Постанова від 24 травня 2026 р. у справі №344/20015/19 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/20015/19

Провадження № 22-ц/4808/972/26

Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Пнівчук О.В. Томин О.О.,

секретаря Панасюк В.О.,

з участю представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до АТ «Укртрансгаз» про визнання незаконним наказу про звільнення з роботи, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 04 березня 2026 року під головуванням судді Бородовського С.О. у м. Івано-Франківську,

в с т а н о в и в:

В листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до АТ «Укртрансгаз» про визнання незаконним наказу про звільнення з роботи, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що її 11.10.2019 звільнено з посади інженера категорії відділу обліку надання послуг із транспортування газу філії «Управління магістральних газопроводів «Прикарпаттрансгаз» у зв`язку зі скороченням посади у відповідності до п. 1 ст. 40 КЗпП України про що відповідачем видано наказ № 302-к від 11.10.2019.

Своє звільнення з посади вважає незаконним та таким, що проведено з порушенням вимог діючого трудового законодавства та за обставин невжиття заходів щодо її працевлаштування. Як зазначено у наказі № 302-к від 11.10.2019, однією з підстав її звільнення є наказ філії УМГ «Прикарпаттрансгаз» від 02.05.2019 № 118 «Про скорочення посади». Слід зазначити, що на виконання зазначеного наказу її, 11.05.2019 вже попереджали про наступне вивільнення із займаної посади за п. 1 ст. 40 КЗпП України з наміченою датою звільнення 02.08.2019. Однак, таке звільнення відповідачем не було проведено у зв`язку із відмовою профспілкового комітету первинної профспілкової організації апарату управління магістральних газопроводів «Прикарпаттрансгаз» у наданні згоди на розірвання трудового договору із зазначених підстав. Підставою для відмови у наданні згоди на її звільнення були порушення вимог ст. 22, 45 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», недотримання роботодавцем вимог ст. 49-2, 49-4 КЗпП України. Повна мотивація та обґрунтування відмови профспілкового комітету чітко викладені у протоколі від 05.08.2019 за № П-11-1.

Продовжуючи свій намір на її звільнення iз займаної посади, адміністрація відповідача повторно 08.08.2019 вручила їй нове повідомлення про наступне її звільнення після закінчення двомісячного терміну з дня попередження. 26.08.2019 року роботодавець надав пропозиції з працевлаштування, жодна з яких не відповідає її професії та кваліфікації, а також така робота пропонувалась в іншій місцевості, що не відповідає її можливостям, оскільки в неї є малолітній син.

Щодо неможливості прийняти дані пропозиції, вона заявила при ознайомленні з переліком пропонованих посад. Попри це роботодавець після повторного попередження і до дня її звільнення, мав у штатному розписі наявні вакантні посади, які за своїм характером підходили для працевлаштування їй, однак, таких їй не пропонувалось. Таким чином відповідач не виконав зазначену норму закону, оскільки одночасно з попередженням про звільнення від 11.05.2019 їй не було запропоновано всі наявні вакантні посади на підприємстві про що свідчать, зокрема, повідомлення та попередження, надані відповідачем після зазначеної вище дати, якими пропонувалися кожного разу різні вакантні посади. Прохання позивача надати повний перелік вакантних посад на підприємстві станом на 11.05.2019 залишилися без належного реагування.

Просила суд визнати незаконним та скасувати наказ №302-К від 11.10.2019 про звільнення позивача та поновити позивача на роботі в філії «Управління магістральних газопроводів «Прикарпаттрансгаз» на посаді інженера 1 категорії відділу обліку надання послуг із транспортування газу та стягнути з відповідача 341 948,13 гривень середнього заробітку за час вимушено прогулу.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 04 березня 2026 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 .

У апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.

Зазначає, що з висновками суду першої інстанції апелянт не погоджується, судом неповного з`ясовано фактичні обставини звільнення працівника, поверхнево розглянуто справу та необґрунтовано відмовлено у витребуванні доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Справа у провадженні суду перебувала досить тривалий час, що є порушенням права на справедливий та своєчасний розгляд трудового спору. В рішенні суду не наведено оцінки істотним доводам сторони позивача та не має чіткої та послідовної мотивувальної частини рішення суду.

Вказує, суд першої інстанції невмотивовано відмовив у витребуванні інформації щодо наявності штатних посад у відповідача на час попередження та звільнення ОСОБА_1 з посади, хоча таке клопотання було заявлене стороною позивача і подане до суду 13.07.2021. Тобто, суд перешкодив позивачу в реалізації процесуальних прав та не сприяв в отриманні належних і допустимих доказів, які б мали підтвердити відповідні обставини та знаходилися у відповідача.

Відповідач неодноразово відмовляв представнику позивача у наданні інформації, яка була необхідна для правильного вирішення спору, суд у відповідному клопотанні про витребування інформації у відповідача теж відмовив, постановивши оскаржуване рішення при неповно з`ясованих обставинах.

Позивачка стверджувала, що її звільнення відбулось без законних на те підстав і є вираженою формою порушення її трудових прав шляхом упередженого та безпідставного розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця. Формально виконуючи вимоги КЗпП України, щодо пропозиції вакантних посад, роботодавець здійснював вибіркове пропонування посад для працевлаштування, які виокремлював із загального переліку з таким розрахунком, щоб вони не підходили для працевлаштування, а не усіх наявних.

Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. У першу чергу пропонується робота за відповідною спеціальністю, а якщо такої роботи немає, інша робота, яку працівник може виконувати з урахуванням стану здоров`я. З такою пропозицією роботодавець повинен звертатися до працівника не лише при попередженні про наступне звільнення, але й протягом усього строку попередження, якщо на підприємстві з`являються нові вакансії.

Одночасно з цим повинно бути вирішене питання про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи. Згідно наявної в матеріалах справи довідки про середньомісячну заробітну плату ОСОБА_1 її середньоденний заробіток становив 782,49 грн.

Суду першої інстанції наданий розрахунок суми заробітку, що підлягав до стягнення, виходячи з періоду вимушеного прогулу, який у позивачки розпочався з дати звільнення, а саме з 12.10.2019 і тривав на час призначення справи до розгляду, а саме по 14.07.2021 рік , що становить суму в розмірі 341 948,13 грн.

Відтак, апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову та поновлення ОСОБА_1 на роботі з стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким позов задовольнити.

Представник АТ «Укртрансгаз» Мотлях О.О. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що твердження апелянта про те що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач у межах своїх господарських та організаційно-управлінських повноважень ухвалив рішення про ліквідацію Філії «УМГ «Прикарпаттрансгаз», що підтверджується належними та допустимими доказами у справі.

Непогодження працівника із рішенням про визначення структури підприємства, установи, зміну в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників вважається неналежним способом захисту і працівник не може ставити під сумнів таке рішення.

Висновок суду першої інстанції про наявність дійсної та передбаченої законом підстави для звільнення є правомірним та відповідає усталеній судовій практиці, що суди не наділені повноваженнями оцінювати управлінські рішення роботодавця щодо ліквідації структурних підрозділів, що узгоджується в висновками Верховного Суду у своїх постановах.

Позивачка безпідставно ставить під сумнів висновок суду про те, що вона відмовилася від запропонованої посади.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду відмова працівника від запропонованої роботи позбавляє його права посилатися на незаконність звільнення, якщо інші вимоги процедури дотримано. Суд першої інстанції обґрунтовано врахував ці обставини та дійшов логічного й законного висновку про законність звільнення позивача і як наслідок правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог.

Заявлені апелянтом твердження про поверхневий розгляд справи та неповне з`ясування фактичних обставин є оціночними, загальними та не підтверджуються конкретними порушеннями.

Апелянт фактично підміняє апеляційне оскарження незгодою з правовою оцінкою доказів, що саме по собі не є підставою для скасування рішення суду.

Щодо клопотання про витребування доказів то позивачка, не довела: які саме конкретні фактичні обставини залишилися невстановленими судом; у чому полягає неможливість самостійного подання відповідних доказів; яким чином не витребувані докази могли б вплинути на висновки суду або змінити правову оцінку встановлених обставин справи.

Суд першої інстанції діяв у межах наданих йому процесуальних повноважень, правильно застосував положення ЦПК України та обґрунтовано відмовив у витребуванні доказів, які не мали значення для правильного вирішення справи. Доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та не дають підстав для скасування або зміни судового рішення.

Посилання апелянта на тривалість розгляду справи не може бути самостійною чи додатковою підставою для скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Незгода апелянта з мотивами рішення не свідчить про їх відсутність або незаконність.

Звільнення позивачки у межах реалізації кадрових і організаційних заходів, пов`язаних із подальшою ліквідацією Філії «УМГ «Прикарпаттранс газ» АТ «Укртрансгаз». Зазначена філія перебувала у стадії поетапного припинення діяльності, що унеможливлювало довгострокове збереження робочих місць та створення нових вакансій.

Позивачка аргументуючи незаконність звільнення стверджує, що роботодавець надавав пропозиції по працевлаштуванню в іншій місцевості, що не відповідає можливостям позивачки, оскільки в неї на вихованні є малолітній син.

Однак, роботодавець не мав фактичної можливості запропонувати позивачці будь-яку іншу роботу за місцем знаходження філії «УМГ «Прикарпаттрансгаз» враховуючи, що така перебувала у процедурі ліквідації, а тому аргументи позивачки не заслуговують на увагу.

Просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представник ОСОБА_1 адвокат Тинів І.Д., апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній.

Представник АТ «Укртрансгаз» Мотлях О.О., який приймав участь у справі в режимі відеоконференції, вимоги апеляційної скарги заперечив, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

ОСОБА_1 в засідання апеляційного суду не з`явилася, хоча була належним чином повідомлена про день, час і місце слухання справи.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за її відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, враховуючи таке.

Встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з філією відповідача, яку згодом було ліквідовано. Позивачку 11.10.2019 звільнено з посади інженера категорії відділу обліку надання послуг із транспортування газу філії «Управління магістральних газопроводів «Прикарпаттрансгаз» у зв`язку зі скороченням посади за п. 1 ст. 40 КЗпП України, про що відповідачем видано наказ № 302-к від 11.10.2019 року.

У наказі № 302-к від 11.10.2019 однією з підстав звільнення вказано наказ філії УМГ «Прикарпаттрансгаз» від 02.05.2019 року № 118 «Про скорочення посади».

Перед звільненням позивачці ОСОБА_1 08.08.2019 вручено повідомлення про наступне звільнення після закінчення двомісячного терміну з дня попередження.

Ha підставі наказу АТ «Укртрансгаз» від 12.04.2020 № 248 «Про затвердження змін до штатних розписів» проведено заходи зі звільнення працівників у філії «УМГ «Прикарпаттрансгаз», зокрема інженера І категорії відділу обліку надання послуг із транспортування газу ОСОБА_1 . Зазначені заходи з вивільнення працівників в філії УМГ «Прикарпаттрансгаз» були проведені у послідовності передбаченій наказом від 02.05.2020 № 118 та з дотриманням норм чинного законодавства.

ОСОБА_1 11.05.2019 письмово попереджено про майбутнє звільнення із займаної посади відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, а 16.07.2019 запропоновано переведення на вакантну посаду методиста кабінету навчального Навчально-оздоровчого центру.

Від ОСОБА_1 19.07.2019 отримано відмову від запропонованої вакансії.

Голова первинної профспілкової організації апарату філії «УМГ «Прикарпаттрансгаз» 07.08.2019 листом повідомив відповідача про відмову у наданні згоди на звільнення із займаної посади ОСОБА_2

ОСОБА_3 08.08.2019 повторно письмово попереджено про майбутнє звільнення iз займаної посади відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України тa запропоновано перелік вакантних посад АТ «Укртрансгаз», згоди на переведення на які не отримано.

Позивачка 26.08.2019 ознайомилася із переліком вакантних посад АТ «Укртрансгаз» (станом на 21.08.2020) та відмовилася від переведення.

Позивачка 27.08.2019 ознайомилася iз переліком вакантних посад АТ «Укртрансгаз» (станом на 27.08.2020) та знову відмовилася від переведення.

ОСОБА_3 04.09.2019 ознайомилася із переліком вакантних посад АТ «Укртрансгаз» та вкотре відмовилася від переведення.

Позивачка 24.09.2019 ознайомилася із переліком вакантних посад АТ «Укртрансгаз» (станом на 23.09.2020) від переведення відмовилася.

На адресу відповідача 10.10.2019 від голови первинної профспілкової організації апарату філії «УМГ «Прикарпаттрансгаз» направлено витяг з протоколу засідання №14 від 07.10.2019 про надання згоди на розірвання трудового договору з ОСОБА_1 зa п. 1 ст.40 КЗпП України у зв`язку iз скороченням штату (а.с.48, 46-47).

Виконуючим обов`язки директора філії «УМГ «Прикарпаттрансгаз» ОСОБА_4 11.10.2019 видано наказ № 302-к про звільнення ОСОБА_1 (а.с. 5).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням на підставі пункту першого частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення (див. постанови Верховного Суду від 03 грудня 2025 року в справі № 500/4447/19, від 15 жовтня 2025 року в справі № 761/37904/15-ц та ін.).

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі № 800/538/17.

Відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 частини першої статті 40 і пунктами 2 і 3 частини першої статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що докази і аргументи позивачки не вказують на підстави для задоволення її позову.

З такими висновками суду погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Необґрунтованими є доводи апелянта, що суд неповно з`ясував фактичні обставини звільнення працівника, поверхнево розглянуто справу та необґрунтовано відмовлено у витребуванні доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні відповідно до норм трудового права, які регулюють спірні правовідносини зазначив, що звільнення з передбаченої п. 1 ч. 1 та ч. 2 ст. 40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. При цьому, правом власника або уповноваженого ним органу є визначення чисельності працівників і штатний розпис, яке закріплено у ст. 64 ГК України, згідно з якою підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Таким чином, право на ліквідацію філії та скорочення посад і звільнення працівників, що є підставою для розірвання трудового договору з позивачкою, належить виключно відповідачу.

Верховним Судом України при розгляді цивільної справи № 6-401цcl5 від 01 квітня 2015 року висловлено правову позицію, що власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

В позовній заяві позивачкою вказано, що вона відмовилась від роботи в іншій місцевості, підрозділах і філіях відповідача через виховання нею малолітньої дитини.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду у практиці вирішення приватно-правових спорів підлягає застосуванню доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), в основі цієї доктрини знаходиться засада добросовісності як одна із складових верховенства права.

Відповідачем спростовано наявність вакантних посад, про які позивачку не було повідомлено.

Доводи про те, що суд перешкодив позивачу в реалізації процесуальних прав та не сприяв в отриманні належних і допустимих доказів, які б мали підтвердити відповідні обставини та знаходилися у відповідача є необґрунтованими.

Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В ч. 2 ст. 13 ЦПК України вказано, що збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Отже, суд не збирає доказів на обґрунтування правових позицій сторін. Вказаний обов?язок покладено безпосередньо на сторін. Правові наслідки невиконання зазначеного обов?язку або його неналежного виконання покладено безпосередньо на відповідну сторону спору.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 04 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову складено 03 червня 2026 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: О.В. Пнівчук О.О. Томин