Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №206/5811/24 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/729/26 Справа № 206/5811/24 Суддя у 1-й інстанції - Румянцев О. П. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,

за участю секретаря судового засідання — Усенко Я.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м.Дніпра від 07 липня 2025 року, у складі судді Румянцева О.П., по справі № 206/5811/24 за позовною заявою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , третя особа — Комунальне підприємство “Жилсервіс-5” Дніпровської міської ради про вселення та визначення порядку користування квартирою, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , третя особа — орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, –

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2024 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , звернулася через суд із позовом, пред`явленим до ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , визначивши третьою особою КП “Жилсервіс-5” ДМР, на предмет їх вселення в квартиру АДРЕСА_1 та визначення порядку користування цією квартирою шляхом виділення в користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з неповнолітнім сином ОСОБА_2 житлову кімнату площею 17,6 кв.м; відповідачам - житлову кімнату площею 13,5 кв.м та житлову кімнату площею 12,6 кв.м з двома лоджіями, залишивши допоміжні приміщення - коридор площею 11,6 кв.м, кухню площею 7,7 кв.м, ванну кімнату площею 2,6 кв.м, вбиральню площею 1,3 кв.м. в спільному користуванні, обґрунтовуючи це тим, що дружині ОСОБА_2 та матері ОСОБА_3 - ОСОБА_8 згідно ордера №386 від 24 лютого 1982 року, виданого на сім`ю з 4-х осіб, було надано 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_2 . У склад сім`ї за ордером входили: наймач ОСОБА_8 , її чоловік — ОСОБА_2 , дочка — ОСОБА_9 та син — ОСОБА_3 , при цьому в ордері невірно зазначалось прізвище доньки, а вірним було ОСОБА_10 , яка після укладення шлюбу набула прізвище ОСОБА_5 та яка є рідною сестрою позивачу ОСОБА_3 по матері. Мати позивача та цього відповідача - ОСОБА_8 постійно була зареєстрована в спірній квартирі, була її основним наймачем та померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Останні декілька років до своєї смерті вона проживала за адресою: АДРЕСА_3 , де їй належала 1/12 частка цього будинку, а також, у звязку із неприязливими стосунками, які склались між сином ОСОБА_3 та донькою ОСОБА_5 , ОСОБА_3 проживав з матір`ю, доглядав її до смерті. Зазначені обставини були перешкодою у проживанні разом ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в одній квартирі, враховуючи, що у спірній квартирі були також зареєстровані ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 — онук ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , яка є її донькою, син ОСОБА_5 - ОСОБА_1 , а також малолітній син ОСОБА_3 - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Позивачі наголошують, що після смерті ОСОБА_8 у 2021 році, вони вирішили вселитись до спірної квартири знову, про що відповідач ОСОБА_5 була повідомлена, однак, самостійно вселитись до спірної житлової площі у них не вийшло з підстав заміни ОСОБА_5 замків у вхідних дверях квартири. На той час ОСОБА_5 мешкала у квартирі разом із чоловіком, який не зареєстрований за спірною адресою, сином ОСОБА_1 та онуком ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_7 також немає доступу до спірної квартири та фактично там не проживає. Разом з цим позивачі зазначають, що з 24 лютого 2022 року відповідач ОСОБА_5 разом із чоловіком та онуком виїхали за межі України та до цього часу мешкають у Чехії, а у спірній квартирі залишився проживати ОСОБА_1 , який відмовляється надати ключі від квартири та заперечує проти вселення позивачів. Позивач наголошують, що, хоча вони і мають по 1/12 частині у домоволодінні за адресою АДРЕСА_3 , однак ця частка є незначною та житловою площею ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_3 , який також разом із своїм малолітнім сином ОСОБА_2 не забезпечені у цьому домоволодінні. Категоричне заперечення відповідачів на вселення позивачів до спірної житлової площі, на яку, на думку позивачів, вони мають право користування, порушує їх житлові права, які належить захистити по суду шляхом вселення, адже у добровільному порядку вирішити питання відповідачі відмовляються. При цьому належить визначити і порядок користування спірним житлом, оскільки між сторонами склались неприязні стосунки та вирішити мирним шляхом це питання неможливо, тому позивачі наголошують, що вони мають право на користування житловою кімнатою, площею 17,6 кв.м., а іншими двома кімнатами мають користуватись відповідачі, залишаючи загальні місця користування у спільному користуванні сторін у справі.

23 грудня 2024 року ОСОБА_1 подав зустрічний позовний позов, пред`явлений до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на предмет визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, обґрунтовуючи це тим, що на підставі ордеру №386 від 24 лютого 1982 року, виданого виконавчим комітетом Самарської районної Ради народних депутатів міста Дніпропетровська, його бабуся — ОСОБА_8 була наймачем квартири АДРЕСА_1 , однак ІНФОРМАЦІЯ_1 вона померла та на день її смерті у спірній квартирі були дійсно зареєстровані сім осіб. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із неповнолітнім сином ОСОБА_11 не проживають у даній квартирі та фактично є відсутніми. Зокрема, ОСОБА_2 з 2001 року фактично проживає за адресою: АДРЕСА_4 . Водночас, ОСОБА_3 , як він сам зазначив у первісному позові, вже тривалий час проживає за адресою: АДРЕСА_3 . При цьому, його син від попереднього шлюбу — ОСОБА_2 , фактично проживав разом зі своєю матір`ю та старшим братом за адресою: АДРЕСА_5 , а у 2022 році разом із матір`ю виїхав до Туреччини. Тобто, відповідачі за зустрічним позовом зареєстровані у спірній квартирі, однак в ній фактично тривалий час не проживають, не сплачують квартирну плату та комунальні платежі, не приймають участі у поточних ремонтах житла та особистих речей в квартирі не мають. Оскільки відповідачі за зустрічним позовом відсутні за місцем реєстрації понад один рік без поважної причини, не беруть участі в утриманні житла та не сплачують комунальні платежі, зустрічний позивач вважає, що дані особи втратили право користування цим житловим приміщенням у спірній квартирі. Просить суд визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням (квартирою) за спірною адресою.

Рішенням Самарського районного суду м.Дніпра від 07 липня 2025 року позовну заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , третя особа КП «Жилсервіс-5» ДМР про вселення та визначення порядку користування квартирою - задоволено.

Вселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в квартиру АДРЕСА_1 .

Визначено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 таким чином: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з неповнолітнім сином ОСОБА_2 виділено в користування житлову кімнату площею 17,6 кв.м; ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та малолітньому ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - житлову кімнату площею 13,5 кв.м та житлову кімнату площею 12,6 кв.м з двома лоджіями; допоміжні приміщення, а саме: коридор площею 11,6 кв.м, кухню площею 7,7 кв.м, ванну кімнату площею 2,6 кв.м, вбиральню площею 1,3 кв.м. залишено в спільному користуванні.

Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору в розмірі 2422,40 грн.

В задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовлено (а.с.109-117).

Рішення суду мотивовано тим, що позивачами за первісним позовом в достатній мірі доведено неможливість тривалого непроживання їх у спірній квартирі з поважних причин, тоді як відповідачами за первісним позовом не спростовано факту, що саме вони не допускали позивачів до спірної квартири, внаслідок чого останні не мали можливості повноцінно користуватись квартирою як житловим приміщенням, тому, в силу ст. 58,61,63,64 ЖК України, первісні позивачі мають право на користування спірної квартирою та право на вселення до неї з визначенням порядку користування за положеннями ст. 816 ЦК України та ст. 47 ЖК України, а підстав для визнання їх такими, що втратили право користування, в силу ст. 71,72 ЖК України, судом не встановлено.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_12 у серпні 2025 року подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_11 , та задовольнити його зустрічні позовні вимоги повністю, посилаючись на те, що позивач за первісним позовом ОСОБА_3 особисто стверджує, що тривалий час постійно проживає за іншою адресою по АДРЕСА_3 , де йому належить частка у домоволодінні, що є підставою вважати його втратившим право користування у спірному житловому приміщенні. Разом із цим позивач ОСОБА_2 , перебуваючи більше 20 років у цивільному шлюбі, фактично проживає за адресою АДРЕСА_6 , що теж свідчить про наявність у нього іншого житла. На думку скаржника, судом не враховано, що відповідачі за зустрічним позовом не є тими особами, які тимчасово вибули з житла та за якими, в силу ст. 9,72,78 ЖК України, зберігається право користування житловим приміщенням протягом шести місяців чи більшого строку. Крім того ними втрачено зв`язок зі спірним житлом саме через їх волевиявлення, що є підставою для відмови у задоволенні їх позову та задоволенні зустрічних позовних вимог.

Крім того скаржник наголосив, що матеріали справи не містять відомостей про залучення до участі у справі органу опіки та піклування, адже спір стосується житлових прав неповнолітніх дітей, що не порушенням процесуального характеру. Також судом першої інстанції, на думку скаржника, не взято до уваги, що позивач за первісним позовом ОСОБА_3 у березні 2024 року подав до Самарського районного суду м. Дніпропетровська позов на предмет розірвання шлюбу із дружиною ОСОБА_13 , де зазначив, що з листопада 2014 року вони проживають окремо, а 02 квітня 2024 року їх шлюб рішенням суду було розірвано (а.с.120-124).

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2025 року цивільну справу №206/5811/24 повернуто до суду першої інстанції для належного виправлення описки у вигляді незазначення по тексту рішення та в його резолютивній частині неповнолітнього ОСОБА_2 та третю особу, яка була залучена протокольною ухвалою від 17 березня 2025 року (а.с.131).

Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпра від 19 вересня 2025 року виправлено описку в рішенні Самарського районного суду міста Дніпра від 07 липня 2025 року по цивільній справі №206/5811/24 по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 та ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , треті особи — КП «Жилсервіс-5» ДМР та Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради про вселення та визначення порядку користування квартирою та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В описовій та резолютивній частинах рішення Самарського районного суду міста Дніпра від 07 липня 2025 року зазначити учасників справи неповнолітнього ОСОБА_2 та третю особу - Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради (а.с.134,135).

Учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористались та відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не подавали, але, в силу ч.3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву не перешкоджає перегляду судового рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_14 згідно ордера №386 від 24 лютого 1982 року, виданого згідно списку, затвердженого міськвиконкомом ради народних депутатів м. Дніпропетровська 18 лютого 1982 року, на сім`ю з 4 осіб було надано 3-кімнатну квартиру житловою площею 43,73 кв.м. АДРЕСА_1 . Сім`я згідно ордера складалася з 4 осіб:

1. ОСОБА_15 ;

2.Чоловіка – ОСОБА_2 ;

3.Дочки – ОСОБА_9 ;

4.Сина – ОСОБА_3 (а.с. 7).

В квартирі за адресою: АДРЕСА_7 зареєстровані 7 осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР від 02 грудня 2021 року № 14/5-18633 (а.с. 8).

Досліджуючи письмові докази у справі, суд першої інстанції вважав, що неналежними та недопустимими доказами надані ОСОБА_1 письмові пояснення ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , відповідно до яких з 2001 року в квартирі АДРЕСА_1 проживає родина ОСОБА_18 , а інших осіб, які постійно проживали або проживають у цій квартирі вони не бачили, оскільки зазначені особи не були допитані судом та не попереджалися про кримінальну відповідальність за дачу суду завідомо неправдивих показань. Окрім цього, підписи вказаних осіб не засвідчені в установленому законом порядку, що позбавляє суд можливості переконатися у їх справжності.

Крім цього суд першої інстанції вважав, що відповідачами за первісним позовом не спростовано того факту, що саме вони не допускали позивачів за первісним позовом до спірної квартири. Також відповідачами за первісним позовом не надано доказів неповажності причин не проживання відповідачів за спірною адресою.

Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції вважав встановленим, що позивачем за зустрічним позовом, в порушення вимог ч.1 ст.81 ЦПК України, не доведено факт непроживання відповідачів без поважної причини понад 6 місяців, тоді як можливість проживання цих осіб у спірній квартирі житловою площею 43,73 кв. м була встановлена ще у 1982 року та не втрачена ними, що є підставою для застосування положень ст. 816 ЦК України та ст. 47 ЖК України, тоді як підстави для застосування положень ст. 71,72 ЖК України зустрічним позивачем не доведені.

Із зазначеними встановленими фактичними обставинами справи та висновками суду першої інстанції колегія суддів повністю погоджується, з наступних підстав.

За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Переглядаючи справу, колегія суддів апеляційної інстанції відзначає, що суд першої інстанції, установивши, що позивачі за первісним позовом ОСОБА_11 були зареєстровані у спірній квартирі з 1982, 1999 років, а неповнолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за фактом народження, тобто з 2020 року, за місцем реєстрації свого батька ОСОБА_3 , що узгоджується з відомостями Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР (а.с.8), а з ОСОБА_2 , як чоловіком основного наймача ОСОБА_14 , яка померла у 2021 році та не втрачала зв`язок із житловим приміщенням у спірній квартирі, договір найму не розривався, що не спростовано відповідачами за первісним позовом, в тому числі і скаржником, дійшов цілком правомірного висновку щодо наявності у Бороніних права користування спірним житловим приміщенням у спірній квартирі.

Доводи скаржника про те, що ОСОБА_11 тривалий час не проживають за спірною адресою з власної волі, виїхали до іншого житла та втратили зв`язок з житловим приміщенням у спірній квартирі, колегія суддів відхиляє, адже належних та допустимих доказів цьому скаржником не надавалось як суду першої інстанції, так і при розгляді його апеляційної скарги.

Разом з цим належить наголосити і на тому, що за положеннями ст. 29 ЦК України, фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Колегія суддів відзначає, що в контексті статті 29 ЦК України, місце постійного проживання малолітньої дитини пов`язане із місцем постійного проживання одного з батьків, у даному випадку, за зареєстрованим місцем проживання батька неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 — ОСОБА_3 , який зареєстрований за спірною адресою з 01 лютого 1999 року по теперішній час.

Крім цього належить відзначити, що доводи скаржника про існування іншого житла у первісного позивача ОСОБА_2 - батька ОСОБА_3 та дідуся неповнолітнього ОСОБА_2 , за адресою АДРЕСА_3 , колегія суддів також відхиляє, оскільки, як правомірно встановлено судом першої інстанції, така частка у розмірі 1/12 домоволодіння у власності цього позивача за первісним позовом є незначною та можливість виділення її в натурі за для фактичного встановлення іншого місця проживання у нього відсутня.

Колегія суддів наголошує, що скаржником також не доведено жодним доказом вибуття та фактичне проживання позивачів за первісним позовом за іншими адресами, щоб надавало можливість встановити їх вибуття з власної волі та втрату ними права користування у спірному майні, враховуючи і відсутність спростування скаржником тверджень про неможливість ОСОБА_11 потрапити до спірного майна та користуватись житлом з вини зустрічних позивачів.

Разом з цим колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника щодо неврахування судом першої інстанції наданих письмових пояснень свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , оскільки, як вірно зазначив суд першої інстанції, ці особи не були допитані судом в якості свідків з приведенням їх до присяги та попередженням про кримінальну відповідальність за подання недостовірних показів, щоб мало оцінюватись судом в рамках правового поля, а відповідного клопотання скаржником не заявлялось.

Колегія суддів також не бере до уваги доводи скаржника щодо незалучення до участі у справі органу опіки та піклування, оскільки такі доводи спростовуються матеріалами справи.

У постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20) зазначено, що «у справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Оскільки при відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк, цей строк може бути продовжений за заявою відсутнього та з поважних причин лише у передбачених випадках, тому звернення із заявою про продовження такого строку, а також доведення наявності підстав для продовження такого строку, є правом відповідної особи».

У постанові Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зроблено висновок, що: «відповідно до частини другої статті 107 ЖК України, у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. При цьому факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України). Звертаючись до суду з цим позовом, позивач, посилаючись на те, що відповідач вибув на інше постійне місце проживання, просив визнати відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням за статтею 107 ЖК України. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15 (провадження № 61-25867св18) зроблено висновок, що «основною умовою втрати права користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 107 ЖК України, є наявність у наймача або члена його сім`ї іншого постійного місця проживання. При цьому слід встановити таке місце проживання із зазначенням його адреси та дослідити належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд до іншого населеного пункту, укладення трудового договору на невизначений строк тощо)».

У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) вказано, що «у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення».

Колегія суддів відзначає, що скаржником не доведено, ані в порядку ст. 71,72, ані ст. 107 Житлового кодексу України, втрати відповідачами за зустрічним позовом права користування спірною квартирою, які досі зареєстровані за спірною адресою та мають право користування у ній житловим приміщенням, а підтвердження щодо їх вибуття до іншого місця проживання як постійного скаржником надано не було як суду першої інстанції, так і при розгляді його апеляційної скарги.

Також колегія суддів, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, наголошує і на тому, що, визначивши порядок користування спірною квартирою, як постійним житлом позивачів та відповідачів, у зазначений в судовому рішенні спосіб, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про надання у користування позивачам Бороніним кімнату площею 17,6 кв.м, позивачам за зустрічним позовом - кімнати площами 13,5 кв.м та 12,6 кв.м, залишивши у спільному користуванні допоміжні приміщення, як місця загального користування у спірній квартирі, у спільному користуванні сім`ї позивачів та сім`ї відповідачів, що скаржником не спростовано шляхом запропонування свого варіанту виділу житлових приміщень для користування кожній сім`ї.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення первісних позовних вимог та відмову у задоволенні зустрічних позовних. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистого тлумачення норм матеріального права, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для скаржника, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Скаржник не скористався наданими їй правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення – не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 — залишити без задоволення.

Рішення Самарського районного суду м.Дніпра від 07 липня 2025 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “26” травня 2026 року.

Повний текст постанови складено “03” червня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

Т.П. Красвітна