Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №420/16699/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/16699/25

Головуючий в 1 інстанції: Василяка Д.К.

Дата і місце ухвалення: 26 січня 2026 року, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року у справі №420/16699/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, –

В С Т А Н О В И В :

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не застосування з 22 березня 2022 року по 19 травня 2023 року, при обчисленні ОСОБА_1 грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки, за період з 22.03.2022 по 19.05.2023 включно, розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року;

- зобов`язати НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення (розміри посадового окладу та окладу за військовим званням), грошову допомогу на оздоровлення за 2022-2023 роки, за період з 22.03.2022 по 19.05.2023 включно, шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, а саме встановленого Законом України від 14.11.2019 року №294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 01.01.2020 року, Законом України від 15.12.2020 №1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік» на 01.01.2021 та Законом України від 02.12.2021 року №1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» на 01.01.2022, у відповідності до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та пункту 1 Примітки Додатку 1 та Примітки Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із урахуванням виплачених сум.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України подала апеляційну скаргу, в якій зазначає про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що, на думку апелянта, призвело до неправильного вирішення справи.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно зобов`язав відповідача здійснити перерахунок та виплату допомоги на оздоровлення окремо від грошового забезпечення, хоча така допомога входить до складу одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Також апелянт вважає помилковими висновки суду щодо необхідності застосування при обчисленні грошового забезпечення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, оскільки, на його переконання, на момент виникнення спірних правовідносин пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 підлягав застосуванню в редакції, яка передбачала використання прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018.

Крім того, апелянт посилається на те, що постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18 не є самостійною підставою для перерахунку грошового забезпечення військовослужбовців, а також зазначає про необхідність врахування особливостей правового режиму воєнного стану, принципу збалансованості бюджету та відсутності у відповідача повноважень самостійно змінювати порядок нарахування грошового забезпечення, встановлений Кабінетом Міністрів України.

Також апелянт вказує на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам, викладеним у відзиві на позовну заяву, у зв`язку з чим просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ).

16 квітня 2025 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення (розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням) за час проходження військової служби, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за 2022-2025 роки шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704.

Листом від 09 травня 2025 року відповідач повідомив позивача про відсутність правових підстав для проведення такого перерахунку, зазначивши, що розміри посадових окладів та окладів за військовими званнями визначаються виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня 2018 року, а правові підстави для нарахування та виплати грошового забезпечення та інших одноразових додаткових видів грошового забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму, встановленого законом на 01 січня 2022 року, 01 січня 2023 року та 01 січня 2024 року, відсутні.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не застосування при обчисленні грошового забезпечення та матеріальної допомоги на оздоровлення за період проходження військової служби розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, а також вважаючи порушеним своє право на отримання належного грошового забезпечення, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив із того, що з 29 січня 2020 року положення пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 в частині визначення розрахунковою величиною для обчислення посадових окладів та окладів за військовими званнями прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, не відповідають актам вищої юридичної сили.

Суд першої інстанції зазначив, що після набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням підлягає застосуванню прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня відповідного календарного року.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не проведення перерахунку грошового забезпечення та матеріальної допомоги на оздоровлення позивача із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, та про необхідність зобов`язання відповідача здійснити відповідний перерахунок і виплату належних сум з урахуванням раніше виплачених коштів.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті такі рішення (вчинені дії) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також чи є вони обґрунтованими, добросовісними, безсторонніми, розсудливими та пропорційними.

Частиною другою статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною другою статті 9 зазначеного Закону встановлено, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця та підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно із частиною четвертою статті 9 Закону України №2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

З метою реалізації зазначених законодавчих положень Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності з 01 березня 2018 року.

Пунктом 2 Постанови №704 визначено, що грошове забезпечення військовослужбовців складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, а також щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пунктом 4 Постанови №704 у первинній редакції було встановлено, що розміри посадових окладів та окладів за військовими званнями визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до цієї постанови.

21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб».

Пунктом 6 зазначеної постанови внесено зміни до пункту 4 Постанови №704, внаслідок чого було встановлено, що розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом станом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

Таким чином, після внесення зазначених змін для обчислення посадових окладів та окладів за військовими званнями фактично застосовувалася стала розрахункова величина у вигляді прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року.

Разом із тим постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови Кабінету Міністрів України №103.

Зазначена постанова суду набрала законної сили 29 січня 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт або його окрема частина втрачає чинність з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Отже, починаючи з 29 січня 2020 року пункт 4 Постанови №704 підлягає застосуванню у редакції, яка діяла до внесення змін Постановою №103.

Колегія суддів зазначає, що правові наслідки скасування пункту 6 Постанови №103 неодноразово були предметом дослідження Верховного Суду.

Так, у постановах від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21, від 12 вересня 2022 року у справі №500/1813/21, від 14 вересня 2022 року у справі №500/1886/21, від 22 березня 2023 року у справі №340/10333/21, від 15 червня 2023 року у справі №380/13603/21, від 30 квітня 2025 року у справі №620/9741/24 та інших Верховний Суд дійшов висновку, що після 29 січня 2020 року при визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням підлягає застосуванню прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня відповідного календарного року.

Верховний Суд зазначив, що положення пункту 4 Постанови №704 у редакції Постанови №103 в частині застосування прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2018 року після зміни законодавцем базового державного соціального стандарту суперечать актам вищої юридичної сили, зокрема законам України про Державний бюджет України на відповідний рік.

При цьому Верховний Суд виходив із того, що прожитковий мінімум є базовим державним соціальним стандартом, який щороку встановлюється законом, а тому підлягає врахуванню під час визначення розмірів грошового забезпечення у випадках, коли відповідний нормативний акт пов`язує розмір виплати із таким показником.

Отже, з 29 січня 2020 року для визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями військовослужбовців застосуванню підлягає прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом на 01 січня відповідного календарного року, а не прожитковий мінімум станом на 01 січня 2018 року.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) у період з 22.03.2022 по 19.05.2023.

Відповідачем не заперечується, що під час нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення, а також матеріальної допомоги на оздоровлення за спірний період розрахунок посадового окладу та окладу за військовим званням здійснювався із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня 2018 року.

Разом з тим Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» з 01 січня 2022 року встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2481 грн, а Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01 січня 2023 року - у розмірі 2684 грн.

Отже, у спірний період діяли інші показники прожиткового мінімуму для працездатних осіб, ніж той, що був установлений станом на 01 січня 2018 року.

Колегія суддів зазначає, що після скасування пункту 6 Постанови Кабінету Міністрів України №103 відсутні правові підстави для подальшого застосування при визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року.

Натомість підлягає застосуванню пункт 4 Постанови №704 у первинній редакції, яка передбачає використання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року.

Саме такий правовий підхід неодноразово висловлено Верховним Судом у численних справах цієї категорії та є усталеним на час розгляду даної справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач був зобов`язаний застосовувати при обчисленні грошового забезпечення виключно прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року, колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки такі доводи суперечать наведеним вище висновкам Верховного Суду та фактично ґрунтуються на положеннях нормативного регулювання, яке після 29 січня 2020 року не підлягає застосуванню у спірних правовідносинах.

Також колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції безпідставно зобов`язав відповідача здійснити перерахунок матеріальної допомоги на оздоровлення окремо від грошового забезпечення.

Відповідно до положень Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та нормативних актів, які регулюють порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, матеріальна допомога на оздоровлення визначається виходячи із розміру місячного грошового забезпечення військовослужбовця.

Оскільки складові грошового забезпечення позивача були визначені відповідачем із застосуванням неправильного розрахункового показника, це безпосередньо вплинуло і на розмір матеріальної допомоги на оздоровлення.

Таким чином, вимога про здійснення перерахунку матеріальної допомоги на оздоровлення є похідною від вимоги про перерахунок грошового забезпечення та не свідчить про подвійне стягнення чи подвійне покладення на відповідача одного й того самого обов`язку.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що бездіяльність відповідача щодо не проведення перерахунку грошового забезпечення та матеріальної допомоги на оздоровлення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня відповідного календарного року, є протиправною, а порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом зобов`язання відповідача провести відповідний перерахунок та виплату належних сум з урахуванням раніше виплачених коштів.

Колегія суддів також надає оцінку доводам апеляційної скарги щодо відсутності підстав для задоволення позову з огляду на особливості правового регулювання виплати грошового забезпечення в умовах воєнного стану та обмеженість бюджетного фінансування.

Такі доводи колегія суддів вважає необґрунтованими.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист у випадках та порядку, визначених законом.

Згідно зі статтею 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Виплата грошового забезпечення військовослужбовцям є однією із гарантій соціального захисту, встановлених державою, а тому реалізація такого права не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності бюджетних асигнувань або особливостей фінансування конкретного державного органу.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що відсутність бюджетного фінансування не може бути підставою для невиконання державою своїх зобов`язань щодо виплати коштів, гарантованих законом.

Крім того, відповідач як суб`єкт владних повноважень був зобов`язаний діяти відповідно до вимог чинного законодавства, яке підлягало застосуванню до спірних правовідносин.

Посилання апелянта на те, що він не був наділений повноваженнями самостійно змінювати порядок нарахування грошового забезпечення, колегія суддів також відхиляє.

Предметом спору у цій справі є не правомірність дій відповідача щодо виконання нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, а відповідність здійсненого нарахування вимогам законодавства, яке підлягало застосуванню до спірних правовідносин.

При цьому суд під час розгляду справи зобов`язаний застосовувати норми права у їх системному взаємозв`язку та з урахуванням правових висновків Верховного Суду.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин справи та правильності висновків щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою обставин справи та тлумаченням норм матеріального права, однак не містять належного правового обґрунтування, яке б спростовувало висновки суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене у сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин підстав для задоволення апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України та скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст. ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 січня 2026 року у справі №420/16699/25 - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук