Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №607/25182/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 607/25182/25 пров. № А/857/2423/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Обрізко І.М.,

суддів Іщук Л.П., Судової – Хомюк Н.М.,

за участю секретаря судового засідання Демчик Л.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові апеляційну скаргу Управління муніципальної інспекції Тернопільської міської ради на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2025 року, прийняте суддею Гуменним П.П. о 09 годині 00 хвилин, у м. Львові у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління муніципальної інспекції Тернопільської міської ради про скасування постанови про адміністративне правопорушення,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (надалі – позивач) звернувся до суду з позовом до Управління муніципальної інспекції Тернопільської міської ради (надалі – УМІ, відповідач) про скасування постанови серії ТЕ №00203324 про накладення адміністративного стягнення за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), згідно якої його притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.152-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 300 гривень.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2025 позов задоволено.

Суд виходив з того, що із викопіровок долучених до відзиву, неможливо визначити яка кількість місць для паркування на вищевказаній ділянці для платного паркування відведена для осіб із інвалідністю, і чи забезпечено відповідачем 10 відсотковий стандарт місць для безоплатного паркування осіб з інвалідністю, що закріплений законодавцем у ч.6 ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Згідно частин 7 статті 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», якщо власники спеціально обладнаних чи відведених майданчиків для паркування не забезпечили виділення та облаштування місць, призначених для безоплатного паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю, такими місцями на відповідних майданчиках вважаються місця, на яких розміщені транспортні засоби, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю.

Таким чином, суд прийшов до переконання про наявність підстав у позивача бути звільненим від сплати за паркування у місці та часі, визначеному в оскаржуваній останнім постанові.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу з якої із-за порушення норм матеріального і процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи, просить таке скасувати та задовільнити позов.

Обґрунтування полягають в тому, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що статус особи з інвалідністю щодо безоплатного паркування на будь – якому платному місці, не відповідає вимогам законодавства.

В даному випадку, як вбачається із фото матеріалів і підтверджується позивачем, його транспортний засіб був розміщений на платному місці, а не на місці, призначеному для безоплатного паркування транспортних засобів , яким керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю. В даному випадку недотримано спеціальної умови, яка визначена законодавством – не на спеціально відведеному місці для паркування транспортних засобів осіб з інвалідністю.

Таким чином, право на безоплатне паркування не є абсолютним і не поширюється на всі платні місця паркування.

На схемі організації дорожнього руху чітко визначено кількість місця для паркування, а також два місця для паркування осіб з інвалідністю. Разом з тим, питання відсутності або неналежного облаштування місць для осіб з інвалідністю не було предметом спору та не ставилося під сумнів позивачем. Суд фактично сам вийшов за межі позовних вимог та доводів сторін.

Відзиву стороною позивача подано не було, що не перешкоджає розгляду справи.

В судове засідання для розгляду апеляційної скарги учасники справи не прибули та позивач хоча був зареєстрованим, однак не взяв участь у відеоконференції, проте останні належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, а тому відповідно до ч.4 ст. 229, ст. 313 КАС України апеляційний суд ухвалив розгляд апеляційної скарги здійснити за відсутності учасників справи та без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що у постанові про накладення адміністративного стягнення серії ТЕ №00203324 від 10.11.2025, складеної головним спеціалістом - інспектором з паркування сектору контролю за паркуванням транспортних засобів УМІ Тернопільської міської ради Фляк С.О. зазначено: «30.10.2025 о 11:50 водієм транспортного засобу марки BMW Х5 д.н.з. НОМЕР_1 , здійснено користування майданчиком для платного паркування з неоплатою вартості послуг, що знаходиться за адресою: м. Тернопіль, Майдан Волі, чим порушено вимоги ч.1 ст. 52-2 Закону України «Про дорожній рух», абз. 2 п. 26 Правил паркування транспортних засобів, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст.152-1 КУпАП та застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 300 грн».

ОСОБА_1 є особою із інвалідністю ІІ групи довічно, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_2 .

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 14 Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 № 3353-XII (далі – Закон №3353-XII) передбачено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

Учасники дорожнього руху зобов`язані, у тому числі, знати і неухильно дотримуватись вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух, не створювати перешкод для проїзду спеціалізованого санітарного транспорту бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги, який рухається з включеними проблисковим маячком та спеціальним звуковим сигналом та інше.

Єдиний порядок дорожнього руху на всій території України встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 №1306.

Згідно п. 1.1 Правил дорожнього руху ці Правила відповідно до Закону № 3353-XII встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.

Пунктом 1.3 вказаних Правил закріплено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

Згідно п. 1.9 Правил дорожнього руху, особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Відповідно до ч. 1 статті 14-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі (за допомогою технічних засобів - приладів контролю за дотриманням правил дорожнього руху з функціями фото, відеофіксації, які функціонують згідно із законодавством про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах), або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису) (за допомогою технічних засобів з функціями запису, зберігання, відтворення і передачі фото, відеоінформації), несе відповідальна особа - фізична особа або керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб, а в разі якщо до Єдиного державного реєстру транспортних засобів внесено відомості про належного користувача відповідного транспортного засобу, належний користувач транспортного засобу, а якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні на момент запиту відомості про керівника юридичної особи, за якою зареєстрований транспортний засіб, - особа, яка виконує повноваження керівника такої юридичної особи.

Частина 1 статті 279-3 КУпАП встановлює, що відповідальна особа, зазначена у частині першій статті 14-2 цього Кодексу, або особа, яка ввезла транспортний засіб на територію України, звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою по справі про адміністративне правопорушення законної сили: ця особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу; особа, яка керувала транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу.

Відповідно до ч. 1 статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті та паркування транспортних засобів.

Таким чином, фактичні дані, на основі яких встановлюється наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи у його вчиненні та інші обставини, встановлюються, зокрема, показаннями технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, свідків, іншими визначеними законодавством доказами.

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, зазначив, що як особа з інвалідністю звільняється від сплати вартості послуг з користування майданчиками для платного паркування.

Відповідно до ч. 1 ст. 152-1 КУпАП порушення правил паркування транспортних засобів, у тому числі неоплата вартості послуг за користування майданчиком для платного паркування за кожну добу користування, - тягне за собою накладення штрафу в двадцятикратному розмірі від вартості однієї години послуги з користування тим майданчиком для платного паркування транспортних засобів, на якому знаходиться транспортний засіб у момент порушення.

Приміткою ст. 152-1 КУпАП вказано, що положення частини першої цієї статті не застосовується у випадках, визначених частинами шостою та сьомою статті 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» щодо місць для безоплатного паркування, а також до осіб, які відповідно до закону звільняються від сплати вартості послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що порушення правил паркування транспортних засобів, у тому числі несплата вартості послуг за користування майданчиком для платного паркування, є підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності, передбаченої ст. 152-1 КУпАП.

Водночас, правовою підставою для притягнення до адміністративної відповідальності є наявність відповідного складу правопорушення у діях особи, тобто сукупності ознак за наявності яких те чи інше протиправне діяння можна кваліфікувати як правопорушення.

В контексті спірних правовідносин, склад адміністративного правопорушення наявний у випадку несплати вартості послуг за користування майданчиком для платного паркування особою, у якої був такий обов`язок.

Оскільки позивач, на підставі закону, звільнений від сплати вартості послуг за користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів, він не є суб`єктом вказаного правопорушення.

З огляду на вказане, суд доходить до висновку, що відповідачем не доведено наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 ст. 152-1 КУпАП.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Відповідно до частин 6 та 7 статті 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» власники спеціально обладнаних чи відведених майданчиків для паркування забезпечують виділення та облаштування в межах майданчиків місць для безоплатного паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю. Водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю, у тому числі на транспортних засобах, що належать підприємствам, установам, організаціям, які здійснюють діяльність у сфері соціального захисту населення, та громадським об`єднанням осіб з інвалідністю, мають право на встановлення на транспортному засобі розпізнавального знака «Водій з інвалідністю» та під час перевезення осіб з інвалідністю користуються всіма перевагами, що надаються водіям з інвалідністю. Водії, які керують транспортними засобами, на яких встановлений розпізнавальний знак «Водій з інвалідністю», повинні мати при собі документи, що підтверджують інвалідність водія або одного з пасажирів. Кількість місць, призначених для безоплатного паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю, становить не менше 10 відсотків загальної кількості місць на спеціально обладнаних чи відведених майданчиках для паркування, але не менше одного місця з позначенням таких місць відповідними дорожніми знаками або дорожньою розміткою.

Якщо власники спеціально обладнаних чи відведених майданчиків для паркування не забезпечили виділення та облаштування місць, призначених для безоплатного паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю, такими місцями на відповідних майданчиках вважаються місця, на яких розміщені транспортні засоби, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю.

Колегія суддів вважає слушним зауваження суду першої інстанції про те, що із викопіровок долучених до відзиву, неможливо визначити яка кількість місць для паркування на спірній ділянці для платного паркування відведена для осіб із інвалідністю, і чи забезпечено відповідачем 10 відсотковий стандарт місць для безоплатного паркування осіб з інвалідністю, що закріплений законодавцем у ч.6 ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Крім того, зі змісту оскарженої постанови не вбачається аналізу пільг для осіб з інвалідністю, а обумовлено, що водій не оплатив послуг із паркування, що є неповним встановленням всіх обставин.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржувана постанова відповідачем прийнята не в спосіб, який передбачений нормами КУпАП, без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому правильно була скасована судом першої інстанції.

Відтак, апеляційний суд відхиляє решту доводів апелянта, які наведені у поданій апеляційній скарзі та в основному цитують норми права, оскільки такі на правильність висновків суду не впливають, а інші нічим не доведені та відповідно не можуть покладатися в основу скасування чи зміни оскарженого судового рішення.

З приводу вмотивованості судового рішення то колегія суддів враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Інші приведені в апеляційній скарзі доводи, висновку суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними. Тому, за таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Виходячи з результату розгляду справи та вимог ст. 139 КАС України, суд не проводить перерозподіл судових витрат.

Керуючись ст. ст. 272, 286, 310, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу Управління муніципальної інспекції Тернопільської міської ради залишити без задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2025 року у справі №607/25182/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення і не може бути оскаржена.

Головуючий суддя І. М. Обрізко

судді Л. П. Іщук

Н. М. Судова-Хомюк

Повне судове рішення складено 03.06.2026.