Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №522/19109/24-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3608/26

Справа № 522/19109/24-Е

Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М.

Доповідач Сєвєрова Є. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:

Сєвєрової Є.С. (суддя-доповідач),

Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря Малюти Ю.С.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Акціонерне товариство «СЕНС Банк», Комунальне підприємство «Агенція державної реєстрації», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чапський Артем Едуардович,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2025 рокуу складі судді Бондаря В.Я.,

встановив:

2. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2024 року, ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до АТ «СЕНС Банк», КП «Агенція державної реєстрації», приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського А.Е., у якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна) від 17.12.2018 індексний номер: 44656741 державного реєстратора прав на нерухоме майно комунального підприємства Агенція державної реєстрації» Бурлаченко І.В. про проведення власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта 1723596551101, за акціонерним товариством «Укрсоцбанк»;

- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав їх обтяжень в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна від 21.02.2020 індексний номер:51250135 приватного нотаріуса Чапського А.Е., Одеського міського нотаріального округу Одеської області внесеного на підставі передавального акту, серія та номер: б/н, виданий 11.10.2019 видавник: АТ «Альфа-Банк» та «Укрсоцбанк» про право власності на 1/1 частку квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта 1723596551101 за Акціонерним товариством «Альфа-Банк».

Позовні вимоги мотивовані тим, що 18.09.2007 між ОСОБА_2 та АКІБ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк» та АТ «Сенс Банк») укладено кредитний договір №661/19-302 щодо отримання кредиту на споживчі потреби у розмірі 40 000 дол.США. У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між АКІБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 . При процедурі позасудового звернення стягнення на іпотечне майно було порушено процедуру, оскільки не долучено звіт про оцінку вартості предмета іпотеки. Неналежно повідомленні сторони іпотечного договору про необхідність усунення порушень, адже ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а сповіщення ОСОБА_2 взагалі відсутнє, також вказує на відсутність опису вкладення. Позивачка та ОСОБА_6 згоди на відчуження квартири не надавали.

Позиція відповідачів в суді першої інстанції

У письмових поясненнях від 12.03.2025 АТ «Сенс Банк» просив відмовити у позовних вимогах та застосувати строки позовної давності, посилаючсиь на те, що право в межах якого ОСОБА_1 може претендувати на захист дорівнює межами 244/1000, але позивачка оскаржує запис на всю квартиру. Дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України «Про запобігання корупції», а позивачка та її чоловік є суб`єктами цього закону. Не отримання кореспонденції від банку свідчить лише про волевиявлення позивача щодо її отримання. Позивач з 2020 року намагається оскаржити дії АТ «Сенс Банк», тому неможливо поновити строк позовної давності (том І: а.с. 78-80).

Крім цього, 28.03.2025 від АТ «Сенс Банк» до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому товариство також просило відмовити у задоволенні позову, застосувавши наслідки спливу позовної давності. На обґрунтування відзиву зазначено, що на момент прийняття рішення державним реєстратором закон не передбачав необхідність складення звіту про оцінку майна, але такий був складений. Письмові вимоги про усунення порушень належним чином направлялися адресатам. Державний реєстратор є неналежним відповідачем у справах про визнання незаконними та скасування реєстраційних дій (том І: а.с. 97-102).

14.08.2025 від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, у якій остання вказувала, що поданий відповідачем звіт від 18.03.2018 втратив чинність станом на 18.12.2018, тобто станом на час прийняття рішення реєстратором, адже звіт є чинним 6 місяців. У ДРПП вказано, що сума основного зобов`язання складає 140 990,10 доларів США, що не відповідає дійсності, оскільки боржник частково погасив заборгованість у розмірі 7 222,17 доларів США. Розмір заборгованості складає 37 284,89 дол.США. Строк позовної давності призупинений з 02.04.2020, а тому не пропущений позивачем (том І: а.с. 215-219).

Також 07.10.2025 від ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення до позовної заяви та відповіді на відзив, у яких позивачка просила суд їх врахувати при розгляді справи (том І: а.с. 243-247).

Від інших відповідачів - КП «Агенція державної реєстрації» та приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чапського А.Е. письмових пояснень, заперечень чи відзиву на позовну заяву не надходило.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду мотивоване тим, що право власності на квартиру АДРЕСА_2 наразі зареєстровано за АТ «Альфа-Банк», тоді як іпотекодержателем є АТ «Укрсоцбанк». При цьому право власності за АТ «Альфа-Банк», яке в подальшому перейменовано на АТ «Сенс Банк», зареєстровано на підставі передавального акта, який до матеріалів справи долучено не було, що унеможливлює встановлення обсягу правонаступництва. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора могли б бути ефективним способом захисту лише у випадку, якщо б майно було зареєстровано саме за іпотекодержателем. Натомість у цій справі ефективним способом захисту прав позивача суд визнав пред`явлення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння. Суд також зазначив, що ОСОБА_1 подавала заяви про збільшення та уточнення позовних вимог, однак вони не були прийняті, оскільки такими заявами одночасно змінювалися і предмет, і підстави позову, що не допускається положеннями статті 49 ЦПК України. Враховуючи наведене, суд першої інстанції виходив із того, що обрання позивачем неналежного способу захисту права є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок суду узгоджується з правовими позиціями, викладеними, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52). З урахуванням наведенного, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, у зв`язку з чим дійшов висновук про відмову у задоволенні позову без аналізу доводів сторін по суті спору.

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2025 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 та стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що суд першої інстанції не врахував, що фактичне володіння майном Позивачем є безперервним, що підтверджено судовим рішенням у справі №522/17381/19. Наявність у Реєстрі запису про власність Банку створює ситуацію, коли юридичний стан суперечить фактичному, що згідно з рішенням ЄСПЛ у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» є порушенням права на мирне володіння майном (Протокол 1 Перший до Конвенції Отже, позивач обґрунтовано обрав спосіб захисту у вигляді скасування рішення державного реєстратора та приватного нотаріуса (ст. 21 ЦК України), як належний і ефективний спосіб захисту порушеного права відповідно до ст. 16, 391 ЦК України шляхом звернення до Приморського районного суду м. Одеси із «Негаторним позовом».

Зазначає, що 12.03.2025 позивач керуючись ч.2 ст. 49 ЦПК України подала заяву про збільшення позовних вимог шляхом додаткової вимоги, яка полягає у витребуванні майні з чужого незаконного володіння на підставі ст. 387 ЦК України, вважаючи, що саме кумулятивний спосіб захисту дозволить ефективно відновити порушені права шляхом одночасного застосування декількох способів захисту в одному судовому провадженні. Враховуючи той факт, що іпотекодавці не припинили право на користування квартирою, вони зберігають статус фактичних володільців, тому віндікація (витребування з володіння) є допоміжним або альтернативним аргументом, тоді як основний – скасування записів (прийнятого рішення) через порушення встановленої процедури направленої на позасудове стягнення іпотечного майна. При цьому подана вказана заява про збільшення позовних вимог від 12.03.2025 взагалі залишена судом без процесуального вирішення та будь – які процесуальні дії стосовно неї не вчинялися.

Також позивачем 15.07.2025 було подано заяву про уточнення позовних вимог, за результатами розгляду якої суд відмовив у задоволенні поданої заяви, вважаючи, що позивач намагається змінити підстави та предмет позову, нехважаючи на той факт, що позивач у поданій заяви залишив незмінними підстави позову, а предмет позову був змінений – об`єднаний в одне ціле із позовними вимогами, які заявлені у позовній заяві з позовними вимогами, які заявлені в поданій заяві 15.03.2025, що не суперечить п.3 ч.2 ст. 49 ЦПК України.

Отже, як зазначає ОСОБА_1 , судом під час проведення підготовчого провадження допущено істотне порушення норм процесуального права, а саме неправильно надана правова кваліфікація заяви про збільшення позовних вимог від 12.03.2025 (щодо витребування майна на підставі ст. 387 ЦК України), яку суд помилково ототожнив із заявою про уточнення позовних вимог від 15.07.2025 яка разом з тим, відповідає вимогам ЦПК України. При ухваленні рішення суд не надав належної процесуальної оцінки заяві від 12.03.2025 та фактично залишив її без розгляду, що підтверджується відсутністю мотивованої ухвали або будь-якого обґрунтування у тексті самого рішення. Тим самим суд проігнорував право позивача, передбачене п. 2 ч. 2 ст. 49 ЦПК України, на збільшення позовних вимог до закінчення підготовчого провадження. Натомість суд помилково застосував обмеження, встановлені ч. 3 ст. 49 ЦПК України, вважаючи, що позивач одночасно змінює предмет і підстави позову. Враховуючи факт, що іпотекодавці та інші мешканці не були позбавлені права користування спірною квартирою, застосування саме «Віндикаційного» позову не є ефективним способом захисту у цій справі, оскільки спір виник не з приводу позбавлення фактичного володіння, а з приводу незаконності прийнятих рішень про державну реєстрацію прав від 17.12.2018 та повторної реєстрації 21.02.2020. Отже у висновках суду містяться протиріччя оскідьки, з одного боку, суд відмовив у прийнятті заяви про витребування майна (віндикацію) від 12.03.2025, а з іншого - у рішенні вказав, що позивач мав обрати саме віндикацію. Така позиція суду є проявом надмірного формалізму та «процесуальної пастки», у зв`язку зі чим суд допустив істотне порушення принципа змагальності (ст. 12 ЦПК України) та обов`язку всебічного дослідження обставин справи та доказів (ст. 81, ч.4 ст. 263 ЦПК України).

Позиція відповідачів в суді апеляційної інстанції

На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від відповідачів не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

13.05.2026 від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення справі, у яких ОСОБА_1 просила суд врахувати їх під час ухвалення рішення у справі.

Явка сторін в суді апеляційної інстанції

В судове засідання, призначене на 04.06.2026 учасники справи не з`явились, про дату, місце та час розгляду справи повідомлені належним чином.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

3.МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

Встановлено, що 18 вересня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір кредиту №661/19-302, відповідно до якого останнім отримано кредит у розмірі 40 000 доларів США (т.1 а.с.33-40).

На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, 18 вересня 2007 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» з однієї сторони та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 з іншої сторони укладено іпотечний договір, предметом якого виступила квартира, загальною площею 87,1 кв.м. АДРЕСА_2 . Договір зареєстрований в реєстрі за №2080 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Трофімець В.В. (т.1 а.с.41, 44-45, 47).

Згідно з п. 4.1 іпотечного договору у разі невиконання або неналежного виконання Позичальником основного зобов`язання, Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підпунктом 4.5.3 пункту 4.5 іпотечного договору передбачено, що Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку".

13 грудня 2018 року державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Одеської області за АТ «Укрсоцбанк» зареєстровано право власності на квартиру, загальною площею 87,1 кв.м. АДРЕСА_2 . Підстави виникнення права власності зазначені: рекомендоване поштове повідомлення 1400040938992 від 18.10.2018 від Укрпошти; повідомлення про звернення стягнення від 03.11.2017 ПАТ «Укрсоцбанк»; іпотечний договір 2080 від 18.09.2017 приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Трофімець В.В. На підставі вказаних документів державним реєстратором Бурлаченко Ігорем Володимировичем 17.12.2018 прийнято рішення №44656741 про державну реєстрації прав та їх обтяжень, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1 а.с.25).

19.02.2020 право власності на квартиру, загальною площею 87,1 кв.м. АДРЕСА_2 зареєстровано за АТ «Альфа-Банк» на підставі передавального акта від 11.10.2019, про що приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чапським А.Е. прийнято рішення №51250135 від 21.02.2020 (т.1 а.с.26).

Два вищевказаних рішення державного реєстратора та приватного нотаріуса оскаржує Соколенко Н.В.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтями 5, 12, 13, 81, 83 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Так, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі

Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про обрання ОСОБА_1 неналежного і неєфективного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Так, з матеріалів справи вбачається, що право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за АТ «Альфа-Банк», яке в подальшому перейменовано на АТ «Сенс Банк», однак передавальний акт, на підставі якого відбулося набуття права власності, до матеріалів справи не долучено, що унеможливлює встановлення обсягу правонаступництва. За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку про неефективність обраного позивачем способу захисту права, оскільки належним способом захисту у спірних правовідносинах є витребування майна з чужого незаконного володіння, а обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що обраний нею спосіб захисту у вигляді скасування рішення державного реєстратора є належним та ефективним, є необгрунтованими, оскільки сам по собі факт безперервного фактичного володіння спірною квартирою, у тому числі встановлений судовим рішенням у справі № 522/17381/19, не спростовує висновків суду першої інстанції щодо обрання ОСОБА_1 неналежного способу захисту права, оскільки предметом розгляду у цій справі є законність державної реєстрації права власності та належний спосіб поновлення порушеного права. Колегія суддів враховує, що спірне майно зареєстровано за іншою особою, а тому ефективним способом захисту у спірних правовідносинах є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, а не лише скасування рішення державного реєстратора, яке саме по собі не призводить до поновлення права позивача.

При цьому, колегія суддів також враховує, що як вбачається з відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, який є відкритим для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України, в провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебуває справа №522/26197/25-Е за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Сенс Банк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6 , державний реєстратор Комунального підприємства «Агенція державної реєстрація» в особі Бурлаченко І.В., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чапський А.Е. про витребування майна з чужого незаконного володіння, (за яким ухвалою суду від 02.04.2026 відкрито провадження у справі), що додатково свідчить про обрання ОСОБА_1 іншого способу захисту права, який відповідає характеру спірних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції безпідставно залишив без процесуального вирішення її заяву про збільшення позовних вимог від 12.03.2025 та неправильно застосував положення статті 49 ЦПК України, є також безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Так, з протоколу судового засідання від 30.07.2025 (том І: а.с. 202-205) вбачається, що судом першої інстанції розглядалися подані позивачкою заяви щодо зміни позовних вимог. Зокрема, у задоволенні заяви від 12.03.2025 було відмовлено з підстав одночасної зміни предмета та підстав позову, що не допускається положеннями статті 49 ЦПК України. Отже, твердження ОСОБА_1 про те, що вказана заява залишилась без будь-якого процесуального вирішення та судом не вчинялися жодні процесуальні дії щодо її розгляду, не відповідають матеріалам справи.

Крім того, у цьому ж судовому засіданні залишено без розгляду її заяву від 15.07.2025 з огляду на те, що сама позивачка просила її залишити без розгляду, а тому доводи апеляційної скарги щодо неправомірної відмови у її задоволенні також не знайшли свого підтвердження.

При цьому матеріали справи не містять будь-яких зауважень позивачки ОСОБА_1 на протокол судового засідання від 30.07.2025, а відтак наведені у ньому відомості щодо розгляду поданих заяв та прийнятих судом процесуальних рішень є належним підтвердженням вищевикладеного.

Колегія суддів також відхиляє посилання скаржниці на те, що суд першої інстанції допустив суперечливу поведінку, оскільки, відмовивши у прийнятті заяви про витребування майна, одночасно зазначив про належність віндикаційного способу захисту, оскільки суд першої інстанції, оцінюючи характер спірних правовідносин, дійшов висновку про те, що належним способом захисту у даному випадку є саме витребування майна з чужого незаконного володіння, тоді як подані позивачкою заяви були обґрунтовано не прийняті з підстав недотримання процесуального порядку зміни позову, встановленого статтею 49 ЦПК України.

За таких обставин колегія суддів не вбачає істотних порушень норм процесуального права, які могли б бути пілставою для скасування оскаржуванного рішення.

Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , які стосуються суті спірних правовідносин та правомірності державної реєстрації права власності, колегією суддів не оцінюються, оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту права, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є недоведеними, а тому її треба залишити без задоволення.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.

За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 відсутні.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з п.1 ч.1 ст. 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Частиною 1 ст. 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

В судовому засіданні 14.05.2026 апеляційний суд закінчив з`ясування обставин і перевірку їх доказами, надав сторонам можливість виступити у судових дебатах та перейшов до стадії ухвалення судового рішення за результатами апеляційного провадження, яке проголошено 04.06.2026.

4. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА

Керуючись ст.ст.374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 24 листопада 2025 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 04.06.2026

Головуючий Є.С. Сєвєрова

Судді: Л.М. Вадовська

О.М. Таварткіладзе