Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №520/32188/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2026 р. Справа № 520/32188/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Бегунца А.О.,

Суддів: П`янової Я.В. , Русанової В.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2026, головуючий суддя І інстанції: Григоров Д.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 19.03.26 по справі № 520/32188/25

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:

- скасувати наказ №55 від 24 лютого 2023 року як такий, що суперечить фактичним обставинам справи, порушує норми матеріального та процесуального права, а також є юридично необґрунтованим;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 , як правонаступника військової частини НОМЕР_2 , внести зміни до облікових документів, виключивши ОСОБА_1 зі статусу особи, яка самовільно залишила військову частину;

- визнати період з 24 лютого 2023 року по 06 жовтня 2025 року - дату поновлення на військовій службі, як вимушений прогул, що виник не з вини позивача;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 поновити нарахування грошового забезпечення за вказаний період, з урахуванням посадового окладу, надбавок, премій та додаткової винагороди;

- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 суму невиплаченого грошового забезпечення за період вимушеного прогулу, з урахуванням інфляційних втрат, трьох процентів річних та інших компенсацій, передбачених законодавством.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії.

Не погодившись з вказаною ухвалою, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 по справі №520/32188/25 та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що поза увагою суду першої інстанції залишився той факт, що за наслідком подій, які стали підставою для видання наказу №55, Територіальним управлінням ДБР здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62023170010000455. Проте, постановою ДБР від 05 серпня 2025 року вказане провадження було закрите на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення. Суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що саме отримання цієї постанови у серпні 2025 року стало для позивача правовою підставою для спростування незаконного наказу № 55.

Разом з тим вказує, що відповідач не надав жодного доказу вручення ОСОБА_1 копії наказу № 55 або ознайомлення з ним під підпис. Позивач дізнався про юридичні підстави свого обмеження у правах лише в процесі комунікації з правоохоронними органами та після завершення лікування. Вимога суду оскаржувати документ, текст якого не був доведений до особи, суперечить практиці ЄСПЛ щодо доступності та передбачуваності закону.

Судом першої інстанції повністю проігноровано той факт, що наказ № 55 спричинив триваюче порушення прав позивача, а саме припинення виплати грошового забезпечення та збереження протиправного статусу «особи в СЗЧ» в інформаційних базах. Таке порушення не може бути обмежене жорсткими строками, оскільки воно триває щодня до моменту його усунення. Таким чином, суд першої інстанції вдався до надмірного процесуального формалізму, віддавши перевагу строкам перед суттю права на судовий захист. Такий підхід суду фактично звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку дотримуватися процедурної справедливості та дозволяє залишити в силі акт, прийнятий без урахування реального стану здоров`я військовослужбовця та всупереч офіційним висновкам правоохоронних органів, які не виявили складу правопорушення в діях позивача.

Також позивач вказує, що важливим чинником, що зумовив тривалий пропуск строку звернення до суду, постає перебування ОСОБА_1 у статусі особи, яка самовільно залишила військову частину, що підтверджує факт реєстрації відповідного кримінального провадження. Таке правове становище позбавило позивача можливості реалізувати свої права на безпосереднє звернення до командування Військової частини НОМЕР_1 (та її правопопередника НОМЕР_2 ) для отримання роз`яснень, подання рапортів чи ознайомлення з особовою справою. Будь яка спроба прибуття на територію військового об`єкта у цей період загрожувала позивачу негайним затриманням у межах кримінального процесу, що створювало об`єктивну непереборну перешкоду для отримання копій оскаржуваних наказів та належної підготовки правової позиції. Крім того, розгляд адміністративного спору щодо правомірності наказу про СЗЧ до моменту остаточного вирішення питання про наявність або відсутність складу кримінального правопорушення у діях військовослужбовця мав би характер передчасності та міг призвести до ухвалення суперечливих судових рішень.

Щодо неконституційності обмеження строків звернення до суду з вимогами про стягнення грошового забезпечення та обов`язковості врахування Рішення Конституційного Суду України № 1-р/2025 в частині пред`явлених вимог Позивачем, а саме стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 суму невиплаченого грошового забезпечення за період вимушеного прогулу, з урахуванням інфляційних втрат, трьох процентів річних та інших компенсацій, передбачених законодавством, вказує, що рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення будь якого обмеженого строку для звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати та інших виплат.

Таким чином, у справі ОСОБА_1 вимога про стягнення грошового забезпечення за весь період вимушеного прогулу має розглядатися судом незалежно від дати звернення, оскільки право на ці виплати не обмежене строком позовної давності в силу прямої дії норм Конституції України та згаданого Рішення КСУ. Залишення позову без розгляду у цій частині є грубим порушенням матеріального права та свідчить про ігнорування судом першої інстанції обов`язкових до виконання актів конституційної юрисдикції, що призвело до незаконного обмеження доступу позивача до правосуддя.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанцію виходив з того, що поважних причин пропуску строку звернення до суду в цій справі не встановлено з огляду на зібрані у ній докази.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.

Згідно ч. 1 ст. 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Відповідно до ч.2 ст. 123 КАС України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

За приписами ч. 3 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Відповідно до ч. 4 ст. 123 КАС України, якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

В даному випадку предметом спору є оскарження наказу Військової частини НОМЕР_2 №55 від 24.02.2023, строк звернення у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, однак з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 09.12.2025, тобто з пропуском місячного строку встановленого КАС України.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин – вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

При цьому, підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними, а строк поновлено лише у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливлює своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання, заяви (скарги).

Отже, лише наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації права звернення із позовом у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск такого строку з поважних причин.

Тобто, поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску.

Слід зазначити, що Верховний Суд у постанові від 06.04.2021 у справі № 823/2363/18, досліджуючи питання поважності причин строку звернення до суду, дійшов висновку, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам:

1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк;

2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк;

3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено;

4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Поряд з цим, Верховний Суд у вказаній постанові зазначив, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2011 № 17-рп/2011). Такі обмеження спрямовані на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.

Верховний Суд у постанові від 20.04.2021 по справі № 640/17351/19 зазначав про те, що визначення строку звернення до адміністративного суду в системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Також, Верховний Суд у постанові від 23.04.2020 у справі № 813/3756/17 досліджував питання строків звернення до адміністративного суду. Зокрема, Суд зазначив, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулось порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день винесення рішення, яке оскаржується, якщо воно приймалось за участю особи, або день вчинення дії, яка оскаржується, якщо особа була присутня під час вчинення цієї дії.

Отже, поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

При цьому «повинна» слід розуміти як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися.

Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Колегія суддів зазначає, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.

Вказаних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 26.03.2026 по справі №560/4941/25.

Як вбачається з матеріалів справи, спірним наказом Військової частини НОМЕР_2 №55 від 24.02.2023 ОСОБА_1 визнано таким, що самовільно залишив військову частину та припинено нарахування грошового забезпечення.

В заяві про поновлення строків звернення до суду та в апеляційній скарзі позивач зазначає, що важливим чинником, що зумовив тривалий пропуск строку звернення до суду, постає перебування ОСОБА_1 у статусі особи, яка самовільно залишила військову частину, що підтверджує факт реєстрації відповідного кримінального провадження. Таке правове становище позбавило позивача можливості реалізувати своє право на безпосереднє звернення до командування Військової частини НОМЕР_1 (та її правопопередника НОМЕР_2 ) для отримання роз`яснень, подання рапортів чи ознайомлення з особовою справою. Будь яка спроба прибуття на територію військового об`єкта у цей період загрожувала позивачу негайним затриманням у межах кримінального процесу, що створювало об`єктивну непереборну перешкоду для отримання копій оскаржуваних наказів та належної підготовки правової позиції.

Також зауважує, що відповідач не надав жодного доказу вручення ОСОБА_1 копії наказу № 55 або ознайомлення з ним під підпис.

Разом з цим позивач неодноразово наголошує, що за наслідком подій, які стали підставою для видання наказу №55, Територіальним управлінням ДБР здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62023170010000455. Проте, постановою ДБР від 05 серпня 2025 року вказане провадження було закрите на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення. Суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що саме отримання цієї постанови у серпні 2025 року стало для позивача правовою підставою для спростування незаконного наказу № 55.

Тобто, позивач пов`язує початок перебігу строку з 05.08.2025, оскільки дізнався про наявність наказу Військової частини НОМЕР_2 №55 від 24.02.2023, саме після отримання постанови ДБР про закриття кримінального провадження.

Однак колегія суддів зауважує, що позивач навіть після отримання постанови ДБР від 05.08.2025 про закриття кримінального провадження, звернувся до суду з позовом про скасування наказу через чотири місяці (09.12.2025), що є порушенням строку звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановленого КАС України.

Стосовно підстав поважності пропуску строку після 05.08.2025 позивач в заяві про поновлення строку посилався на те, що після фактичного закриття кримінального провадження негайно розпочав дії для поновлення порушених права, тобто весь час до подання позову використаний виключно для досудового врегулювання спору та формування обґрунтованої доказової бази, а також вказує, що відсутність належного повідомлення з оскаржуваним наказом унеможливлює реальне усвідомлення обсягу порушених прав і характеру оскаржуваного індивідуального акта.

Також позивач в апеляційній скарзі зазначив, що для формування правової позиції та звернення до суду особі необхідний не сам факт фіксації порушення, а конкретний документ, який підлягає скасуванню. Вимога суду оскаржувати акт, текст якого залишався недоступним для особи, порушує принцип доступності до правосуддя.

Аналізуючи вище вказане, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.7 статті 161 КАС України до заяви про визнання індивідуального акта протиправним чи адміністративного договору недійсним додається також оригінал або копія оспорюваного акта чи договору або засвідчений витяг з нього, а у разі відсутності акта чи договору у позивача - клопотання про його витребування.

Тобто відсутність у позивача копії оскаржуваного наказу, не позбавляла його права, звернутись до суду з позовом, а обсяг порушених прав і характер оскаржуваного індивідуального акта позивач міг встановити безпосередньо з постанови ДБР від 05.08.2025 про закриття кримінального провадження, в якій прямо вказано, що відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_2 №55 від 24.02.2023 старшого лейтенанта ОСОБА_1 знято з усіх видів забезпечення у зв`язку з самовільним залишенням військової частини НОМЕР_2 .

Окрім того, отримавши відповідні докази вже після подання позовної заяви, позивач вправі змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог тощо.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 30.11.2023 у справі № 500/1224/23.

Також суд апеляційної інстанції зауважує, що наказом Військової частини НОМЕР_2 №55 від 24.02.2023 не лише визнано ОСОБА_1 таким, що самовільно залишив військову частину, а також припинено нарахування грошового забезпечення.

Разом з цим, колегія суддів зазначає, що заробітна плата є щомісячним платежем, а тому особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації щодо причин не виплати.

Доводи позивача, що факт реєстрації відносно нього кримінального провадження позбавило позивача можливості реалізувати своє право на безпосереднє звернення до командування Військової частини НОМЕР_1 (та її правопопередника НОМЕР_2 ) для отримання роз`яснень, подання рапортів чи ознайомлення з особовою справою. Будь яка спроба прибуття на територію військового об`єкта у цей період загрожувала позивачу негайним затриманням у межах кримінального процесу, що створювало об`єктивну непереборну перешкоду для отримання копій оскаржуваних наказів та належної підготовки правової позиції, колегія суддів вважає помилковими, оскільки позивач не позбавлений можливості звертатись до відповідача засобами поштового зв`язку або звертатись шляхом подання адвокатських запитів через представника, а тому вказані доводи не можуть вважатись поважними причинами пропуску строку.

Крім того, колегія суддів зауважує, що позивач не навів достатніх та обґрунтованих підстав пропуску строку, навіть після 05.08.2025 (дата з якою позивач пов`язує початок перебігу строку), оскільки відсутні підстави вважати поважними причинами пропуску строку, звернення до відповідача з рапортами та адвокатськими запитами для досудового врегулювання спору, враховуючи, що факт звернення до відповідача із заявою щодо досудового врегулювання спору не змінює момент, з якого у позивача виникло право на звернення до суду із цим позовом.

Водночас, суд апеляційної інстанції вважає, що законом не передбачено обов`язкового досудового врегулювання подібних спорів, тому звернення до відповідача не може бути поважною підставою для поновлення строку на звернення до суду.

З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що пасивна поведінка позивача у реалізації своїх прав, є результатом виключно його власного волевиявлення та ставлення до своїх процесуальних прав, а не наслідком об`єктивних непереборних обставин, які можуть бути поважною підставою для поновлення строку звернення до суду.

Доводи скаржника, що вимога про стягнення грошового забезпечення за весь період вимушеного прогулу має розглядатися судом незалежно від дати звернення, оскільки право на ці виплати не обмежене строком позовної давності в силу прямої дії норм Конституції України та рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, колегія суддів вважає помилковими, оскільки вищевказана вимога про стягнення грошового забезпечення за весь період вимушеного прогулу є похідною від вимоги про скасування наказу, оскільки виплата вказаного грошового забезпечення припинена з дня видання спірного наказу.

Також доводи позивача викладені в заяві про поновлення строку щодо проходження військової служби не можуть бути беззаперечною підставою для визнання строку пропущеним з поважних причин, оскільки позивач не надав жодних належних доказів наявності об`єктивних перешкод для звернення до суду із позовом, у зв`язку з проходженням військової служби та не навів поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, що перешкоджали звернутись до суду в межах встановленого строку.

Таким чином, у зв`язку з відсутністю документів, які свідчать про наявність безпосереднього та прямого причинного зв`язку між пропуском позивачем строку звернення до суду і несенням позивачем військової служби, вказана позивачем причина не може бути визнана судом як поважна причина пропуску строку звернення до суду з цим позовом.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений в постанові Верховного Суду від 09.03.2026 р. у справі № 460/9170/24.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що наведені позивачем причини пропуску строку звернення до суду, обґрунтовані у клопотанні про поновлення строку звернення до суду та в апеляційній скарзі, не підтверджують об`єктивну неможливість чи ускладнення для звернення до суду з позовом у встановлений законом строк та не можуть бути визнані поважними.

Згідно зі статтею 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 по справі № 520/32188/25 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя А.О. Бегунц

Судді Я.В. П`янова В.Б. Русанова