Постанова від 31 травня 2026 р. у справі №440/3369/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

Суд: Другий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: процедур здійснення контролю Державною аудиторською службою України, Державного фінансового контролю

Дата: 31 травня 2026 р.

Справа: №440/3369/26

Суддя: Мінаєва К.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2026 р.Справа № 440/3369/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Мінаєвої К.В.,

Суддів: Ральченка І.М. , Катунова В.В. ,

за участю секретаря судового засідання Колодкіної Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 16.04.2026 (головуючий суддя І інстанції: О.О. Кукоба, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 20.04.2026) по справі № 440/3369/26

за позовом Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області

до Управління Північно-східного офісу Держаудитслужби у Полтавській області

про визнання незаконною та скасування вимоги,

ВСТАНОВИВ:

І. Зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

Головне управління Держпродспоживслужби в Полтавській області (далі – позивач) звернулось до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Північно-східного офісу Держаудитслужби у Полтавській області (далі – відповідач), в якому просило суд визнати незаконною та скасувати вимогу від 11.03.2026 №201607-14/576-2026.

В обґрунтування позовної заяви зазначено, що спірною вимогою зокрема зобов`язано вжити заходів щодо відшкодування шкоди (збитків), заподіяних внаслідок проведення витрат по оплаті праці з недотриманням вимог законодавства в сумі 338 187,88 грн та провести корегування сум зайво нарахованого та сплаченого єдиного соціального внеску в сумі 74 148,95 гривень. Разом з тим, бюджетні призначення за КПКВК 0412010 на оплату праці за спеціальним фондом на 2023 рік визначені законом про Державний бюджет України та затверджені розписом на відповідний рік. Держпродспоживслужбою та Головним управлінням Держпродспоживслужби в Полтавській області дотримані у повному обсязі етапи планування видатків за спеціальним фондом передбачені Бюджетним кодексом України, що підтверджується включенням відповідних обсягів до проекту Державного бюджету України на відповідний рік, який щорічно схвалювався Кабінетом Міністрів України. Виплати, які відображені під час планування видатків за спеціальним фондом, у тому числі: матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань та компенсація за невикористану відпустку при звільненні передбачені законодавством та можуть здійснюватися, а отже і плануватись за рахунок коштів Державного бюджету України, якими і є кошти спеціального фонду, у зв`язку з чим позивач діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З огляду на відсутність порушення позивачем законодавства та виключно суб`єктивні твердження Управління Північно-східного офісу Держаудитслужби у Полтавській області відсутні матеріальна шкода (збитки). Наведене свідчить про те, що спірна вимога про усунення порушень ґрунтується на хибному застосуванні чинного законодавства, а тому є незаконною та підлягає скасуванню.

ІІ. Зміст ухвали суду першої інстанції.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 16.04.2026 закрито провадження у справі №440/3369/26 за позовом Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області до Управління Північно-східного офісу Держаудитслужби у Полтавській області про визнання незаконною та скасування вимоги.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що в органу державного фінансового контролю є право заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних об`єктів, яка обов`язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки. Законність та правильність обчислення розміру збитків може бути предметом перевірки у судовому порядку за позовом державного фінансового контролю про їх стягнення, а не у справі за позовом підконтрольного об`єкта про визнання вимоги протиправною. У разі незгоди із запропонованою сумою до відшкодування, позивач зможе надати свої заперечення щодо її стягнення саме у межах судового провадження, ініційованого контролюючим органом, а не в межах цієї справи. Відтак, суд дійшов висновку, що цей спір не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства та будь-якого іншого судочинства, оскільки такий позов взагалі не може розглядатися судами, у зв`язку з чим провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.

ІІІ. Підстави апеляційного оскарження та їх обґрунтування.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, Головне управління Держпродспоживслужби в Полтавській області подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2026 року по справі № 440/3369/26 та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує, що суд першої інстанції послався на висновки Верховного Суду, які є нерелевантними до обставин цієї справи, оскільки практика чітко розмежовує окремі категорії справ: справи за зверненням підконтрольних суб`єктів про правомірність вимог контролюючих органів , які являють собою публічно-правовий спір про правомірність акту індивідуальної дії, що породжує права та обов`язки для суб`єкта перевірки; справи про стягнення збитків за зверненням органу державного фінансового контролю, розмір яких ним визначено у встановленому законодавством порядку, які являють собою публічно-правовий спір, предметом якого може бути законність та правильність обчислення розміру збитків.

Скаржник зазначає, що предметом правової оцінки (згідно з п. 4 ч. 3 ст. 2 КАС України) у даній справі є правомірність дій посадових осіб органу державного фінансового контролю, наслідком та документально оформленим результатом яких є оскаржуваний акт індивідуальної дії, у зв`язку з чим висновки суду про некомпетенційність спору не відповідають нормам ст. 19 КАС України та ст. 13 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні».

Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладених у постановах від 05.03.2026 у справі №380/28636/23, від 22.12.2023 у справі № 826/18064/17, від 14.12.2023 у справі № 1.380.2019.004998, від 06.07.2023 у справі № 1740/2398/18, від 21.03.2023 у справі № 560/4370/22, від 12.05.2022 у справі № 620/4169/20, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки (зокрема обов`язки) для свого адресата, а тому наділена рисами правового акта індивідуальної дії (з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься), і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Щодо аргументів про те, що визначення у вимозі органу державного фінансового контролю збитків не порушує прав позивача, адже вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, апелянт вказує, що право підконтрольної установи на оскарження вимоги слід розуміти в контексті права на оскарження вимоги, як акта індивідуальної дії, в частині дотримання процедури проведення перевірки контролюючим органом (шляхом проведення ревізії, моніторингу та ін.) у співвідношенні з суттю встановлених порушень.

Крім того, судом оголошено у судовому засіданні судом з власної ініціативи для огляду і до відома сторін оголошувалась ухвала Верховного Суду від 30.03.2026 у справі №580/2287/24, з якої, на думку суду, слідує наявність підстав для застосування п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, проте скаржник зауважує, що таких мотивів вказана ухвала не містить, а також не зазначена судом першої інстанції в ухвалі про закриття провадження у справі.

ІV. Провадження в суді апеляційної інстанції та виклад позиції інших учасників справи.

27.05.2026 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення. Зазначає, що оскаржувана вимога Управління Північно-східного офісу Держаудитслужби в Полтавській області чітко визначає перелік виявлених порушень ГУ Держпродспоживслужби та вказує на спосіб (шлях) їх усунення, що свідчить про конкретизованість спірної вимоги як індивідуально-правового акта.

Учасники справи повідомлені про перегляд ухвали Полтавського окружного адміністративного суду від 16.04.2026 судом апеляційної інстанції належним чином шляхом отримання ними копій ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження, про призначення даної справи до апеляційного розгляду та повісток про виклик на 01.06.2026 о 10:00, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного листа.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2026 задоволено клопотання представника позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

У судовому засіданні представник позивача наполягав на задоволенні вимог апеляційної скарги, просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, натомість представник відповідача заперечував проти задоволення вимог апеляційної скарги, просив залишити ухвалу суду першої інстанції без змін.

V. Обставини, встановлені судом.

Управлінням Північно-східного офісу Держаудитслужби у Полтавській області у період з 19.01.2026 по 30.01.2026 було проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області за період з 01.01.2023 по 30.06.2025, за результатами якої складено акт №201607-11/12 від 05.02.2026.

За результатами ревізії ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області Управлінням ДАСУ встановлено порушення фінансової дисципліни, що призвели до втрат на загальну суму 470 166,61 грн, з яких станом на момент ревізії не усунуто, на загальну суму 412 336,83 грн, а саме: на порушення ч. 4 ст. 13 та ч. 9 ст. 51 Бюджетного кодексу України, пунктів 23, 28 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 №228, вимог наказу Держпродспоживслужби від 10.06.2022 №216, за відсутності штатних розписів за спеціальним фондом бюджету, Головним управлінням у 2023 році нараховано та виплачено за рахунок коштів спеціального фонду матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та компенсації невикористаної відпустки при звільненні, з урахуванням ЄСВ, працівникам, які утримуються за рахунок коштів загального фонду бюджету, в загальній сумі 412 336,83 грн, що є збитками спеціального фонду Державного бюджету України.

У спірній вимозі орган державного фінансового контролю зобов`язував ГУ Держпродспоживслужби в Полтавській області:

1) опрацювати матеріали проведеної ревізії та вжити заходи щодо притягнення у порядку, установленому законодавством, до відповідальності працівників, винних у допущених порушеннях;

2) відповідно до норм статей 130-136 Кодексу законів про працю України вжити заходів щодо відшкодування шкоди (збитків), заподіяних внаслідок проведення витрат по оплаті праці з недотриманням вимог законодавства в сумі 338 187,88 грн та відповідно до статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VІ провести корегування сум зайво нарахованого та сплаченого єдиного соціального внеску в сумі 74 148,95 грн.

Не погоджуючись із зазначеною вимогою, позивач звернувся до суду з позовом про її скасування.

VІ. Нормативне регулювання та оцінка суду апеляційної інстанції.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно із частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (по тексту – КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи (частина перша статті 239 КАС України).

Як встановлено з ухвали Полтавського окружного адміністративного суду від 16.04.2026 провадження у справі №440/3369/26 було закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України у зв`язку з тим, що заявлений спір не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства та будь-якого іншого судочинства, оскільки такий позов взагалі не може розглядатися судами.

При цьому, суд першої інстанції виходив з того, що у органу державного фінансового контролю наявне право заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених під час перевірки підконтрольних установ, яка обов`язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки. Водночас у разі незгоди із запропонованою сумою до відшкодування, позивач зможе надати свої заперечення щодо її стягнення саме у межах судового провадження, ініційованого контролюючим органом, а не в межах цієї справи

Колегія суддів не погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції та зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 26.01.1993 № 2939-XII «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» (далі – Закон № 2939-XII) головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов`язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов`язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб`єктах господарювання державного сектору економіки, в тому числі суб`єктах господарювання, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належить суб`єктам господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі, діяльністю суб`єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 № 43 (далі - Положення № 43), Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Крім того, підпунктом 3 пункту 4 Положення № 43 закріплено, що Держаудитслужба реалізує державний фінансовий контроль через здійснення: державного фінансового аудиту; перевірки державних закупівель; інспектування (ревізії); моніторингу закупівель.

Згідно з пунктом 7 Положення № 43 Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи.

Пунктом 2 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2006 № 550 (далі - Порядок № 550), визначено, що інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб.

Пунктами 4, 5 Порядку № 550 передбачено, що позапланові виїзні ревізії у підконтрольних і непідконтрольних установах (далі - позапланові виїзні ревізії) та планові виїзні ревізії проводяться органами державного фінансового контролю відповідно до Закону та цього Порядку.

Планові виїзні ревізії проводяться відповідно до планів контрольно-ревізійної роботи, затверджених в установленому порядку, позапланові виїзні ревізії - за наявності підстав, визначених Законом.

За приписами частини першої статті 4 Закону № 2939-XII інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

В силу підпунктів 16, 23 пункту 6 Положення № 43 Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства; у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку.

Вказані положення кореспондуються з пунктами 7, 8та 10 статті 10 Закону № 2939-XII, за приписами яких органу державного фінансового контролю надається право: пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (пункт 7); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (пункт 8) звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пункт 10).

У частині другій статті 15 Закону № 2939-XII закріплено, що законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Згідно з пунктом 50 Порядку № 550 за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю здійснюють провадження у справах про адміністративні правопорушення та накладають адміністративні стягнення у випадках, передбачених законом.

Органи державного фінансового контролю також вживають заходів до забезпечення: притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю; порушення перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства; застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Спірна вимога контролюючого органу є індивідуально-правовим актом і в силу закону є обов`язковою до виконання підконтрольною установою, якому вона адресована.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 07.01.2026 у справі №440/16512/23, від 26.11.2025 у справі №620/9246/24, від 12.11.2025 у справі №620/6216/24, від 05.11.2025 у справі №420/28471/23, від 09.09.2025 у справі №160/17650/21, від 20.05.2025 у справі №140/10477/23, від 12.12.2024 у справі №240/15666/23, від 06.06.2024 у справі №560/4308/22, від 27.03.2024 у справі №160/2307/23, від 24.01.2024 у справі №420/6625/21 та інших.

За приписами статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. У пункті 1 резолютивної частини Рішення від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України висловив позицію, що «конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 у справі № 820/3534/16 дійшла висновку, що спір про правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий висновок був сформульований Верховним Судом України у постанові від 23 лютого 2016 року по справі № 818/1857/14, і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від цієї позиції.

Аналогічна правова позиція також підтримана і Верховним Судом, зокрема у постанові від 08.05.2018 у справі № 826/3350/17, у якій за наслідками проведеного аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), сформульовано позицію, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю.

У постанові від 08.05.2018 у справі № 826/3350/17 Верховний Суд зазначив, що під час вирішення справ, предметом яких є правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, судам належить, виходячи із правової природи письмової вимоги контролюючого органу, враховувати чи прийнята вона на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством. З метою встановлення того, чи контролюючим органом при прийнятті спірної вимоги владні управлінські функції реалізовані у передбачений законом спосіб, суду належить надати правову оцінку змісту вимоги як індивідуально-правового акту.

Верховний Суд у постановах від 20.02.2018 та від 08.05.2018 у справах № 822/2087/17 та № 826/3350/17 відповідно зазначив, що висновок суду про те, що збитки контролюючим органом можуть бути стягнуті лише в ході відповідного судового процесу (а не шляхом пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги), не спростовує того, що «законна вимога» контролюючого органу, як індивідуально-правовий акт, повинна відповідати вимогам закону в частині її змісту і форми. Саме аналіз змісту вимоги контролюючого органу свідчить про те, чи такі вимоги дотримано та чи породжує така вимога права і обов`язки для підконтрольної установи.

З проведеного вище аналізу сутності завдань і функцій органів фінансового контролю, в тому числі у їх співвідношенні із завданнями адміністративного судочинства (рішення суб`єкта владних повноважень як предмет судового контролю), висновується, що рішення (дії, бездіяльність) органу фінансового контролю, прийняті в результаті реалізації їх окремо взятих завдань або функцій (пред`явлення обов`язкової до виконання вимоги як одна з них), є окремими предметами судового контролю

Та обставина, що законодавство прямо передбачає порядок реалізації окремо взятого завдання чи функції контролюючого органу, зокрема, стягнення збитків у судовому порядку на підставі пункту 10 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII, з якою кореспондується пункт 50 Порядку № 550, жодним чином не відміняє чи спростовує того, що всі рішення, дії чи бездіяльність органів державного фінансового контролю, прийняті або здійснені при реалізації ними їхніх владних управлінських функцій, можуть бути окремим предметом судового розгляду при поданні відповідного адміністративного позову. За своєю правовою природою реалізація контролюючим органом компетенції в частині пред`явлення обов`язкових до виконання вимог і в частині здійснення процедури стягнення заподіяних збитків передбачає наявність різних, окремих, незалежних процедур.

Таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від 06.08.2020 у справі № 826/6254/17, від 22.10.2020 у справі №820/3089/17, від 14.12.2020 у справі №200/7584/19-а, від 31.05.2021 у справі № 826/18686/16, від 31.08.2021 у справі № 160/5323/20, від 02.11.2021 у справі № 420/6808/19, від 12.05.2022 у справі №620/4169/20, від 22.12.2022 у справі № 826/13003/17, від 21.03.2023 у справі № 560/4370/22, а також від 09.03.2023 у справі № 500/2489/21, від 29.03.2023 у справі № 160/7775/21, від 06.07.2023 у справі №1740/2398/18, від 30.12.2024 у справі № 440/4083/23, від 26.11.2025 у справі № 620/9246/24.

З огляду на викладене колегія суддів касаційної інстанції у постановах від 15.01.2026 у справі №260/1293/24 та від 05.03.2026 у справі №380/28636/23 констатувала, що Верховним Судом сформований висновок про можливість оскарження вимоги контролюючого органу і підстав для відступу від такого висновку колегія суддів не встановила.

У постановах від 25.07.2024 у справі № 160/12986/21, від 14.11.2024 у справі № 380/12264/20 Верховний Суд указав на те, що задля вирішення питання порядку оскарження вимоги, яка спрямована на відшкодування збитків, першочергово необхідно дослідити чи була дотримана контролюючим органом процедура проведення перевірки, підстави її проведення (якщо цим мотивовано підстави позову) і, як наслідок, правову природу встановлених порушень. Без належного дослідження цих питань і встановлення вини підконтрольної установи (доведеність факту наявності порушення під час здійснення фінансово-господарської діяльності) неможливо надати оцінку правомірності вимоги у частині законності і правильності обчислення розміру збитків.

Отже, право підконтрольної установи на оскарження вимоги, яка містить зобов`язання щодо повернення збитків, слід розуміти в контексті права на оскарження вимоги, як акта індивідуальної дії, в частині дотримання процедури проведення перевірки контролюючим органом (шляхом проведення ревізії, моніторингу та ін.) у співвідношенні з суттю встановлених порушень.

Водночас правомірність вимоги у частині законності і правильності обчислення розміру збитків може бути предметом перевірки в судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю про їхнє стягнення. Такий порядок оскарження слід застосовувати, якщо підконтрольною установою не було попередньо оскаржено таку вимогу по суті встановлених порушень під час проведення відповідної перевірки і таким порушенням судом не було надано оцінку (відсутня будь-яка реакція з боку підконтрольної установи після отримання вимоги), або дотримання процедури проведення перевірки (ревізії, моніторингу, тощо) та факт порушення з боку підконтрольної установи під час здійснення господарської діяльності встановлено у судовому рішенні.

Таким чином, Верховний Суд неодноразово зазначав про можливість оскарження вимоги органу державного фінансового контролю за позовом підконтрольної особи, у тому числі у випадку вказівки у вимозі на суму збитків, завданих фінансовими порушеннями, й необхідність їх відшкодування (повернення / стягнення).

Повертаючись до обставин справи, суд апеляційної інстанції з урахуванням висновків Верховного Суду зауважує, що зміст спірної вимоги від 11.03.2026 №201607-14/576-2026, яка є індивідуально-правовим актом і породжує права та обов`язки для підконтрольної установи, якій вона адресована, полягає у тому, щоб забезпечити відшкодування збитків, установлених контролюючим органом. Додатково про обов`язковий характер цієї вимоги свідчить застереження у ній про те, що у разі неусунення виявлених порушень у встановлений строк, Управління Північно-східного офісу Держаудитслужби в Полтавській області, відповідно до пунктів 8, 10 статті 10 Закону від 26.01.1993 №2939-ХІі, має право звернутися до суду. Таким чином, ця вимога сформульована на виконання владних управлінських функцій відповідача.

Отже, наведене в сукупності не виключає права підконтрольної установи на перевірку оскаржуваної вимоги у судовому порядку крізь призму критеріїв, визначених частиною другою статті 2 КАС України.

Беручи до уваги викладене, колегія суддів погоджується з наведеними в апеляційній скарзі доводами про помилковість висновків суду першої інстанції щодо неможливості розгляду судом позову щодо оскарження вимоги про усунення виявлених порушень.

При цьому суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими посилання суду першої інстанції на позицію Верховного Суду, викладену в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №820/3534/16 і постановах Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №826/2525/15, від 07.02.2020 у справі №803/634/17, від 14.02.2020 у справі №825/3661/15-а, від 05.03.2020 у справі №810/465/16, від 20.03.2020 у справі №814/380/17, від 02.11.2023 у справі №160/13920/20, яка полягає в тому, що законність та правильність обчислення розміру збитків може бути предметом перевірки у судовому порядку за позовом державного фінансового контролю про їх стягнення, а не у справі за позовом підконтрольного об`єкта про визнання вимоги протиправною.

Колегія суддів звертає увагу, що ключовим питанням у цій справі є з`ясування того, чи має підконтрольна установа право звернутися до суду з позовом про визнання протиправною вимоги зобов`язального характеру, якою орган державного фінансового контролю вимагає забезпечити відшкодування шкоди (збитків), а не питання вибору належного способу захисту, в межах якого підлягає перевірці правильність визначення розміру таких збитків, що встановлюється під час вирішення спору по суті.

Разом з тим, наведені судом першої інстанції висновки Верховного Суду не містять висновку про відсутність у підконтрольної установи права на оскарження у судовому порядку вимоги органу державного фінансового контролю про усунення порушень.

З аналогічних підстав є необґрунтованим посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду від 14.02.2020 у справі №440/1242/19, в якій зазначено, що вимога органу державного фінансового контролю в частині визначення характеру та обсягу збитків, як акт індивідуальної дії, вичерпала себе в момент її направлення підконтрольній установі, та самостійно не змінює обсяги прав та обов`язків позивача.

Водночас у вказаній постанові Верховний Суд уважав правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність у органу державного фінансового контролю права заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених під час перевірки підконтрольних установ, яка обов`язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки, у зв`язку з чим вимога в частині стягнення збитків не потребує перевірки її законності та судового втручання. При цьому суд касаційної інстанції не зазначав про неправильну юрисдикційність спору, а вказував на порядок розгляду спору про правильність обчислення збитків.

Апелянт також зазначив, що під час постановлення оскаржуваної ухвали про закриття провадження у справі, суд першої інстанції зазначив про врахування ухвали Верховного Суду від 30.03.2026 у справі №580/2287/24, що зафіксовано в протоколі судового засідання від 16.04.2026.

Судовою колегією зі змісту вказаної ухвали з`ясовано, що Верховним Судом установлено наявність неоднакової практики Верховного Суду з питання визначення можливості перевірки законність та правильність обчислення розміру збитків у судовому порядку: під час вирішення справи за позовом підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною або за позовом державного фінансового контролю про стягнення збитків. З огляду на встановлені обставини, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи № 580/2287/24 (касаційне провадження № К/990/990/5138/24) на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду.

Отже, питання юрисдикційної належності спору щодо оскарження вимоги органу державного фінансового контролю в ухвалі Верховного Суду від 30.03.2026 у справі №580/2287/24 не порушувалося, не досліджувалося та не було підставою для передачі справи на розгляд Судової палати.

В аспекті оцінки інших аргументів учасників справи колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

За пунктом 4 частини першої статті 320 КАС України неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, є підставою для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

За встановлених обставин колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання можливості розгляду заявленого спору судом, що, у свою чергу, має наслідком задоволення апеляційної скарги, скасування ухвали Полтавського окружного адміністративного суду від 16.04.2026 як такої, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 242, 243, 250, 308, 310, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області задовольнити.

Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 16.04.2026 по справі №440/3369/26 скасувати.

Справу № 440/3369/26 за позовом Головного управління Держпродспоживслужби в Полтавській області до Управління Північно-східного офісу Держаудитслужби у Полтавській області про визнання незаконною та скасування вимоги направити до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню.

Головуючий суддя К.В. Мінаєва

Судді І.М. Ральченко В.В. Катунов

Повний текст постанови складено 04.06.2026 року

Оригінал: reyestr.court.gov.ua