряджень державних виконавців щодо безспірного списання коштів з рахунків боржників, на відповідність вимогам законодавства.

Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) при виконанні рішень про стягнення коштів не передбачає інших ефективних правових механізмів примусу, окрім звернення з вимогою списання коштів до банку, що обслуговує рахунки боржника. Таким чином, заподіявши шкоду позивачеві, відповідач порушив конституційне (статті 8, 55, 129, 129-1 Конституції України) та конвенційне (статті 6, 13 та статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод) право позивача на виконання ухваленого на його користь судового рішення.

Позивач наголошує, що у спірних правовідносинах відповідач виступає як банк, який, обслуговуючи банківські рахунки боржника у виконавчому провадженні, офіційно відмовився виконати розпорядження державного виконавця про списання коштів з рахунку боржника.

ОСОБА_1 просив стягнути з Національного банку України на його користь:

інфляційні збитки, відповідно до офіційного індексу споживчих цін на суму 2 800 грн, починаючи з 04 жовтня 2023 року до фактичного виконання рішення у цій справі;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди - 1 000 000 грн.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року:

позов ОСОБА_1 залишено без задоволення;

вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

органи державної влади та Національний банк України не мають права втручатися в діяльність Фонду щодо реалізації законодавчо закріплених за ним функцій і повноважень. Взаємодія Фонду з Національним банком України та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства, як визначено частиною сьомою статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

суд вважав правомірними дій Національного банку України щодо повернення державному виконавцю без виконання платіжну інструкцію від 25 вересня 2023 року, про що на зворотній стороні платіжної інструкції від 25 вересня 2023 року зроблено відповідний напис. Тому безпідставні доводи сторони позивача для стягнення з відповідача суми інфляційних збитків;

пленум Верховного Суду України у пункті 2 постанові № 6 від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» зазначив, що, розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню у повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов`язковою умовою настання відповідальності. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості;

суд погодився з доводами представника відповідача, що, виходячи із зазначених вимог, підстави для стягнення моральної шкоди з відповідача відсутні, оскільки власне відсутнє порушення прав позивача зі його боку і відсутні обґрунтування того, у чому саме полягає моральна шкода, заподіяна позивачу, та розрахунок її грошового відшкодування;

суд зробив висновок про не доведеність обставин на, які останній посилається. Оскільки, неправомірність та протиправність дій відповідача не була встановлена передбаченим законом порядком.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково;

рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 в дохід Держави суми судового збору 1 073,60 грн скасовано;

в іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 лютого 2024 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

у статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наведено виключний перелік напрямків використання коштів Фонду. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для передбачених частиною другою статті 20 цього Закону цілей. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову. Тобто, приписи статей 2, 4, 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» наділяють Фонд гарантування вкладів фізичних осіб спеціальним статусом, який передбачає законодавчо встановлену заборону (мораторій) щодо звернення стягнення на майно (кошти), будь-якого їх вилучення, накладення арешту чи іншого обтяження;

умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України «Про виконавче провадження». Згідно зі статтею 1 Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У пункті 7 частини другої статті 1 Закону встановлено обов`язок державного виконавця під час примусового виконання виконавчого документу накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 ПК України, коштів на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на електронних рахунках платників акцизного податку, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей. У статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника під час здійснення примусового виконання виконавчих документів. Згідно з частиною третьою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» не підлягають арешту у порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках. Органи державної влади та Національний банк не мають права втручатися в діяльність Фонду щодо реалізації законодавчо закріплених за ним функцій і повноважень. Взаємодія Фонду з Національним банком та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства, як визначено частиною сьомою статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правомірність дій Національного банку України щодо повернення державному виконавцю без виконання платіжну інструкцію від 25 вересня 2023 року, про що на зворотній стороні платіжної інструкції від 25 вересня 2023 року зроблено відповідний напис, а відтак, безпідставні доводи сторони позивача для стягнення з відповідача суми інфляційних збитків;

причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов`язковою умовою настання відповідальності. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями. Отже, суд першої інстанції зробив також правильні висновки, що підстави для стягнення моральної шкоди з відповідача відсутні, оскільки власне відсутнє порушення прав позивача зі його боку і відсутні обґрунтування того, у чому саме полягає моральна шкода, заподіяна позивачу, та розрахунок її грошового відшкодування;

апеляційний суд не приймає посилання апелянта на платіжний документ №54573267 від 03 жовтня 2017 року, начебто у аналогічних правовідносинах, оскільки зазначені правовідносини не стосується обставин цієї справи, а іншого предмету спору та інших фактичних обставин, а отже не є належним доказом у даній справі;

суд першої інстанції фактично погодився з підставами звільнення від сплати судового збору, вказаними позивачем, а тому в разі відмови у позові, судові витрати покладаються на державу.

Аргументи учасників справи

08 червня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року, в якій просив:

передати справу до Великої Палати Верховного суду з метою вирішення виключної правової проблеми для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики;

рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року (в нескасованій частині) та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року скасувати;

ухвалити нове рішення яким позов ОСОБА_1 задовольнити;

надати вичерпну правову оцінку усім доводам та міркуванням позивача, наведеним у позовній заяві, відповіді на відзив та у цій касаційній скарзі. Врахувати наведені правові висновки Верховного Суду, Конституційного Суду України, ЄСПЛ, а у разі відступу від цих правових висновків - навести мотиви такого відступу в мотивувальній частині відповідної постанови.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не застосували норму матеріального права, яка імперативно зобов`язує відповідача здійснити безспірне списання з рахунків Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі судового рішення та відповідною вимогою державного виконавця, а саме - пункт 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України»;

частина друга статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлює обмеження (заборони) виключно для самого Фонду, а не для інших суб`єктів. Цією нормою не заборонено відповідачу здійснювати безспірне списання з рахунків Фонду;

висновки судів попередніх інстанцій про існування «мораторію» або «юридичного імунітету» проти безспірного списання коштів з рахунків Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі судового рішення суперечать принципу верховенства права та є помилковими;

судами неправильно витлумачено норми статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», застосовано нерелевантні норми, які не стосуються справи і не підлягають застосуванню; проте не застосовано норми, які підлягають застосуванню (зокрема, пункт 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України»);

видання судом виконавчого документу на виконання рішення суду про стягнення коштів означає безспірність такого стягнення. Отримавши платіжний документ та перевіривши його на формальну відповідність вимогам закону (наявність необхідних реквізитів, відсутність технічних помилок тощо), Відповідач зобов`язаний здійснити відповідне безспірне списання, а не вдаватися до вишукування норм матеріального права, яким нібито суперечить остаточне судове рішення, на підставі якого суд видав виконавчий лист про стягнення коштів з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

моральна шкода у цій справі заподіяна не самим фактом тривалого невиконання судового рішення, - а відмовою відповідача здійснити безспірне списання коштів за розпорядженням виконавця. Отже, протиправні дії відповідача спричинили шкоду позивачу не самим по собі невиконанням рішення, - а перешкоджанням виконанню судового рішення;

направляючи платіжну інструкцію до відповідача як до банку, який здійснює обслуговування рахунків боржника, державний виконавець діяв законно та в межах своїх повноважень. Однак повертаючи цю платіжну інструкцію без виконання, відповідач діяв неправомірно та керувався нелегітимною метою в інтересах свого клієнта Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, а саме умисно перешкодив виконанню остаточного судового рішення;

суди помилково ототожнили перешкоджання виконанню судового рішення з пасивним невиконанням судового рішення (що є за своєю суттю бездіяльністю боржника). У спірних правовідносинах шкоду позивачу заподіяно не боржником (який тривалий час не виконував судове рішення) і не державним виконавцем (який сумлінно виконав покладений на нього обов`язок і направив до відповідача відповідну платіжну вимогу як єдиний засіб виконавчого примусу в даному виконавчому провадженні), - а саме Національним банком України, який вчинив дії, спрямовані на перешкоджання виконанню судового рішення, ухваленого на користь позивача;

суди попередніх інстанцій неправомірно поклали на позивача тягар доказування протиправності дій відповідача, що суперечить висновку, викладеному в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2022 року у справі №214/7462/20 (ЄДРСР №108238968), в постановах Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2023 року у справах №753/15095/17 (ЄДРСР№109100604) та №377/169/20 (ЄДРСР №109156923). Згідно з цим висновком, у спорі про відшкодування шкоди відбувається такий розподіл тягаря доказування: позивач доводить наявність шкоди та її причинно-наслідковий зв`язок з діями відповідача, а відповідач, в свою чергу, доводить відсутність протиправності та вини. Окрім того, суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо презумпції моральної шкоди, завданої державним органом, викладені в постановах: від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17 (ЄДРСР №85964474), від 19 грудня 2018 року у справі №640/14909/16-ц (ЄДРСР №78977790), від 06 лютого 2019 року у справі №199/6713/14-ц (ЄДРСР №79879639), від 22 травня 2019 року у справі №686/20012/18 (ЄДРСР №82419538), згідно з якими заподіяння моральної шкоди протиправною поведінкою державного органу - презюмується;

Верховний Суд, аналізуючи практику ЄСПЛ в контексті заподіяння моральної шкоди владними суб`єктами, зазначив, що у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування ЄСПЛ виходить із презумпції спричинення моральної шкоди позивачу відповідачем та обов`язку саме відповідача спростувати таку презумпцію;

Відповідач виконав аналогічну платіжну інструкцію (вимогу) державного виконавця про безспірне списання коштів з рахунку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в іншому виконавчому провадженні, що свідчить про суперечливу (непослідовну) правову поведінку відповідача за аналогічних обставин

У липні 2024 року Національний банк України через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив:

касаційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року залишити без задоволення;

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

відповідно до статті 20 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» кошти Фонду не підлягають вилученню і можуть бути використані виключно для цілей визначених Законом, про що робиться відповідний напис;

законом чітко встановлено, що кошти Фонду не можуть бути списані у примусовому порядку, а відповідачем правомірно та в установленому порядку було повернуто державному виконавцю без виконання платіжну інструкцію від 22 травня 2023 року, про що на зворотній стороні платіжної інструкції від 22 травня 2023 року банком зроблено відповідний напис;

підстави для стягнення моральної шкоди з відповідача відсутні оскільки відсутнє порушення прав позивача відповідачем. позивач не обґрунтував у чому саме полягає моральна шкода, заподіяна позивачу, та розрахунок її грошового відшкодування;

посилання позивача на платіжний документ від 03 жовтня 2017 року № 54573267 і не могло бути узято судом до уваги оскільки цей документ отриманий позивачем з невідомих джерел (не допустимий доказ), не стосується обставин цієї справи, стосуються іншого предмету спору, інших спірних правовідносин та інших фактичних обставин (неналежний доказ).

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

22 липня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2025 року зупинено касаційне провадження у справі № 757/45552/23-ц (провадження № 61-8355св24) до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду справи № 757/34767/23 (провадження № 61-9435сво24).

Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2026 року:

клопотання ОСОБА_1 про поновлення касаційного провадження в справі задоволено;

поновлено касаційне провадження в справі;

у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовлено.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 червня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20; від 15 лютого 2023 року у справі № 753/15095/17; від 15 лютого 2023 року у справі № 377/169/20; від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17; від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц; від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц; від 22 травня 2019 року у справі № 686/20012/18; від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц; від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19; від 08 грудня 2022 року у справі № 370/2383/20; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Фактичні обставини

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/108184341) заяву ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження в цивільній справі задоволено. Замінено сторону боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 за виконавчим листом від 14 березня 2016 року з виконання рішення суду у справі № 761/24136/15-ц з: ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива» (код ЄДРПОУ 33299878) на ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (вул. Січових Стрільців, 17, м. Київ, 04053; код ЄДРПОУ 21708016).

Постановою Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/112030747):апеляційну скаргу ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишено без задоволення; ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року залишено без змін; стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2 400 грн.

Постановою Верховного Суду від 26 червня 2024 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/120006213): касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишено без задоволення; ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року залишено без змін; стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 2 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи у суді касаційної інстанції.

26 липня 2023 року Шевченківським районним судом міста Києва видано виконавчий лист у цивільній справі № 761/24136/15-ц на виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 червня 2023 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/112030747) про стягнення з ПАТ «Комерційний банк «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, на користь ОСОБА_1 судових витрат на професійну правову допомогу у розмірі 2 800 грн, який в подальшому пред`явлено на виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.

Постановою державного виконавця від 02 серпня 2023 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2 за виконавчим листом від 26 липня 2023 року у справі № 761/24136/15-ц.

З метою виконання зазначеного виконавчого документа відповідно до приписів Закону України «Про виконавче провадження» та «Інструкції з організації примусового виконання рішень», затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 № 512/5, державним виконавцем було направлено відповідну платіжну інструкцію на примусове списання коштів від 25 вересня 2023 року № НОМЕР_2 до Національного банку України.

04 жовтня 2023 року Національний банк України повернув зазначену платіжну інструкцію без виконання і 09 жовтня 2023 року вона надійшла до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Позиція Верховного Суду

Щодо виконання платіжної інструкції

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

Здоровий глузд (засада розумності) характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Згідно з пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).

Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що:

(1) виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013);

(2) «…забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання» (рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).

Касаційний суд вже зауважував, що однією з фундаментальних засад судочинства та конституційних цінностей закріплених в Конституції України визначено обов`язковість судових рішень (пункт 9 статті 129 Конституції України). Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод. Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується. Очевидно, що виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Тлумачення «права на суд» обумовлює сприйняття виконавчого документа в контексті конституційних гарантій реального та ефективного забезпечення обов`язковості судового рішення як конституційної цінності та частини судового рішення, а тому порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2025 року в справі № 132/926/16-ц (провадження № 61-11351св24)).

Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № 1403-VIII) (частина перша статті 5 Закону № 1404-VIII).

У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону № 1404-VIII).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (провадження № 12-53гс20), правовий режим НБУ також характеризується подвійною правовою природою: з одного боку, він є органом, уповноваженим здійснювати державне управління у сфері банківської діяльності, а з іншого, - банківською установою, яка здійснює банківські операції.

Згідно з пунктами 15, 16 частини першої статті 42 Закону № 679-XIV НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій, зокрема, веде рахунки Фонду, а також здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду. Отже, за змістом вказаних положень НБУ наділений компетенцією як банківська установа на списання коштів з рахунку Фонду на виконання рішення суду як обслуговуючий банк, який веде рахунки Фонду як клієнта.

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для: 1) виплати гарантованої суми відшкодування вкладникам коштів за вкладами відповідно до цього Закону; 2) покриття витрат, пов`язаних з виконанням покладених на Фонд функцій та повноважень, зокрема, пов`язаних з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку, у межах кошторису витрат Фонду, затвердженого адміністративною радою Фонду; 2-1) погашення облігацій і виплата доходів за ними (сплата векселів), враховуючи витрати, пов`язані з їх розміщенням (видачею); 2-2) покриття витрат, пов`язаних із залученими Фондом кредитами; 3) забезпечення поточної діяльності Фонду, утримання його апарату, розвитку його матеріально-технічної бази в межах кошторису витрат, затвердженого адміністративною радою Фонду; 4) надання фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку; 7) надання кредиту перехідному банку, створеному з метою, визначеною пунктом 2 частини двадцятої статті 42 цього Закону, на підставі рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 частини другої статті 39 цього Закону, у порядку та на умовах, визначених нормативно-правовими актами Фонду; 8) формування статутного капіталу перехідного банку; 10) повернення гарантійних внесків, перерахованих учасниками відкритого конкурсу у випадках, передбачених цим Законом; 11) здійснення перерахувань до Державного бюджету України за рішенням виконавчої дирекції Фонду відповідно до цього Закону. На майно, у тому числі кошти, Фонду не може бути накладений арешт, а також застосовані способи забезпечення позову.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 5002-17/1718-2011 (провадження № 12-4гс23) вказано:

«7.20. Конституційний Суд України зазначив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев`ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009).

7.21. Отже, правова проблема, яка постала в цій справі, полягає у тому, що суб`єкт правовідносин з виконання судового рішення в ліквідаційній процедурі банку (особа, уповноважена ФГВО на ліквідацію банку) відмовився виконати рішення суду про вчинення певних дій з перерахування коштів як таких, що є витратами банку, пов`язаними з веденням ліквідаційної процедури, а Законом № 1404-VIIІ не передбачено механізму виконання таких рішень державним виконавцем.

7.30. Відповідно до пункту 8 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4452-VI (в редакції, чинній на момент звернення стягувача до відділу ДВС із заявою про виконання виконавчого документа) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що йому не суперечить.

7.31. Тобто у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону № 4452-VI є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. Подібна правова позиція щодо пріоритетності норм Закону № 4452-VI (тут і далі - у редакції на час звернення стягувача до державного виконавця) відносно інших законодавчих актів України під час розгляду спору в правовідносинах з банком була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16, від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17.

7.35. Рішеннями судів у цій справі ліквідатора банку зобов`язано оплатити частину послуг ліквідатора позичальника як таких, що є витратами, пов`язаними з належним проведенням ліквідаційної процедури самого банку, з огляду на обов`язок ліквідатора банку вживати заходів щодо повернення своїх активів, а поза межами участі банку у справі про банкрутство позичальника стягнення таких активів є неможливим з урахуванням часткового стягнення дебіторської заборгованості на користь неплатоспроможного банку. Таке рішення залишено в силі постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій. Отже, воно не може ставитися під сумнів під час розгляду скарги на дії державного виконавця стороною (боржником), щодо якої його прийнято.

7.36. Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника (пункт 4 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VІІІ).

7.37. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги зазначену правову норму та вважає, що вона має застосовуватися імперативно щодо всіх конкурсних вимог кредиторів неплатоспроможного банку, оскільки Закон № 4452-VІ визначає спеціальні процедури задоволення конкурсних вимог неплатоспроможного банку у відповідній черговості.

7.38. Разом з тим, якщо існують судові рішення, які набрали законної сили, щодо зобов`язання до вчинення ліквідатором банку певних дій з погашення вимог, які виникли як поточні в ліквідаційній процедурі до неплатоспроможного банку, і такий ліквідатор відмовляється в добровільному порядку виконати такі рішення, стягувач не може бути позбавлений конституційного права на виконання судового рішення. З огляду на таке повернення державним виконавцем без прийняття до виконання виконавчого документа стягувачу буде незаконним.».

У постанові Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 204/5711/14 (провадження № 61-3149св22) зазначено, що: «відповідно до пункту 6.8 глави 6 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 05 липня 2012 року № 2 (далі - Положення), оплата витрат, пов`язаних зі здійсненням ліквідації, здійснюється позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису витрат банку, затвердженого виконавчою дирекцією Фонду. До цих витрат, зокрема, належать витрати на сплату судового збору. Отже, згідно зі Законом № 4452-VI та Положенням до повноважень Фонду належить затвердження відповідного кошторису витрат, в тому числі включення до цього кошторису витрат на оплату судового збору. Таким чином, перебування банку у ліквідаційній процедурі не свідчить про неможливість сплати Фондом гарантування вкладів фізичних осіб судового збору та не позбавляє його обов`язку щодо його сплати у встановленому порядку та розмірі, а також інших судових витрат.».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вказала, що:

«у частині другій статті 20 Закону № 4452-VI наведено вичерпний перелік цілей, на які у межах своїх повноважень Фонд може витрачати кошти під час його діяльності. Парламент використав словосполучення «можуть використовуватися Фондом виключно для», яке слід розуміти у контексті обмеження компетенції Фонду під час прийняття управлінських рішень лише тими цілями, вичерпний перелік яких наведено у цій частині статті;

положення частини п`ятої статті 20 Закону № 4452-VI поширюється саме на вимогу державного виконавця про накладення арешту на кошти Фонду з урахуванням цільового призначення цих коштів, водночас не містить вказівки про заборону стягнення коштів на виконання судового рішення про відшкодування на користь фізичної особи судових витрат за рахунок коштів Фонду;

цей суд завжди був на сторожі конституційних цінностей (конституційних прав та свобод). Виконання судового рішення є складовою права кожного на судовий захист і охоплює собою, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Обов`язкове виконання судового рішення є остаточною умовою здійснення конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави, територіальних громад. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати як принципу верховенства права, так і справедливості, та гарантувати конституційне право на судовий захист. Порушення обов`язковості судового рішення є неприпустимим та підриває авторитет держави Україна як правової. Тому судове рішення, яке набрало законної сили, підлягає обов`язковому виконанню, зокрема і у частині стягнення судових витрат;

стаття 20 Закону № 4452-VI не встановлює умов, за яких до Фонду як юридичної особи публічного права можуть бути застосовні обмеження / заборони / відтермінування виконання судового рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого з Фонду підлягає стягненню сума на відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою;

вимога державного виконавця про виконання судового рішення, зокрема щодо стягнення з Фонду судових витрат шляхом списання НБУ коштів з рахунку Фонду, є обов`язковою для виконання на всій території України та не може бути повернена НБУ без виконання на підставі статті 20 Закону № 4452-VI;

з урахуванням висновків, сформульованих у цій справі, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2024 року у справі № 757/50881/21-ц (провадження № 61-3327св23)» (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 (провадження № 61-9435сво24)).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом позивач посилався на те, що НБУ, отримавши належно оформлену платіжну інструкцію про списання коштів з рахунків боржника, був зобов`язаний її виконати, проте неправомірно повернув її державному виконавцю без виконання. Тому позивач просив стягнути із відповідача відшкодування інфляційних збитків та моральної шкоди;

суди вважали дії Національного банку України щодо повернення платіжної інструкції правомірними, оскільки у статті 20 Закону № 4452-VI наведено виключний перелік напрямків використання коштів Фонду

суди не врахували, що судовим рішенням замінено боржника з банку на банк в особі Фонду; стаття 20 Закону № 4452-VI не встановлює умов, за яких до Фонду як юридичної особи публічного права можуть бути застосовні обмеження / заборони / відтермінування виконання судового рішення, яке набрало законної сили та відповідно до якого з Фонду підлягає стягненню сума на відшкодування судових витрат, понесених фізичною особою;

з огляду на те, що судовим рішенням замінено боржника з банку на банк в особі Фонду, вимога державного виконавця про виконання судового рішення, зокрема щодо стягнення з Фонду судових витрат шляхом списання НБУ коштів з рахунку Фонду, є обов`язковою для виконання на всій території України та не може бути повернена НБУ без виконання на підставі статті 20 Закону № 4452-VI;

під час розгляду справ про відшкодування шкоди (майнової та немайнової), завданої невиконанням судового рішення, суду необхідно встановити, чи належить відповідач до суб`єкта, який завдав шкоду, і чи свідчить характер правовідносин про те, що права позивача - фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю відповідача;

суди, оцінивши формальне дотримання НБУ норм про повернення вимоги державного виконавця, посилаючись на наявність на зворотній стороні платіжної вимоги напису НБУ про причину повернення документа без виконання та дату повернення, не врахували, що судовим рішенням замінено боржника з банку на банк в особі Фонду помилково вказали, що статтею 20 Закону № 4452-VI фактично заборонено стягувати з Фонду кошти на цілі, які не визначено у цій статті, незважаючи на те, що ці кошти є судовими витратами, які підлягають стягненню з Фонду на виконання судового рішення.

Щодо позовної вимоги про стягнення інфляційних збитків

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Згідно зі статтею 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання (частини перша, друга статті 614 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18) зроблено такий висновок: «Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зроблено висновок про те, що «збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником. Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 704/962/17 (провадження № 61-47536св18) зроблено висновок щодо застосування статей 22, 614, 623 ЦК України та вказано, що «презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за умови встановлення конкретної особи, яка завдала збитків, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини».

У справі, що переглядається:

позивач на обґрунтування доводів позовної заяви в цій частині зазначав, що протиправною поведінкою відповідача йому було заподіяно майнову шкоду у вигляді інфляційних збитків (зменшення купівельної спроможності гривні внаслідок інфляційних процесів). Позивач зазначав, що у цьому спорі інфляційні втрати не є мірою відповідальності боржника, передбаченою статтею 625 ЦК України, а пред`являються до відповідача саме як майнова шкода (реальний інфляційний збиток) на підставі статей 22, 1166, 1173, 1174 ЦК України;

суди відмовили у задоволенні цієї позовної вимоги, пославшись на те, що дії НБУ, пов`язані з поверненням платіжної інструкції від 12 червня 2023 року, є правомірними;

спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з невиконанням ПАТ «Комерційний банк «Фінансова Ініціатива» в особі Фонду рішення суду про стягнення судових витрат. НБУ лише виконує функцію щодо несписання коштів під час примусового виконання судового рішення;

підставою для відшкодування збитків є порушення цивільного права. З урахуванням встановлених обставин в цій справі відсутні підстави стверджувати, що не виконання НБУ платіжної інструкції на примусове списання коштів зумовило завдання збитків (шкоди).

З огляду на викладене касаційний суд погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову в цій частині, водночас з мотивів, викладених у цій постанові.

Щодо позовної вимоги про компенсацію моральної шкоди

Людина є скарбом Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи, тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу. Із статті 3 Конституції України випливає обов`язок держави забезпечувати охорону та захист людської гідності. Такий обов`язок покладено на всіх суб`єктів публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди людській гідності(абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 16 вересня 2021 року № 6-р(ІІ)/2021).

У доктрині приватного права виокремлюється компенсаційна функція приватного права, яка спрямована на відновлення порушених цивільних прав і полягає в наданні таких засобів (зазвичай, грошей), завдяки яким це стало б можливим. Так, при пошкодженні майна особи сплачується його вартість або гроші, необхідні для ремонту; при завданні шкоди здоров`ю особи - кошти для лікування, протезування, реабілітації тощо; при поширенні неправдивої інформації про особу - її спростування та грошова компенсація моральної шкоди та ін. «Сompensare» (з лат.) означає відшкодовувати або урівноважувати. За своєю суттю компенсація в приватному праві - це певні дії задля справедливого «урівноваження» майнової чи немайнової втрати (внаслідок, наприклад, завдання шкоди чи припинення повністю або частково певного суб`єктивного права) шляхом сплати особі грошей, як загального еквівалента всіх цінностей, або передання їй будь-якого майна такого роду, якості та вартості, що дадуть змогу «залагодити» понесену втрату (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року у справі № 757/34767/23 (провадження № 61-9435сво24)).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).

Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав».

Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації.

Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути:

(1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди;

(2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження

№ 61-18013сво18)).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.

При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21)).

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначає суд у рішенні, а не психолог у висновку. Висновок останнього може слугувати для судді орієнтиром у пізнанні глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, інших обставин, які мають істотне значення, зокрема й можливого грошового еквівалента таких страждань. Проте розмір відповідного відшкодування незалежно від наявності висновку психолога суддя повинен встановити, враховуючи вимоги розумності та справедливості (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 372/1652/18 (провадження № 14-115цс21)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23) зроблено висновки по застосуванню статті 23 ЦК України: «тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини».

У справі, що переглядається:

з огляду на характер порушеного права та обсяг, глибину і тривалість завданих душевних страждань, з урахуванням загальних засад цивільного права позивач вважав розумним та справедливим стягнення компенсації з відповідача на відшкодування моральної шкоди, яку визначив у 1 000 000,00 грн. Позивач зазначив, що моральна шкода проявилася не тільки в бездіяльності (не зазначено причини невиконання судового рішення), але і в тому, що особа, яка зобов`язана виконати рішення, зазначила формальну причину невиконання і фактично не вчинила дій, які мала вчинити;

встановлені судами обставини і зміст позовних вимог позивача свідчать про обґрунтованість його вимог про компенсацію моральної шкоди. Заперечення права на компенсацію моральної шкоди особі внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 12 червня 2023 року про виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 2 800,00 грнсуперечить розумності та справедливості;

касаційний суд наголошує, що позивач не мотивував розмір компенсації моральної шкоди у 1 000 000,00 грн. Тому касаційний суд у цій справі під час визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди враховує, що її завдано внаслідок дії НБУ щодо повернення платіжної інструкції від 25 вересня 2023 року №72404838 про виконання рішення суду про стягнення судових витрат на користь позивача у розмірі 2 800,00 грн, а тому з урахування вимог розумності та справедливості робить висновок про наявність підстав для стягнення на користь позивача 2 800,00 грн компенсації моральної шкоди. За таких обставин судові рішення у частині позовної вимоги про компенсацію моральної шкоди належить скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення цієї позовної вимоги.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені частково з неправильним застосуванням норм матеріального права. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, а норми матеріального права суди застосували неправильно, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені судові рішення в частині вимоги про компенсацію моральної шкоди необхідно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення цієї позовної вимоги; судові рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування інфляційних збитків змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови; в іншій частині рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року в частині вирішення позовної вимоги про компенсацію моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позовну вимогу ОСОБА_1 до Національного банку України про грошову компенсацію моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 2 800 грн грошової компенсації моральної шкоди.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 до Національного банку України про грошову компенсацію моральної шкоди відмовити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування інфляційних збитків змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року залишити без змін.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду м. Києва від 08 лютого 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 03 червня 2024 року в скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко