Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №465/2300/17 — Львівський апеляційний суд

Справа № 465/2300/17 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.

Провадження № 22-ц/811/3432/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки Брегей І.С., відповідачки ОСОБА_2 , представника відповідачки Семиренка П.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою педставника ОСОБА_1 - адвоката Брегей Ірини Стефанівни на рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 вересня 2025 року в складі судді Ванівського Ю.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Львівської міської ради, за участю третьої особи Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке порушує право користування земельною ділянкою та скасування права власності, -

встановив:

У квітні 2017 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , Львівської міської ради, за участю третьої особи Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке порушує право користування земельною ділянкою та скасування права власності.

Вимоги обґрунтовує тим, що проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_1 . Будинок перебуває у її власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 07.02.2008, виданого державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Ясинською Н.М. та отриманого на підставі нього витягу про реєстрацію права власності від 13.12.2004, виданого Франківською районною адміністрацією Львівської міської ради на підставі розпорядження №1900, зареєстрованого в Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 12.01.2005, реєстраційний номер 9524361.

До вказаного будинку, згідно технічного паспорту на будинок, відносяться також металеві ворота, позначені на поверховому плані під №1, хвіртка металева, позначена на поверховому плані під №2, огорожа металева, позначена в поверховому плані за №3, колодязь, бетонні кільця, позначені в поверховому плані під літ. «к», сарай, позначений на поверховому плані під літ. «Б».

У 2002 році вказаний будинок був поділений між власниками, частині будинку сім`ї ОСОБА_3 виділено їхню частку та присвоєно окремий номер поштовий номер – 7а.

У подальшому, вказане нерухоме майно набуто ОСОБА_2 на підставі договору купівлі – продажу реєстраційний номер №71 від 23.01.2006, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Колодій О.Я.

Вказані будинки мають спільне подвір`я та спільний вхід на їх територію. При цьому, вхід до її помешкання згідно поверхового плану можливий лише через наявний вхід зі сторони будинку АДРЕСА_2 , де розташовані металеві ворота, які відносяться до будинку АДРЕСА_1 , оскільки лише з цього боку є вихід на землі загального користування – вулицю Спокійну.

Позивачка мала на меті приватизувати частину земельної ділянки біля будинку АДРЕСА_1 та дізналась, що більша частина земельної ділянки, яка відведена для будинку АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , передана у власність ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_3 згідно із ухвалою Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159.

Після цього частина вказаної земельної ділянки площею 0,0263 га продана ОСОБА_2 згідно договору купівлі – продажу від 23.01.2006, а саме нею набуто право власності на земельну ділянку площею 0,0263 га, яка розташована на території житлового будинку АДРЕСА_3 .

Вважає ухвалу Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159 незаконною, так як земельну ділянку, яка перебувала у користуванні позивачки, передано незаконно третій особі, і тим самим порушено її право на володіння і користування земельною ділянкою. Просила задоволити позовні вимоги.

Оскаржуваним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Львівської міської ради, за участю третьої особи - Франківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке порушує право користування земельною ділянкою та скасування права власності – відмовлено.

Рішення суду оскаржила представник позивачки ОСОБА_1 – адвокат Брегей І.С., з рішенням не погоджується, вважає що таке ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а висновки, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи.

Зазначає, що позивачка проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_1 , будинок перебуває у її власності.

До вказаного будинку АДРЕСА_1 , згідно технічного паспорту та свідоцтва про право на спадщину, відносяться також металеві ворота, позначені на поверховому плані під №1, хвіртка металева позначена на поверховому плані під №2, огорожа металева, позначена в поверхому плані за №3, колодязь, бетонні кільця, позначені в поверховому плані під літ. «к», сарай дерево, позначений на поверховому плані під літ. «Б».

У 2002 році вказаний будинок поділений між власниками та частині будинку, який тепер належить відповідачці, присвоєно окремий поштовий номер 7а.

При цьому, будинки мають спільне подвір`я та спільний вхід на їх територію, вхід до помешкання позивачки, згідно поверхового плану, можливий лише через вхід із сторони будинку АДРЕСА_2 , де розташовані металеві ворота, лише з цього боку є вихід на землі загального користування — вулицю Спокійну.

Будинок АДРЕСА_1 та будинок АДРЕСА_3 не діляться по прямій лінії.

Підвальні приміщення будинку АДРЕСА_1 знаходяться під першим поверхом будинку АДРЕСА_2 і земельна ділянка не може бути поділена між цими будинками, так щоб на ній не знаходилась частина одного з будинків.

Зокрема, на земельній ділянці площею 0,0263 га, яка належить відповідачці знаходиться частина житлового будинку АДРЕСА_1 , а саме приміщення цокольного поверху позначене на технічному паспорті під №ІІІ — підвал площею, 14,4 м.кв.

Те, що будинки АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 мають спільні конструктивні елементи, зокрема стіни, перегородки, дах, а також спільне подвір`я і спільний вхід на їхню територію, встановлено ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 26.10.2017, постановою Апеляційного суду Львівської області від 20.03.2018 з чим погодився і Верховний Суд у постанові від 05.06.2019 у справі №462/2540/17 за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, а ці обставини становлять преюдицію для даної справи.

Таким чином, незважаючи на присвоєння частині будинку окремого поштового номера, будинок залишився однією спорудою, оскільки обидві частини мають спільні конструктивні елементи, спільне подвіря та спільний вхід на їхню територію.

Відтак, станом на момент приватизації земельної ділянки згідно ухвали Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159 її землекористувачами були ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Якщо земельна ділянка не може бути виділена в натурі, вона повинна була бути передана власникам будинку АДРЕСА_1 та будинку АДРЕСА_3 на підстав права спільної сумісної власності.

Вважає, що при виділенні земельної ділянки власникам будинку АДРЕСА_3 , не було враховано право власника будинку АДРЕСА_1 на прохід через земельну ділянку подвір`я біля будинку АДРЕСА_2 , оскільки це єдиний вхід до будинку АДРЕСА_1 , а також не враховано, що металеві ворота, що належать позивачці та позначені на поверховому плані будинку АДРЕСА_1 під №1, фактично знаходитимуться на чужій земельній ділянці.

З квітня 2017 року ОСОБА_1 не має доступу із свого помешкання до виходу на АДРЕСА_1 , а саме вулицю загального користування.

Також з фотознімків видно, що сходова клітка від будинку АДРЕСА_1 є демонтованою і по ній не може бути здійснений вихід з буд. АДРЕСА_1 .

На фотознімку будинку АДРЕСА_1 видно, що єдиний вихід з нього є через підвальне приміщення, яке висотою є вдвічі нижчим за звичайну висоту вхідних дверей. Все це стало можливим завдяки дій відповідачки, яка демонтували наявну сходову клітку до буд. АДРЕСА_1 та унеможливила вихід з будинку на вул. Спокійну, примусивши позивача виходи з свого будинку через підвал.

Згідно із схемою суміжних землекористувань на АДРЕСА_3 від 04.04.2003 вбачається відсутність іншого заїзду та проходу до будинку АДРЕСА_1 ніж через земельну ділянку біля будинку АДРЕСА_2 .

Безпосередній вхід до будинку АДРЕСА_1 здійснюється по сходовій клітці, яка позначена на поверховому плані будинку №9 біля тамбуру №IV іншого входу в житловий будинок не передбачено.

При цьому, вказана сходова клітка знаходиться, внаслідок ухвалення Львівською міською радою оскаржуваного рішення від 25.03.2004 №1159, на земельній ділянці, виділенній власникам будинку АДРЕСА_2 , що юридично ускладнює позивачу можливість користуватися своїм єдиним входом до помешкання.

Щодо висновку суду стосовно Акту встановлення та узгодження меж земельної ділянки гр.гр. ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 по АДРЕСА_3 від 04.04.2003, то згідно висновку Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз від 10.10.2024 №2470-Е підпис від імені ОСОБА_1 , розташований у рядку «Суміжні землекористувачі» після рукописного тексту « ОСОБА_1 , КА 547984 від 11.08.97» на зворотній стороні виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Зазначене свідчить про те, що гр.гр. ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 діяли не добросовісно.

Наведене підтверджується показами свідка ОСОБА_6 .

Вирішуючи спір суд не надав правову оцінку висновку Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз від 10.10.2024 року №2470-Е, проведеної на підставі ухвали суду першої інстанції від 23 листопада 2020 року.

При цьому, суд врахував висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №681/1039/15-ц, у справі №580/68/16-ц від 23.01.2019, які не можуть бути застосовані у даних спірних правовідносинах, оскільки висвітлюють обставини, які не є подібними до даних правовідносин.

Також зазначає, що в оскаржуваному рішенні суд дійшов помилкового висновку, що ухвала Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159, якою передано ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 у власність земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , за своєю правовою природою є індивідуальним актом застосування норм права (правозастосовчим актом індивідуальної дії), та таким, що вичерпав свою дію одночасно з його прийняттям, тому обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке порушує право користування земельною ділянкою, не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивачки, яке потребуватиме додаткових засобів захисту.

У пункті 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 викладено висновок, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.

Таким чином, коли прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, пов`язаних з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин, тобто є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків фізичних чи юридичних осіб, то у такому разі вимога про визнання рішення недійсним (стаття 152 ЗК України) може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права, якщо фактично підставою пред`явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникли в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

Відтак, спосіб судового захисту шляхом визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність, про який заявлено у цій справі та який прямо передбачений законом, зокрема пунктом «г» частини третьої статті 152 ЗК України, є належним при оспорюванні в судовому порядку права власності особи, що виникло в результаті та після реалізації такого рішення суб`єкта владних повноважень.

Зазначає, що ухвалою Львівської міської ради від 25.03.2004 № 1159 як органу місцевого самоврядування позбавлено позивачку можливості доступу до її будинковолодіння АДРЕСА_1 і користування таким, тому така є незаконною.

Просить скасувати рішення Франківського районного суду м.Львова від 18 вересня 2025 року і ухвалити нове рішення яким задоволити позовні вимоги.

05.11.2025 на адресу апеляційного суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 – адвоката Семиренко П.Я. на апеляційну скаргу, вважає висновки суду обґрунтованими, також зазначає про порушення позивачкою строків давності, оскільки про існування оскаржуваної ухвали Львівської міської ради від 25.03.2004 їй було відомо ще 01.04.2013, однак позов у даній справі подано 24.04.2017. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково виходячи із такого.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 ЦПК України).

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що чинне земельне законодавство не обмежує права на приватизацію земельної ділянки у разі не підписання акта погодження меж земельних ділянок.

Суд констатував, що ухвала Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159, якою передано у спільну сумісну власність ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , за своєю правовою природою є індивідуальним актом застосування норм права (правозастосовчим актом індивідуальної дії), та таким, що вичерпав свою дію одночасно з його прийняттям.

При цьому, рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про затвердження та передачу земельної ділянки у власність за наслідками розгляду клопотання особи про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність також не є підставою виникнення права власності на земельну ділянку, оскільки відповідно до статті 125 ЗК України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Таким чином, оскаржувана ухвала Львівської міської ради від 25.03.2004 року №1159 вичерпала свою дію виконанням.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке порушує право користування земельною ділянкою, не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивачки, яке потребуватиме додаткових засобів захисту.

При цьому, оскільки вимога про скасування права власності є похідною від вимоги про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке порушує право користування земельною ділянкою, тому також задоволенню не підлягає.

Щодо клопотання відповідачки про застосування строку позовної давності, суд вказав, що застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Оскільки в задоволенні вимог позивача відмовлено, суд не вирішував питання про застосування позовної давності до вимог позивача.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу вимог закону, зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх вимог.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Враховуючи наведене, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).

Судом першої інстанції встановлено, що згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 07.02.2008 спадкоємцем майна ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є його дочка ОСОБА_1 , а саме 2/3 (двох третіх) часток будинку АДРЕСА_1 , з відповідними надвірними господарськими будівлями та спорудами (т. 1 а.с. 15).

Зазначене також підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №19549594 від 16.07.2008 (т. 1 а.с. 14).

Згідно із свідоцтвом про право власності на будинок від 13.12.2004, виданого Франківською районною адміністрацією Львівської міської ради, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 дійсно володіють на праві спільної сумісної власності будинком АДРЕСА_4 (т. 1 а.с. 16).

В свою чергу, відповідачці ОСОБА_2 на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_3 , що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, яке видано Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» №9754936 від 06.02.2006 (т. 1 а.с. 7).

Згідно із державним актом на право власності на земельну ділянку від 15.07.2004, власниками земельної ділянки площею 0,0788 га у АДРЕСА_3 є ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 18-19).

Відповідно до договору купівлі – продажу земельної ділянки від 23.01.2006 ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 купила земельну ділянку площею 0,0263 га у межах згідно плану, що розташована на території житлового будинку АДРЕСА_2 та передана для обслуговування житлового будинку (т. 1 а.с. 20-21).

Згідно із архівним витягом виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів №695 від 25.01.2011, залишено в користуванні земельні ділянки відповідно до існуючих норм за землекористувачами в таких розмірах: за будинкоуправлінням нр. АДРЕСА_5 при будинках: нр. нр. 9-495,0 кв.м. (т. 1 а.с. 35).

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23.08.2016, ОСОБА_9 на праві спільної часткової власності належить 1/3 будинку, а ОСОБА_1 2/3 частки по АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 31).

Згідно із ухвалою Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 передано у спільну сумісну власність земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Слідуючи державному акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №205507 від 14.08.2005, ОСОБА_10 на підставі договору дарування від 27.10.2004 є власником земельної ділянки площею 0,0525 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .

Як зазначалося вище, згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 30.03.2018 року, земельна ділянка (кадастровий номер 4610136900:06:007:0045) за адресою: АДРЕСА_3 , площею 0,0263 га належить на праві приватної власності ОСОБА_2 .

Також, з матеріалів справи встановлено, що ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 11.04.2013 року у справі №461/4125/13-а відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради про визнання незаконною та скасування ухвали.

Крім цього, ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 30.04.2013 у справі №461/5152/13-ц позовну заяву ОСОБА_1 до Львівської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення, повернуто позивачу для подання такої до Франківського районного суду м. Львова за місцем знаходження нерухомого майна.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 11.07.2013 ухвалу Галицького районного суду м.Львова від 30.04.2013 залишено без змін (т. 1 а.с. 117, 118).

Також ОСОБА_1 зверталась 20.11.2013 з позовом до Львівської міської ради та ухвалою Франківського районного суду м.Львова у справі №465/10961/13-ц позовну заяву ОСОБА_1 до Львівської міської ради, за участю третіх осіб – ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсною та скасування ухвали Львівської міської ради, залишено без розгляду.

Звертаючись з позовними вимогами у даній справі позивачка ОСОБА_1 свої доводи зводить до того, що мала на меті приватизувати частину земельної ділянки біля будинку АДРЕСА_1 та дізналась, що більша частина земельної ділянки, яка була відведена для будинку АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 була передана у власність ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_3 , згідно ухвали Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159, а у подальшому частина вказаної земельної ділянки площею 0,0263 га була продана ОСОБА_2 згідно договору купівлі – продажу від 23.01.2006, тобто останньою набуто право власності на земельну ділянку площею 0,0263 га яка розташована на території житлового будинку АДРЕСА_3 . Вважає ухвалу Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159 незаконною, так як земельну ділянку, яка перебувала у її користуванні, передано незаконно третій особі, і тим самим було порушено її право на володіння і користування земельною ділянкою.

Колегія суддів виходить з того, що спір між сторонами виник із земельних правовідносин.

При цьому, виходячи з того, що заявлені позивачем вимоги є взаємопов`язаними та похідними, колегія суддів важає за доцільне у першу чергу перевірити висновок суду першої інстанції у частині вимог про незаконність ухвали Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159.

У цьому контексті, колегія суддів вважає незрозумілими висновки суду першої інстанції, які зводяться дотого, що у задоволенні вимоги про визнання протиправним рішення органу місцевого самоврядування, суд першої інстанції відмовив через вичерпання дії таким рішенням, застосувавши фактично конструкцію неефективності обраного позивачем способу судового захисту, оскільки вважав, що задоволення такої вимоги не призведе до відновлення попереднього становища та захисту порушеного права, залишивши поза увагою те, що така вимога не була єдиною, при цьому, відмову у задоволенні вимоги про скасування права власності, суд пов`язав із відмовою у задоволенні попередньої вимоги, назвавши таку похідною, при цьому, власне скасування права власності, як суб`єктивного права не може не призвести до відновлення суб`єктивного права особи, яка таке оскаржує.

Натомість, рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого суб`єкт відповідних правовідносин набув (зареєстрував) речове право, не може вважатися таким, що вичерпало свою дію, а спосіб захисту про визнання такого недійсним - неефективним, оскільки у такому разі рішення органу місцевого самоврядування набуває статусу правовстановлюючого документу, який є підставою для переходу до особи суб`єктивних прав, зокрема, на землю.

Так, стаття 41 Конституції України визначає, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Згідно із ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); за затвердженими комплексними планами просторового розвитку території територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, детальними планами території (ч. 2 ст. 79-2 Земельного Кодексу України).

Частиною 1 ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Відповідно до вимог статті 96 ЗК України землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства.

Згідно з частиною першою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей.

Таким чином, аналіз наведених вище норм матеріального права та судової практики дає підстави для чіткого висновку про те, що судовому захисту підлягають лише порушені права власників (користувачів) земельних ділянок.

Іншими словами, позивач має довести суду факт своєї правомочності щодо відповідного об`єкта спірних правовідносин та наявність перешкод, як то невизнання, оспорення чи порушення відповідних суб`єктивних прав зі сторони відповідача.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Вимоги про визнання незаконними та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо земельної ділянки можуть бути заявлені особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цієї особи. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 592/10260/16 (провадження № 61-5017св19).

Відповідно до ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: організація землеустрою; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; вирішення земельних спорів та вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до ст. 189 ЗК України та ст. 20 Закону України «Про охорону земель» самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.

Частиною 1 ст. 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно із ч. 1 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю.

Зокрема, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного Кодексу України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно із п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад", на сесіях місцевої ради депутати місцевої ради на основі колективного і вільного обговорення розглядають і вирішують питання, віднесені до відання відповідної ради.

Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Положеннями частини п`ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з частиною восьмою статті 60 закону України «Про місцеве самоврядування» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Воля територіальної громади як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15, від 25 січня 2017 року у справі № 916/2131/15, а також постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 916/2130/15.

Позовні вимоги у спірних правовідносинах пред`явлені, у тому числі до Львівської міської ради.

Як вбачається із матеріалів справи, а саме плану земельної ділянки індивідуального житлового будинку АДРЕСА_1 , зазначені житлові будинки конструктивно побудовані так, що у відповідних місцях є межами самої земельної ділянки, зокрема дві стіни будинковолодіння АДРЕСА_1 є на межі земельної ділянки та одна стіна будинковолодіння АДРЕСА_2 є межею земельної ділянки за відповідною адресою.

Зокрема, будинковолодіння АДРЕСА_2 та будинковолодіння АДРЕСА_1 є частинами єдиної будівельної конструкції, житлового будинку, який не має простого (прямого) поділу між сторонами у справі, зокрема, з врахуванням однієї суміжності стіни.

В свою чергу, земельна ділянка на якій розташований житловий будинок (відповідні будинковолодіння АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 ) має лише один заїзд, через ворота шириною 2 м, позначені на Плані земельної ділянки під АДРЕСА_6 (т. 1 а.с. 9).

По периметру земельної ділянки інші заїзди відсутні, а огорожа є цілісною.

Зазначене жодним чином, зокрема зі сторони відповідачів, не спростовано.

Іншими словами, для того щоб попасти у своє будинковолодіння, як власники (користувачі) будинковолодіння АДРЕСА_2 так і будинковолодіння АДРЕСА_1 змушені користуватися одним єдиним заїздом через ворота під № 1, оскільки хвіртка під № 2 знаходиться на території самої земельної ділянки.

Більше того, слідуючи доводам позивачки, захід до її будинковолодіння можливий лише через тамбур під № А1, який впряму примикає до будинковолодіння АДРЕСА_2 .

Наведене у своїй сукупності дає підстави для висновку про те, що позивачка ОСОБА_1 має право беззаперечного користування земельною ділянкою чи виділення такої у власність, на якій розташоване будинковолодіння, яке належить їй на праві власності.

У справі № 462/2540/17 за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого Третейського суду при Українському національному комітеті Міжнародної торгової палати від 20 серпня 2008 року у складі третейського судді Мартин Д.І. у справі № 20/08 за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «А-Спектр» (далі – ТОВ «А-Спектр») про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та визнання права власності на житловий будинок, судами враховано покликання позивачки про те, що будинки АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 мають спільні конструктивні елементи, зокрема стіни, перегородки та дах, а також спільне подвір`я і спільний вхід на їх територію, що також не спростовано в суді і поясненнями заінтересованої особи.

За змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиціальні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі №917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Таким чином, колегія суддів виходить із встановлених судами конструктивних особливостей будинків АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 , спільного подвір`я і спільного вхід на їх територію.

Враховуючи наведене, колегія суддів розділяє доводи позивачки ОСОБА_1 про те, що при виділенні земельної ділянки власникам будинку АДРЕСА_3 , не було враховано право власника будинку АДРЕСА_1 на прохід через земельну ділянку подвір`я біля будинку АДРЕСА_2 , оскільки це єдиний вхід до будинку АДРЕСА_1 , а також не враховано, що металеві ворота, що належать позивачці та позначені на поверховому плані будинку АДРЕСА_1 під №1, фактично знаходитимуться на чужій земельній ділянці.

Натомість, на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 15.07.2004, власниками земельної ділянки площею 0,0788 га у АДРЕСА_3 є лише ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 .

У подальшому ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 купила земельну ділянку площею 0,0263 га у межах згідно плану, що розташована на території житлового будинку АДРЕСА_2 .

Крім цього, як зазначалося вище ОСОБА_10 на підставі договору дарування від 27.10.2004 є власником земельної ділянки площею 0,0525 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА №205507 від 14.08.2005.

У підсумку, на даний час правовідносини між сторонами склалися таким чином, що земельна ділянка площею 0,0788 га у АДРЕСА_2 , яка виділялася ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 фактично поділена на дві земельні дялнки площею 0,0525 га та площею 0,0263 га, які належать іншим особам, зокрема, остання відповідачці у справі ОСОБА_2 .

В свою чергу, підставою набуття земельних ділянок ОСОБА_10 та відповідачкою ОСОБА_2 була ухвала Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159, оскільки саме на підставі такої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 передано у спільну сумісну власність земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,0788 га, яка у подальшому була поділена, однак при винесенні такого рішення Львівська міська рада, як орган місцевого самоврядування не врахувала прав та інтересів, зокрема, позивачки, як власниці будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Як зазначає ОСОБА_1 , з квітня 2017 року не має доступу із свого помешкання до виходу на вул. Спокійну, яка є вулицею загального користування, такі доводи з врахуванням встановлених та констатованих апеляційним судом обставин, жодним чином не спростовані зі сторони відповідачів.

Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі №361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить переконання про те, що ухвалою Львівської міської ради від 25.03.2004 № 1159, у підсумку позивачку позбавлено можливості доступу до її будинковолодіння АДРЕСА_1 і користування таким, тому вимога про визнання такої незаконною є підставною.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій-сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв`язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (ст.79-1 ЗК Укораїни).

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Порядок державної реєстрації земельної ділянки визначено Законом України від 7 липня 2011 року «Про Державний земельний кадастр», який набрав чинності з 1 січня 2013 року.

Відповідно до ст. 1 цього Закону державна реєстрація земельної ділянки - це внесення до Державного земельного кадастру відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Кадастровий номер земельної ділянки – індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування (ст. 1 ЗУ "Про Державний земельний кадастр").

Кадастровий номер земельної ділянки є унікальним, він ідентифікує конкретну земельну ділянку. Нумерація земельних ділянок здійснюється в межах єдиної системи на всій території України.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).

Положенням ч. 2 ст. 334 ЦК України встановлено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Разом з цим, державна реєстрація земельної ділянки у Державному земельному кадастрі не є тотожним поняттю «державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вжитому у пункті 1 статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон №1952-IV), що відповідає правовій позиції відображені у постанові Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 640/10412/21.

Так, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових права на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та обмежень.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Підстави для державної реєстрації прав визначені ст. 27 Закону.

При цьому, підстави для відмови у в державній реєстрації прав визначено у ст. 24 Закону.

Так, відповідно до статті 27 Закону №1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, зокрема, державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року.

Згідно із ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об`єкт.

Відповідний правовстановлюючий документ (правочин (договір) є підставою для переходу до особи прав на нерухомість, тобто породжує відповідні зобов`язання з передачі майна, а безпосередньо набуття особою усіх повноважень власника (володіння, користування, розпорядження) відбувається в момент внесення до реєстру відповідного запису про державну реєстрацію отриманого речового права.

Відповідно до ч. 2 ст. 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян.

Незважаючи на те, що колегія суддів, слідуючи принципу диспозитивності, не надає правову оцінку договору купівлі – продажу земельної ділянки від 23.01.2006 за яким ОСОБА_4 продала, а відповідачка ОСОБА_2 купила земельну ділянку площею 0,0263 га, що розташована на території житлового будинку АДРЕСА_2 та передана для обслуговування житлового будинку, при цьому, апеляційний суд дійшов висновку про протиправність ухвали Львівської міської ради від 25.03.2004 №1159 «Про передачу громадянам у приватну власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у м. Львові», в частині передачі земельної ділянки площею 0,00788 га гр. ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , тобто недійсність документу на підставі якого останні набули у власність відповідну земельну ділянку, а відтак неможливості ними відчужувати таку, колегія суддів вважає підставною і вимогу про скасування права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0263 га.

Також колегія суддів розділяє висновок про те, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Аналогічний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18), у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 703/183/15-ц (провадження № 61-19984св18).

Таким чином, відсутність в Акті встановлення та узгодження зовнішніх меж земельної ділянки відповідача, зокрема підпису позивача, не може стати підставою для відмови органом Держгеокадастру у затвердженні проекту відведення земельної ділянки та не може призводити до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації, що спростовує відповідні доводи позивачки у цій частині.

Поряд з цим, згідно висновку експерта №2470-Е від 10.10.2024 за результатами проведення судово – почеркознавчої експертизи, підпис від імені ОСОБА_1 , розташований у рядку «суміжні землекористувачі» після рукописного тексту « ОСОБА_1 , КА547984 від 11.08.97 р.» на зворотній стороні Акту встановлення та узгодження меж земельної ділянки гр. ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 від 4 квітня 2003 року, м.Львів, вул. Спокійна, 7а «Схема суміжних землекористувань» виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою, що у сукупності із іншими обставинами є свідченням відносин, які склалися між сторонами та у котре підтверджує необхідність задоволення позовних вимог.

У підсумку, колегією суддів встановлено право позивачки на захист її законних очікувань щодо оформлення речового права на спірну земельну ділянку, при цьому така перебуває лише у власності відповідачки.

Разом з цим, для задоволення позовних вимог, крім підставності матеріально-правової вимоги, суд повинен перевірити і дотримання строку, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, оскільки порушення такого є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.

Як слідує з відзиву Львівської міської ради від 22.02.2018 на позовну заяву, у якому міська рада просить відмовити у задоволенні позовних вимог, представник останньої акцентує увагу на пропуску позивачкою, на думку відповідача, позовної давності на звернення до суду та просить застосувати наслідки спливу такої. Зазначає, що позивачка зверталася до Галицького районного суду м. Львова з вимогою про скасування спірної ухвали міської ради ще у квітні 2013 року, справа №461/5152/13, тому з цього часу знала про порушення своїх прав, відтак позов у даній подано до суду з пропуском строку позовної давності (т. 1 а.с. 110-111).

Так? відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов`язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Як вже зазначалося, положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб`єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої

Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) та постановах Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 185/1908/18 (провадження № 61-8409св21), від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21).

У пункті 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року

у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20) вказано, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Колегія суддів виходить із беззаперечно встановлених фактів звернення позивачки ОСОБА_1 до суду із аналогічними вимогами, що мали місце раніше та підтверджуються судовими рішеннями у справі №461/4125/13-а, де ухвалою від 14 квітня 2013 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом до Львівської міської ради про визнання незаконною та скасування ухвали, у справі №461/5152/13-ц, де позовну заяву ОСОБА_1 до Львівської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення, ухвалою від 30 квітня 2013 року повернуто позивачці для подання такої до Франківського районного суду м. Львова за місцем знаходження нерухомого майна, а також у справі №465/10961/13-ц, де ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 18 листопада 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 до Львівської міської ради, за участю третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсною та скасування ухвали Львівської міської ради, залишено без розгляду.

Відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

При цьому, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності (ч. 1 ст. 265 ЦК України).

Таким чином, звернувшись до суду із позовом у квітні 2013 року, позивачка ОСОБА_1 такими діями перервала строк давності і такий розпочався заново, не був зупинений залишенням її позову без розгляду, при цьому позов у даній справі пред`явлений у квітні 2017 року, тому встановивши, що вимоги ОСОБА_1 є підставними, однак заявлені поза межами позовної давності, про застосування спливу якої заявлено представником відповідача, колегія суддів застосовує наслідки спливу такої, відтак оскаржуване рішення необхідно скасувати, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позивачкою позовної давності звернення з позовом до суду.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Наведені вище обставини свідчать про часткову підставність апеляційної скарги, необхідність скасування оскаржуваного рішення з одночасним ухваленням нового про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем позовної давності.

Часткове задоволення апеляційної скарги не є підставою для перерозподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу педставника ОСОБА_1 - адвоката Брегей Ірини Стефанівни – задовольнити частково.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 вересня 2025 року – скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Львівської міської ради, за участю третьої особи Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке порушує право користування земельною ділянкою та скасування права власності відмовити, у зв`язку з пропуском позивачкою позовної давності.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 03 червня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк