Рішення від 02 червня 2026 р. у справі №520/11185/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

03.06.2026 р. справа №520/11185/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом – заявниця, громадянка, позивачка) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі за текстом – відповідач, владний суб`єкт, адміністративний орган, Управління) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 13 лютого 2026 року №ПС 262740012995 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії; 2) зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області призначити ОСОБА_1 з 06.02.2026 року пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини 1 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Аргументуючи ці вимоги, заявник зазначив, що тривалість його проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення є достатньою для призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку, а наявне посвідчення потерпілої від Чорнобильської катастрофи категорії 2 є єдиним і достатнім доказом відповідного статусу, який підтверджує факт її проживання у зазначеній зоні з моменту аварії до прийняття рішення про відселення.

Відповідач був належно та завчасно сповіщений про розгляд справи, але обов`язку із подання відзиву на позов та доказів у спростування викладених у позові доводів не виконав.

За таких обставин суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже наявні у справі докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Перемога Народицького району Житомирської області; має статус громадянина, який постійно проживав у зоні безумовного (обов`язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення (категорія 2), що підтверджується наявною у матеріалах справи копією посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 19.05.2005 року.

Згідно з архівною довідкою Краснобірського старостинського округу Радомишльської міської ради Житомирської області від 15.08.2024 року №04-04/7/216 громадянка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з 26.04.1986 р. по 01.09.1989 р. дійсно була зареєстрована та проживала у с.Перемога Народицького району Житомирської області, яке відноситься до зони безумовного (обов`язкового) відселення згідно Постанови Ради Міністрів Української PCP №333 від 30.12.1989 року “Про переселення жителів з населених пунктів Народицького району Житомирської області...“. Довідка видана на основі архівних даних, погосподарських книг за 1986-1990 роки по Малокліщівській сільській раді, які після переселення жителів села Малі Кліщі, Перемога, Хрипля до с. Краснобірка були передані на зберігання до виконкому Краснобірської сільської ради Радомишльського району Житомирської області. Згідно рішення Радомишльської міської ради №9 від 30.11.2017 року «Про початок реорганізації сільських рад шляхом приєднання до Радомишльської міської ради та створення комісії з реорганізації сільських рад» Краснобірська сільська рада Радомишльського району Житомирської області приєдналася до Радомишльської міської ради Житомирської області, як Краснобірський старостинський округ. Підстава видачі довідки: погосподарська книга за 1986-1990 роки по Малокліщівській сільській раді.

06.02.2026 року заявник подав звернення про призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини 1 статті 55 Закону України від 28.02.1991 №796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

За принципом екстериторіальності дане звернення було розглянуто і вирішено по суті Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області.

За цим зверненням заявника суб`єктом владних повноважень було вчинено відмову, оформлену рішенням ГУ ПФУ в Харківській області від 13.02.2026 року №ПС 262740012995.

Підставою для відмови слугував висновок пенсійного органу про те, що період проживання (постійної роботи) заявника у зоні безумовного (обов`язкового) відселення станом на 01.01.1993 року становить 1 рік 06 місяців 0 днів, що є недостатнім (менше двох років) для призначення відповідного виду пенсії. При цьому страховий стаж заявника визнано пенсійним органом достатнім та таким, що становить 39 років 11 місяців 0 днів; до загального страхового стажу зараховано всі періоди трудової діяльності.

Стверджуючи про невідповідність закону рішення суб`єкта владних повноважень з приводу відмови у призначенні пенсії, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб”єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб”єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Розглядаючи спрву, суд зважає, що право громадян України на соціальний захист проголошено ст.46 Конституції України, конкретизовано п.6 ч.1 ст.92 Конституції України і з 01.01.2004р. деталізовано нормами, насамперед, Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", який був прийнятий на зміну положенням Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення".

Відповідно до ст.2 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Згідно з ч.1 ст.9 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" відповідно до цього закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов`язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.45 Закону №1058-IV пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Частиною 1 ст.26 Закону №1058-IV визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.

Суд відзначає, що за змістом ст.27 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" розмір пенсії за віком визначається залежно від середньомісячного заробітку та коефіцієнту страхового стажу, тобто параметрів, арифметичне значення яких обчислюється за нормами ст.ст.24, 40 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Так, у розумінні ч.1 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Отже, з 01.01.2004р. обов`язковими кваліфікуючими умовами для включення періоду трудової діяльності громадянина до страхового стажу є одночасна сукупність таких обставин як: 1) провадження діяльності, котра є об`єктом загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; 2) реальність щомісячної оплати страхових внесків (тобто єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Частиною ч.2 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

До набрання чинності нормами Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" правила обчислення стажу роботи громадянина у цілях пенсійного забезпечення визначались, зокрема, ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", ч.1 якої містила положення про те, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

Частиною 3 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" окреслювались спеціальні випадки включення до стажу роботи періодів іншої діяльності громадянина.

Розв"язуючи спір, суд зауважує, що згідно з ст.62 Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Правила ведення трудових книжок найманих працівників деталізовані нормами постанови КМУ від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників», Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637; далі за текстом - Порядок №637), Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників (затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №5; зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110; далі за текстом - Інструкція №110).

Так, за приписами пункту 1.1 Інструкції №110 трудова книжка основним документом про трудову діяльність працівника.

Аналогічна норма міститься у пункті 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників».

Пунктом 1.2 Інструкції №110 про порядок ведення трудових книжок працівників передбачено, що трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають.

Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою КМУ від 12.08.1993р. №637; далі за текстом - Порядок №637) основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.

Пунктом 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

Застосовуючи положення наведених норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що лише відсутність трудової книжки, відсутність записів у трудовій книжці, явна та очевидна неповнота або взаємовиключна суперечливість наявних записів у трудовій книжці зумовлюють виникнення необхідності у встановленні трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами чи на підставі показань свідків

При цьому, записи у трудовій книжці мають пріоритет перед відомостями інших документів про періоди та предмет роботи, а тому необхідність надання уточнюючої довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників для підтвердження спеціального трудового стажу виникає лише у випадку відсутності записів достатнього змісту у самій трудовій книжці.

Відтак, суд вважає, що хоча учасник суспільних відносин - найманий працівник не позбавлений фізичної змоги здійснювати контроль за повнотою та достовірністю записів у власній трудовій книжці, проте відсутність відповідної норми національного закону України унеможливлює перекладення на найманого працівника тягаря негативних наслідків неналежного оформлення трудової книжки, окрім виключних екстраординарних випадків явних та очевидних істотних і суттєвих дефектів (вад, недоліків) записів у трудовій книжці.

Таке правозастосування загалом є релевантним суті правового висновку постанови Верховного Суду від 06.02.2018 у справі №677/277/17.

Пунктом 3 Порядку №637 визначено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Таким чином, саме трудова книжка є основним документом, що підтверджує стаж роботи найманого працівника - здобувача пенсії.

Тому за загальним правилом, лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що до 31.12.2003р. страховий стаж громадянина має складатись виключно з проміжків часу ведення трудової діяльності або часу належності до кола осіб, спеціально окреслених ч.3 ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", підтверджених записами у трудовій книжці або іншими об`єктивними даними за Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637; далі за текстом - Порядок №637) та безвідносно до події оплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а з 01.01.2004р. обов`язковими кваліфікуючими умовами для включення періоду трудової діяльності громадянина до страхового стажу є одночасна сукупність таких обставин як: 1) провадження діяльності, котра є об`єктом загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; 2) реальність щомісячної оплати страхових внесків (тобто єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Виключення з наведеного правила окреслені законодавцем, зокрема: 1) у інших положеннях ч.1 ст.24 Закону України від 09.07.2003р. №1058-IV "Про загальнообов"язкове державне пенсійне забезпечення"; 2) у нормах Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення", де згадані випадки життєвих ситуацій людини, що об`єктивно виключають оплату страхових внесків (до прикладу - приписи ст.56 Закону України від 05.11.1991р. №1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення"); 3) у нормах Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", які звільняють платника єдиного внеску на загальнообов"язкове державне соціальне страхування від виконання публічного обов"язку з проведення перерахування коштів в оплату внеску на загальнообов"язкове державне соціальне страхування (до прикладу - п.91 розділу VIII).

Досліджуючи правову природу єдиного внеску на загальнообов"язкове державне соціальне страхування (далі за текстом - ЄСВ) та правила адміністрування ЄСВ згідно з п.3 ч.1 ст.1, п.2 ч.1 ст.1 п.1 ч.1 ст.4, п.1 ч.1 ст.6, п.1 ч.1 ст.7, ч.7 ст.9 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі за текстом - Закон України від 08.07.2010р. №2464-VI), суд відзначає, що на відміну від запроваджених законодавцем у положеннях Розділу IV Податкового кодексу України правил справляння податку з доходів фізичних осіб ЄСВ не зменшує суму належного найманому працівнику доходу у вигляді заробітної плати, бо не утримується з доходу у вигляді заробітної плати, а навпаки - нараховується платником ЄСВ роботодавцем на суму доходу у вигляді заробітної плати у розмірі 22% такого доходу і сплачується за рахунок власних активів роботодавця.

Тому, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд доходить до переконання про те, що стан виконання платником ЄСВ - роботодавцем обов`язку з перерахування до бюджету ЄСВ жодним чином не погіршує майнового становища найманого працівника та не є втручанням у сфері приватного життя чи майно найманого працівника у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Такий підхід до правового регламентування спірних правовідносин зумовлений тим, що згідно з п.2 ч.1 ст.1 Закону України від 08.07.2010р. №2464-VI метою справляння ЄСВ є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат, а відтак, відсутність грошових платежів платника ЄСВ - роботодавця за рахунок власних коштів з ЄСВ, нарахованого на суму доходу найманого працівника (що відбувається без зменшення розміру такого доходу та в умовах неможливості впливу на будь-які майнові права найманого працівника, бо оплата проводиться платником ЄСВ - роботодавцем і за рахунок власних коштів платника ЄСВ - роботодавця) призводить до відсутності джерела існування відповідних публічних фінансів.

Проте, у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 05.12.2025р. у справі №600/3079/24-а у постановах від 27.03.2018 у справі № 208/6680/16-а, від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а, від 17.07.2019 у справі № 144/669/17, від 23.03.2020 у справі № 535/1031/16-а, від 28.05.2021 у справі №591/3839/16-а, від 30.12.2021 у справі №348/1249/17, від 27.02.2022 у справі №620/3754/18, від 11.10.2023 у справі № 340/1454/21 Верховний Суд дійшов висновку, що відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки воно здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи, а позбавлення громадянина соціальної захищеності та пенсійного стажу у зв`язку з невиконанням страхувальником обов`язку зі сплати внесків до Пенсійного фонду України суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту, бо наявність чи відсутність сплати страхових внесків роботодавцем не спростовує самого факту виконання найманим працівником трудових обов`язків.

Тож, з огляду на положення ч.5 ст.242 КАС України окружний адміністративний суд вважає за необхідне поширити дію правового висновку постанови Верховного Суду від 05.12.2025р. у справі №600/3079/24-а на спірні правовідносини, унаслідок чого обставини сплати чи не сплати страхових внесків роботодавцем за період виконання заявником функцій найманого працівника не мають юридичного значення для включення відповідного періоду трудової діяльності до страхового стажу.

Суд зауважує, що управлінські волевиявлення терорганів системи ПФУ з приводу пенсійного забезпечення громадян за загальним правилом повинні відповідати вимогами ч.2 ст.2 КАС України, зокрема, критерію обґрунтованості (п.3 ч.2 ст.2), критерію безсторонності (неупередженості) п.4 ч.2 ст.2), критерію добросовісності (п.5 ч.2 ст.2), критерію розсудливості (п.6 ч.2 ст.2).

Згідно з ч.1 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" призначення пенсії здійснюється, зокрема, за зверненням особи.

Відносини з приводу правил та процедур звернення громадян за призначенням пенсії конкретизовані приписами Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (затверджений постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27.12.2005р. за №1566/11846 у редакції постанови Правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014р. №13-1; далі за текстом - Порядок №22-1), п.п.1.1 Розділу І якого визначено форму звернення зацікавленої особи, а нормами Розділу ІІ визначено обсяг матеріалів звернення зацікавленої особи.

Згідно з ч.3 ст.44 Закону України від 09.07.2003р. №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Аналогічні вимоги до реалізації владної управлінської функції суб"єкта владних повноважень з приводу вчинення управлінських волевиявлень стосовно призначення громадянам пенсій сформульовані як у п.1.8 Розділу І Порядку №22-1 (де указано, що у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис (у разі подання заяви через вебпортал або засобами Порталу Дія таке повідомлення надсилається особі через електронний кабінет користувача вебпорталу або засобами Порталу Дія). Якщо документи будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата реєстрації заяви на вебпорталі або засобами Порталу Дія), так і у п.4.2 Розділу IV Порядку №22-1 (де указано, що працівник пенсійного органу повідомляє про необхідність дооформлення документів або надання додаткових документів у тримісячний строк з дня подання заяви про призначення пенсії, у разі неналежного оформлення поданих документів або відсутності необхідних документів.

Також аналогічні вимоги до функціонування пенсійних органів сформульовані у п.п.2 п. 6 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 за № 28-2, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 15.0.12015 за № 40/26485) де указано, що Головне управління Фонду має право отримувати безоплатно в установленому законодавством порядку від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності і від фізичних осіб підприємців відомості про нарахування, обчислення і сплату страхових внесків, а також інші відомості, необхідні для здійснення покладених на головне управління Фонду завдань.

З наведеного слідує, що законодавець одночасно як наділив тероргани системи ПФУ правом на перевірку відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, так і обтяжив обов`язком витребування недостатніх відомостей і документів.

Суд вважає, що таке тлумачення змісту обов`язку суб"єкта владних повноважень у спірних правовідносинах є цілком релевантним правовим висновкам постанови Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 687/975/17 та постанови Верховного Суду від 08.02.2021р. у справі № 487/68/17.

Отже, законодавець поклав на органи Пенсійного фонду не лише право, а й обов`язок вживати заходів щодо витребування відсутніх документів та перевірки відомостей, необхідних для визначення права особи на пенсію.

Крім того, відповідно до пункту 17 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (затверджений постановою КМУ від 12.08.1993 № 637; далі за текстом - Порядок №637), за відсутності документів про наявний стаж роботи та неможливості їх одержання у зв`язку із стихійним лихом, аваріями, катастрофами або іншими надзвичайними ситуаціями стаж роботи, який дає право на пенсію, встановлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі.

Таким чином, у даному конкретному випадку, суб"єкт владних повноважень за відсутності підтверджених матеріалами справи об"єктивно непереборних та нездоланних причин не реалізував надані законом повноваження з приводу витребування та перевірки відомостей, а також не повідомив заявника про можливість підтвердження стажу показаннями свідків, тобто діяв без дотримання критеріїв за ч.2 ст.2 КАС України, не забезпечивши виконання вимог ст. 44 Закону №1058-IV, Порядку №22-1 та Порядку №637, що свідчить про неповне та формальне з`ясування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення питання про призначення пенсії.

Розглядаючи спір, суд зазначає, що основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення, визначає Закон України від 28.02.1991 №796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі за текстом - Закон №796-ХІІ).

Згідно зі статтею 1 Закону № 796-ХІІ цей Закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв`язання пов`язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв`язання пов`язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.

Приписами статті 9 Закону №796-ХІІ встановлено, що особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 3) громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації інших ядерних аварій та їх наслідків, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, у складанні ядерних зарядів та здійсненні на них регламентних робіт; 4) громадяни, які постраждали від радіоактивного опромінення внаслідок будь-якої аварії, порушення правил експлуатації обладнання з радіоактивною речовиною, порушення правил зберігання і захоронення радіоактивних речовин, що сталося не з вини потерпілих.

Відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону №796-XII підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 11 Закону №796-ХІІ до потерпілих від Чорнобильської катастрофи, зокрема, належать особи, які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або прожили станом на 1 січня 1993 року на території зони безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення – не менше трьох років, та відселені або самостійно переселилися з цих територій.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зону відчуження, зону безумовного (обов`язкового) відселення та зону гарантованого добровільного відселення; межі цих зон установлюються та переглядаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з Переліком населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 року №106, с. Перемога Народицького району Житомирської області віднесено до зони безумовного (обов`язкового) відселення.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 14 Закону №796-ХІІ для встановлення пільг і компенсацій визначаються категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; зокрема, особи, які постійно проживали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення з моменту аварії до прийняття постанови про відселення, відносяться до категорії 2.

Умови надання пенсій за віком особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, визначені у статті 55 Закону №796-ХІІ.

Абзацом першим частини першої статті 55 Закону №796-ХІІ передбачено, що особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-ХІІ право на пенсію за віком із зменшенням пенсійного віку надається потерпілим від Чорнобильської катастрофи особам, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні безумовного (обов`язкового) відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 2 років, – на 4 роки та додатково 1 рік за кожний рік проживання, роботи, але не більше 9 років.

Приміткою до пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-ХІІ наголошено, що початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Відповідно до частин 1, 3 статті 65 Закону №796-ХІІ учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України. Посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом.

Відповідно до п.п. 7 п. 2.1 розділу ІІ Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року №22-1, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за № 1566/11846; далі за текстом - Порядок №22-1) до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи:

документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку:

учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС:

довідка про період (періоди) участі в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС за формою, затвердженою постановою Державного Комітету СРСР по праці та соціальних питаннях від 09 березня 1988 року № 122, або довідка військової частини, у складі якої особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, або довідка архівної установи, або інші первинні документи, в яких зазначено період роботи, населений пункт чи об`єкт, де особою виконувались роботи у зоні відчуження;

посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

потерпілим від Чорнобильської катастрофи:

документи про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видані органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями), або довідка про евакуацію із зони відчуження у 1986 році, видана Волинською, Житомирською, Київською, Рівненською або Чернігівською облдержадміністраціями;

посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).

Цей перелік є застосовним для учасників ліквідації аварії на ЧАЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи.

Така позиція узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 27.03.2019р. у справі №569/7589/17 (№14-560цс18),

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у постановах від 21.11.2006 року № 21-1048 та від 04.09.2015 року №690/23/15, та Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 520/9284/17, від 24.10.2019р. у справі №152/651/17, від 25.11.2019р. у справі №464/4150/17, від 27.04.2020р. у справі №212/5780/16-а, від 18.06.2020р. у справі №404/5266/16-а справа 2-а/404/29/17, від 30 серпня 2022 року справа № 357/6372/17, від 21 вересня 2023 року справа №280/6884/21, від 26 липня 2023 року справа № 460/2589/20, «…єдиним документом, що підтверджує статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілий від Чорнобильської катастрофи. Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи...».

Верховним Судом у постановах від 29 січня 2020 року у справі № 572/245/17 та від 17 червня 2020 року у справі № 572/456/17 сформовано висновок про те, що підставою для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку, є належність особи до потерпілих від Чорнобильської катастрофи та факт проживання (роботи), а не реєстрації у зоні посиленого радіологічного контролю.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.03.2019р. по справі №569/7589/17 (№14-560цс18) від 10.04.2019р. у справі №162/760/17 (№14-550цс18) зазначалось, що право на пенсію відповідно до Закону № 796-XII мають лише ті особи, які отримали посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і (або) потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Таким чином, з аналізу норм частини 3 статті 65 Закону №796-ХІІ вбачається, що єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право на користування пільгами, встановленими Законом України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», зокрема призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Різного роду довідки про період роботи у зоні відчуження, евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.

Отже, для призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону № 796-ХІІ до складу матеріалів звернення зацікавленої особи повинно бути долучено посвідчення - «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або посвідчення - «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».

Як встановлено зі змісту оскаржуваного рішення, відповідачем не заперечується ані статус заявника як потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 2, ані достатність його страхового стажу.

Підставою для відмови у призначенні пенсії пенсійний орган визначив недостатню, на його думку, тривалість проживання заявника у зоні безумовного (обов`язкового) відселення станом на 01.01.1993 року – 1 рік 06 місяців.

Разом з тим суд бере до уваги, що видане заявнику посвідчення категорії 2 серії НОМЕР_1 безпосередньо засвідчує, що його пред`явник постійно проживав у зоні безумовного (обов`язкового) відселення з моменту аварії до прийняття рішення про відселення. Саме така категорія (категорія 2) присвоюється за пунктом 2 частини 1 статті 14 Закону №796-ХІІ особам, які постійно проживали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення з моменту аварії до прийняття постанови про відселення.

Отже, факт постійного проживання заявника у зазначеній зоні з моменту аварії і до прийняття рішення про відселення є таким, що підтверджений документом установленого зразка, чинність якого відповідачем під сумнів не ставилася.

Розглядаючи справу, суд зауважує, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного публічного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

У межах даного спору суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин суб”єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови, втіленої у письмовому рішенні як індивідуальному акті правозастосування.

Це рішення впливає на права заявника у сфері соціального забезпечення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень не було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк було вчинено управлінську функцію у формі відмови у призначенні пенсії заявнику, проте під час розгляду справи відповідачем не подано належних та допустимих доказів відповідності закону оскарженого волевиявлення в частині неврахування посвідчення заявника серії НОМЕР_1 від 19.05.2005 року.

Крім того, у тексті оскарженого рішення суб`єкт владних повноважень не навів жодного мотивованого розрахунку тривалості проживання заявника у зоні безумовного (обов`язкового) відселення, не зазначив періоди такого проживання, які були враховані чи не враховані при вирішенні питання про наявність права на пенсійне забезпечення.

Тому перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України суд констатує, що у спірних правовідносинах ГУ ПФУ в Харківській області не було забезпечено дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин були з`ясовані неповно, належна норма закону була витлумачена невірно, оцінки усім юридично значимим факторам суб"єкт владних повноважень не надав, унаслідок чого реально вчинене управлінське волевиявлення не узгоджується із дійсними обставинами спірних правовідносин та змістом нормативного регламентування.

У спірних правовідносинах органом публічної адміністрації було вчинено управлінське волевиявлення у формі рішення, існування якого свідчить про закінчення процедури розгляду і вирішення питання з приводу призначення заявнику пенсії із зарахуванням до страхового стажу заявника оскаржених періодів роботи і є перешкодою для вчинення за цим зверненням будь-яких волевиявлень управлінського характеру, що спонукає суд до скасування реально вчиненого суб”єктом владних повноважень управлінського волевиявлення у формі рішення.

З цих підстав оскаржене рішення суб”єкта владних повноважень належить скасувати, а ГУ ПФУ в Харківській області згідно з абз.2 ч.4 ст.245 КАС України належить обтяжити обов”язком повторно розглянути по суті звернення зацікавленої особи (позаяк суб"єктом владних повноважень не було надано оцінки виданому заявнику посвідченню) категорії 2 серії НОМЕР_1 ) та прийняти умотивоване рішення із з урахуванням висновків суду по даній справі.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту. Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі здійснюється відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-243, 245, 255, 257, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позову.

Визнати протиправним і скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 13.02.2026 року №ПС 262740012995 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 06.02.2026 року про призначення пенсії за віком відповідно до пункту 2 частини 1 статті 55 Закону України від 28.02.1991 №796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з урахуванням висновків суду по даній справі.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко