Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №395/2041/25 — Кропивницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

іменем України

26 травня 2026 року м. Кропивницький

справа № 395/2041/25

провадження № 22-ц/4809/1012/26

Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Чельник О.І. (головуючий, суддя-доповідач), Карпенка О.Л., Мурашка С.І.,

за участю секретаря судового засідання Антошиної А.В.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 21 січня 2026 року у складі судді Забуранного Р.А.,

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Новомиргородського районного суду Кіровоградської області з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, в якій просила усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 належним їй на праві приватної власності будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування вказаним житловим будинком, та виселити його з цього житлового будинку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачка вказала, що вона є єдиним власником будинку АДРЕСА_1 . У належному їй домоволодінні також проживає її колишній чоловік - ОСОБА_2 . Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 23.04.2024 у справі 395/578/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який було зареєстровано 12.05.2016 Новомиргородським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Новоукраїнському районі Кіровоградської області, актовий запис №25, було розірвано. Від цього шлюбу сторони не мають спільних дітей.

03.03.2025 вона зняла відповідача з реєстрації місця проживання, але відповідач не покидає місця проживання та постійно вчиняє дії, які перешкоджають їй безперешкодно та без домашнього насильства користуватися своїм власним житлом. Тому вважала за необхідне усунути перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності будинком та виселити ОСОБА_2 з вказаного житлового будинку.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 21.01.2026 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення задоволено. Зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 належним їй на праві приватної власності будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком, та виселено ОСОБА_2 із спірного житлового будинку.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просив вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Вказував, що він не може погодитися з позовними вимогами, оскільки ці вимоги є безпідставними та не відповідають чинному законодавству. Цей будинок був його особистою власністю і позивачка шляхом обману спонукала його подарувати будинок їй. Іншого житла він не має та змушений винаймати квартиру.

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жеребенко О.В., подала до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просила рішення районного суду залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення. Вказувала, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити.

Представник позивача адвокат Жеребенко О.В. заперечила проти задоволення апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази по справі, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами по справі, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є єдиним власником будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за реєстраційним №989003035238 від 06.06.2020 (а.с.14).

У належному їй домоволодінні також проживає її колишній чоловік - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 23.04.2024 у справі 395/578/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 12.05.2016 Новомиргородським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Новоукраїнському районі Кіровоградської області, актовий запис №25, було розірвано (а.с.15-16).

Від цього шлюбу сторони не мають спільних дітей.

Тривалий час відповідач вчиняв відносно позивача за місцем проживання домашнє насильство, періодично вживаючи алкогольні напої вчиняє умисні дії психологічного характеру, що проявляються у висловлюванні нецензурною лайкою, приниження позивача, намагання вчинити бійку, погрожував фізичною розправою, внаслідок чого ОСОБА_1 постійно завдається шкода психологічному та фізичному здоров`ю.

Вказані обставини підтверджуються постановами Новомиргородського районного суду Кіровоградської області у справах №395/465/24 від 28.03.2024, №395/535/24 від 04.04.2024, №395/105724 від 27.06.2024, №395/1018/25 від 23.01.2025, №395/486/25 від 20.03.2025, №395/1018/25 від 22.05.2025 (а.с.71-75), якими ОСОБА_2 було визнано винуватим у вчиненні адміністративних правопорушень, пов`язаних з домашнім насильством відносно колишньої дружини ОСОБА_1 , що відповідачем у ході судового розгляду у адміністративних справах не заперечувалося.

Зазначені вище докази притягнення відповідача до адміністративної відповідальності виявились безрезультатними. Відповідач продовжував вчиняти дії, пов`язані з психологічним тиском. Умови сумісного з відповідачем проживання стали нестерпними для позивачки, яка вказувала, що не має змоги почуватися у безпеці у власному домоволодінні.

03.03.2025 позивачка зняла відповідача з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , але відповідач не покинув місця проживання та продовжив вчиняти дії, які перешкоджають позивачці безперешкодно користуватися своїм власним житлом.

Вироком Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 02.10.2025 ОСОБА_2 визнано винуватим у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст.126-1 КК України, а саме вчинення домашнього насильства відносно позивача ОСОБА_1 та призначено покарання у вигляді 1 року обмеження волі. На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_2 від відбування покарання з випробуванням із встановлення іспитового строку терміном 1 рік. Застосовано до відповідача обмежувальний захід у вигляді направлення для проходження програми для кривдників у порядку п.5 ч.1 ст.91-1 КК України на строк 3 місяці. У судовому засіданні по кримінальному провадженню №1-кп/395/59/2025 обвинувачений ОСОБА_2 свою вину у вчиненні злочину, передбаченому ст.126-1 КК України, визнав повністю і щиро розкаявся (а.с.76-77).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою доведено те, що вона є власником будинку і що діями відповідача порушується її право власності, складовими якого є право користування та володіння, а відтак порушене право підлягає судовому захисту у порядку, визначеному статтею 391 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з частинами першою-другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті 321 ЦК України реалізовано конституційний принцип непорушності права власності, визначений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ст.109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Відповідно до ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Статтею 157 ЖК України передбачено, що членів сім`ї власника будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення проводиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

У частині четвертій статті 156 ЖК України зазначено, що до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, відповідно до якої до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до ч.1 ст.116 ЖК України у разі, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття та також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК.

При вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів.

Тобто, закон встановлює конкретні умови виселення таких осіб. Водночас, протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір`ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку.

Крім того, з аналізу положень ст.157, ч.1 ст.116 ЖК України встановлено, що виселення члена сім`ї, при систематичному порушенні правил співжиття, можливе за умови, що заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Отже, особи, які були вселені до спірного житла, як члени сім`ї співвласника такого житла, згідно статті 157 ЖК України можуть бути виселені лише з підстав передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. Суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 445/399/20 від 19.01.2022, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 161/16344/20 від 01.06.2022.

При розгляді позову про виселення, обґрунтованого неодноразовими випадками вчинення щодо позивача домашнього насильства, що стало наслідком притягнення відповідача до відповідальності (адміністративної, кримінальної, застосування обмежувального припису), судам слід давати ретельну та об`єктивну оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів сторін.

Стаття 116 ЖК України загалом є ефективним засобом захисту скарги заявниці у цій справі. З погляду Конвенції, національні суди, зіткнувшись із твердженнями заявниці про те, що відповідач періодично піддавався спалахам люті під час домашніх сварок, були зобов`язані в контексті провадження про виселення, ініційованого відповідно до зазначеного вище положення, оцінити достовірність її заяв та ризик майбутнього насильства у разі, якщо сторони продовжуватимуть жити під одним дахом (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 161/16344/20 від 01.06.2022).

Судом встановлено, що позивачка неодноразово зверталась до правоохоронних органів з приводу неправомірної поведінки відповідача відносно неї, за наслідками розгляду яких встановлено вчинення відповідачем домашнього насильства відносно позивача.

Досліджені судом докази свідчать про систематичне порушення правил співжиття відповідачем та не результативність застосованих стосовно нього заходів впливу.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що відповідач добровільно звільнити її будинок не бажає, крім того влаштовує сварки, ображає, робить її життя нестерпним, що підтверджується дослідженими судом доказами у справі. Відповідачем не надано суду доказів на спростування доводів позивачки про вчинення перешкод їй в користуванні будинком, а відтак суд, зважаючи на предмет та підставу позову, вважає доведеним наявність перешкод у користуванні вищевказаним будинком та дійшов висновку про те, що у відповідності до вимог ст. 391 ЦК України позивач має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження будинком шляхом виселення відповідача.

Судом враховано, що на даний момент позивачка фактично позбавлена можливості вільно користуватися та розпоряджатися власним майном.

Враховуючи викладене, дослідивши письмові докази по справі, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, повно, всебічно і об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оскільки позовні вимоги спрямовані на захист порушеного права позивача, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Враховуючи зазначені вище обставини колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що обраний позивачем спосіб захисту - усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення - може бути належним способом захисту, оскільки він спрямований на забезпечення реалізації права власника на користування належним його майном.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, та зводяться до того, що договір дарування будинку був укладений шляхом введення відповідача в оману. Однак доказів звернення до суду задля визнання недійсним договору дарування спірного будинку, укладеному сторонами, суду надано не було.

Відповідно до ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного вище колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому на підставі статті 375 ЦПК України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 21 січня 2026 року - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 02 червня 2026 року.

Головуючий суддя О.І. Чельник

Судді О.Л. Карпенко

С.І. Мурашко