Постанова від 18 травня 2026 р. у справі №1505/4414/2012 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/334/26

Справа № 1505/4414/2012

Головуючий у першій інстанції Прийомова О. Ю.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Кострицький В.В. (суддя - доповідач),

судді Назарова М.В., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним – ОСОБА_1

представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2

позивач за зустрічним позовом та відповідач за первісним позовом - ОСОБА_3

третя особа з самостійними вимогами - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 січня 2024 року, ухвалене у складі судді Прийомової О.Ю., у приміщенні того ж суду,

у цивільний справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розподіл майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розподіл майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності та за позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 про порушення прав неповнолітньої дитини і визнання права спільної сумісної власності на нерухоме та рухоме майно,-

установив:

Короткий зміст обставин справи.

Позивач ОСОБА_1 16 травня 2012 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про розподіл майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, просить суд поділити майно між ним та відповідачем ОСОБА_3 , що є об`єктом права спільної сумісної власності у вигляді садового будинку, загальною площею 286, 9 м.2, з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , і позначені на плані: під літ. «А, а-а-4» - садовий будинок під літ. «Б» - вбиральня; під літ. «В» - душова; під № №1-4 – споруди; поділити між ним та ОСОБА_3 , майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності, у вигляді земельної ділянки, загальною площею 0,05 га, що призначена для ведення садівництва і розташована за адресою: СТ «Комунбуд», ділянка № НОМЕР_1 , на території Затоківської селищної ради м. Білгород – Дністровського Одеської області; усі судові витрати покласти на відповідача.

В ході судового розгляду справи неодноразово доповнював та уточнював свої позовні вимоги, остаточно заявою від 06 серпня 2021 року змінив предмет позову в частині варіанту поділу нерухомого майна в натурі просить суд визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на садовий будинок з надвірними будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,0246 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0279; земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,025 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0052; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину садового будинку з надвірними будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , припинивши право спільної сумісної власності на нього; поділити садовий будинок з надвірними будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 в натурі шляхом визнання за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) право власності на садовий будинок під літ. «А» в складі приміщень: І-й поверх: 1/2 - І - підсобне, площею 22,4 м2; II - підсобне, площею 2,0 м2 – 8483 грн; 2 - хол, площею 22,15 м2; IІ - й поверх: 4 - коридор, площею 10,7 м2; 5 - туалет, площею 1,1 м2; 6 - душ, площею 1,6 м2; 7 - кухня, площею 6,8 м2; 8 - кімната, площею 21,7 м2; III - й поверх: 14 - кімната, площею 23,7 м2; 1/2 - VI - веранда, площею 23,9 м2, загальною площею 136,05 м2, на надвірні будівлі та споруди: літ. «Б» - вбиральня, літ. «В» - душова, літ. «Г» - господарський блок, № 1 - ворота, № 2-3 – 1/2 огорожі, 1/2 навісу а2, 1/2 тераси а, що складає 51/100 частки садового будинку з надвірними будівлями та спорудами, а за ОСОБА_3 право власності на садовий будинок під літ. «А», в складі приміщень: І-й поверх: 1/2 - Ia - підсобне, площею 22,4 м2; ІІІ - підсобне, площею 0,8 м2; IV - підсобне, площею 2,0 м2; V - підсобне, площею 6,9 м2; 3 - хол, площею 22,15 м2; II- й поверх: 9 - коридор, площею 10,6 м2; 10 - туалет, площею 1,2 м2; 11 - душ, площею 1, 7 м2; 12 - кухня, площею 6,8 м2; 13 - кімната, площею 22,2 м2; III-й поверх: 15 - кімната, площею 23,7 м2; 1/2 VIa - веранда, площею 23, 9 м2, загальною площею 144, 35 м2, на надвірні будівлі та споруди: № 2-3 – 1/2 споруд; № 4 – колодязь, 1/2 навісу а2, 1/2 тераси а, що складає 49/100 частки садового будинку з надвірними будівлями та спорудами; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію за відхилення від ідеальних часток внаслідок поділу садового будинку з надвірними будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , яка знаходиться на депозитному рахунку суду, в розмірі 10 613 грн.; в порядку поділу майна визнати за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,025 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0052, яка включає у тому числі площу зайняту під лівою частиною садового будинку літ. «А», вбиральнею – літ. «Б», душовою літ. «В» та господарським блоком літ. «Г»; визнати за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,0246 га, кадастровий номер:5110300000:02:001:0279, яка включає у тому числі площу зайняту під правою частиною садового будинку літ. «А», відповідно до експертного висновку № 179/21 судової будівельно технічної та земельно – технічної експертизи від 04 червня 2021 року, припинивши право спільної сумісної власності на названі земельні ділянки; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 9860, 50 грн та понесені по справі судові витрати.

24.03.2014 на адресу суду від відповідачки за первісним позовом ОСОБА_3 надійшов зустрічний позов про розподіл майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності.

06.09.2017 року на адресу суду надійшла позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про порушення прав неповнолітньої дитини і визнання права загальної спільної сумісної власності на нерухоме та рухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 січня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розподіл майна подружжя – задоволено.

В задоволені зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розподіл майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності - відмовлено.

В задоволенні позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про порушення прав неповнолітньої дитини і визнання права спільної сумісної власності на нерухоме та рухоме майно – відмовлено.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції зазначає, що спірний садовий будинок та земельні ділянки були набуті сторонами у період шлюбу, а тому є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, суд дійшов висновку про можливість поділу будинку в натурі відповідно до висновку судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи із незначним відхиленням від ідеальних часток та виплатою компенсації.

Суд також виходив із того, що ОСОБА_3 не довела належними та допустимими доказами придбання спірного майна виключно за її особисті кошти, а доводи щодо використання коштів від продажу подарованої земельної ділянки, аліментів чи коштів доньки не підтверджують виникнення у них права власності на спірне майно.

Також судом відмовлено у задоволені решті зустрічних позовних вимог у зв`язку із недоведеністю.

Крім того, суд визнав необґрунтованими вимоги ОСОБА_4 про визнання права власності на частину спірного майна, оскільки належних доказів набуття нею права спільної власності або здійснення таких вкладень, які б породжували право власності, надано не було.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_3 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 січня 2024 року скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимогах відмовити, а зустрічні позовні вимоги задовольнити повністю.

В обґрунтування своїх вимог зазначає, що оскаржуване рішення є таким, що судом не встановлено усі обставини та докази, що мають значення для справи, зі сторони суду є приховання, помилки та недоведеність істотного, дійсного значення обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також є порушення самими суддями своїх професійних обов`язків як суддів у справі.

Вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки такі висновки не відповідають фактичним обставинам справи та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.

Також скаржник зазначає, що право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку було оформлено у встановленому законом порядку шляхом отримання державного акта, а позивач до моменту розірвання шлюбу не заявляв будь-яких претензій щодо порушення його прав.

Отже, сукупність наданих доказів свідчить про те, що спірне майно було набуте ОСОБА_3 за рахунок її особистих коштів, правовий режим цього майна був визначений сторонами у шлюбному договорі, а обставини щодо особистого характеру спірного майна вже встановлені судовими рішеннями, які набрали законної сили.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про належність спірного майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Позивач не надав доказів участі у придбанні або будівництві спірного майна відсутні чеки, квитанції, підтвердження витрат чи вкладення спільних коштів, а сам факт придбання майна під час шлюбу не є достатнім для визнання його спільною сумісною власністю.

Експертиза призначалася без належного встановлення правового статусу майна та за відсутності доказів його спільності.

Вказує ,що позивач після розірвання шлюбу не був членом кооперативу та не мав права користуватися ділянкою, а надані ним довідки про оплату комунальних платежів є сумнівними, оригінали суду не надані, а їх достовірність не перевірена експертизою.

Вважає, що вимоги про стягнення витрат за комунальні послуги та поділ майна ґрунтуються на штучно створеному спорі та недопустимих доказах.

Будівельно-технічна експертиза лише визначає можливість поділу майна, але не доводить, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Посилається на те, що після розірвання шлюбу у 2011 році сторони підтверджували відсутність майнового спору, позивач тривалий час не заявляв вимог щодо поділу майна, строк позовної давності для звернення до суду сплив, а причин його поновлення позивач не навів.

Вказує, що автомобіль HYUNDAI SANTAFE був придбаний під час шлюбу та є спільною сумісною власністю, позивач відчужив його після розірвання шлюбу без згоди відповідача, чим завдав їй збитків, а суд першої інстанції неправильно встановив дату придбання та належність автомобіля.

На думку скаржника автомобіль KIA Spectra був придбаний у шлюбі, позивач продав його без згоди дружини, докази використання коштів в інтересах сім`ї відсутні, відповідач має право на компенсацію половини вартості автомобіля.

Скаржниця зазначає, що у справі наявні квитанції, переклади та перелік майна, придбаного під час шлюбу у Туреччині, однак суд ці докази проігнорував.

ОСОБА_1 зазначає, що позивач приховав від неї спільні кошти подружжя, які були витрачені на придбання меблів, побутової техніки та іншого майна в Туреччині на суму 20 213,40 доларів США, а також приховав банківські вклади та пенсійні кошти в рф.

При цьому позивач не надав доказів того, що придбане майно було доставлено до місця проживання подружжя та використовувалося в інтересах сім`ї, а тому витрати не можуть вважатися такими, що здійснювалися в інтересах сім`ї.

Також скаржниця вважає безпідставним висновок суду про існування між сторонами фактичних шлюбних відносин з 1994 року, оскільки на той момент ОСОБА_1 перебував у іншому зареєстрованому шлюбі, чинне на той час законодавство не передбачало правових наслідків фактичного шлюбу, а інші судові рішення, які набрали законної сили, вже встановили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі лише з 23.09.1995 по 24.11.2011.

На думку ОСОБА_3 рішення суду не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, оскільки суд не навів належної оцінки всім доказам у справі, не мотивував відхилення її доводів та зробив окремі висновки на припущеннях.

Позиція учасників справи.

Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги, представник ОСОБА_2 , подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

В обґрунтування зазначає, що апеляційна скарга не містить належних та допустимих доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, належним чином оцінив надані сторонами докази та дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне нерухоме майно було набуте сторонами під час шлюбу, а тому відповідно до статей 60, 68, 69 СК України є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Доводи про придбання садового будинку та земельних ділянок за особисті кошти не підтверджені належними доказами та спростовуються матеріалами справи. Надані апелянтом посилання на продаж квартири у 1996 році, отримання аліментів та інші обставини не підтверджують використання саме цих коштів при придбанні майна у 2003 та 2008 роках, з огляду на значний проміжок часу між подіями, різну валюту розрахунків та встановлені судовими рішеннями обставини використання коштів від продажу квартири на придбання іншого майна. Крім того, аліменти за своєю правовою природою є коштами дитини та не можуть вважатися особистими коштами матері для придбання нерухомості.

Посилання скаржника на членство у СТ «Комунбуд», положення статуту кооперативу та Закон України «Про кооперацію» не спростовують презумпцію спільності майна подружжя, оскільки спірне майно придбавалося за договорами купівлі-продажу у попереднього власника, а не у кооперативу.

Також безпідставними є посилання на положення шлюбного договору, оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили, цей договір визнано недійсним.

Суд першої інстанції обґрунтовано врахував висновок судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, яким підтверджено можливість поділу спірного будинку та земельних ділянок між сторонами із незначним відхиленням від ідеальних часток та визначенням відповідної компенсації.

Доводи скаржника про неможливість використання будинку для проживання та наявність самочинних добудов не підтверджені належними доказами та спростовуються матеріалами справи і технічною документацією.

Висновки суду щодо стягнення з ОСОБА_3 частини витрат на утримання спільного майна також є законними та обґрунтованими, оскільки матеріалами справи підтверджено сплату ОСОБА_1 обов`язкових платежів за утримання садового будинку та земельних ділянок після розірвання шлюбу. Скаржник не надала належних доказів недостовірності відповідних документів, а призначена за її клопотанням почеркознавча експертиза не була проведена саме через несплату нею вартості експертного дослідження.

Безпідставними є й доводи апеляційної скарги щодо пропуску строку позовної давності, оскільки позов про поділ майна подано у межах трирічного строку, передбаченого статтею 72 СК України. Крім того, у суді першої інстанції скаржник не заявляла про застосування позовної давності.

Суд першої інстанції також правильно відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 щодо стягнення збитків, оскільки обраний нею спосіб захисту не відповідає характеру спірних правовідносин, вимоги фактично стосувалися поділу майна подружжя, а не відшкодування збитків у розумінні статті 22 ЦК України, при цьому скаржником не доведено наявності усіх елементів цивільного правопорушення, необхідних для стягнення збитків.

Доводи апеляційної скарги щодо транспортних засобів та грошових коштів також обґрунтовано відхилені судом першої інстанції.

Автомобіль KIA Spectra був відчужений сторонами ще під час шлюбу за взаємною згодою, а HYUNDAI SANTA FE придбаний за особисті кошти ОСОБА_1 , отримані ним у борг, що підтверджується письмовими доказами та показаннями свідка.

Твердження про приховування грошових коштів є припущеннями та не підтверджені належними доказами.

Крім того, матеріали справи свідчать про систематичне зловживання ОСОБА_3 процесуальними правами під час розгляду справи у суді першої інстанції, що виразилося у поданні численних необґрунтованих заяв про відвід судді, секретаря судового засідання та експерта, а також у вчиненні інших дій, спрямованих на затягування розгляду справи.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 і позову третьої особи. Підстав для скасування або зміни рішення суду не встановлено.

Крім того, ОСОБА_4 надала відзив на апеляційну скаргу у якому фактично погоджується з доводами апеляційної скарги та підтримує її в повному обсязі.

Щодо явки сторін.

Сторони з`явились до судового засідання та надали свої пояснення.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, сторони, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджується, що що сторони уклали шлюб 23 вересня 1995 року, що підтверджується копією Свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 , виданого 23 вересня 1995 року Кіровським РАЦС м. Ростов-на-Дону, актовий запис №264. (т.1 а.с. 9)

Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24.11.2011 року по справі №2-2196/2011 шлюб між сторонами було розірвано.

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 16.06.2011 року по справі №2-1184/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання шлюбного договору недійсним, було визнано недійсним шлюбний договір, укладений між сторонами та 26 травня 2008 року посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Одеської області Щукіною Л.С., зареєстрований за №2349. (т.1 а.с. 10-11)

Як зазначено в рішенні суду від 16 червня 2011 року відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні вимоги визнала у повному обсязі, при цьому пояснила, що вони знаходились у фактичних шлюбних відносинах з вересня 1994 року, а шлюб зареєстрували в 1995 році , сімейні відносини тривають і нині.

При укладені шлюбного договору вона не звернула уваги на зміст п. 1.2. шлюбного договору, вважає, що він містить відомості, які не відповідають дійсності.

У вказаному рішенні також зазначено, що «як вбачається з пояснень сторін, вони мали придбати у спільну сумісну власність частину садового будинку та земельну ділянку, але в шлюбному договорі вказано, що на це майно встановлено режим роздільної власності, оскільки воно придбано за рахунок особистих коштів відповідачки. Позивачу не було роз`яснено зміст цього положення договору та відповідач навмисно ввела в оману позивача щодо відсутності порушень його прав». (т.1 а.с. 10-11)

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10.12.2013 року зазначене вище рішення суду залишено без змін.

Як зазначено в Ухвалі апеляційного суду від 10 грудня 2013 року: « Зазначення в апеляційній скарзі, що позивач не представив жодного доказу того, що на момент вчинення правочину існували істотні обставини щодо яких він помилявся або доказів щодо умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких позивача введено в оману, і сам факт омани колегія вважає помилковим.

При розгляді справи в суді першої інстанції відповідач погодився з тим, що умови договору не відповідають дійсності, 1/2 частина садового будинку з господарчими спорудами та земельну ділянку під АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін.

Зазначення відповідачем при розгляді справи в суді першої інстанції, що укладання шлюбного контракту відбулося за ініціативою нотаріуса та, що вона не розуміла значення та наслідки укладання шлюбного контракту, колегія вважає надуманими, оскільки у нотаріуса відсутні будь які мотиви для укладення шлюбного контракту між сторонами.

Зазначення в апеляційній скарзі, що 1/2 частина садового будинку з господарчими спорудами та земельну ділянку під АДРЕСА_1 була придбана відповідачкою за її особисті кошти належні їй до шлюбу, спростовуються її показами в суді першої інстанції, де відповідач зазначав та наполягав, що зазначене майно було придбано за особисті кошті сторін і є спільною сумісною власністю.

Звукозапис судового засідання в суді першої інстанції був прослуханий при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

При розгляді справи в суді апеляційної інстанції сторонам надавався строк для мирного вирішення спору, проте сторони до мирного врегулювання спору не дійшли.

Також колегія приймає до уваги, що відповідач при розгляді справи в суді апеляційної інстанції зазначила, що підставою для подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції стало те, що після ухвалення рішення суду між сторонами виник спір стосовно іншого майна набутого у шлюбі.

Зазначення в рішенні суду першої інстанції, що відповідач визнав позов в той час, як відповідач лише зазначав, що він погоджується з тим, що 1/2 частина садового будинку з господарчими спорудами та земельну ділянку під АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін, не вплинуло на законність оскаржуваного судового рішення та не може бути підставою для задоволення апеляційної скарги». (т.1 а.с. 108-110)

Згідно Договору дарування земельної ділянки, посвідченого 11.11.2000 року державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області Безугловою Р.Б., зареєстрованого в реєстрі за №2243, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 є власником земельної ділянки розміром 0,1595 га, розташованої на території Нерубайської сільської ради в АДРЕСА_2 .

Відповідно до Договору купівлі-продажу, посвідченого 14 березня 2003 року державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори Щукіною Л.С., зареєстрованого в реєстрі за №4-465, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 придбала 1/2 частин садового будинку з надвірними спорудами, під АДРЕСА_1 та складається в цілому з одного садового будинку, на плані зазначеного під літерою «А», загальною площею 286,9 кв.м, та під літерами «Б»- вбиральні, «В» - душової, №1-4 – споруд, розташованих на земельній ділянці, площею 250 кв.м.

Відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого 26 травня 2008 року приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Щукіною Л.С., зареєстрованого в реєстрі за №2352, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 придбала 1/2 частину садового будинку з господарчими спорудами та земельну ділянку під АДРЕСА_1 . Садовий будинок в цілому складається з одного садового будинку, на плані зазначеного під літерою «А», загальною площею 286,9 кв.м, та під літерами «Б»- вбиральні, «В» - душової, №1-4 – споруд, розташованих на земельній ділянці, площею 250 кв.м.

Вищезазначене підтверджується також Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №21059398 від 26.11.2008 року, виданого КП «Білгород-Дністровське бюро технічної інвентаризації» та Інформаційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно №12151942 від 04.11.2013 року.

Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №164389, виданого 06.12.2004 року, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,025 га, яка розташована в СТ «Комунбуд», 1743а, Затоківська селищна рада м. Білгород-Дністровського Одеської області, цільове призначення земельної ділянки: для ведення садівництва.

Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №730939, виданого 27.02.2012 року, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0246 га, яка розташована в СТ «Комунбуд», 1743, Затоківська селищна рада м. Білгород-Дністровського Одеської області, цільове призначення земельної ділянки: для ведення садівництва.

Рішенням Виконавчого комітету Затоківської селищної ради №247 від 04.06.2008 року, належні відповідачці за первісним позовом земельні ділянки №1743 «а» площею 0,025 га та № НОМЕР_1 площею 0,025 га, садівничого товариства «Комунбуд» в Лиманському районі смт Затока було об`єднано в одну ділянку, загальною площею 0,05 га.

Відповідно до довідки від 27.06.2015 року, виданої СТ «Комунстрой», позивач за первісним позовом ОСОБА_1 мешкає на зазначеній вище дачній ділянці та сплачує усі комунальні послуги протягом 6 років.

Згідно тимчасового реєстраційного талону серії НОМЕР_4 , відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 була власником транспортного засобу марки HYUNDAI SANTA FE, реєстраційний номер НОМЕР_5 , чорного кольору.

Відповідно до повідомлення Управління державної автомобільної інспекції Головного Управління МВС України в Одеській області №7/Д-212 від 27.01.2014 року, станом на 24.01.2014 року, позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 вчинялися дії щодо купівлі-продажу чотирьох транспортних засобів, зокрема і автомобілю марки HYUNDAI SANTA FE, реєстраційний номер НОМЕР_5 . На даний момент він є власником транспортного засобу марки Peugeot 308 (2012), бежевого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_6 .

Згідно Висновку №1258 експертного автотоварознавчого дослідження по визначенню середньої ринкової вартості автомобіля від 19.03.2014 року, середня ринкова вартість автомобіля марки HYUNDAI SANTA FE, реєстраційний номер НОМЕР_5 , визначена у розмірі 178963,00 грн.

Вищезазначене підтверджується також повідомленням №7/4-137 від 29.01.2014 року Центра надання послуг пов`язаних з використанням автотранспортних засобів з обслуговування м. Білгород-Дністровський та Білгород-Дністровського району підпорядкованого УДАІ ГУМВС України в Одеській області.

Згідно Висновку №2747 від 10.08.2016 року судової автотоварознавчої експертизи по визначенню середньої ринкової вартості КТЗ, середня ринкова вартість Кіа Спектра FB 2272, реєстраційний номер НОМЕР_7 , 2008 року випуску станом на 24.11.2011 року визначається рівною 97474,00 грн..

Згідно Висновку експертного автотоварознавчого дослідження по визначенню середньої ринкової вартості автомобіля від 19.03.2014 року, середня ринкова вартість автомобіля марки HYUNDAI SANTA FE, реєстраційний номер НОМЕР_5 , визначена у розмірі 178963,00 грн..

Згідно Висновку №18-4556 судової автотоварознавчої експертизи по визначенню середньої ринкової вартості КТЗ від 01.11.2018 року, наданого ОНДІСЕ Міністерства юстиції України, ринкова вартість автомобіля HYUNDAI SANTA FE, 2008 року випуску, на 01.11.2018 року становить 316900,00 грн..

Згідно Висновку №21-5214 експертного автотоварознавчого дослідження автомобіля HYUNDAI SANTA FE, реєстраційний номер НОМЕР_5 від 22.09.2021 року, середня ринкова вартість автомобіля HYUNDAI SANTA FE, 2009 року випуску реєстраційний номер НОМЕР_5 , на дату проведення дослідження – 22.09.2021 року на ринку України становить 244035,72 грн..

Згідно Висновку №18-4517 судової автотоварознавчої експертизи по визначенню середньої ринкової вартості КТЗ від 31.10.2018 року, наданого ОНДІСЕ Міністерства юстиції України, ринкова вартість автомобіля Volkswagen Touareg, 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_8 , на 30.10.2018 року становить 732700,00 грн..

Як вбачається з повідомлення Федеральної служби державної реєстрації, кадастру та картографії (Росреєстр) №01-00556/14 від 03.04.2014 року, позивачу за первісним позовом ОСОБА_1 на праві власності в період з 21.07.1997 року по 24.11.2011 рік належала квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_3 , дата державної реєстрації права: 10.02.2004, №61-01/44-16/2004-83, дата державної реєстрації припинення права: 03.08.2005.

Відповідно до повідомлення Головного управління Міністерства юстиції Російської Федерації по Москві №77/05-22649 від 16.06.2014 року, відомості про зареєстровані транспортні засоби в базі даних ФІС ГІБДР за ОСОБА_1 станом на 01.04.2014 року відсутні.

Відповідно до повідомлення ВАТ «Газпромбанк» №61-3/13617 від 21.04.2014 року, банківські рахунки в ВАТ «Газпромбанк» та філіях банку на ім`я ОСОБА_1 не відкривались.

Відповідно до повідомлення ВАТ «Сбербанк России» №106-07-15/16761 від 25.07.2014 року, у позивача за первісним позовом ОСОБА_1 станом на 30.04.2014 року наявні рахунки в даному банку на загальну суму 21256,84 російських рублів.

Відповідно до Договору купівлі-продажу №0805/06-9 від 06.05.2008 року, позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 було придбано автомобіль марки KIA SPECTRA, золотисто-бежевого кольору, 2008 року випуску за 373440,00 російських рублів.

Також з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 працює директором ТОВ «Seatron Shipping LTD».

Згідно Свідоцтва про право власності № НОМЕР_9 від 19.03.2014 року, позивач за первісним позовом ОСОБА_1 є власником машино місця № НОМЕР_10 за адресою: АДРЕСА_4 , площею 13,7 кв.м.

В матеріалах справи містяться витяги з ЄРДР по кримінальному провадженню №12013170250001976 та №12013170380002904, з яких вбачається, що посадовими особами Концерна «Камелот» в декларацію про готовність об`єкта були внесені відомості щодо неіснуючого технічного паспорту на будинок АДРЕСА_5 . Однак, відомості про остаточне рішення по кримінальному провадженню в матеріалах справи відсутні.

В матеріалах справи міститься нотаріально посвідчена заява ОСОБА_5 (колишнього чоловіка позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 ), відповідно до якої останній підтвердив, що дав згоду ОСОБА_3 на використання аліментів на утримання спільної дитини сторін – ОСОБА_4 , на купівлю спірного дачного будинку в смт Затока.

Також в матеріалах справи містяться квитанції, які підтверджують, надсилання ОСОБА_5 аліментів на утримання спільної доньки – ОСОБА_4 ..

Відповідно до рішення Апеляційного суду Одеської області від 19.02.2015 року за ОСОБА_4 , яка є дочкою відповідачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 , було визнано право власності на 1/2 частину житлового будинку та земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_5 .

Згідно Заочного рішення Біляївського районного суду Одеської області від 09.07.2015 року по справі №496/1805/15-ц, було виселено ОСОБА_1 з належного ОСОБА_6 та ОСОБА_4 житлового будинку АДРЕСА_5 .

Відповідно до рішення Апеляційного суду Одеської області від 13.03.2015 року рішення Біляївського районного суду Одеської області від 21.06.2013 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа Нерубайська сільська рада Біляївського району Одеської області було змінено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 кошти в розмірі 68172,00 грн у якості компенсації витрачених коштів на будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_5 .

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 15.02.2018 року по справі №496/1244/16-ц було визнано договір дарування, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 11.07.2000 року щодо земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 2243 удаваним, визнавши його договором купівлі-продажу.

Земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ..

Визнано договір дарування, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 01.12.2011 року щодо земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 2534 удаваним, визнавши його договором купівлі-продажу.

В частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 620000 грн позовну заяву залишити без задоволення.

Позовну заяву третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,1595 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 та будівельні матеріали, розташовані на ній - залишено без задоволення.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 31.05.2018 року зазначене вище рішення Біляївського районного суду Одеської області від 15.02.2018 року по справі №496/1244/16-ц було скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання договорів дарування удаваними правочинами, визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя - відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 01.07.2020 року Постанову Апеляційного суду Одеської області від 31.05.2018 року по справі №496/1244/16-ц було залишено без змін.

Відповідно до експертного висновку №179/21 судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 04.06.2021 року, складеного судовим експертом Сікорською О.А., враховуючи фактичні об`ємно-планувальні особливості досліджуваного будинку, виділити 1/2 частину відповідно до вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва технічно не надається можливим.

Але експертом вбачається технічна можливість, відповідно до вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва, розділити об`єкт нерухомого майна з відхиленням від розміру ідеальних часток та при умові проведення необхідного перепланування, зазначеного у висновку судового експерта.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з статтею 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

У пунктах 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" судам роз`яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до положень ст. ст. 317, 319 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Як передбачено ст. 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно ст. 356 Цивільного кодексу України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у справі власності є спільною частковою власністю.

Частинами 1 та 2 статті 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Згідно п.1 ст. 357 Цивільного кодексу України, частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Згідно ст.368 Цивільного кодексу України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, у разі виділу часток, сторони стають власниками спільної часткової власності.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

У постановах Верховного Суду України від 03.06.2015 р., 01.07.2015 р., 16.12.2015 р., та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2015 (6-31644ск15), 23.12.2015 (6-25963ск15),27.04.2016 міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статей 57 та 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

07.09.2016 року, постановою у справі №6-801цс16, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого: «Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя».

Виходячи з принципу змагальності цивільного судочинства, обов`язок доведеності обставин, на які посилається сторона, як на підставу пред`явлених позовних вимог, покладаються саме на цю сторону (ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України).

Суд, в свою чергу розглядає позовні вимоги в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків встановлених цим Кодексом. (ч.1,2 ст.13 ЦПК України).

Суд першої інстанції, зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розподіл майна подружжя обґрунтовані тим, що спірний садовий будинок був придбаний відповідно до зазначених вище договорів купівлі-продажу саме в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Суд звертає увагу сторін на правову позицію, яка була висловлена у Постанові Верховного Суду від 01.07.2020 року по справі №496/1244/16-ц, щодо спірних відносин між сторонами відносно визнання договору дарування, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 11.07.2000 року щодо земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 2243 удаваним, в якій зазначено, що зазначена вище спірна земельна ділянка придбана ОСОБА_3 за договором дарування, є її особистою власністю та не може бути віднесена до майна спільної сумісної власності з ОСОБА_1 ..

Також, зазначеним вище рішенням встановлено, що 21.08.2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 була укладена угода, відповідно до якої вони погодили, що 03.11.2006 року ОСОБА_9 передав ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 50000,00 доларів США в рахунок повного розрахунку за належну ОСОБА_3 спірну земельну ділянку, а ОСОБА_3 видала відповідну розписку але оформлення всіх необхідних документів не було завершено та триває.

В Постанові Верховного Суду від 01.07.2020 року по справі №496/1244/16-ц одночасно було зазначено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 26.05.2008 року ОСОБА_10 продав, а ОСОБА_3 купила 1/2 частину садового будинку з господарчими спорудами та земельну ділянку № НОМЕР_1 , що знаходяться в АДРЕСА_1 , однак, судом касаційної інстанції не було встановлено, що спірна земельна ділянка була придбана ОСОБА_3 саме за грошові кошти, які були отримані нею за продаж земельної ділянки розташованої за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно до п. п. 6, 7 ч.2 ст.43 ЦПК України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки та виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Відповідно до ч.1 ст.44 ЦПК України учасники судового процесу повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Між тим, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 не надала до суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом вказували на те, що спірний садовий будинок був придбаний за її особисті кошти та кошти її дочки ОСОБА_4 , ствердження ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не підтверджуються належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, є припущеннями, що не може бути основою для доказування та презумпцію спільності права власності подружжя не спростовують.

Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №164389, виданого 06.12.2004 року, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,025 га, яка розташована в СТ «Комунбуд», 1743а, Затоківська селищна рада м. Білгород-Дністровського Одеської області, цільове призначення земельної ділянки: для ведення садівництва.

Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №730939, виданого 27.02.2012 року, відповідачка за первісним позовом ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0246 га, яка розташована в СТ «Комунбуд», 1743, Затоківська селищна рада м. Білгород-Дністровського Одеської області, цільове призначення земельної ділянки: для ведення садівництва.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.

Згідно з положеннями частини першою статті 81, частини третьої статті 116 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

У частині першій, четвертій статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти.

До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року в справі №686/9580/16-ц (провадження № 61-3478св18) зроблено висновок, що «земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України».

Аналогічна правова позиція висловлена у пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15.

Отже, перехід права власності на об`єкт нерухомості має наслідком набуття права на земельну ділянку, що відповідає принципу «superficies solo cedit» (збудоване на землі слідує за нею).

Суд слідує принципу цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди).

Вважаючи що за цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю розташовану на ній, що викладено у правових позиціях Верховного суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 381/41/17, Великої палати Верховного суду від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17.

Суд, враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розподіл майна подружжя у повному обсязі.

У зв`язку з вищезазначеним підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення з ОСОБА_3 витрат на утримання спільного майна у розмірі 9860,50 грн.

Однак апеляційний суд не в повній мірі погоджується з вказаним висновком з огляду на наступне.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в частині оскарження рішення суду щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку кадастровий номер 5110300000:02:001:0052 заслуговують на увагу.

Як убачається з матеріалів справи та ухвали Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 28 березня 2024 року про виправлення описки, суд першої інстанції фактично змінив резолютивну частину рішення від 09 січня 2024 року та замість визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки визнав за ним право власності на всю земельну ділянку кадастровий номер 5110300000:02:001:0052.

Разом з тим, за змістом ст.269 ЦПК України виправлення описки допускається лише у випадку усунення технічних неточностей чи арифметичних помилок та не може призводити до зміни змісту судового рішення або фактичного перегляду вирішеного судом спору.

Фактично ухвалою від 28 березня 2024 року суд першої інстанції змінив зміст ухваленого рішення в частині обсягу права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, що виходить за межі процесуального інституту виправлення описки.

Крім того, колегія суддів враховує, що постановою Одеського апеляційного суду від 31 травня 2018 року та постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі №496/1244/16-ц встановлено обставини щодо особистого характеру коштів ОСОБА_3 , отриманих від відчуження належного їй майна, а також досліджувалися обставини придбання спірного нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції також враховує, що право власності на спірну земельну ділянку було оформлено саме на ім`я ОСОБА_3 , а земельна ділянка як окремий об`єкт цивільних прав має самостійний правовий режим.Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

При цьому сам по собі факт визнання садового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не є безумовною підставою для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку у повному обсязі чи у відповідній частці.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку кадастровий номер 5110300000:02:001:0052, у зв`язку із чим рішення суду в цій частині не може вважатися законним та обґрунтованим.

Тому рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 січня 2024 року в частині задоволених позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку кадастровий номер 5110300000:02:001:0052 підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні відповідних позовних вимог.

Разом з тим, інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо правового режиму садового будинку, можливості його поділу в натурі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо відсутності підстав для визнання садового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя колегія суддів вважає необґрунтованими.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, спірний садовий будинок був придбаний сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі на підставі договорів купівлі-продажу від 14 березня 2003 року та 26 травня 2008 року.

Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, хто саме з подружжя набував таке майно та на чиє ім`я воно оформлене.

При цьому саме на особу, яка заперечує презумпцію спільності майна подружжя, покладається обов`язок доведення тих обставин, які свідчать про особистий характер спірного майна.

Посилання скаржника на те, що спірний садовий будинок був придбаний виключно за її особисті кошти, не можуть бути безумовною підставою для виключення цього майна із складу спільної сумісної власності подружжя.

Колегія суддів враховує, що у справі №496/1244/16-ц судами дійсно були встановлені обставини щодо особистого характеру коштів ОСОБА_3 , отриманих від продажу земельної ділянки, яка належала їй на праві особистої приватної власності, однак самі по собі ці обставини не свідчать про те, що саме за рахунок виключно цих коштів було придбано весь спірний садовий будинок та здійснено його подальшу реконструкцію.

При цьому суд першої інстанції правильно виходив з того, що належних та достатніх доказів, які б безспірно підтверджували використання виключно особистих коштів ОСОБА_3 при придбанні та реконструкції будинку, матеріали справи не містять.

Також колегія суддів враховує, що спірний будинок протягом тривалого часу використовувався сторонами як спільне сімейне майно, сторони спільно користувалися ним, здійснювали його утримання, реконструкцію та облаштування.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не надав належних доказів участі у придбанні або утриманні спірного майна, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки для виникнення права спільної сумісної власності закон не вимагає підтвердження внесення кожним із подружжя конкретної частки грошових коштів у придбання майна.

Сам по собі факт набуття майна під час шлюбу створює презумпцію його спільності, яка у даному випадку скаржником належними та допустимими доказами спростована не була.

Посилання скаржника на положення шлюбного договору від 26 травня 2008 року також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 16 червня 2011 року, залишеним без змін рішенням апеляційного суду Одеської області, шлюбний договір між сторонами було визнано недійсним, а тому його положення не можуть бути належною правовою підставою для визначення правового режиму спірного майна.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо незаконності призначення та проведення судової будівельно-технічної експертизи.

Як убачається з матеріалів справи, експертиза була призначена після встановлення характеру спірних правовідносин та з метою вирішення питання щодо технічної можливості поділу спірного будинку в натурі.

При цьому сам по собі висновок експерта не був єдиною підставою для задоволення позову, а оцінювався судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про можливість поділу спірного будинку в натурі саме за варіантом, запропонованим експертом, з незначним відхиленням від ідеальних часток та компенсацією різниці у вартості часток.

Доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності також є безпідставними.

Матеріалами справи підтверджується існування між сторонами тривалого спору щодо порядку користування та поділу спірного майна, а сам позов був поданий ще у 2012 році, тобто невдовзі після припинення шлюбних відносин між сторонами.

Тому підстав для застосування наслідків спливу позовної давності у даному випадку колегія суддів не вбачає.

Інші доводи апеляційної скарги в цій частині фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду першої інстанції, однак не містять посилань на такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які б відповідно до ст.376 ЦПК України були підставою для скасування рішення суду в частині вирішення спору щодо садового будинку.

Не заслуговують на увагу і доводи скаржника щодо відсутності у ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою після розірвання шлюбу та сумнівності довідок про оплату платежів.

Судом першої інстанції було встановлено, що після припинення шлюбних відносин між сторонами продовжував існувати спір щодо користування та утримання спірного майна, а ОСОБА_1 продовжував нести витрати на його утримання та сплачував обов`язкові платежі, що підтверджується наявними у справі письмовими доказами, яким суд першої інстанції надав належну оцінку відповідно до вимог ст.89 ЦПК України.

При цьому доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та необхідності їх переоцінки, що саме по собі не є підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду.

Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про розподіл майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності, суд першої інстанції зазначив наступне.

Позовні вимоги позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 щодо визнання її особистою приватною власністю садового будинку з надвірними будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 та земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,0246 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0279; земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,025 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0052, не підлягають задоволенню, оскільки як правильно встановлено судом першої інстанції, спірний садовий будинок був набутий сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі, у зв`язку із чим на нього поширюється презумпція спільності майна подружжя, передбачена ст.60 СК України.

Доводи ОСОБА_3 про придбання зазначеного нерухомого майна виключно за рахунок її особистих коштів були предметом дослідження суду першої інстанції та обґрунтовано відхилені, оскільки належних, достатніх та безспірних доказів, які б свідчили про набуття всього спірного будинку виключно за рахунок особистих коштів відповідачки, матеріали справи не містять.

При цьому сам по собі факт наявності у ОСОБА_3 особистих коштів або встановлення судами у справі №496/1244/16-ц обставин щодо їх походження не спростовує презумпції спільності майна подружжя та не доводить, що саме за рахунок виключно цих коштів було придбано та реконструйовано весь спірний садовий будинок.

Колегія суддів також враховує, що спірний будинок протягом тривалого часу використовувався сторонами як спільне сімейне майно, а його поділ у натурі був здійснений на підставі висновку судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання садового будинку особистою приватною власністю ОСОБА_3 .

Разом з тим, позовні вимоги ОСОБА_3 щодо визнання її особистою приватною власністю земельних ділянок кадастрові номери 5110300000:02:001:0279 та 5110300000:02:001:0052 також не підлягають задоволенню, оскільки заявлені нею вимоги у цій частині фактично спрямовані на виключення вказаного майна зі складу спільної сумісної власності подружжя в цілому, тоді як суд апеляційної інстанції дійшов висновку лише про відсутність достатніх правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку кадастровий номер 5110300000:02:001:0052.

При цьому самі по собі обставини оформлення права власності на земельні ділянки на ім`я ОСОБА_3 , а також посилання на джерело походження коштів не є безумовною підставою для задоволення зустрічного позову про визнання спірного майна її особистою приватною власністю.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 в цій частині.

Щодо позовних вимог позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 щодо визнання права спільно нажитого майна на грошові кошти, які перебувають на рахунках № НОМЕР_11 , № НОМЕР_12 , № НОМЕР_13 , № НОМЕР_14 , які знаходяться в ВАТ «Сбербанк России» в розмірі 317181,814 грн., та стягнення на її користь частини цих грошових коштів у розмірі 158590,90 грн., суд зазначає наступне.

Як вбачається з довідки №106-07-15/16761 від 25.07.2014 року, виданої «ВАТ «Сбербанк России» та «Звіті про всі операції за період з 01.01.2000 року по 30.04.2014 рік», грошові кошти, які перебували за зазначених вище рахунках були зняті, коли сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, а отже суд приходить до висновку, що спірні грошові кошти були використані в інтересах сім`ї, а отже поділу вони не підлягають.

Щодо позовних вимог позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину автомобілю марки HYUNDAI SANTA FE, реєстраційний номер НОМЕР_5 та стягнення з ОСОБА_1 суму збитків у розмірі 315139,31 грн., що складає 1/2 частину вартості автомобілю марки HYUNDAI SANTA FE, реєстраційний номер НОМЕР_5 , суд зазначає наступне.

Як вбачається з повідомлення №7/Д-212 від 27.01.2014 року Відділу організації реєстраційно-екзаменаційної роботи Управління Державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в Одеській області, зазначений вище транспортний засіб був придбаний ОСОБА_1 18.09.2012 року, тобто вже після розірвання шлюбу між сторонами, а отже він не є об`єктом права спільної сумісної власності, відповідно до вимог ст.ст. 60-61 СК України. Тобто, позовні вимоги ОСОБА_3 у цій частині теж не підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину автомобілю марки КІА Спектра FB 2272, державний реєстраційний знак НОМЕР_7 , який був придбаний в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі в м. Аксай, Ростовської області, Російська Федерація в ТОВ «Файтон», суд зазначає, що зазначений вище транспортний засіб був відчужений 21.07.2011 року, тобто під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї, доказів протилежного до суду не надано.

Відповідно до положень ч.3 ст.61 Сімейного кодексу, якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Наведена норма кореспондується також із ч.4 ст.65 СК, за якою договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для іншого, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Велика Палата ВС у постанові від 30.06.2020 року у справі №638/18231/15-ц дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що, за своїм змістом, свідчить про їх солідарний характер, незважаючи на відсутність у законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають із правочинів, укладених в інтересах сім`ї.

Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 і в цій частині не підлягають задоволенню.

Позовні вимоги позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 щодо стягнення з ОСОБА_1 1/2 частини вартості рухомого майна у вигляді меблів, побутової техніки та інших предметів домашнього призначення, що було придбано на території Туреччини в м. Стамбул позивачем ОСОБА_1 на загальну суму 20213,40 доларів США, що еквівалентно на день звернення з позовними вимогами до суду 569007,21 грн, не підлягають задоволенню, оскільки в порушення вимог ст. 81 ЦПК України, позивачкою за зустрічним позовом ОСОБА_3 не надано до суду детальний опис предметів, які підлягають поділу, відповідних квитанцій та інших належних та допустимих доказів, що саме це рухоме майно було придбано ОСОБА_1 за час перебування сторін у шлюбі та саме воно підлягає визнанню спільною сумісною власністю подружжя.

Так, позовні вимоги позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_3 щодо стягнення з ОСОБА_1 матеріального збитку, спричиненого ОСОБА_1 . ОСОБА_3 у зв`язку з спричиненням незаконних перешкод в користуванні майном, а саме спірним садовим будинком та земельною ділянкою взагалі не підтверджені належними та допустимими доказами, не мають правового обґрунтування та розрахунку, чого саме заявлена ОСОБА_3 сума у розмірі 1208940,00 грн підлягає стягненню з відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 ..

Щодо позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 про порушення прав неповнолітньої дитини і визнання права спільної сумісної власності на нерухоме та рухоме майно, суд зазначає наступне.

Так, як на підставу для задоволення своїх позовних вимог, ОСОБА_4 посилається на те, що спірне нерухоме майно, а саме садовий будинок АДРЕСА_1 , було придбано на аліменти, які нею були отримані від її батька – ОСОБА_5 .

Окрім того, кошти які були передані її матір`ю ОСОБА_11 за будівельні матеріали згідно розписки теж є аліментами, які отримані від її батька - ОСОБА_5 , а отже, ці кошти є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ..

Зазначені вище обставини були повністю визнані ОСОБА_3 згідно поданої до суду заяви.

Відповідно до ч.1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до ст. 184 ЦК України, готівкові кошти є майном, об`єднаними родовими ознаками, а тому третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету позову ОСОБА_4 не довела, що зазначений вище об`єкт нерухомості, а саме спірний садовий будинок, був придбаний саме за зазначені вище кошти.

Одночасно суд звертає увагу сторін, що сама лише заява ОСОБА_5 , в якій він зазначив, що сплачував аліменти на утримання ОСОБА_4 та в якій зазначено, що саме на ці кошти була придбана земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 , яка в подальшому згідно заяви ОСОБА_9 була придбана останнім за довіреністю, квитанції про пересилання ОСОБА_5 коштів на утримання ОСОБА_4 , яка на той час була неповнолітньою, не можуть бути взяті судом до уваги як належні та допустимі докази, що саме зазначені ОСОБА_4 грошові кошти були витрачені на купівлю спірного об`єкту нерухомого майна, як і її посилання на те, що саме за її грошові кошти було проведено реконструкцію спірного садового будинку.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (п.11 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 року №14).

За таких обставин, виходячи із приписів діючого законодавства, із урахуванням позиції Верховного Суду, прийнявши до уваги фактичні обставини справи, на основі повно та всебічно досліджених доказів, наданих сторонами у якості їх обґрунтувань та заперечень, суд приходить до висновку про необґрунтованість, недоведеність та як наслідок відмови у задоволенні позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 про порушення прав неповнолітньої дитини і визнання права спільної сумісної власності на нерухоме та рухоме майно.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно з вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вимогами ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно приписів ст. 80 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормою ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, серед іншого, звертається увага, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

За таких обставин, суд першої інстанції, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів приходить до висновку, що позовні вимоги третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_4 про порушення прав неповнолітньої дитини і визнання права спільної сумісної власності на нерухоме та рухоме майно не знайшли свого підтвердження.

Судова колегія погоджується з вказаним висновком та зазначає наступне.

Доводи апеляційної скарги щодо незаконної відмови у задоволенні зустрічних вимог про стягнення компенсації вартості транспортних засобів HYUNDAI SANTA FE та KIA Spectra колегія суддів відхиляє.

Як правильно встановив суд першої інстанції, транспортний засіб HYUNDAI SANTA FE був придбаний ОСОБА_1 вже після припинення шлюбу між сторонами, а тому відповідно до положень ст.60 СК України не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при придбанні вказаного транспортного засобу були використані спільні кошти подружжя або кошти ОСОБА_3 , матеріали справи не містять.

Щодо транспортного засобу KIA Spectra, то суд першої інстанції обґрунтовано виходив із недоведеності заявлених зустрічних вимог, оскільки належних та достатніх доказів вартості транспортного засобу, розміру заявленої компенсації та наявності правових підстав для її стягнення відповідачкою не надано.

За таких обставин підстав для задоволення зустрічних позовних вимог у цій частині суд першої інстанції обґрунтовано не вбачав.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо приховування ОСОБА_1 банківських вкладів, пенсійних коштів у РФ, акцій компанії та іншого рухомого майна.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, подані стороною відповідача копії квитанцій, перекладів, листів та інших документів самі по собі не підтверджують ані існування на момент розгляду справи відповідного майна чи коштів, ані їх належності сторонам, ані розміру заявлених до стягнення сум.

Крім того, належних та допустимих доказів того, що спірні кошти чи майно були набуті саме за рахунок спільних коштів подружжя та приховані від відповідачки, матеріали справи не містять.

Посилання скаржника на квитанції щодо придбання меблів, побутової техніки та іншого майна у Туреччині також не можуть бути підставою для задоволення відповідних вимог, оскільки самі по собі не підтверджують факту наявності такого майна у сторін на момент розгляду справи, його місцезнаходження, вартості та використання в інтересах сім`ї.

Колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 .

Посилання третьої особи на те, що спірний будинок був придбаний або реконструйований за рахунок аліментів чи коштів, отриманих нею від батька, не підтверджують виникнення у неї права власності на спірне нерухоме майно.

Надані у справі докази не свідчать про виникнення між сторонами правовідносин спільної сумісної власності щодо спірного майна, а також не підтверджують здійснення таких невіддільних поліпшень чи вкладень, які б у розумінні закону породжували право власності на відповідну частину нерухомого майна.

Доводи апеляційної скарги щодо неправильного встановлення судом факту перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах з 1994 року не впливають на правильність вирішення спору по суті, оскільки спірне нерухоме майно було набуте сторонами саме у період їх зареєстрованого шлюбу з 23 вересня 1995 року по 24 листопада 2011 року, що сторонами не заперечується.

Колегія суддів також відхиляє доводи та клопотання скаржника щодо необхідності визнання без доказування обставин, встановлених рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 15 лютого 2018 року, постановою Апеляційного суду Одеської області від 31 травня 2018 року та постановою Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі №496/1244/16-ц.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України преюдиційне значення мають лише ті обставини, які були безпосередньо встановлені судовим рішенням та входили до предмета доказування у відповідній справі.

Разом із тим, зі змісту судових рішень у справі №496/1244/16-ц убачається, що предметом розгляду у ній були вимоги щодо визнання договорів удаваними правочинами, визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя та стягнення грошової компенсації, тоді як питання правового режиму всього спірного садового будинку та земельних ділянок у межах спору про поділ майна подружжя судом у тій справі остаточно не вирішувалося.

Сам по собі факт встановлення у зазначених судових рішеннях обставин отримання ОСОБА_3 коштів від продажу належної їй земельної ділянки та посилання на використання таких коштів для придбання частини спірного майна не свідчить про спростування презумпції спільності майна подружжя, передбаченої ст.60 СК України.

При цьому суд першої інстанції правильно виходив із того, що наявність у одного з подружжя особистих коштів сама по собі не виключає можливості придбання чи реконструкції спірного майна також за рахунок спільних коштів подружжя та спільної праці сторін.

Крім того, обставини, встановлені у справі №496/1244/16-ц, були оцінені судом першої інстанції у сукупності з іншими доказами у справі, зокрема поясненнями сторін, письмовими доказами, висновком судової експертизи та іншими матеріалами справи, у відповідності до вимог ст.89 ЦПК України.

Отже, підстав вважати, що суд першої інстанції був зобов`язаний безумовно прийняти доводи ОСОБА_3 про особистий характер усього спірного майна без дослідження інших доказів у справі, колегія суддів не вбачає.

Клопотання ОСОБА_3 про визнання дій ОСОБА_1 зловживанням процесуальними правами задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч.1 ст.44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання процесуальними правами не допускається.

Разом з тим, сам по собі факт звернення особи до суду із позовом, подання заяв, уточнення позовних вимог, оскарження судових рішень чи підтримання власної правової позиції не може свідчити про зловживання процесуальними правами, якщо такі дії спрямовані на реалізацію гарантованого законом права на судовий захист.

Як убачається з матеріалів справи, спір між сторонами виник щодо правового режиму нерухомого майна, порядку його поділу, а також наявності чи відсутності підстав для стягнення відповідних компенсацій та витрат, що свідчить про існування між сторонами реального спору про право.

При цьому позовні вимоги ОСОБА_1 були частково задоволені судом першої інстанції, а рішення суду в основній частині залишене апеляційним судом без змін, що саме по собі виключає висновок про завідомо безпідставний чи штучний характер позову.

Доводи клопотання про те, що ОСОБА_1 не мав права користуватися спірним майном після розірвання шлюбу, а також щодо сумнівності довідок СТ «Комунбуд», фактично зводяться до незгоди скаржника з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та власного тлумачення обставин справи.

Разом з тим, питання належності, допустимості, достовірності та достатності доказів вирішується судом під час оцінки доказів відповідно до вимог ст.89 ЦПК України та не є підставою для висновку про зловживання процесуальними правами.

Колегія суддів також враховує, що твердження ОСОБА_3 про фальсифікацію довідок, підроблення підписів та інші обставини належними та допустимими доказами не підтверджені, а передбачені законом процесуальні механізми для встановлення факту підроблення доказів у межах цієї справи реалізовані не були.

Крім того, заявлені у клопотанні вимоги про «повернення позовних вимог», застосування заходів процесуального примусу та покладення судових витрат не ґрунтуються на положеннях процесуального закону, оскільки ЦПК України не передбачає можливості повернення позову після ухвалення рішення судом першої інстанції та перегляду справи судом апеляційної інстанції.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для висновку про недобросовісне користування ОСОБА_1 процесуальними правами чи наявність ознак завідомо безпідставного позову у розумінні ст.44 ЦПК України, у зв`язку із чим у задоволенні клопотання ОСОБА_3 слід відмовити.

Щодо клопотання про зупинення провадження у зв`язку із станом здоровя, апеляційний суд зазначає, що фактично скаржниця зявилась до судового засідання

Щодо клопотання ОСОБА_3 про зупинення апеляційного провадження у справі у зв`язку зі станом здоров`я, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до положень ст.251 ЦПК України зупинення провадження у справі є виключним процесуальним заходом, який застосовується лише у випадку наявності обставин, що об`єктивно унеможливлюють подальший розгляд справи.

Разом з тим, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про неможливість участі ОСОБА_3 у судовому розгляді або про наявність обставин, що перешкоджають продовженню апеляційного провадження.

Колегія суддів враховує, що скаржниця фактично з`явилась у судове засідання апеляційного суду, брала участь у розгляді справи, надавала пояснення, заявляла клопотання та реалізовувала свої процесуальні права, що свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для розгляду справи по суті.

Крім того, скаржниця тривалий час брала участь у розгляді даної справи як у суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, подавала численні заяви, клопотання та процесуальні документи, що також свідчить про можливість реалізації нею права на судовий захист.

За таких обставин колегія суддів не вбачає передбачених законом підстав для зупинення апеляційного провадження у справі, у зв`язку із чим у задоволенні вказаного клопотання слід відмовити.

Щодо клопотання ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів про надання правничої допомоги, неприйняття відзиву та повернення його представнику, колегія суддів зазначає, що доводи клопотання є необґрунтованими, оскільки громадянство ОСОБА_1 та обставини щодо строку дії посвідки на постійне проживання не позбавляють його права на звернення до суду та правничу допомогу.

Матеріали справи містять належні документи на підтвердження повноважень представника, а підстав для повернення відзиву чи визнання недійсними договорів про надання правничої допомоги у межах даної справи судом не встановлено.

У зв`язку із наведеним у задоволенні клопотання слід відмовити.

Також інші клопотання сторін, зокрема про виклик свідків та витребування доказів, були розглянуті апеляційним судом під час розгляду справи по суті у судовому засіданні, за результатами чого судом прийнято відповідні процесуальні рішення.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться переважно до незгоди з висновками суду першої інстанції, переоцінки доказів та власного тлумачення скаржником обставин справи, однак не містять посилань на такі порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст.376 ЦПК України були б підставою для скасування рішення суду в іншій частині.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги в цій частині суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду в цій частині ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 січня 2024 року в частині вирішення спору щодо садового будинку, його поділу в натурі, стягнення компенсації за відхилення від ідеальних часток, відмови у задоволенні зустрічного позову та позову третьої особи є законним та обґрунтованим і підлягає залишенню без змін.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до п. 2 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 – задовольнити частково.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 січня 2024 року в частині задоволених позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,025 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0052, яка включає у тому числі площу зайняту під лівою частиною садового будинку літ. «А», вбиральнею – літ. «Б», душовою літ. «В» та господарським блоком літ. «Г» - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог.

В іншій частині оскаржуване рішення залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

Ю.П. Лозко