Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №420/40133/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/40133/25

Головуючий І інстанції: Попов В.Ф.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Голуб В.А., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 16.03.2026р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язати вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

02.12.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо запиту на надання інформації, і витребувати в ІНФОРМАЦІЯ_2 інформацію: чи перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 особа ОСОБА_1 , коли та на яких законних підставах, особа була взята такий облік;

- визнати дії по взяттю його на військовий облік незаконними, та скасувати їх (у випадку, якщо він перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 );

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо запиту на надання інформації, а також витребувати в відповідача інформацію: яке адміністративне правопорушення, передбачені ст.ст.210, 210-1 КУпАП, особа ОСОБА_1 вчинила (якщо такі були), протокол, номер постанови, час, та інші матеріали справи (якщо такі були);

- визнати незаконними дії по відкриттю справи про адміністративне правопорушення стосовно нього, та скасувати їх (якщо така справа була та/або існує).

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо запиту на надання інформації, та витребувати в ІНФОРМАЦІЯ_2 інформацію: чи звертався ІНФОРМАЦІЯ_2 в установленому законом порядку до органів Національної поліції для доставлення особи ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 , та якщо звертався, то на яких підставах і в рамках яких повноважень це звернення було зроблено;

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 направити повідомлення відповідним органам Національній поліції про відсутність підстав для адміністративного затримання та доставлення його до ТЦК та СП та видалення інформації про «розшук» ТЦК та СП особи ОСОБА_1 ;

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 виконати норму ч.2 ст.13 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів», а саме: знищити всі відомості в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів про громадянина України : ОСОБА_1 (якщо такі відомості є в даному реєстрі), який не є: призовником, військовозобов`язаним чи резервістом, відповідно дані про нього не можуть відображатись в даному реєстрі.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що 24.10.2025р. ним було подано до ІНФОРМАЦІЯ_2 заяву в порядку Закону України «Про звернення громадян», у якій він просив надати інформацію та вчинити дії, що, на його переконання, належать до компетенції ІНФОРМАЦІЯ_5 . Зазначена заява була отримана ІНФОРМАЦІЯ_4 27.10.2025р., проте, у передбачений законом строк, відповідач відповіді на звернення не надав, по суті порушених у заяві питань позивача не повідомив та жодного рішення за результатами її розгляду не прийняв.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 24.10.2025р. Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_4 у встановлений Законом України «Про звернення громадян» строк та спосіб розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.10.2025р. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 25.03.2026р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було частково порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.03.2026р. в частині відмови у задоволенні його позовних вимог та і прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою судді П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.01.2026р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху .

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.04.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13.04.2026р. клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів - залишено без задоволення.

24.04.2026р. до П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшли матеріали справи.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 24.10.2025р. звернувся засобами поштового зв`язку до ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявою, в якій просив виконати норму ч.2 ст.13 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів», а саме знищити всі відомості в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів про громадянина України: ОСОБА_1 (якщо такі відомості є в даному реєстрі), який не є призовником, військовозобов`язаним чи резервістом, відповідно дані про нього не можуть відображатись в даному реєстрі.

Окрім цього, позивач просив направити повідомлення відповідним органам Національній поліції про відсутність підстав для адміністративного затримання та доставлення особи ОСОБА_1 до ТЦК та СП та видалення інформації про «розшук» ТЦК та СП.

Вказану вище заяву відповідач отримав 27.10.2025р., що підтверджується трекінгом поштового відправлення №6780300118841.

Однак, станом на час розгляду даної справи у суді 1-ї інстанції, докази розгляду заяви позивача від 24.10.2025р. були відсутні.

Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позовні вимоги, суд 1-ї інстанції виходив із часткової обґрунтованості та доведеності заявлених позовних вимог та, відповідно, наявності правових підстав для їх часткового задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена вище норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Згідно зі ст.40 Конституції України, всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або ж особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів врегульовано Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996р. №393/96-ВР.

На підставі ч.1 ст.1 Закону №393/96-ВР, громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб у відповідності до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону №393/96-ВР, звернення громадян - це викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Заявою (клопотанням), згідно з ч.3 цієї статті, вважається звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Частиною 1 ст.5 Закону №393/96-ВР встановлено, що звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

А ч.4 цієї статті встановлено, що звернення може бути усним чи письмовим.

У свою чергу, письмове звернення надсилається поштою або ж передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. (ч.6 ст.5 Закону №393/96-ВР).

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати (ч.7 ст.5 Закону №393/96-ВР).

Відповідно до вимог ст.7 Закону №393/96-ВР, звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду.

Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення.

Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.

У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями.

Порядок розгляду заяв встановлений ст.15 Закону №393/96-ВР.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 цієї статті, органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Як передбачено ст.19 Закону №393/96-ВР, органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів стосовно відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

На підставі ч.1 ст.20 Закону №393/96-ВР, звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення.

При цьому, загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

Системний аналіз вищенаведених норм Закону №393/96-ВР свідчить, що в разі надходження до органу державної влади звернення чи скарги такий орган повинен об`єктивно, всебічно та вчасно перевірити викладені в цьому зверненні чи скарзі обставини, за результатом проведеної перевірки прийняти відповідне рішення, яке забезпечить поновлення порушених прав громадянина, який звернувся із заявою чи скаргою, та письмово повідомити його про результати перевірки звернення і суть прийнятого рішення.

Як вірно зазначено судом 1-ї інстанції, позивач звернувся до відповідача із заявою 24.10.2025р., яку було отримано 27.10.2025р.

Однак, відповідач не надав ані суду 1-ї інстанції, ані суду апеляційної інстанції доказів розгляду вказаного звернення та повідомлення про результати його розгляду.

Таким чином, позовні вимоги в цій частині є дійсно обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Разом із тим, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду 1-ї інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в іншій частині, у задоволенні яких відмовлено та які фактично й стали предметом апеляційного перегляду.

Так, на підтвердження обставин, з якими позивач пов`язує порушення своїх прав в цій частині спору, до матеріалів справи не подано жодних належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про фактичне взяття його на військовий облік з порушенням вимог закону чи наявність звернення відповідача до органів Національної поліції стосовно його доставлення до ТЦК та СП, внесення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів або ж наявність інших конкретних рішень, дій чи бездіяльності відповідача, які порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача.

Не встановлено таких обставин і судом апеляційної інстанції під час перегляду справи в межах доводів апеляційної скарги та наявних у справі матеріалів.

За таких умов, заявлені в цій частині вимоги фактично ґрунтуються на припущеннях позивача щодо можливого існування певних правовідносин або можливого вчинення відповідачем певних дій (у тому числі в майбутньому), що саме по собі не може бути достатньою підставою для задоволення адміністративного позову.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, застосовуючи при формуванні позовних вимог сполучник умовного значення «якщо», позивач не стверджує про порушення прав які підлягають захисту, а фактично просить встановити наявність чи відсутність такого порушення взагалі, що не є компетенцією суду. Вказані факти, у даному випадку, можуть бути встановлені за результатами розгляду звернення позивача до відповідача, чи отримання ним інформації та документів з інших джерел, що може бути підставою для звернення до суду.

Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції в цій частині, колегія суддів, в контексті завдань адміністративного судочинства, також вказує, що звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. А відтак, особа повинна довести, а суд встановити, що їй належать права, свободи або ж законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.

При цьому, заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тому для відкриття провадження у справі недостатньо лише твердження позивача, наведеного у позовній заяві, про порушення права, свободи або законного інтересу.

Частиною 1 ст.5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, та просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта або ж окремих його положень.

За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.

Отже, під час розгляду справи адміністративної юрисдикції, позивач повинен зазначити, які саме його права або законні інтереси порушено рішенням та діями суб`єкта владних повноважень.

У рішенні від 01.12.2004р. №18-рп/2004 Конституційний суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту, а також інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

З огляду на вимоги ст.ст.2 та 5 КАС України, об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.

Зі змісту наведених вище правових норм випливає, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має наступні ознаки: а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; б) пов`язаний з конкретним матеріальним або ж нематеріальним благом; в) є визначеним оскільки благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено і в чому він полягає; г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:

а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;

б) неправовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача оскільки це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України;

в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу;

г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);

д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 20.02.2019р. у справі №522/3665/17.

Відповідно до ст.55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У разі встановлення обставин, що свідчать про очевидну відсутність законного інтересу (а саме матеріально-правової заінтересованості), адміністративний суд не має юрисдикції для розгляду справи і відмовляє у відкритті адміністративного провадження.

Якщо ж очевидних ознак відсутності матеріально-правової зацікавленості на стадії відкриття провадження не встановлено, суд, за наявності інших законних передумов, відкриває провадження. Якщо очевидні ознаки відсутності матеріально-правової зацікавленості виявлені після відкриття провадження, суд має право закрити провадження.

Оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію.

Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду:

а) порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або

б) порушується (щодо протиправних діянь, які тривають); або

в) створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі) або

г) мають місце інші ущемлення законних інтересів.

З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Саме позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Таким чином, встановлення факту наявності порушення права, свободи чи інтересу особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим під час судового розгляду.

Як наслідок, обов`язковою умовою для визнання протиправним рішення (дії або ж бездіяльності) суб`єкта владних повноважень є наявність факту порушення останнім прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулась за їх судовим захистом.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що відсутність порушеного права (свободи, охоронюваного законом інтересу) чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову.

З`ясування факту порушення прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулась за їх захистом передує розгляду питання щодо правомірності дій, котрі оскаржуються.

Така правова позиція узгоджується з висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 12.04.2018р. у справі №826/8803/15, від 22.04.2021р. у справі №640/2291/20 та від 30.11.2022р. у справі №640/11518/19.

Виходячи з викладеного, висновки суду 1-ї інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині є обґрунтованими, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду попередньої інстанції.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 04.06.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: В.А. Голуб

В.О. Скрипченко