Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №140/15503/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2026 рокуЛьвівСправа № 140/15503/25 пров. № А/857/11344/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Затолочного В.С.,

суддів: Глушка І.В., Судової-Хомюк Н.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в електронній формі в місті Львові апеляційні скарги військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 15 січня 2026 року у справі № 140/15503/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Волдінером Ф.А. у м. Луцьку в порядку письмового провадження), -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) військової частини НОМЕР_1 (далі – ВЧ НОМЕР_1 , відповідач) в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення її зниклого безвісти батька ОСОБА_2 ;

- зобов`язати відповідача НОМЕР_1 здійснити виплату позивачу належного грошового забезпечення її зниклого безвісти батька, солдата ОСОБА_2 , починаючи з 01.02.2025.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення її зниклого безвісти батька ОСОБА_2 за період з 01.02.2025 року по 18.04.2025 року.

Зобов`язано відповідача виплатити позивачу грошове забезпечення її зниклого безвісти батька ОСОБА_2 за період з 01.02.2025 року по 18.04.2025 року.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржили сторони, які покликаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, просять рішення Волинського окружного адміністративного суду від 15 січня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким відповідно позовні вимоги задовольнити в повному обсязі (згідно апеляційної скарги позивача) та відмовити у задоволенні позовних вимог (згідно апеляційної скарги відповідача).

В обґрунтування апеляційних вимог позивач зазначає, що за змістом абзацу першого пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 р. № 884 (далі – Порядок № 884; в редакції від 02.02.2024 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що виплата грошового забезпечення здійснюється таким членам сімей військовослужбовців: дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (інвалідів з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей.

Суд першої інстанції проігнорував той факт, що право на виплати виникло у 2024 році, коли діяла дана редакція Порядку № 884. Таким чином, норми, викладені в новій редакції, не можуть застосовуватись до даних правовідносин ретроспективно.

Відповідач у заявленій апеляційній скарзі покликається на те, що суд першої інстанції не надав оцінку тому, що, позивач не має права на отримання виплат грошового забезпечення безвісти зниклого батька, як у повному, так і в обмеженому розмірі, так як позивач є повнолітньою, дієздатною особою, не перебуває під опікою чи піклуванням, не є особою з інвалідністю з дитинства та не надала суду жодних доказів наявності законного представництва з боку військовослужбовця. За таких обставин позивач не належить до жодної з категорій осіб, яким законом надано право на отримання спірних виплат.

Також відповідач покликається на пропуск позивачем строку на звернення до суду.

Правом подання відзиву на апеляційну скаргу сторони не скористалися. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши та обговоривши матеріали справи, суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи встановлено, що згідно свідоцтва про народження від 28.01.2020 серії НОМЕР_2 батьком позивача є ОСОБА_2 .

Відповідно до сповіщення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26.09.2024 № 10019 позивача сповіщено про те, що її батько - ОСОБА_2 зник безвісти 20.09.2024 під час штурмових дій противником в районі виконання бойового завдання.

Наказом відповідача від 12.12.2024 позивачу слід виплатити грошове забезпечення.

Листом від 13.10.2025 відповідач повідомив позивачу про відмову у даній виплаті через відсутність для цього законних підстав.

Вважаючи протиправною невиплату грошового забезпечення свого зниклого безвісти батька, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Оцінюючи спірні правовідносини, що виникли між сторонами, апеляційний суд виходить з наступних міркувань.

Так, відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.

Згідно частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Водночас за правилами частини першої та другої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій.

Отже, позивач наділений права оскаржити будь-яке рішення суб`єкта владних повноважень, при цьому суд перевіряє таке рішення суб`єкта владних повноважень на відповідність вимогам частини другої статті 2 КАС України станом на день його прийняття.

При цьому суд апеляційної інстанції також враховує, що у постанові від 29.01.2020 у справі 814/1460/16 Верховний Суд сформулював висновок, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто на момент їх вчинення.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що основна мета позовного провадження є вирішення спору про право, який має свою структуру, що складається із предмету, підстави та змісту. Предметом завжди виступають суб`єктивні права, свободи чи інтереси, визнані в національному законодавстві, що знаходяться в стані правової невизначеності, подолання якої є визначальним для розуміння їхнього змісту, поновлення та реалізації. Підставами є обставини, що потягли за собою виникнення спору.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Згідно частини першої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Частиною другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що до складу грошового забезпечення входять, зокрема, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія).

Згідно частини шостої Закону № 2011-ХІІ за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення.

Військовослужбовець має право скласти у письмовій довільній формі особисте розпорядження на випадок захоплення його в полон або заручником, інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти про виплату належного йому грошового забезпечення особі (особам) за його вибором, визначивши розмір частки таких осіб у відсотках (далі - особисте розпорядження на випадок полону).

Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзацах четвертому - п`ятому цього пункту, належні та не виплачені військовослужбовцям, захопленим у полон або заручниками, а також інтернованим у нейтральних державах або зниклим безвісти, суми грошового забезпечення після оголошення їх судом померлими включаються до складу спадщини.

В редакції від 02.02.2024 року пункт 7 Порядок № 884 передбачав, що виплата грошового забезпечення здійснюється таким членам сімей військовослужбовців: дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (інвалідів з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2025 р. № 449 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 р. № 884 і від 14 травня 2024 р. № 550» (далі – Постанова № 449) в Порядок № 884 внесено зміни, які набрали чинності 19.04.2025 року.

Після внесення таких змін пункт 6 Порядку № 884 передбачив, що виплата грошового забезпечення здійснюється:

- особам, визначеним в особистому розпорядженні на випадок полону, відповідно до зазначеного розміру частки у відсотках після здійснення встановлених законом відрахувань. У разі відсутності в особистому розпорядженні на випадок полону стовідсоткового розподілу грошового забезпечення нерозподілена частка грошового забезпечення зберігається за військовослужбовцями;

- у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону - рівними частками в загальній сумі 50 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань) - дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовців аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови, що ці права не були поновлені);

- у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці третьому цього пункту, - рівними частками, в загальній сумі 20 відсотків грошового забезпечення (після здійснення встановлених законом відрахувань), - повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законними представниками яких є військовослужбовці.

З матеріалів справи встановлено, що грошове забезпечення батька позивача виплачене йому по січень 2025 року включно, однак з лютого 2025 року не виплачується.

Щодо заявлених позивачем апеляційних вимог колегія суддів зазначає, що суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Відповідно, право особи звернутися до суду із самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Відхилення від такого правила є можливим лише задля ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.06.2025 року у справі № 280/8605/24.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що позивач оскаржив відмову у виплаті грошового забезпечення, а не порушення процедури розгляду його заяви. Як наслідок, посилання на обставини, які не призвели безпосередньо до відмови у виплаті грошового забезпечення, мають нерелевантний характер, оскільки не впливають на вирішення спору по суті. Іншими словами, яким би чином відповідач не розглядав звернення позивача, позивач оскаржив результат такого розгляду, а не процедуру. Відповідно, судова оцінка теж надається саме правовим підставам для виплати або невиплати позивачу грошового забезпечення її зниклого безвісти батька.

Оцінюючи інші доводи апелянтів апеляційний суд зазначає таке.

Як зазначалося вище, до змін в Порядку № 884 виплата здійснювалася дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (інвалідів з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей.

Отже, за старої редакції Порядку № 884 позивач отримував грошове забезпечення свого безвісти зниклого батька як повнолітня дитина, яка проживала разом з військовослужбовцем.

Після внесених до Порядку № 884 змін виплата здійснюється:

- особам, визначеним в особистому розпорядженні на випадок полону ;

- у разі відсутності особистого розпорядження дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовців аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови, що ці права не були поновлені);

- у разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці третьому цього пункту повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законними представниками яких є військовослужбовці.

Отже, зміни в Порядку № 884, внесені Постановою № 449, дійсно по іншому визначили коло осіб, які мають право на спірні виплати.

Суд першої інстанції вірно підмітив, що позивач в позовній заяві не вказувала про свою належність до будь-якої з вказаних категорій, окрім як до повнолітньої дитини, законним представником якої є її батько.

Частинами першою-третьою статті 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Згідно з частинами першою та другою статті 6 Сімейного кодексу України малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років.

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Отже, твердження позивача про те, що вона має право на спірну виплату згідно нової редакції Порядку № 884 є хибним, оскільки термін «законне представництво» стосується виключно малолітніх та неповнолітніх.

Оскільки позивачу на момент виникнення спірних відносин виповнилося 25 років, тобто вона не є ані малолітньою, ані неповнолітньою.

Жодних інших обставин, за яких батько позивача був би її законним представником (правовідносини опікунства та інше) з матеріалів справи не встановлено, сторонами не доведено.

Таким чином, батько позивача не є його законним представником.

Також у матеріалах справи відсутні докази та покликання щодо належності позивача до інших категорії осіб згідно пункту 6 Порядку № 884 в новій редакції.

Відтак, позивач не має права на грошове забезпечення свого батька згідно положень нової редакції Порядку № 884.

Щодо застосування нової редакції Порядку № 884 з 01 лютого 2025 року та щодо апеляційних доводів відповідача, колегія суддів виходить з наступних міркувань.

Згідно пункту 2 Постанови № 449 ця постанова набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 1 лютого 2025 року.

На цій підставі позивачу не виплачується грошове забезпечення його батька саме з лютого 2025 року.

Питання надання нормативно-правовим актом зворотної дії неодноразово було предметом правової оцінки Верховного Суду.

Так, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15.05.2024 року у справі № 320/10002/22 зроблено наступні правові висновки:

Указане суперечить принципу дії норм права в часі, який знаходить висвітлення в Конституції України, а саме у частині першій статті 58, за змістом якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки з конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).

Окрім того, у Рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (Рішення у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopeckу v. Slovakia), заява № 44912/98, від 28 вересня 2004 року).

Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.

Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не буде порушувати принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що для обставин даної справи це втілюється в наступному:

1) Постанови № 449, яка змінила коло отримувачів грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця згідно Порядку № 884, набрала чинності 19.04.2025 року, а тому не має зворотної дії в силу прямої норма Конституції України;

2) зміст нового нормативно-правового регулювання не підпадає під виключення, які дозволяють зворотну дію лише «якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи». Натомість, вказані зміни скасовують право позивача на отримання грошового забезпечення свого зниклого безвісти батька.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до переконання про те, що суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що позивач не має права на отримання грошового забезпечення свого зниклого безвісти батьки лише з 19.04.2025 року, однак мав таке право до 18.04.2025 року, тобто відповідач протиправно припинив виплату грошового забезпечення з 01.02.2025 року, а тому вимога щодо грошового забезпечення за період з 01.02.2025 року по 18.04.2025 року включно підлягає задоволенню.

Щодо покликань відповідача на пропуск позивачем строку звернення до суду, апеляційний суд виходить з наступних міркувань.

Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною третьою статті 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Спірні правовідносини стосуються виплати грошового забезпечення військовослужбовця. Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (який набрав чинності 19.07.2022) викладено в новій редакції частину першу та другу статті 233 КЗпП України. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX), із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Також, колегія суддів зазначає, що Конституційний Суд України рішенням від 11 грудня 2025 року № 1-p/2025 визнав неконституційною частину першу статті 233 КЗпП України, яка встановлювала тримісячний строк для звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних виплат. Згідно цього рішення скасовано обмеження, запроваджене у 2022 році, та повернуло безстрокову відповідальність роботодавця за зарплатні борги, а відтак фактично поновлено право працівників на ефективний захист порушених прав.

З огляду на вищенаведене, апеляційний суд приходить до переконання про те, що позивачем строк звернення до суду не пропущено.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які ґрунтуються на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги військової частини НОМЕР_1 та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 15 січня 2026 року у справі № 140/15503/25 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Головуючий суддя В. С. Затолочний

судді І. В. Глушко

Н. М. Судова-Хомюк