Рішення від 02 червня 2026 р. у справі №442/2700/26 — Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області

Справа №442/2700/26

Провадження №2/442/1454/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 червня 2026 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області в складі:

головуючої судді Павлів З.С.,

з участю секретаря судового засідання Фіцяк А.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дрогобичі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом особистої приватної власності, -

встановив:

Стислий виклад позиції позивача.

08.04.2026 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати за нею право особистої приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4621285900:01:003:0335 та житловий будинок загальною площею 75,6 кв.м., житловою площею 39,8 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

В обгрунтування заявлених позовних вимог посилається на те, що вона є власником житлового будинку садибного типу, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі Свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, виданого 24.09.1990 Виконавчим комітетом Дрогобицької районної ради народних депутатів, на підставі рішення Дрогобицької районної ради №223 від 20.09.1990. Речове право на вказане нерухоме майно зареєстровані в Державному реєстрі речових прав, що підтверджується Витягом за №392950760 від 30.08.2024. Зазначене будинковолодіння розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 4621285900:01:003:0335, яка належить їй на підставі Державного Акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД №471968, виданого 02.04.2008 Попелівською сільською радою на підставі Рішення за №15 від 18.03.1994, та зареєстрованого Управлінням земельних ресурсів у Дрогобицькому районі Львівської області в Книзі записів реєстрації державних актів за мером 010844100019. Речове право на вказане нерухоме майно зареєстровані в Державному реєстрі речових прав, що підтверджується Витягом за №411871128 від 06.02.2025. Вищевказаний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Позивачка фактично отримала у власність в порядку спадкування після смерті своєї бабусі - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . За життя саме ОСОБА_3 була власницею земельної ділянки та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , де була зареєстрована та фактично проживала до своєї смерті.

Незважаючи на те, що спадкоємцем першої черги за законом після смерті бабусі був її батько, ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , однак ще за життя він відмовився від прийняття спадщини на її (позивачки) користь, у зв?язку із чим і було оформлено право власності на житловий будинок на імя Позивачки на підставі рішення Виконавчого комітету Дрогобицької районної Ради народних депутатів №223 від 20.09.1990, а в подальшому на підставі рішення Попелівської сільської ради за №15 від 18.03.1994, було приватизовано земельну ділянку та отримано відповідний Державний акт на право власності на земельну ділянку.

Однак, на момент набуття права власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 у період з 22.10.1988 по 13.11.1996.

У відповідності до норм чинного законодавства діє презумпція спільного майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними.

Водночас, майно, яке належала кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них.

Незважаючи на те, що хоча замість нотаріального свідоцтва про право на спадщину позивачці були видані Свідоцтва про право особистої власності та державний акт на право на земельну ділянку в порядку приватизації, фактична правова підстава набуття права власності – в порядку спадкування – залишається незалежно від юридичного оформлення документів. Вважає, що в даному випадку зазначені правовстановлюючі документи є лише формою оформлення спадщини в адміністративному порядку, що було допустимо на той період часу.

Звернення до суду з даним позовом, є єдиним способом захисту права власності на земельну ділянку та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки відносини з відповідачем з моменту розірвання шлюбу не підтримуються, наявний правовий статус спільного сумісного майна перешкоджає вільному розпорядженню ним, а позивачка вважає, що належними і допустимими доказами довела факт належності майна на праві особистої приватної власності як такого, що фактично набуте в процесі спадкування.

Стислий виклад позиції (заперечень) відповідача.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, відзиву не подав.

Інші процесуальні дії у справі.

Ухвалою від 09.04.2026 відкрито провадження у даній справі, постановлено проводити розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 18.05.2026.

На підставі ухвали суду від 22.05.2026 підготовче провадження в справі закрито, призначено справу до судового розгляду на 03.06.2026. Задоволено клопотання представника позивача про виклик свідків.

Представник позивачки адвокат Гирич О.В. в судовому засіданні позов підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просить позов задоволити. Не заперечив проти ухвалення заочного рішення у справі. Додатково в обгрунтування позовних вимог пояснив, що будинок будувався і фактично належав бабусі позивачки, потім перейшов до її матері, бабуся і мама вже померли, а звернення до суду обумовлене тим, що більше 30 років тому позивач одружилася з відповідачем, однак, фактично, через рік, після народження дитини, він її покинув. Зі сторонньої інформації відомо, що він виїхав за кордон, більше 30 років позивач його не бачила, жодних контактів не підтримувала, ніяких грошей ані їй, ані дитині за цей період він не передавав.

Відповідач в судове засідання не з`явився, не повідомивши причин своєї неявки. Судом було вжито належних заходів задля виклику відповідача в судове засідання з розгляду даної справи по суті шляхом направлення йому судових повісток за адресою місця проживання та розміщення оголошення на сайті суду. Будь яких повідомлень про зміну адреси відповідач суду не подавав, а відтак, суд, у відповідності до вимог п.2 ч.7, п.4 ч.8, ч.11, ч.12 ст.128 ЦПК України, вважає останнього належним чином повідомленим про дату, час, місце та порядок судового розгляду зазначеної справи.

Згідно правил ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Фактичні обставини, встановлені судом.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав №392950760 від 30.08.2024 ьа Свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 24.09.1990 ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 75,6 кв.м.

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав №411871128 від 06.02.2025 ОСОБА_1 належить земельна ділянка, кадастровий номер: 4621285900:01:003:0335, площею 0,2025 га.

Згідно з Державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯД №471968 ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,2132 га в АДРЕСА_2 , цільове призначення: будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер: 4621285900:01:003:0078.

Як стверджує позивачка та не спростоване відповідачем вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі.

13.11.1996 шлюб між сторонами розірвано, що підтверджується Свідоцтвом про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 .

ОСОБА_1 є онукою ОСОБА_3 . Дана обставина підтверджується копіями Свідоцтв про народження серія НОМЕР_2 та ІІ НОМЕР_3 .

Згідно Свідоцтва про смерть серія НОМЕР_4 ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з рішенням виконавчого комітету Дрогобицької районної Ради депутатів трудящих від 24 травня 1957 року №207 «Про відвід землі під будівництво жилих будинків в селах району»; актом від 25 травня 1957 року про проведення відводу землі в натурі гр. ОСОБА_3 присадибної ділянки під будівництво житлового будинку в с Попелі згідно із рішенням виконавчого комітету Дрогобицької районної Ради депутатів трудящих від 24 травня 1957 року №207; довідкою виконавчого комітету Дрогобицької районної Ради депутатів трудящих від 28 жовтня 1967 року про місце проживання гр. ОСОБА_3 ; будинковою книгою для прописки громадян в будинку АДРЕСА_2 власницею земельної ділянки та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , була ОСОБА_3 .

Показаннями допитаного в судовому засіданні свідка ОСОБА_5 підтверджено, що будинок та відповідно земельна ділянка належали бабусі позивачки, а потім її матері, яка будинок залишила свої дочці. Дану сім`ю знає орієнтовно з 1962 року. ОСОБА_6 , орієнтовно у 1989 році вийшла заміж, чоловіка звали ОСОБА_7 , але після народження дитини, він сім`ю залишив. Це було орієнтовно 37 років тому, відтоді його у селі не бачила. З чуток, мав інших жінок з дітьми і виїхав за кордон, щоб не платити аліменти. Де він переховується не знає ніхто.

Свідок ОСОБА_8 надала суду покази про те, що від народження живе у АДРЕСА_2 належав ОСОБА_3 , а потім її дочці, які вже померли. Зараз в даному будинку проживає онука ОСОБА_3 – ОСОБА_6 . В 1989 році позивачка вийшла заміж за відповідача ОСОБА_9 . Коли ОСОБА_6 народила дитину, він її залишив і пішов до іншої жінки, яка від нього народила ще двоє дітей, а потім з третьою дружиною мав ще одну дитину. ОСОБА_10 виїхав за кордон, де він ніхто не знає. Щоб він передавав якісь кошти дитині чи позивачці, ніколи не чула.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідності із Сімейним Кодексом України та згідно із Кодексом про шлюб та сім?ю діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними.

Однак, відповідно до ст.24 Кодексу про шлюб і сім?ю майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Дана норма кореспондується зі ст.57 Сімейного кодексу України, якою визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є. зокрема. майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування та земельна набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у ії, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Статтею 22 Кодексу про шлюб і сім?ю (в редакції 01.04.1996 року, на момент виникнення правовідносин набуття права власності) визначалось, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Аналогічно відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ. набута за час шлюбу. крім речей індивідуального користування. є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Сам по собі факт набуття права власності на майно у період шлюбу не є єдиною та безумовною підставою для віднесення такого майна до об?єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Фактично статтею 60 Сімейного кодексу України, встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об?єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Хоча замість нотаріального свідоцтва про право на спадщину Позивачці були видані Свідоцтво про право особистої власності та Державний акт на право на земельну ділянку в порядку її приватизації, фактична правова складова набуття права власності - в порядку спадкування - залишається незалежно від юридичного оформлення документів. В даному випадку зазначені правовстановлюючі документи є лише формою оформлення спадщини в адміністративному порядку, що було допустимо на той період часу.

Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об?єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу. закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимогу статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права. що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті Першого протоколу. Необхідного балансу не вдається досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; 6) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону. під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів. але спосіб. у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Отже, першою умовою виправданості втручання у права. гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

Відповідно до статей 316, 317 Цивільного кодексу України, право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Частинами першою, другою статті 319 Цивільного кодексу України, передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов?язків власник зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об?єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає заявлені позовні вимоги обгрунтованими та підставними, а позов таким, що підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76-83, 141, 223, 247, 259, 263, 264, 265, 280 ЦПК України,

ухвалив:

Позов задоволити.

Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4621285900:01:003:0335 та житловий будинок загальною площею 75,6 кв.м., житловою площею 39,8 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, тобто, шляхом подачі апеляційної скарги до Львівського апеляційного суду через Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області протягом 30 (тридцяти) днів з дня складання повного тексту рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повне найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 , адреса: АДРЕСА_4 .

Суддя Павлів З.С.