Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №127/28547/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/28547/25

Провадження № 22-ц/801/1097/2026

Категорія: 41

Головуючий у суді 1-ї інстанції Вохмінова О. С.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2026 рокуСправа № 127/28547/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (судді – доповідача),

суддів: Ковальчука О.В., Панасюка О.С.,

за участю секретаря судового засідання: Козюми Д.О.,

учасники справи:

позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Таліон Плюс»,

відповідач: ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Таліон Плюс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Зачепіло Зоряни Ярославівни на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 лютого 2026 року, яке ухвалила суддя Вохмінова О.С., повний текст складено 24 лютого 2026 року,

в с т а н о в и в:

У вересні 2025 року ТОВ «Таліон Плюс» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи позовні вимоги тим, що 29 жовтня 2024 року у формі електронного документа з використанням електронного підпису (одноразового ідентифікатора), між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та позичальником ОСОБА_1 був укладений договір кредитної лінії № 499309986, згідно з умовами якого відповідач (з урахування всіх траншів) отримала кредит – 50077 грн, з умовою повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, що погоджено сторонами договору.

Відповідачу кредитні кошти були перераховані на кредитну карту НОМЕР_1 , реквізити якої були повідомлені нею при укладенні договору.

Згідно п.6.2 договору, сторони погодити, якщо позичальник бажає отримати черговий транш шляхом перерахування суми кредиту на його рахунок за реквізитами платіжної картки, іншої ніж тієї, яка вказувалась останньою при оформленні заяви на видачу кредиту, сторони укладають додаткову угоду до цього договору, якою додають до тексту договору реквізити іншої платіжної картки.

29 жовтня 2024 року черговий транш в розмірі 14 900 грн був перерахований за реквізитами платіжної картки позичальника № НОМЕР_2 , згідно укладеної між сторонами 29 жовтня 2024 року додаткової угоди.

30 грудня 2024 року ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» уклали договір факторингу № МВ-ТП/15, відповідно до умов якого, реєстру прав вимоги, позивачеві відступлено право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором від 29 жовтня 2024 року.

Позивач умови договору виконав в повному обсязі, відповідач отримала кредитні кошти, однак, всупереч умов договору, у визначені строки надані їй кредитні кошти не повернула, проценти не сплатила.

Таким чином, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитним договором №499309986 від 29 жовтня 2024 року в сумі 91385,11 грн, з яких: заборгованості по кредиту – 29899,96 грн; заборгованості по процентам за користування кредитом – 61 485,15 грн, а також судові витрати, що складаються з судового збору – 2 422,40 грн та витрат на правничу допомогу – 5 000 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 лютого 2026 року позовні вимоги задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Таліон Плюс» заборгованість за кредитним договором в загальному розмірі 91385,11 грн, а також судовий збір в сумі 2422, 40 грн та витрати на правничу допомогу в сумі 2000 грн.

Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи заборгованість в загальному розмірі 91385,11 грн, суд першої інстанції, виходив з того, що між сторонами виникли кредитні правовідносини, ОСОБА_1 отримала кредитні кошти, проте свої зобов`язання щодо повернення кредитних коштів в установлені договором строки не виконала, відсотки не сплатила. ТОВ «Таліон Плюс» отримало право вимоги за договором факторингу щодо вказаного кредитного договору.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 – адвокат Зачепіло З.Я. подала апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, позивачем не було доведено обставини, що мають значення для справи належними та допустимими доказами. Просила скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 лютого 2026 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Основними доводами апеляційної скарги є те, що позивачем не доведено укладення ОСОБА_1 кредитного договору №499309986 від 29 жовтня 2024 року та отримання нею кредитних коштів. Вважає, що встановлення в договорі зазначеного розміру відсотків за несвоєчасне виконання зобов`язання за кожен день прострочки, є несправедливими у розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суперечить принципам розумності та справедливості, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позичальника.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 квітня 2026 року відкрито апеляційне провадження та надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що 29 жовтня 2024 року у формі електронного документа з використанням електронного підпису (одноразового ідентифікатора), згідно вимог ст. ст. 11, 12 ЗУ «Про електронну комерцію», між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та позичальником ОСОБА_1 був укладений договір кредитної лінії № 499309986, згідно з умовами якого відповідач (з урахування всіх траншів) отримала кредит – 50 077 грн, з умовою повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, що погоджено сторонами договору.

Відповідачу кредитні кошти були перераховані на кредитну карту НОМЕР_1 , реквізити якої були повідомлені відповідачкою при укладенні договору.

Згідно п.6.2 договору, сторони погодити, якщо позичальник бажає отримати черговий транш шляхом перерахування суми кредиту на його рахунок за реквізитами платіжної картки, іншої ніж тієї, яка вказувалась останньою при оформленні заяви на видачу кредиту, сторони укладають додаткову угоду до цього договору, якою додають до тексту договору реквізити іншої платіжної картки.

29 жовтня 2024 року черговий транш в розмірі 14 900 грн був перерахований за реквізитами платіжної картки позичальника № НОМЕР_2 , згідно укладеної між сторонами 29 жовтня 2024 року додаткової угоди.

Позивач умови договору виконав в повному обсязі, відповідач отримала кредитні кошти, однак, всупереч умов договору, у визначені строки надані їй кредитні кошти не повернула, проценти не сплатила.

30 грудня 2024 року ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» уклали договір факторингу № МВ-ТП/15, відповідно до умов якого, реєстру прав вимоги, позивачеві відступлено право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором від 29 жовтня 2024 року.

Згідно з розрахунку заборгованість за кредитним договором №499309986 від 29 жовтня 2024 року становить – 91385,11 грн, з яких: заборгованості по кредиту – 29899,96 грн; заборгованості по процентам за користування кредитом – 61 485,15 грн.

Оскільки ОСОБА_1 свої зобов`язання за кредитним договором щодо повернення кредитних коштів, сплати процентів не виконала, ТОВ «Таліон Плюс», як новий кредитор, звернувся до суду з даними позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором №499309986 від 29 жовтня 2024 року

Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи заборгованість в загальному розмірі 91385,11 грн, суд першої інстанції, виходив з того, що між сторонами виникли кредитні правовідносини, ОСОБА_1 отримала кредитні кошти, свої зобов`язання щодо повернення кредитних коштів в установлені договором строки не виконала, відсотки не сплатила. ТОВ «Таліон Плюс» отримало право вимоги за договором факторингу щодо вказаного кредитного договору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

У ч. 1 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Відповідно ч. 1 та 2 ст.207 ЦК України правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частинами 1,2 ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною 1 ст. 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч.1 ст. 526 ЦК України).

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому, в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов`язання» (ст. 530, 631 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст.527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За правилом ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Положення ст. 204 ЦК України закріплюють презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження №14-308цс18) зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У справі, що переглядається позичальником не доведено належного повернення кредитних коштів у розмірі та на умовах, визначених вказаним договором, презумпція правомірності яких не спростована.

Суд першої інстанції, встановивши, що позивач надав належні і допустимі докази укладення 29 жовтня 2024 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 кредитного договору № 499309986 та додаткової угоди та отримання позичальником кредитних коштів:

- на карту № НОМЕР_1 : 29 жовтня 2024 року – 15 000 грн, 03 листопада 2024 року – 1 999 грн, 2 999 грн; 06 листопада 2024 року - 15 179 грн;

- на карту № НОМЕР_2 : 29 жовтня 2024 року – 14 900 грн.

На момент укладення кредитного договору строк дисконтного періоду користування складав 30 днів від дати отримання позичальником кредитного траншу. Загальний строк дисконтного періоду користування кредитом вираховується в порядку передбаченому п. 3.2. договору (п. 3.1 договору).

Відповідно до п. 11.1 договору, договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє протягом 5 (п`яти) років або до його дострокового розірвання, а в частині розрахунків до повного та належного їх виконання. У будь якому разі зобов`язання, що виникли під час дії договору, діють до повного їх виконання.

Пунктом 7.3 договору визначено, що кінцева дата повернення (виплати) кредиту – 28 листопада 2029 року.

Відповідач після закінчення строку дисконтного періоду свої зобов`язання відповідно до умов договору не виконала, строк кредитування продовжувався, а тому нарахування відсотків відбувалося в межах строку користування кредитом.

Дослідивши наявний в матеріалах справи кредитний договір, апеляційний суд приходить до висновку, що нарахування відсотків здійснювалось відповідно до умов, погоджених сторонами у договорі.

На переконання колегії суддів, факт виникнення кредитних відносин є очевидним і встановленим, позаяк надані позивачем докази містять інформацію про підписання договору, за яким заявлено стягнути заборгованість, електронним цифровим підписом, зокрема за допомогою одноразового ідентифікатора NEXC (відправленого 29 жовтня 2024 року), вчиненим з урахуванням положень ч. ч. 6, 12 п. 1 ст. 3, ст. 12, п. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію», ч. 1 ст. 205 ЦК України.

Доказів про те, що персональні дані ОСОБА_1 (копія паспорта громадянина України, картка фізичної особи-платника податків, реквізити банківської картки на яку здійснювалося перерахування позичених грошових коштів, номер телефону, електронна адреса) були використані кредитором чи іншими особами для укладення кредитного договору від його імені, відповідачем не надані.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що за умовами кредитного договору №499309986 від 29 жовтня 2024 року кредитні кошти були надані відповідачу ОСОБА_1 за реквізитами на картки, що були повідомлені останньою при укладенні цього договору та додаткової угоди.

При цьому відповідач ОСОБА_1 до суду першої інстанції надала заяву в якій вказала, що позов визнає частково, в частині тіла кредиту. Також просила зменшити витрати на правничу допомогу, врахувавши те, що вона перебуває на лікарняному в зв`язку з вагітністю та пологами.

Тому доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не укладала кредитного договору та не отримувала кредитних коштів є безпідставними, спростовуються матеріалами справи.

За приписами ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

ОСОБА_1 не заявляла зустрічні позовні вимоги щодо безгрошовості кредитних договорів на підставі положень ст.1051 ЦК України.

Згідно зі статтями 11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обов`язок кредитора щодо неухильного дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів».

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачена можливість визнання недійсними окремих умов договору у разі визнання цих положень договору несправедливими.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, в постановах Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 201/13593/19, від 11 грудня 2024 року у справі № 725/5919/19 та інших).

Колегія суддів відхиляє заперечення відповідача щодо розміру процентів за кредитним договором, оскільки при укладенні кредитного договору вона була повідомлена про розмір відсотків, порядок їх сплати та інші суттєві обставини договору, і добровільно уклала цей договір та користувалася отриманими коштами.

В своїй постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18 Верховний Суд зазначив, що тлумачення статті 627 ЦК України свідчить, що за загальним правилом обсяг договірної відповідальності регулюється в ЦК України нормами, які мають диспозитивний характер. Тобто, сторони при укладенні конкретного виду договору можуть регулювати їх самостійно.

Відтак, з огляду на свободу договору, яка передбачена статтею 6, 627 ЦК України, сторони на власний розсуд визначили строк кредитування (дисконтного періоду) у 30 днів, а також передбачили право кредитора протягом п`яти років, або до його дострокового розірвання, а в частині розрахунків до повного та належного їх виконання, нарахувати відсотки у визначеному договором розмірі.

При цьому договір та його умови в судовому порядку не оскаржувались, не визнавалися недійсними, а тому є такими, що відповідають волевиявленню сторін.

Зважаючи на вищевикладене, а також враховуючи, що судом першої інстанції встановлено факт невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором щодо повернення кредитних коштів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заборгованість з відповідача на користь позивача підлягає примусовому стягненню.

З урахуванням вищевикладеного доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, що є підставами для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін, підстав для розподілу судових витрат, понесених відповідачем ОСОБА_1 у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Зачепіло Зоряни Ярославівни залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді О. В. Ковальчук

О. С. Панасюк