Постанова від 19 травня 2026 р. у справі №756/7148/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2026 року

м. Київ

справа № 756/7148/24

провадження № 61-325св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ігнатенка В. М.

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Ситнік О. М., Фаловської І. М.

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва

від 17 червня 2024 року у складі судді Шевчук А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року у складі суддів Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання дитини,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання своєї малолітньої дитини ОСОБА_1 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Встановлення зазначеного факту необхідне заявнику для реалізації права на відстрочку від призову/мобілізації на військову службу.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року, у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 відмовлено.

Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком дитини без участі матері не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні статей 293, 315 ЦПК України. З такими висновками погодився і апеляційний суд.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

08 січня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний Суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 16 січня 2025 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

04 лютого 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 21 травня 2025 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Верховний Суд ухвалою від 17 вересня 2025 року зупинив касаційне провадження у справі № 756/7148/24 (провадження № 61-325св25) до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 214/3475/24 (провадження № 61-15969сво24).

06 квітня 2026 року Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалено постанову у справі № 214/3475/24

(провадження № 61-15969сво24), яка оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 28 квітня 2026 року.

Верховний Суд ухвалою від 20 травня 2026 року поновив провадження у справі № 756/7148/24 (провадження № 61-325св25).

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Суди залишили поза увагою пункт 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та постанову Кабінету Міністрів України № 560 від 16 травня 2024 року «Про затвердження порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період», в яких чітко визначений перелік документів, що подається на розгляд для вирішення питання щодо отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, серед яких є рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини.

Отже, підтвердження факту самостійного виховання дитини відбувається лише шляхом ухвалення рішення про встановлення такого факту в порядку окремого провадження, іншого способу встановити вказаний факт процесуальне законодавство не містить.

Апеляційний суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, помилково послався на практику Верховного Суду, яка сформувалась до внесення змін до Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та прийняття постанови Кабінету Міністрів України № 560 від 16 травня 2024 року «Про затвердження порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період».

Просив відступити від практики Верховного Суду щодо порядку розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в частині встановлення факту виховання дитини батьком з урахуванням внесених змін до законодавства України вказаних вище.

Метою звернення до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком заявник зазначив необхідність встановлення цього факту для подальшого звернення для оформлення відстрочки від мобілізації.

Позиція інших учасників справи

Заінтересована особа не скористалась своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу у строки, що визначені в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни

або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року

в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) викладено висновок, за яким «у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать

до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ,

який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом

із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того,

що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів».

У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного правового статусу батька, який самостійно виховує неповнолітню дитину. Внаслідок встановлення факту самостійного виховання дитини заявником, останній зможе вирішити питання щодо оформлення відстрочки від призову під час мобілізації.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором)

між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися

з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини

є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.

Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується

або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права

та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)).

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків

від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У цій справі заявник просить встановити факт самостійного виховання ним неповнолітньої дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, потребує дослідження й врахування інтересів дитини.

У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися

з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою

цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

З огляду на викладене ця справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.

Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане

із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків (зокрема умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить

про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування в спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

Суди першої та апеляційної інстанції обґрунтовано керувалися тим, що подана заявником заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження. За встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні неповнолітньої дитини.

З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, зокрема від обов`язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у цій справі в порядку окремого провадження, не можуть з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні (постанова Верховного Суду

від 09 жовтня 2024 року в справі № 363/4834/23, провадження № 61-7565св24).

Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє

у відкритті провадження в справі, якщо із заяви про встановлення факту,

що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Встановивши, що справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дитини, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у відкритті провадження в справі.

Судами першої та апеляційної інстанцій правильно роз`яснено заявнику про можливість встановлення відповідного факту у порядку позовного провадження при розгляді спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні.

Подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 жовтня

2024 року у справі № 333/7023/23 (провадження № 61-9238св24), від 04 жовтня 2024 року в справі № 752/5665/23 (провадження № 61-13064св23), від 09 жовтня 2024 року у справі № 363/4838/23 (провадження № 61-7565св24),

від 06 листопада 2024 року у справі № 468/1025/23

(провадження № 61-14070св23), від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24).

Доводи ОСОБА_1 щодо необхідності відступу від правових висновків Верховного Суду щодо порядку розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в частині встановлення факту виховання дитини батьком з урахуванням внесених змін до Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та прийняття постанови Кабінету Міністрів України № 560 від 16 травня 2024 року «Про затвердження порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період», колегія суддів вважає необґрунтованими.

Посилання в касаційній скарзі щодо невідповідності таких висновків законам України, які регулюють порядок отримання відстрочки від призову на військову службу та встановлюють необхідність подання рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, є помилковими, оскільки Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № № 201/5972/22роз`яснено про наявність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у порядку позовного, а не окремого провадження. Зазначене зумовлено необхідністю дотримання якнайкращих інтересів дитини.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права та незгоди судовими рішеннями і спростовуються матеріалами справи.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко

Судді С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

О. М. Ситнік

І. М. Фаловська