Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №120/6314/23 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року

м. Київ

справа № 120/6314/23

адміністративне провадження № К/990/43343/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Мацедонської В.Е.,

суддів: Жука А.В., Смоковича М.І.,

за участю:

секретаря судового засідання - Рейтаровської О.С.

представника позивачки - Никитюка О.І.,

представника відповідача - Браславця Я.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу адвоката Никитюка Олександра Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_1

на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року (головуючий суддя - Віятик Н.В.)

та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року (головуючий суддя - Залімський І. Г., судді: Мацький Є.М., Сушко О.О.)

у справі №120/6314/23

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Хмільницького міського голови, виконавчого комітету Хмільницької міської ради про визнання розпорядження протиправним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

УСТАНОВИВ:

І. Суть спору

У травні 2023 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) звернулась до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Хмільницького міського голови (далі - відповідач 1), виконавчого комітету Хмільницької міської ради (далі - відповідач 2), в якому просила:

- визнати неправомірним розпорядження Хмільницького міського голови №73-рк від 11 квітня 2023 року щодо звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику із 24 березня 2023 року;

- стягнути із виконавчого комітету Хмільницької міської ради Вінницької області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу та судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог позивачка вказує про те, що її мали звільнити на підставі частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у зв`язку із порушенням відповідачем 1 законодавства про працю, а не за пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України - у зв`язку із порушенням трудової дисципліни. Стверджує, що оскільки нею було подано заяву про звільнення з посади на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України з визначенням чіткої дати звільнення, то у останньої була відсутня необхідність у виході на роботу після подання такої заяви. При цьому, у відповідача 1 були відсутні підстави щодо звільнення позивачки у зв`язку із прогулом без поважних причин.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

ОСОБА_1 перебувала на посаді начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику, що підтверджується записами у трудовій книжці НОМЕР_1 .

19 липня 2022 року розпорядженням міського голови м. Хмільника Вінницької області №127-рк позивачку звільнено з посади відповідно до пункту 3 частини 1 статті 40 КЗпП України - за систематичне невиконання посадових обов`язків.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року у справі №120/6610/22 позивачку поновлено на посаді начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику (далі - ЦНАП у м. Хмільнику), на виконання якого відповідачем 1 видано розпорядження №199-рк від 04 листопада 2022 року про поновлення позивачки на посаді.

Розпорядженням міського голови м. Хмільника №201-рк від 07 листопада 2022 року позивачку звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі 120/10223/22 позивачку поновлено на посаді начальника відділу із забезпечення діяльності ЦНАП у м. Хмільнику з 08 листопада 2022 року.

23 березня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача 1 із заявою про звільнення її з посади на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, з 23 березня 2023 року.

24 березня 2024 року Хмільницьким міським головою видано розпорядження №52-рк про поновлення позивачки на посаді.

24 березня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача 1 із повторною заявою про звільнення її з посади на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України за власним бажанням.

Розпорядженням міського голови від 27 березня 2023 року №54-рк «Про розгляд заяви ОСОБА_1 » відмовлено у задоволенні заяви позивачки від 24 березня 2023 року щодо звільнення із займаної посади за власним бажанням згідно частини 3 статті 38 КЗпП України у зв`язку із необґрунтованістю вимог такої заяви.

Розпорядженням Хмільницького міського голови від 11 квітня 2023 року №73-рк ОСОБА_1 звільнено 11 квітня 2023 року з посади начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Позивачка не погоджуючись із вказаним розпорядженням Хмільницького міського голови від 11 квітня 2023 року №73-рк, звернулась з позовною заявою до суду.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що подана позивачем заява про звільнення та зазначена у ній підстава, передбачена частиною 3 статті 38 КЗпП України, є необґрунтованою та не підтвердженою належними доказами. Суди вказали, що при вирішенні спору про наявність підстав для розірвання трудового договору згідно з частиною 3 статті 38 КЗпП України визначальним є те, чи зазначав працівник у заяві про звільнення за власним бажанням саме про невиконання роботодавцем законодавства про працю або умов колективного чи трудового договору.

При цьому, суди, аналізуючи вказану позивачкою у заяві підставу звільнення з посади, вказали, що неможливо визначити наявність обставин, перелік яких встановлений у приписах вказаної статті, яка надає позивачу право на розірвання трудового договору з власної ініціативи. Разом з тим, не може бути підставою для визнання порушення роботодавцем законодавства про працю рішення у справах №120/4043/22, №120/6610/22, №120/6433/22 та №120/10223/22, оскільки порушення роботодавцем законодавства має існувати на момент звернення працівника із заявою, натомість за результатами розгляду зазначених справ, судом вже захищено та поновлено порушені права позивачки.

Водночас суди попередніх інстанцій зазначили, що наявними у матеріалах справи доказами та встановленими вище обставинами підтверджується прогул позивача (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин), а тому, суд дійшов висновку, що оскаржуване розпорядження від 11 квітня 2023 року №73-рк є правомірним.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

21 грудня 2023 року адвокат Никитюк Олександр Іванович, який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 березня 2026 року (у зв`язку з настанням обставин, які унеможливлюють участь судді Мартинюк Н.М. у цій справі) для розгляду справи № 120/6314/23 визначено колегію суддів у складі головуючого судді Мацедонської В.Е., суддів: Жука А.В., Смоковича М.І.

12 травня 2026 року представником відповідача 2 подано до суду письмові пояснення, в яких останній висловлює свою незгоду із вимогами касаційної скарги, вважає їх безпідставними та надуманими, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій законними та обґрунтованими.

У судовому засіданні представник позивачки підтримав подану касаційну скаргу, просив її задовольнити, скасувати рішення судів попередніх інстанцій, та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Обґрунтовуючи свою позицію, адвокат не заперечував щодо повідомлення позивачки про необхідність виходу її на роботу після чергового поновлення її на підставі рішення суду, починаючи з 04 квітня 2023 року. Водночас наголошував на необхідності звільнення ОСОБА_1 на підставі її заяви про звільнення за власним бажанням.

Представник відповідача 2 підтримав свою позицію, викладену у відзиві на касаційну скаргу, та наголосив про правомірність рішення щодо звільнення позивачки на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року, та ухвалити постанову, якою позовні вимоги позивачки задовольнити в повному обсязі.

Так скаржник посилається на пункт 3 частини 4 статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження, та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права, закріпленої у частині 3 статті 38 КЗпП України, у подібних правовідносинах, а саме: чи зобов`язаний працівник виходити на роботу після того, як роботодавець на заяву працівника про припинення трудового договору за частиною 3 статті 38 КЗпП України відмовив у видачі розпорядження (наказу) про звільнення останнього з роботи за цією підставою; та норми права, закріпленої у пункті 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, а саме: чи буде вважатися поважною причиною невиходу на роботу надання роботодавцю заяви про припинення трудового договору на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України.

В обґрунтування зазначено, що суди неправильно трактують норму частини 3 статті 38 КЗпП України, якою передбачено: "працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю …що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили".

Указує, що суд першої інстанції зробив невірну оцінку обставинам справи, що, у свою чергу, зумовило неправильне застосування норми матеріального права.

На переконання позивачки, оскільки за час її перебування на посаді роботодавець не виконував (порушував) відносно останньої законодавство про працю, то її мали б звільнити із займаної посади за власним бажанням згідно з частиною 3 статті 38 КЗпП України, із дати, яка зазначена в заяві. До цієї заяви позивачка додала копії рішень Вінницького окружного адміністративного суду, які набрали законної сили, та якими, на її думку, констатовано численні порушення прав останньої та скасовано незаконні розпорядження відповідача 1. Отже, позивачка при написанні заяви на припинення трудового договору дотрималася усіх вимог, передбачених частиною 3 статті 38 КЗпП України, зазначивши у поданій заяві про невиконання роботодавцем законодавства про працю щодо неї.

Крім того, ОСОБА_1 наголосила, що в розпорядженні про звільнення взагалі відсутні обставини, що слугують підставою для звільнення, що вказує на протиправність вказаного розпорядження.

Виконавчим комітетом Хмільницької міської ради подано відзив на касаційну скаргу, в якому останній, заперечуючи проти касаційної скарги, просить відмовити у її задоволенні, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року - залишити без змін.

У відзиві відповідач 2 вказує, що Верховним Судом неодноразово надавались висновки з питань звільнення працівників з роботи та припинення трудових відносин на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, зокрема у справах №520/16912/15-ц (постанова від 21 лютого 2020 року), №681/1223/20 (постанова від 18 серпня 2021 року), № 712/513/20 (постанова від 09 листопада 2021 року), № 334/8910/18 (постанова від 19 жовтня 2022 року).

Так виконавчий комітет Хмільницької міської ради звертає увагу на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 334/8910/18, у якій Суд виснував, що «Попередження особою роботодавця про припинення трудових відносин із зазначених ним підстав, що роботодавець порушує умови трудового договору та положення законодавства про працю, не є поважною причиною відсутності на роботі.».

Таким чином, з огляду на висновки Верховного Суду, на переконання відповідача 2 працівник зобов`язаний виходити на роботу після того, як роботодавець на заяву працівника про припинення трудового договору за частиною 3 статті 38 КЗпП України відмовив у видачі розпорядження (наказу) про звільнення останнього з роботи за цією підставою. Також вбачається, що причини невиходу на роботу виключно через надання роботодавцю заяви про припинення трудового договору на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України є не поважними та не створюють наслідків неможливості звільнення такого працівника за прогул.

VI. Релевантні джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування врегульовано Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07 червня 2001 року № 2493-III (далі - Закон № 2493-III; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Частиною 1 статті 2 Закону № 2493-III встановлено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Відповідно до статті 3 Закону № 2493-III посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються на місцевих виборах; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

Згідно з частиною 1 статті 20 Закону № 2493-III, крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", цим та іншими законами України, а також у разі:

- порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону;

- порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (стаття 5 цього Закону);

- виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов`язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону);

- досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).

Відповідно до статті 29 КЗпП України до початку роботи роботодавець зобов`язаний в узгоджений із працівником спосіб поінформувати працівника про:

1) місце роботи (інформація про роботодавця, у тому числі його місцезнаходження), трудову функцію, яку зобов`язаний виконувати працівник (посада та перелік посадових обов`язків), дату початку виконання роботи;

2) визначене робоче місце, забезпечення необхідними для роботи засобами;

3) права та обов`язки, умови праці;

4) наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров`я, а також про право на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору - під підпис;

5) правила внутрішнього трудового розпорядку або умови встановлення режиму роботи, тривалість робочого часу і відпочинку, а також про положення колективного договору (у разі його укладення);

6) проходження інструктажу з охорони праці, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони;

7) організацію професійного навчання працівників (якщо таке навчання передбачено);

8) тривалість щорічної відпустки, умови та розмір оплати праці;

9) процедуру та встановлені цим Кодексом строки попередження про припинення трудового договору, яких повинні дотримуватися працівник і роботодавець.

Ознайомлення працівників з наказами (розпорядженнями), повідомленнями, іншими документами роботодавця щодо їхніх прав та обов`язків допускається з використанням визначених у трудовому договорі засобів електронних комунікаційних мереж з накладенням удосконаленого електронного підпису або кваліфікованого електронного підпису. У трудовому договорі за згодою сторін можуть передбачатися альтернативні способи ознайомлення працівника, крім інформації, визначеної пунктом 4 частини першої цієї статті, що доводиться до відома працівників у порядку, встановленому цією статтею.

Відповідно до статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема: угода сторін; розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно із частиною першою статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили (частина третя статті 40).

Поряд з цим, згідно з пунктом 4 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках, зокрема: прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

VІI. Висновки Верховного Суду

У силу положень статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку зі звільненням позивачки з посади на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, та відмови останній у задоволенні її заяви про звільнення на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України.

Касаційне провадження у цій справі відкрите, зокрема, на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, у зв`язку з відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, закріпленої у частині 3 статті 38 Кодексу законів про працю України, у подібних правовідносинах, а саме: чи зобов`язаний працівник виходити на роботу після того, як роботодавець на заяву працівника про припинення трудового договору за частиною 3 статті 38 КЗпП України відмовив у видачі розпорядження (наказу) про звільнення останнього з роботи за цією підставою; та норми права, закріпленої у пункті 4 частини 1 статті 40 КЗПП України, а саме: чи буде вважатися поважною причиною невиходу на роботу надання роботодавцю заяви про припинення трудового договору на підставі частини 3 статті 38 КЗПП України.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду неодноразово висловлював висновок про можливість звільнення особи, яка є державним службовцем (посадовою особою місцевого самоврядування), з підстави, передбаченої частиною третьою статті 38 КЗпП України, що узгоджується з положеннями статті 20 Закону №2493-ІІІ (зокрема, у постановах від 12 лютого 2020 року у справі №813/2869/17, від 26 листопада 2020 року у справі №821/1685/16).

У цих постановах Верховний Суд висловився, що за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При цьому істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною третьою статті 38 Кодексу законів про працю України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені.

У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 813/2869/17 Верховний Суд констатував, що для звільнення працівника за частиною третьою статті 38 КЗпП України достатнім є лише сам факт невиконання роботодавцем законодавства про працю.

Указані висновки в подальшому були підтримані Верховним Судом і у постановах від 26 листопада 2020 року у справі № 821/1685/16, від 06 квітня 2023 року у справі №320/7731/20, від 31 жовтня 2023 року у справі № 640/7737/21, від 14 грудня 2023 року у справі № 640/15473/22. Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від зазначених висновків і вважає їх застосовними при розгляді цієї справи.

Отже, з огляду на існуючу практику Верховного Суду у цих спорах, колегія суддів зазначає, що самостійною підставою для звільнення працівника відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України є сам факт невиконання роботодавцем законодавства про працю.

Водночас, як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 була звільнена з посади начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику з 19 липня 2022 року за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором (посадовою інструкцією), на підставі пункту 3 частини 1 статті 40 КЗпП України. Проте, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 03 листопада 2022 року у справі №120/6610/22 позивачку поновлено на посаді.

Пізніше, ОСОБА_1 звільнено з підстав, визначених пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, у зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників. Водночас, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі №120/10223/22 позивачку поновлено на раніше займаній посаді з 08 листопада 2022 року, рішення у цій частині звернуто до негайного виконання.

23 березня 2023 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення її із займаної посади на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв`язку із невиконанням/порушенням роботодавцем законодавства про працю.

24 березня 2023 року відповідачем 1 прийнято розпорядження №52-рк про поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Зважаючи на прийняте відповідачем 1 розпорядження від 24 березня 2023 року про поновлення ОСОБА_1 , остання повторно звернулась із заявою про звільнення її за власним бажанням згідно з частиною 3 статті 38 КЗпП України з 24 березня 2023 року.

Водночас, Хмільницьким міським головою прийнято розпорядження від 27 березня 2023 року №54-рк, відповідно до якого останній відмовив позивачці у звільненні її з посади на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України.

Разом з тим, відповідачем 1 здійснено ряд заходів щодо поновлення позивачки на роботі, зокрема, проведення сесії та введення штатної одиниці посади, яку займала остання до звільнення, на виконання рішення суду від 21 березня 2023 року у справі №120/10223/22.

Завершальним етапом реалізації вказаного судового рішення стало прийняття Хмільницьким міським головою розпорядження від 03 квітня 2023 року №61-рк «Про роботу ОСОБА_1 », згідно якого визначено приступити позивачці до роботи з наступного робочого дня, який слідує за датою її повідомлення про створення відповідного відділу та необхідність прибуття до Хмільницької міської ради, щоб приступити до виконання обов`язків начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику.

У судовому засіданні представник позивачки повідомив про те, що ОСОБА_1 була повідомлена у телефонному режимі про необхідність прибуття останньої до міської ради для виконання своїх посадових обов`язків 04 квітня 2023 року.

Таким чином, Верховний Суд констатує, що позивачка була обізнана про поновлення її на посаді начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику на виконання рішення суду від 21 березня 2023 року у справі №120/10223/22 та створення останній робочого місця.

Надалі, листом від 29 березня 2023 року №М-169/02 відповідач 2 повідомив ОСОБА_1 , про відмову у задоволенні її заяви про звільнення від 24 березня 2023 року відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, у зв`язку із необґрунтованістю вимог заявника.

Тобто, відповідач 2 довів до відома позивачки, що підстав для задоволення її заяви про звільнення за частиною 3 статті 38 КЗпП України роботодавцем не встановлено, тому відмовив у задоволенні цієї заяви.

Водночас, Верховний Суд зауважує, що позивачкою відмова відповідача щодо її звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України не оскаржується, а розпорядження Хмільницького міського голови від 27 березня 2023 року №54-рк «Про розгляд заяви ОСОБА_1 » не є предметом судового контролю.

Між тим, у період розгляду роботодавцем заяви і надання відповіді про відмову у її задоволенні, не припинився трудовий обов`язок ОСОБА_1 дотримуватись норм трудової дисципліни, сумлінно виконувати свої трудові функції тощо.

Проте, з підстав порушення ОСОБА_1 цих зобов`язань, а саме: відсутності позивачки на роботі у період з 04 квітня 2023 року до 07 квітня 2023 року, виникли нові правовідносини між сторонами, щодо порушення позивачкою норм трудової дисципліни. У цьому випадку не йде мова про «перекваліфікацію» правовідносин, а йдеться саме про виникнення нових спірних правовідносин, заснованих на іншій правовій підставі, в цьому випадку - на прогулі працівника.

Своєю чергою, ОСОБА_1 не надала відповідачеві 2 пояснень з підтвердженням причин відсутності її на робочому місці у означений період, натомість, у телефонному режимі повідомила, що на роботу не вийде з огляду на подану нею заяву про звільнення за частиною третьої статті 38 КЗпП України.

Розпорядженням від 11 квітня 2023 року №73-рк ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу із забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг у м. Хмільнику на підставі пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, а саме - за прогул без поважних причин, у зв`язку із відсутністю на робочому місці 04 квітня 2023 року, 05 квітня 2023 року, 06 квітня 2023 року, 07 квітня 2023 року.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках, зокрема прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У даному випадку роботодавець відмовив у задоволенні заяви позивачки про звільнення від 24 березня 2023 року на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України з огляду на її необґрунтованість, та водночас реалізував своє право звільнити працівника, який допустив прогул без поважних на те причин. Тобто, розірвав трудовий договір за власною ініціативою, з огляду на істотне порушення працівником норм трудової дисципліни.

З урахуванням вищенаведених обставин у справі, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо правомірності розпорядження міського голови від 11 квітня 2023 року №73-рк з огляду на прогул позивача (відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі №620/4969/22.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з правильним застосуванням частини 3 статті 38, пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України, а їх висновки відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у вищезазначеній постанові.

Інші доводи та аргументи скаржника зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції і свідчать про його незгоду із правовою оцінкою судом обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Никитюка Олександра Івановича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року - залишити без змін.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови виготовлений 03 червня 2026 року.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді А. В. Жук

М. І. Смокович