Рішення від 02 червня 2026 р. у справі №520/10623/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

03.06.2026 р. справа №520/10623/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «Паралель 50» (далі за текстом - позивач, заявник) до Державної служби України з безпеки на транспорті (далі за текстом – відповідач №1, Служба), Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті (далі за текстом - відповідач №2, адміністративний орган, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації) про визнання протиправними та скасування постанов,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про: 1) визнання протиправним та скасування постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу від 07.04.2026 № 086483 в розмірі 17000 грн., яка прийнята Відділом державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті; 2) визнання протиправною та скасування постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу від 07.04.2026 № 086484 в розмірі 17000 грн., яка прийнята Відділом державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорт.

Аргументуючи заявлені вимоги, позивач зазначив, що оскаржувані постанови прийняті без належного з`ясування фактичних обставин та з порушенням вимог чинного законодавства. На його думку, відповідач неправильно встановив наявність складу правопорушень, оскільки під час перевірки були наявні необхідні документи та технічні засоби, а процедура габаритно-вагового контролю проведена з істотними порушеннями. Крім того, позивач послався на порушення порядку розгляду справи, зокрема на неналежне повідомлення про дату, час і місце її розгляду.

Відповідач №1 - Державна служба України з безпеки на транспорті із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що оскаржувані постанови прийняті правомірно за результатами рейдової перевірки, під час якої встановлено порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт, зокрема перевищення нормативних вагових параметрів та ненадання належних документів щодо режиму праці і відпочинку водія. Відповідач зазначив, що габаритно-ваговий контроль проведено уповноваженими особами із застосуванням повіреного засобу вимірювальної техніки, а доводи позивача щодо неналежного стану місця зважування є необґрунтованими. Також відповідач вказав, що позивача було належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду справи, однак він не скористався правом надати пояснення чи додаткові документи, у зв`язку з чим підстав для скасування постанов немає.

Відповідач №2 - Відділ державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті про розгляд справи, завчасно та у передбачений процесуальним законодавством спосіб, не виконав обов`язку із подання відзиву та доказів в обґрунтування незгоди із позовом.

Позивач скористався своїм процесуальним правом та надав до суду відповідь на відзив.

В зазначеній відповіді на відзив позивач вказав про подання відзиву поза межами встановленого судом строку та за відсутності клопотання про його поновлення, а тому, на думку позивача, відзив не підлягає розгляду та залученню до матеріалів справи.

Вирішуючи заявлене позивачем питання про залишення відзиву без розгляду у зв`язку з пропуском строку на його подання, суд зважає, що ухвалою суду від 30.04.2026 р. відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву з дня вручення ухвали про відкриття провадження; копію ухвали доставлено до електронного кабінету відповідача 30.04.2026 р., а відтак з урахуванням визначеного ст.120 КАС України порядку обчислення процесуальних строків останнім днем строку є 15.05.2026 р., і оскільки відзив подано засобами підсистеми «Електронний суд» 15.05.2026 р., то він є поданим у межах встановленого судом строку, у зв`язку з чим підстави для залишення його без розгляду відсутні.

У свою чергу, відповідач подав заперечення на відповідь на відзив, наполягаючи на правомірності оскаржуваних постанов та правильності кваліфікації виявлених порушень.

Здобуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, які відомі учасникам спору і відносно яких у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів до матеріалів справи, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заявили ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, а відтак, спір може бути вирішений на підставі наявних у справі доказів.

Суд, вивчив доводи усіх приєднаних до справи процесуальних документів, повно виконав процесуальний обов`язок зі збору доказів, з`ясував обставини фактичної дійсності, оцінив здобуті докази в їх сукупності та взаємозв`язку, проаналізував зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевірив доводи сторін добутими доказами і вирішуючи спір по суті, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Позивач використовував у власній господарській діяльності вантажний автомобіль марки MAN, державний номерний знак НОМЕР_1 , із причепом LANGENDORF, державний номерний знак НОМЕР_2 (повною масою понад 3,5 т; далі за текстом - Автомобіль).

18.03.2026 р. на підставі направлення на рейдову перевірку №ЕНР 000483 від 16.03.2026 працівником Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях відносно Автомобіля було здійснено захід державного нагляду (контролю) у формі рейдової перевірки на автомобільній дорозі М-03 «Київ - Харків - Довжанський», 471 км.

Під час проведення рейдової перевірки посадовою особою відповідача було перевірено транспортний засіб під керуванням водія ОСОБА_1 , який здійснював перевезення вантажу - відсіву вапнякового.

Водієм транспортного засобу посадовій особі відповідача було надано документи, передбачені законодавством для здійснення перевезень, зокрема: товарно-транспортну накладну №18/1 від 18.03.2026, реєстраційні документи на транспортний засіб, посвідчення водія, а також роздруківку даних з цифрового тахографа.

З наданої товарно-транспортної накладної №18/1 від 18.03.2026, у графі «автомобільний перевізник» якої зазначено «ТОВ «ТК «Паралель 50» (код ЄДРПОУ 43962716), убачається, що транспортний засіб використовується позивачем у власній господарській діяльності.

За результатами проведення рейдової перевірки посадовою особою відповідача встановлено, що на роздруківці з цифрового тахографа відсутні дані про режим праці та відпочинку водія за періоди з 12.03.2026 (час UTC 00:00) по 13.03.2026 (час UTC 06:30) та з 13.03.2026 (час UTC 10:45) по 16.03.2026 (час UTC 03:30), але при цьому бланк підтвердження діяльності водія за зазначені періоди наданий не був, що було кваліфіковано працівником суб`єкта владних повноважень у якості порушення вимог ст.48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт».

Суд зазначає, що обставина неподання до заходу державного контролю (нагляду) найманим працівником заявника - водієм бланку підтвердження діяльності водія за зазначені періоди підтверджується актом проведення рейдової перевірки №ОАР 064960 від 18.03.2026, з яким водій ОСОБА_1 ознайомлений та копію якого отримав під підпис, а також наданою водієм під час перевірки роздруківкою даних з цифрового тахографа, яка не містить жодних відомостей про режим праці та відпочинку водія за періоди з 12.03.2026 (час UTC 00:00) по 13.03.2026 (час UTC 06:30) та з 13.03.2026 (час UTC 10:45) по 16.03.2026 (час UTC 03:30).

Крім того, за наслідками проведення означеного заходу державного контролю (нагляжду) посадовою особою відповідача було виявлено перевищення нормативних вагових параметрів транспортного засобу, у зв`язку з чим було здійснено габаритно-ваговий контроль.

За результатами габаритно-вагового контролю, проведеного 18.03.2026 р., встановлено наступні фактичні вагові параметри транспортного засобу: навантаження на задню строєну вісь – 26.850 кг при допустимій нормі згідно з пунктом 22.5 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001р. №1306, у розмірі 24.000 кг, що становить перевищення на 11,87%.

Зазначені показники зафіксовано у довідці про результати здійснення габаритно-вагового контролю №0052722 від 18.03.2026 та в акті про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів №ОАВ 005112 від 18.03.2026 (талон зважування №51).

Габаритно-ваговий контроль здійснено з використанням засобу вимірювальної техніки - приладу автоматичного для зважування дорожніх транспортних засобів у русі та вимірювання навантаження на вісь 030Т-АS2-PWIA №401 (свідоцтво про повірку №ПМ077311725 від 23.12.2025, чинне до 22.12.2026).

Доказів проведення габаритно-вагового контролю у неналежних умовах матеріали справи не містять, позаяк габаритно-ваговий контроль здійснено з використанням засобу вимірювальної техніки, повіреного та допущеного до експлуатації, що підтверджується свідоцтвом про повірку №ПМ077311725 від 23.12.2025, чинним до 22.12.2026, тоді як доводи позивача про невідповідність місця розташування засобу вимірювання вимогам ДСТУ OIML R 134-1:2010 та про наявність на майданчику вибоїн, просідання, колії і нахилу більше 1% ґрунтуються виключно на припущеннях заявника та не підтверджені належними і допустимими доказами.

Натомість, суб`єктом владних повноважень надано графік роботи пунктів габаритно-вагового контролю на мережі доріг загального користування Харківської області на 2026 рік, до якого внесено ділянку дороги, де проводилася рейдова перевірка, що свідчить про дотримання вимог щодо утримання вимірювального обладнання у робочому стані.

До того ж матеріали справи не містять доказів про те, що будь-які умови та обставини проведеного суб"єктом владних повноважень у межах спірних правовідносин габаритно-вагового контролю об"єктивно були здатні вплинути на викривлення чи спотворення показника параметру реальної ваги навантаження на задню строєну вісь транспортного засобу - 26.850 кг порівняно із максимально допустимою у розмірі - 24.000 кг.

Судом під час відправлення правосуддя за власною ініціативою у порядку ч.4 ст.9 КАС України джерел здобуття таких доказів не відшукано.

Результати рейдової перевірки було оформлено актом проведення рейдової перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом №ОАР 064960 від 18.03.2026 (далі за текстом - Акт №ОАР 064960), з яким водій ознайомлений, копію отримав.

Повідомленням №22098/40.1/24-26 від 23.03.2026 відповідач повідомив позивача про дату, час та місце розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт, а саме 07.04.2026 р. з 09:00 год. до 10:00 год.

Як убачається з наявних у матеріалах справи відомостей про відстеження поштового відправлення №R067126047972, а саме повідомлення №22098/40.1/24-26 від 23.03.2026 про дату, час та місце розгляду справи, указане відправлення було прийняте до пересилання установою поштового зв`язку 23.03.2026, 25.03.2026 прибуло до відділення поштового зв`язку 61032 за місцезнаходженням заявника (просп. Героїв Харкова, буд. 303, м. Харків, 61032), де того ж дня зафіксовано невдалу спробу його вручення з відміткою «інші причини» та переадресовано до відділення поштового зв`язку 61051 на підставі заяви ТОВ «Транспортна компанія «Паралель 50» №2 від 16.01.2026, що підтверджується листом АТ «Укрпошта» від 22.05.2026 №1.30.002.-18105-26.

З метою з`ясування обставин направлення, переадресації та вручення зазначеного поштового відправлення суб`єкт владних повноважень звернувся до акціонерного товариства «Укрпошта» з відповідним запитом (лист Управління державного нагляду (контролю) у Донецькій, Луганській та Харківській областях №39961/40.2/24-26 від 14.05.2026), у якому, зокрема, просив повідомити, на підставі звернення (заяви) кого було змінено номер відділення поштового зв`язку для отримання відправлення, а також роз`яснити зміст формулювань «Переадресовано (на вимогу Відправника)» та «Переадресовано за місцем обслуговування». Втім, відповідь установи поштового зв`язку на зазначений запит до матеріалів справи станом на час розгляду справи не надійшла.

Розгляд справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт за Актом №ОАР 064960 від 18.03.2026 був проведений відповідачем без участі представника заявника.

07.04.2026 р. із посиланням на Акт №ОАР 064960 від 18.03.2026 та акт про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів №ОАВ 005112 від 18.03.2026 відповідачем було прийнято постанову №086483 про застосування адміністративно-господарського штрафу у розмірі 17.000,00 грн (за порушення вимог ст.48 Закону, відповідальність за яке передбачена абз.3 ч.1 ст.60 Закону) та постанову №086484 про застосування адміністративно-господарського штрафу у розмірі 17.000,00 грн (за порушення вимог пункту 22.5 Правил дорожнього руху, відповідальність за яке передбачена абз.15 ч.1 ст.60 Закону).

Стверджуючи про невідповідність закону означених рішень суб`єкта владних повноважень, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб`єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на «зло»/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до ч.3 ст.13 Конституції України власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

За застереженням ч.1 ст.27 Конституції України ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини.

Статтею 42 Конституції України проголошено, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Частиною 1 ст.50 Конституції України передбачено, що кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Як то указано у ч.2 ст.13 Цивільного кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Зі змісту наведених приписів Основного Закону України слідує, що провадження учасниками суспільних відносин діяльності з ознаками підприємницької (господарської) в умовах, котрі виключають неприйнятий рівень ризику (загрози) життю та здоров`ю людей, є публічним інтересом суспільства, котрий підлягає охороні і захисту Державою через механізми державного нагляду (контролю) та застосування заходів державного впливу (примусу).

Суспільні відносини з приводу використання учасниками суспільних відносин у межах провадження підприємницької діяльності вантажного автомобільного транспорту унормовані, зокрема, приписами Конвенції Міжнародної організації праці 1979 року №153 про тривалість робочого часу та періоди відпочинку на дорожньому транспорті (ратифікована Законом України від 06.03.2008р. №129-VI; далі за текстом - Конвенція №153), Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт», Закону України від 10.11.1994р. №232/94-ВР «Про транспорт», Закону України від 30.06.1993 р. №3353-XII «Про дорожній рух», Правил дорожнього руху (затверджені постановою КМУ від 10.10.2001р. №1306), Порядку проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) (затверджений постановою КМУ №1567 від 08.11.2006р.; далі за текстом - Порядок №1567), Інструкції використання контрольних пристроїв (тахографів) на автомобільному транспорті (затверджена наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 24.06.2010р. №385, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20.10.2010р. за №946/18241; далі за текстом - Інструкція №385), а також приписами Положення про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів (затверджене наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 07.06.2010р. №340; далі за текстом - Положення №340).

Згідно з ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт», Положенням про Державну службу України з безпеки на транспорті (затверджено постановою КМУ від 11.02.2015р. №103), Порядком №1567 державний нагляд і контроль за дотриманням автомобільними перевізниками вимог законодавства, норм на автомобільному транспорті здійснюється Державною службою України з безпеки на транспорті та територіальними органами Державної служби України з безпеки на транспорті, у тому числі і у спосіб проведення рейдових перевірок, якою за визначенням ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» є перевірка транспортних засобів автомобільних перевізників на всіх видах автомобільних доріг на маршруті руху в будь-який час з урахуванням інфраструктури (автовокзали, автостанції, автобусні зупинки, місця посадки та висадки пасажирів, стоянки таксі і транспортних засобів, місця навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, зони габаритно-вагового контролю, інші об`єкти, що використовуються автомобільними перевізниками для забезпечення діяльності автомобільного транспорту) щодо дотримання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт.

Відповідно до ч.17 ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» у редакції Закону України від 03.06.2021р. №1534-ІХ рейдові перевірки (перевірки на дорозі) дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом здійснюються шляхом зупинки транспортного засобу або без такої зупинки посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, та його територіальних органів, які мають право зупиняти транспортний засіб у форменому одязі за допомогою сигнального диска (жезла) відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

У силу спеціального застереження ч.20 ст.6 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» у редакції Закону України від 03.06.2021р. №1534-ІХ автомобільні перевізники, їх уповноважені особи (водії), автомобільні самозайняті перевізники, суб`єкти господарювання, які надають автостанційні послуги, мають право фіксувати процес проведення планової, позапланової або рейдової перевірки (перевірки на дорозі) засобами фото- і відеотехніки, не перешкоджаючи проведенню таких перевірок.

Суд відмічає, що у розумінні ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Тож, стосовно обов`язку учасників суспільних відносин - суб`єктів господарювання забезпечити обладнання вантажних автомобілів повною масою понад 3,5 тон, які задіяні у технологічному процесі створення умов (організації) перевезень (фізичного переміщення) вантажу із використанням праці найманого водія (як для задоволення потреб третіх сторонніх суб`єктів права (тобто на комерційній основі), так і для задоволення власних внутрішньогосподарських потреб такого учасника суспільних відносин (тобто у разі фізичного переміщення вантажу у межах однієї і тієї ж юридичної особи без надання послуги з перевезення замовнику)) суд зазначає, що згідно з п.1 ст.1 Конвенції №153 ця Конвенція застосовується до найманих водіїв, які працюють або на підприємствах, що займаються перевезеннями для третіх сторін, або на підприємствах, що перевозять вантажі чи пасажирів за свій рахунок на автомобілях, які використовуються професійно для внутрішніх чи міжнародних автомобільних перевезень товарів або пасажирів.

Відповідно до п.1 ст.5 Конвенції №153 жодному водію не дозволяється керувати транспортним засобом без перерви більше чотирьох годин.

Отже, нормами міжнародного акту права чітко передбачено необхідність обов`язкового обліку часу роботи найманого водія у звичайних умовах життєдіяльності.

За визначенням ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» автомобіль вантажний - автомобіль, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення вантажів; автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату.

Отже, за нормами наведеного національного закону України кваліфікуючою умовою для визнання учасника суспільних відносин перевізником є наявність у такого учасника правового статусу фізичної особи чи правового статусу юридичної особи та задіянність такого учасника суспільних відносин у процесі переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобілю та праці найманого водія.

Натомість, ознака наявності або відсутності у процесі переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобілю та праці найманого водія саме послуги з перевезення пасажирів чи вантажів (тобто перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату) не має жодного юридичного значення, позаяк законом чітко указано, що перевезення вантажу може відбуватись і за власний кошт (тобто без надання послуги з перевезення вантажу, а у цілях задоволення власних внутрішньогосподарських потреб).

Пунктом 1.3 Положення №340 визначено, що вимоги цього Положення поширюються на автомобільних перевізників та водіїв, які здійснюють внутрішні перевезення пасажирів чи/та вантажів колісними транспортними засобами.

За правилами п.1.4 Положення №340 це Положення не поширюється на перевезення пасажирів чи/та вантажів, які здійснюються: фізичними особами за власний рахунок для власних потреб без використання праці найманих водіїв; під час стихійного лиха, аварій та інших надзвичайних ситуацій; транспортними засобами Міністерства внутрішніх справ України (у тому числі Національної гвардії України), Міністерства оборони України, Офісу Генерального прокурора, Служби безпеки України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Національної поліції України та Державної прикордонної служби України або транспортними засобами, орендованими ними без водія, коли такі перевезення здійснюються з метою виконання завдань, покладених на ці державні органи, та під їх контролем; сільськогосподарськими підприємствами або підприємствами лісового господарства, якщо ці перевезення виконуються тракторами або іншою технікою, призначеною для місцевих сільськогосподарських робіт чи робіт у галузі лісового господарства, та слугують виключно для цілей експлуатації цих підприємств; закладами охорони здоров`я незалежно від форми власності; транспортними засобами спеціального та спеціалізованого призначення суб`єктів господарювання незалежно від форм власності, що здійснюють експлуатаційне утримання, будівництво та поточний ремонт автомобільних доріг загального користування, вулиць у населених пунктах, а також інших об`єктів транспортної інфраструктури в радіусі не більше 150 км від об`єкта будівництва (ремонту), які обладнані спеціальними світловими сигнальними пристроями відповідно до пункту 3.6 розділу 3 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, за умови наявності у водія відповідного транспортного засобу первинного документа, що фіксує маршрут руху такого транспортного засобу, а також у разі забезпечення експлуатації дорожніх об`єктів у надзвичайних ситуаціях, за несприятливих погодно-кліматичних умов, у разі деформації та пошкодження елементів дорожніх об`єктів і виникнення інших перешкод у дорожньому русі.

У силу застереження п.6.1 Положення №340 автобуси, що використовуються для нерегулярних і регулярних спеціальних пасажирських перевезень, для регулярних пасажирських перевезень на міжміських автобусних маршрутах протяжністю понад 50 км, вантажні автомобілі з повною масою понад 3,5 тонн повинні бути обладнані діючими та повіреними тахографами. Водії зберігають записи щодо режиму праці та відпочинку протягом робочої зміни та 28 днів з дня її закінчення.

Пунктом 6.4 Положення №340 передбачено, що у разі тимчасової непрацездатності водія чи перебування його у відпустці, а також якщо водій не здійснював перевезення пасажирів чи/та вантажів, Перевізник може заповнювати бланк підтвердження діяльності.

Пунктом 1.4 Інструкції №385 передбачено, що контрольний пристрій (тахограф) - це обладнання, яке є засобом вимірювальної техніки, призначене для встановлення на транспортних засобах для показу та реєстрації в автоматичному чи напівавтоматичному режимі інформації про рух таких транспортних засобів та про певні періоди роботи їхніх водіїв; картка - картка контрольного пристрою (тахографа) з вбудованою мікросхемою, призначена для використання в цифровому тахографі.

Положеннями пункту 3.3 Інструкції №385 передбачено, що водій транспортного засобу, обладнаного тахографом: забезпечує правильну експлуатацію тахографа та управління режимами його роботи відповідно до інструкції виробника тахографа; своєчасно встановлює, змінює і заповнює тахокарти та забезпечує їх належне зберігання; використовує тахокарти (у разі використання аналогового тахографа) або у разі використання цифрового тахографа - особисту картку водія кожного дня, протягом якого керував транспортним засобом; має при собі: протокол про перевірку та адаптацію тахографа до транспортного засобу; заповнені тахокарти у кількості, що передбачена ЄУТР, або картку водія чи роздруківку даних роботи тахографа у разі обладнання транспортного засобу цифровим тахографом.

Отже, вимога про обов`язковість обладнання транспортного засобу - вантажного автомобіля повною масою понад 3,5т. тахографом, використання тахографа за призначенням та забезпечення обліку (фіксації) інформації про режим праці та відпочинку водія є чіткою та однозначною, множинного тлумачення поза розумним сумнівом не допускає.

Така вимога викликана виключно потребою у забезпеченні публічного інтересу суспільства на безпеку дорожнього руху, а тому має поширюватись як на автомобільного перевізника - юридичну особу, котра надає комерційну послугу з перевезення вантажів, так і на перевізника - юридичну особу, котра здійснює переміщення вантажу у власних внутрішньогосподарських потребах без надання послуги третьому сторонньому суб`єкту права (тобто здійснює перевезення вантажу за власний кошт).

Положеннями ст.48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» чітко визначено, що автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення. Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.

Розв`язуючи спір по суті, суд зважає, що правові висновки Верховного Суду з приводу кваліфікації конкретного учасника суспільних відносин у якості автомобільного перевізника викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.03.2025р. по справі №380/13118/23, де зазначено, що питання відповідності учасника руху, який перевозить вантаж, критеріям автомобільного перевізника, визначеним Законом України «Про автомобільний транспорт», в аспекті правомірності притягнення власника автотранспортного засобу до відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт, вже неодноразово досліджувалося Верховним Судом, зокрема, у справах №№640/27759/21, 240/22448/20, 280/3520/22, 620/18215/21, 600/1407/22-а та 280/2150/23.

Так, у постанові від 19.10.2023р. (справа №640/27759/21) Верховний Суд указав, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, варто виходити з того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов`язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов`язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема інформацію про автомобільного перевізника.

В цьому контексті основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Такого підходу Верховний Суд дотримувався й у подальшій правозастосовній практиці при розгляді справ, у яких, зокрема, досліджувалося питання правомірності притягнення власника автотранспортного засобу до відповідальності лише з тих підстав, що працівники Укртрансбезпеки дійшли висновку, що він, як власник авто, є автомобільним перевізником у розумінні Закону України “Про автомобільний транспорт”.

Вирішуючи питання щодо визначення належного суб`єкта, відповідального за порушення законодавства про автомобільний транспорт, Верховний Суд у постанові від 22 лютого 2023 року (справа №240/22448/20) зауважив на тому, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена статтею 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж. При цьому автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб або зі слів водія.

Аналогічні висновки за схожих обставин справи викладені Верховним Судом і у постанові від 12 жовтня 2023 року у справі № 280/3520/22.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд констатував, що положення статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» не можуть бути застосовані до особи, яка не є учасником правовідносин, щодо яких компетентним органом проводиться перевірка дотримання законодавства про автомобільний транспорт (постанова Верховного Суду від 07 грудня 2023 року у справі №620/18215/21).

У аспекті наведеного, суд зазначає, що приписи ч.2 ст.33 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ "Про автомобільний транспорт" містять дві умови, за яких особа, яка здійснює перевезення, відповідає вимогам, що кваліфікують її, як автомобільного перевізника, який несе відповідальність, відповідно до приписів абзацу 3 частини першої статті 60 Закону, а саме:

- особа повинна бути суб`єктом господарювання, який надає послугу з перевезення;

- перевезення вантажів транспортним засобом здійснюється на договірних умовах;

- використання транспортного засобу на законних підставах.

Інших умов щодо визначення особи, як автомобільного перевізника, законодавцем не встановлено.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 13.03.2025р. по справі №120/3812/23 основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Суд відзначає, що у межах спірних правовідносин відомості фізично наявних у водія під час рейдової перевірки документів, зокрема товарно-транспортної накладної №18/1 від 18.03.2026, у графі «автомобільний перевізник» якої зазначено саме позивача, зумовлювали виключно висновок суб`єкта владних повноважень про належність задіяного у процесі фізичного переміщення вантажу Автомобіля до господарської діяльності заявника та про належність заявника до учасників транспортного процесу, на якого поширюються загальнообов`язкові правила переміщення вантажів автомобільним транспортом.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин суб`єкт владних повноважень не мав жодних підстав та приводів для того, щоби не кваліфікувати заявника у якості автомобільного перевізника, позаяк у розумінні ст.1 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» автомобільним перевізником є особа, котра має правовий статус фізичної особи чи правовий статус юридичної особи та задіяна у процесі переміщення вантажу у просторі із використанням вантажного автомобілю та праці найманого водія.

Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що правила оформлення результатів рейдової перевірки та застосування адміністративно-господарських штрафів за порушення закону викладені у п.п.13-24 Порядку №1567.

Так, згідно з п.13 Порядку №1567 у разі виявлення в ході рейдової перевірки транспортного засобу порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт посадовою особою, яка провела перевірку, складається акт проведення рейдової перевірки за формою згідно з додатком 2 (далі - акт проведення перевірки).

У разі виявлення в ході рейдової перевірки порушень правил перевезення великогабаритних, великовагових вантажів посадовою особою додатково складається акт про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів за формою згідно з додатком 4.

За наявності в діях автомобільного перевізника ознак адміністративного правопорушення притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в порядку, встановленому Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Відповідно до п.14 Порядку №1567 акт проведення перевірки, акт про перевищення транспортним засобом нормативних габаритних параметрів, акт про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів складаються у письмовій формі (паперовій або електронній формі). Акти в електронній формі можуть бути роздруковані, зокрема у вигляді стрічки, за допомогою спеціальних технічних пристроїв із зазначенням відомостей, передбачених формою відповідного акта.

Як то указано у п.15 Порядку №1567, копія акта проведення перевірки, акта про перевищення транспортним засобом нормативних габаритних параметрів, акта про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів видається водію транспортного засобу (за винятком відмови від їх отримання), про що посадова особа робить в актах відповідні записи, а у разі відмови водія транспортного засобу від отримання, копія акта проведення перевірки надсилається автомобільному перевізнику або уповноваженій ним особі.

За правилами п.16 Порядку №1567 матеріали, складені за результатами рейдової перевірки, формуються у справи про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт та розглядаються керівником або заступником керівника територіального органу Укртрансбезпеки за місцезнаходженням автомобільного перевізника або за місцем виявлення порушення протягом двох місяців з дня його виявлення.

Пунктом 17 Порядку №1567 передбачено, що справа про порушення розглядається у присутності автомобільного перевізника або уповноваженої ним особи.

Про час і місце розгляду справи про порушення автомобільному перевізнику або його уповноваженій особі повідомляється не пізніше ніж за сім календарних днів до дня розгляду особисто під підпис чи шляхом надсилання повідомлення засобами поштового зв`язку (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) або на адресу електронної пошти (за наявності) з урахуванням вимог Закону України «Про адміністративну процедуру».

У разі неявки автомобільного перевізника або його уповноваженої особи справа про порушення розглядається без їх участі.

За змістом п.19 Порядку №1567 за результатами розгляду справи про порушення керівник територіального органу Укртрансбезпеки або його заступник:

за наявності порушень вимог законодавства про автомобільний транспорт, відповідальність за які передбачена частиною першою статті 60 Закону України “Про автомобільний транспорт”, виносить постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу за формою згідно з додатком 5;

за наявності порушень вимог законодавства про автомобільний транспорт (відповідальність за які не передбачена частиною першою статті 60 Закону України “Про автомобільний транспорт”) виносить припис щодо усунення порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт (далі - припис) за формою згідно з додатком 6;

за відсутності належного підтвердження порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт виносить постанову про закриття справи про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом за формою згідно з додатком 7.

Оцінюючи доводи позивача про порушення відповідачем процедури проведення рейдової перевірки, суд виходить з наступного.

Матеріали справи підтверджують, що рейдова перевірка проведена уповноваженою посадовою особою Державної служби України з безпеки на транспорті в межах компетенції, визначеної статтею 6 Закону України «Про автомобільний транспорт» та Порядком №1567, на підставі направлення на рейдову перевірку №ЕНР 000483 від 16.03.2026 р.

Зупинка транспортного засобу та проведення перевірки здійснені відповідно до вимог законодавства, про що свідчать складені посадовою особою акти, які містять всі необхідні реквізити та відомості.

Розглядаючи справу в частині епізоду про участь заявника у розгляді суб”єктом владних повноважень питання про винесення оскарженого правового акту індивідуальної дії, суд зазначає, що право особи на участь у прийнятті рішення гарантовано п.9 ч.2 ст.2 КАС України

Тож право "бути почутим" безумовно є важливою процедурною гарантією процедури "належного урядування".

Проте, наслідки недотримання суб`єктом владних повноважень цього права учасника суспільних відносин як беззаперечної та достатньої підстави для визнання протиправним реально вчиненого суб`єктом владних повноважень управлінського волевиявлення знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку із результатами здійсненого заходу державного нагляду (контролю) за дотриманням дисципліни у певній сфері суспільних відносин за критерієм повноти з`ясування суб`єктом владних повноважень справжніх обставин фактичної дійсності та правильності правової кваліфікації діяння учасника суспільних відносин, тобто насамперед, від рівня значимості, суті та змісту тих аргументів та доказів, котрими мала намір скористатись особа у процесі доведення обґрунтованості власної позиції, позаяк сама по собі обставина недотримання суб`єктом владних повноважень процедури притягнення винної особи до запровадженої законом міри юридичної відповідальності спричиняє нездоланні дефекти/вади/недоліки прийнятого суб`єктом владних повноважень рішення лише у разі коли вказівка про це міститься у законі або у разі, коли це недотримання спричинило спотворення/викривлення обставин фактичної дійсності та невірну правову кваліфікацію.

Відтак, суд доходить до переконання про те, що дефект рішення суб`єкта владних повноважень за п.9 ч.2 ст.2 КАС України здатен виникнути виключно у випадку існування у приватної особи суттєвих, вагомих та доречних аргументів по суті інкримінованого правопорушення, котрі раніше не були висловлені у встановленому законом порядку через існування об`єктивно нездоланних та непереборних перешкод, зокрема, у разі необізнаності учасника суспільних відносин з фактом виявлення органом публічної адміністрації ознак події та складу вчинення протиправного діяння.

Розв”язуючи спір, суд зважає, що згідно з ч.1 ст.4 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» принципами адміністративної процедури є: 1) верховенство права, у тому числі законності та юридичної визначеності; 2) рівність перед законом; 3) обґрунтованість; 4) безсторонність (неупередженість) адміністративного органу; 5) добросовісність і розсудливість; 6) пропорційність; 7) відкритість; 8) своєчасність і розумний строк; 9) ефективність; 10) презумпція правомірності дій та вимог особи; 11) офіційність; 12) гарантування права особи на участь в адміністративному провадженні; 13) гарантування ефективних засобів правового захисту.

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» учасник адміністративного провадження має право знати про початок адміністративного провадження та про своє право на участь у такому провадженні, а також право на ознайомлення з матеріалами відповідної справи.

Як то указано у ч.1 ст.17 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру», особа має право бути заслуханою адміністративним органом, надавши пояснення та/або заперечення у визначеній законом формі до прийняття адміністративного акта, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес особи.

Частиною 3 ст.17 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» визначено, що особа має право у передбаченому законом порядку витребовувати та/або надавати документи, а також інші докази, що стосуються обставин адміністративної справи.

Згідно з п.2 ч.1 ст.28, п.4 ч.1 ст.28, п.5 ч.1 ст.28, п.6 ч.1 ст.28 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» учасники адміністративного провадження мають право: брати участь в адміністративному провадженні особисто або через своїх представників; бути заслуханими адміністративним органом з питань, що є предметом адміністративного провадження, до прийняття адміністративного акта, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес такого учасника; отримувати та надавати документи, інші докази, що стосуються обставин справи; бути поінформованими про дату, час і місце слухання у справі (в разі його проведення).

У силу спеціального правила ч.2 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» запрошення учасника адміністративного провадження, особи, яка сприяє розгляду справи, здійснюється не пізніше ніж за сім календарних днів до дня відповідної процедурної дії. Цей строк може бути зменшено у разі, якщо обставини вимагають прийняття рішення у найменший строк, про що у запрошенні надається обґрунтоване пояснення. Запрошення вручається особисто під підпис, надсилається поштовим відправленням або іншими засобами зв`язку (телефоном, електронною поштою тощо) за наявними у справі контактними даними, про що в матеріалах справи робиться відповідний запис.

Тож, законодавцем запроваджено обов”язок суб”єкта владних повноважень направити запрошення не пізніше ніж за сім календарних днів до дня відповідної процедурної дії, що кореспондує визначеному ст.68 Конституції України обов`язку кожного учасника суспільних відносин діяти доброчесно та сумлінно, забезпечивши належний рівень комунікації з установами поштового зв”язку у випадку обізнаності з висунутими органом публічної адміністрації звинуваченнями у вчиненні відповідного протиправного діяння.

При цьому, з наведених вище міркувань суд доходить до переконання про те, що будь-які учасники суспільних відносин (як суб”єкти владних повноважень, так і приватні особи) не мають легального інтересу на здобуття будь-яких преференцій чи отримання будь-яких вигод від власної поведінки (як в активній, так і в пасивній формі), спрямованої на створення умов для неотримання сповіщень, листів, повідомлень, рішень, письмових документів від органів публічної адміністрації.

Відповідно до ч.5 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» адміністративний орган повідомляє учасника адміністративного провадження, особу, яка має право брати участь в адміністративному провадженні, про початок здійснення адміністративного провадження, а також у випадках, передбачених цим Законом, - про процедурні рішення і процедурні дії в такому провадженні. Повідомлення надсилається невідкладно з дотриманням вимог, встановлених цією статтею для запрошення.

Учасник адміністративного провадження, особа, яка сприяє розгляду справи, отримують повідомлення особисто, крім випадків, якщо вони сповістили адміністративний орган про відповідне уповноваження свого представника на отримання повідомлень. У такому разі повідомлення має бути адресовано представнику та вважається таким, що надіслано учаснику адміністративного провадження, особі, яка сприяє розгляду справи, особисто. За наявності обґрунтованих причин повідомлення може надсилатися в інший строк (граничний строк), встановлений законом.

Частиною 6 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» передбачено, що поштове відправлення надсилається поштою (рекомендованим листом з повідомленням про вручення), за бажанням учасника адміністративного провадження, особи, яка сприяє розгляду справи, - кур`єром за додаткову плату, на адресу місця проживання (перебування), місцезнаходження відповідної особи або на іншу адресу, яку особа вказала для офіційного листування з нею.

Відповідно до ч.7 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» якщо час отримання запрошення, надісланого поштою чи електронною поштою, не зафіксовано, воно вважається отриманим особою на п`ятий день з дня відправлення, крім випадків, якщо є інформація, що запрошення не надійшло або надійшло пізніше. Якщо особа заявляє про неотримання запрошення, надісланого поштою чи електронною поштою, або про отримання запрошення пізніше ніж на п`ятий день з дня відправлення, на адміністративний орган покладається обов`язок доказування факту і часу отримання запрошення особою.

Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин направлене суб”єктом владних повноважень сповіщення про дату, час та місце розгляду справи вважається врученим заявникові – на п`ятий день з дня його відправлення засобами поштового зв`язку, а саме 23.03.2026, у розумінні ч.7 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру», тобто 28.03.2026, що передувало визначеній суб`єктом владних повноважень даті розгляду справи – 07.04.2026, а відтак заявник вважається завчасно та належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи про порушення.

Тож, у даному конкретному випадку позивач був належним чином повідомлений про розгляд справи, проте не скористався правом участі в ньому та не надав жодних заперечень чи додаткових документів під час адміністративної процедури.

Акт рейдової перевірки складено з дотриманням вимог пунктів 13-15 Порядку №1567, містить всі необхідні відомості про виявлені порушення, копію акта надано водію транспортного засобу.

Постанова про застосування штрафу винесена керівником територіального органу Укртрансбезпеки в межах строку, передбаченого пунктом 16 Порядку №1567 (протягом двох місяців з дня виявлення порушення).

Розглядаючи справу за епізодом порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт у частині обліку режиму праці та відпочинку водія (постанова №086483), суд зазанчає, що юридичними підставами для прийняття постанови №086483 від 07.04.2026 суб`єктом владних повноважень були обрані положення ст.ст.48, 60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт», а фактичними підставами послугували викладені у тексті Акту №ОАР 064960 від 18.03.2026 судження про скоєння правопорушення у вигляді невиконання вимог щодо обліку режиму та часу роботи водія.

Суд зважає, що згідно з пунктом 3 Розділу ІІІ Інструкції №385 водій транспортного засобу, обладнаного цифровим тахографом використовує тахокарти (у разі використання аналогового тахографа) або у разі використання цифрового тахографа, у тому числі смарт-тахографа - особисту картку водія кожного дня, протягом якого керував транспортним засобом.

Відповідно до пункту 6.1 Положення «Про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів» затвердженого Наказом Міністерства транспорту та зв`язку від 07.06.2010 № 340 водії зберігають записи щодо режиму праці та відпочинку протягом робочої зміни та 28 днів з дня її закінчення.

Призначенням тахографа у розумінні п.1.4 Інструкції №385 є показ та реєстрація інформації про рух транспортного засобу та про певні періоди роботи його водія, а призначенням документів обліку (роздруківки даних роботи тахографа, тахокарт, бланка підтвердження діяльності) - фіксація та збереження інформації про режим праці і відпочинку водія, що уможливлює здійснення контролюючим органом перевірки дотримання встановлених режимів.

З матеріалів справи вбачається, що надана водієм роздруківка з цифрового тахографа не містить жодних даних про режим праці та відпочинку водія за періоди з 12.03.2026 (час UTC 00:00) по 13.03.2026 (час UTC 06:30) та з 13.03.2026 (час UTC 10:45) по 16.03.2026 (час UTC 03:30), а бланк підтвердження діяльності водія за зазначені періоди ні під час перевірки, ні в подальшому наданий не був.

Доводи позивача про те, що транспортний засіб обладнаний працюючим та повіреним цифровим тахографом, а особиста картка водія знаходилася в тахографі, суд оцінює критично, оскільки сама лише фізична наявність на транспортному засобі цифрового тахографа та особистої картки водія за відсутності зафіксованих за відповідні періоди даних про режим праці та відпочинку не виконує визначеної законодавством функції обліку, а відтак об`єктивно унеможливлює здійснення контролюючим органом перевірки дотримання водієм встановлених режимів роботи та відпочинку. За таких обставин відсутність на момент перевірки документа, що містить передбачену законодавством інформацію про режим праці та відпочинку водія за вказані періоди (роздруківки з відповідними даними, тахокарти або бланка підтвердження діяльності), у розумінні ст.48 Закону свідчить про відсутність на момент перевірки належного документа, на підставі якого виконуються перевезення.

Стосовно доводів позивача про необов`язковість бланка підтвердження діяльності суд зазначає, що бланк підтвердження діяльності у розумінні п.6.4 Положення №340 є передбаченим законодавством документом для підтвердження того, що водій у відповідний період не здійснював перевезення. Оскільки за спірний період цей документ надано не було, а інших доказів дотримання режиму праці та відпочинку водія матеріали справи не містять, відповідні доводи позивача є необґрунтованими.

Доводи позивача з посиланням на розміщену на офіційному вебсайті Кабінету Міністрів України інформацію про необхідність застосування абзацу восьмого частини першої статті 60 Закону суд також відхиляє, позаяк розміщена на вебсайті інформація не є нормативно-правовим актом та джерелом права у розумінні ст.7 КАС України, а відповідальність за перевезення вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтею 48 цього Закону, передбачена саме абзацом третім частини першої статті 60 Закону, який і обрано суб`єктом владних повноважень.

За таких обставин суд доходить висновку, що зафіксована під час рейдової перевірки відсутність на момент перевірки документів, що підтверджують облік режиму праці та відпочинку водія за визначені періоди, підтверджується матеріалами справи, що свідчить про порушення позивачем вимог законодавства про автомобільний транспорт, у зв`язку з чим підстав для скасування постанови №086483 від 07.04.2026 не вбачається.

Суд відхиляє довід позивача про те, що його притягнуто до відповідальності за неповноту роздруківки, а не за відсутність документа. У розумінні статті 48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» роздруківка, яка за спірні періоди не містить жодних даних про режим праці та відпочинку водія, прирівнюється до відсутності документа, а не до документа з неповним змістом. Тому відповідальність за абзацом третім частини першої статті 60 Закону застосовано правомірно.

Суд відхиляє довід позивача про необов`язковість бланка підтвердження діяльності. За пунктом 6.4 Положення №340 бланк підтвердження діяльності - це документ, яким підтверджується, що у певний період водій не здійснював перевезень (тимчасова непрацездатність, відпустка або інше нездійснення перевезень), і заповнення такого бланка є правом перевізника, а не безумовним обов`язком. Проте водій у будь-якому разі зобов`язаний мати документ, що фіксує режим його праці та відпочинку за відповідний період, - роздруківку даних тахографа, тахокарту або бланк підтвердження діяльності. За спірні періоди водій не надав жодного з таких документів: у роздруківці даних немає, бланк не оформлено, інших доказів нездійснення перевезень також немає. Тому необов`язковість саме бланка не звільняє позивача від відповідальності, позаяк на момент перевірки не існувало жодного документа, який підтверджував би режим праці та відпочинку водія за ці періоди.

Стосовно тверджень суб`єкта владних повноважень про умисне невикористання водієм особистої картки (її фізичне вставлення у слот тахографа з метою уникнення відповідальності) суд зазначає, що такі твердження не мають самостійного юридичного значення для кваліфікації спірного діяння та не покладаються в основу висновку суду, позаяк підставою для притягнення заявника до відповідальності за абз.3 ч.1 ст.60 Закону є встановлений факт відсутності на момент перевірки документа з обов`язковою інформацією про режим праці та відпочинку водія за визначені періоди, незалежно від причин такої відсутності та форми вини.

Надаючи оцінку взаємно протилежним посиланням сторін на практику апеляційних судів (позивача - на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2026 у справі №460/3688/25; відповідача - на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 27.04.2026 у справі №520/12003/25), суд зважає, що постанова Другого апеляційного адміністративного суду у справі №520/12003/25 ухвалена за участю тих самих сторін та за тотожним правопорушенням, вчиненим в інший період часу, а відтак є найбільш релевантною для спірних правовідносин, у якій указаним судом констатовано правильність кваліфікації порушення суб`єктом владних повноважень.

Розглядаючи спору за епізодом перевищення нормативних вагових параметрів транспортного засобу (постанова №086484), суд зазначає, що нормами пункту 22.5 Правил дорожнього руху України (затверджені постановою КМУ від 10.10.2001р. №1306) встановлено граничні вагові та габаритні параметри транспортних засобів, за дотримання яких допускається їх рух автомобільними дорогами загального користування.

Згідно з підпунктом «в» пункту 22.5 Правил дорожнього руху України рух транспортних засобів та їх составів з навантаженням на осі понад установлені нормативи, а також з фактичною масою понад установлені значення, у разі перевезення подільних вантажів автомобільними дорогами забороняється.

Як установлено судом з приєднаних до справи копій письмових документів, за результатами габаритно-вагового контролю, проведеного 18.03.2026р., фактичне навантаження на задню строєну вісь транспортного засобу склало 26.850 кг при нормативно допустимому значенні 24.000 кг, що становить перевищення на 11,87%. Транспортним засобом заявника здійснювалося перевезення відсіву вапнякового, який за своєю природою є подільним вантажем.

Таким чином, установлені під час габаритно-вагового контролю фактичні параметри транспортного засобу перевищують граничні нормативи, визначені пунктом 22.5 Правил дорожнього руху України, а за характером вантажу застосуванню підлягає пряма заборона руху транспортного засобу, передбачена зазначеним пунктом.

Габаритно-ваговий контроль здійснено з використанням засобу вимірювальної техніки - приладу автоматичного для зважування дорожніх транспортних засобів у русі та вимірювання навантаження на вісь 030Т-АS2-PWIA №401, повіреного та допущеного до експлуатації, що підтверджується свідоцтвом про повірку №ПМ077311725 від 23.12.2025, чинним до 22.12.2026.

Доводи позивача про невідповідність місця розташування засобу вимірювання вимогам ДСТУ OIML R 134-1:2010 та про порушення процедури проведення габаритно-вагового контролю (наявність на майданчику вибоїн, просідання, колії та нахилу більше 1%) суд оцінює критично, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами, а ґрунтуються на припущеннях заявника. Натомість суб`єктом владних повноважень надано свідоцтво про повірку засобу вимірювальної техніки, чинне на момент проведення контролю, а також графік роботи пунктів габаритно-вагового контролю на мережі доріг загального користування Харківської області на січень-грудень 2026 року, до якого внесено ділянку дороги, де проводилася рейдова перевірка, і дотримання вимог щодо утримання вимірювального обладнання у робочому стані з проведенням періодичної повірки.

Посилання позивача на відеозаписи проведення габаритно-вагового контролю як на доказ невідповідності майданчика вимогам ДСТУ OIML R 134-1:2010 суд не приймає, позаяк такі відеозаписи не містять об`єктивних вимірювань параметрів дорожнього покриття (рівності, поздовжнього та поперечного нахилу), а саме лише відображення на них окремих дефектів покриття не спростовує чинного на момент контролю свідоцтва про повірку засобу вимірювальної техніки та не доводить недостовірності зафіксованих результатів зважування.

Доводи позивача про недостовірність результатів зважування з огляду на розбіжності між результатами зважування 18.03.2026 та результатами повторних зважувань 19.03.2026 і 20.03.2026 суд відхиляє, оскільки зазначені повторні зважування здійснювалися за інших умов, зокрема після перевантаження вантажу до іншого транспортного засобу 20.03.2026, а тому не спростовують достовірності результату первинного зважування, проведеного на повіреному та допущеному до експлуатації засобі вимірювальної техніки.

За таких обставин суд доходить висновку, що зафіксоване під час рейдової перевірки перевищення встановлених законодавством вагових норм транспортного засобу підтверджене матеріалами справи, у зв`язку з чим підстав для скасування постанови №086484 від 07.04.2026 не вбачається.

Оцінюючи доводи позивача про проведення розгляду справи про порушення без його участі та за відсутності належного повідомлення, суд зазначає, що повідомлення про дату, час та місце розгляду справи про порушення, оформлене листом від 23.03.2026, було направлено відповідачем на адресу позивача, зазначену у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (просп. Героїв Харкова, буд. 303, м. Харків, 61032) та 23.03.2026 було прийняте до пересилання установою поштового зв`язку, а 25.03.2026 прибуло до відділення поштового зв`язку 61032 за місцезнаходженням заявника, де того ж дня посадовою особою поштового зв`язку зафіксовано невдалу спробу його вручення з відміткою «інші причини».

До матеріалів справи заявником не було подано жодних доказів дії факторів нездоланної та непереборної сили, котрі б об`єктивно створювали перешкоди в отриманні згаданого вище поштового відправлення.

Джерел здобуття таких доказів за власною ініціативою у порядку ч.4 ст.9 КАС України судом під час розгляду справи не відшукано.

Тож матеріали справи не містять об"єктивних даних для висновку суду про добросовісність поведінки заявника у межах спірних правовідносин в частині створення належних умов для фізичного отримання кореспонденції від органів державного контролю (нагляду), котра б призводила до настання негативних наслідків поза межами вільної внутрішньої волі заявника.

За приписами п.17 Порядку №1567 у разі неявки автомобільного перевізника або його уповноваженої особи справа про порушення розглядається без їх участі, у зв`язку з чим розгляд справи 07.04.2026 за відсутності представника позивача відповідає встановленому порядку.

Доводи позивача про те, що наданий відповідачем список поштових відправлень та дані трекінгу АТ «Укрпошта» не є належними доказами повідомлення з огляду на відсутність опису вкладення, суд оцінює критично, позаяк п.17 Порядку №1567 не вимагає складення опису вкладення, а передбачає повідомлення автомобільного перевізника шляхом надсилання повідомлення засобами поштового зв`язку (рекомендованим листом з повідомленням про вручення), при цьому надсилання заявникові саме повідомлення про дату, час та місце розгляду справи №22098/40.1/24-26 від 23.03.2026 підтверджується списком поштових відправлень «Повідомлення на 07.04.26», у якому за позивачем значиться відправлення №R067126047972, у сукупності з даними відстеження цього відправлення.

Доводи позивача про те, що суб`єкт владних повноважень провів розгляд справи 07.04.2026 без перевірки обізнаності заявника та за обізнаності про невручення поштової кореспонденції, що, на думку позивача, є окремою підставою для скасування постанов, суд відхиляє, позаяк за змістом п.17 Порядку №1567 у разі неявки автомобільного перевізника справа про порушення розглядається без його участі, а належність повідомлення не пов`язується із фактом фізичного отримання кореспонденції адресатом, і оскільки повідомлення було своєчасно направлено заявникові за адресою його місцезнаходження та у силу ч.7 ст.32 Закону України від 17.02.2022р. №2073-ІХ «Про адміністративну процедуру» вважається врученим, неотримання заявником цієї кореспонденції з причин, що знаходяться у сфері його відповідальності, не свідчить про порушення суб`єктом владних повноважень установленого порядку розгляду справи.

При цьому суд враховує, що згідно з відповіддю АТ «Укрпошта» від 22.05.2026 р. №1.30.002.-18105-26 переадресація рекомендованого листа №R067126047972 з відділення поштового зв`язку 61032 до відділення поштового зв`язку 61051 була здійснена на підставі заяви позивача №2 від 16.01.2026 р., а зазначений лист 08.04.2026 р. вручено уповноваженій на одержання пошти особі Товариства за довіреністю.

Отже, фактичне вручення поштового відправлення №R067126047972 уповноваженій особі заявника відбулося лише 08.04.2026 р., спричинено обставинами, які повністю залежали від самого заявника.

У контексті доводів заявника суд ураховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21.01.2026р. у справі №280/9029/24, відповідно до якої порушення вимог адміністративної процедури може бути підставою для визнання рішення суб`єкта владних повноважень протиправним лише за умови, якщо таке порушення є істотним - тобто таким, що вплинуло або могло об`єктивно вплинути на суть ухваленого рішення.

Згідно абз.85 зазначеної постанови у випадку, коли фактичні обставини справи є безспірними, а правовий результат - визначений законом, формальне недотримання окремих процедурних вимог саме по собі не може слугувати достатньою підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень.

У абз.86 Верховний Суд підкреслив, що скасування правильного по суті рішення лише через процедурні недоліки, коли не існує реальної альтернативи вирішення справи, суперечило б завданню адміністративного судочинства, визначеному статтею 2 КАС України.

Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови безумовного дотримання ним передбаченої законом процедури прийняття такого рішення.

Суд зауважує, що у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 20.12.2019р. у справі №820/3914/17: 1) саме по собі порушення процедури прийняття акту адміністративного органу може бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що таке порушення вплинуло або могло вплинути на правильність оскаржуваного рішення; 2) певні дефекти адміністративного акту можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі); 3) саме по собі порушення процедури прийняття акту не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом; 4) виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акту необхідно розуміти не як вимоги до самого акту, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття; 5) дефектні процедури прийняття адміністративного акту, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action – invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акту робить його неправомірним; 5) стосовно процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акту, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність; 6) у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості; 7) ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: “протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків” і, на противагу йому, принцип “формальне порушення

Застосовуючи наведені правові висновки до обставин даної справи, суд констатує, що:

- фактичні обставини правопорушень (перевищення вагових параметрів та відсутність на момент перевірки документів обліку режиму праці і відпочинку водія) встановлені достовірно та підтверджені належними доказами;

- правовий результат - застосування штрафу за статтею 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», прямо передбачений законом за наявності встановленого складу правопорушення;

- процедурні вимоги під час проведення рейдової перевірки, габаритно-вагового контролю та розгляду справи в цілому дотримано;

- позивач мав можливість реалізувати право на захист під час адміністративної процедури.

За таких обставин суд доходить висновку, що навіть за припущення наявності окремих процедурних недоліків такі недоліки не є істотними порушеннями, оскільки не вплинули на правильність встановлення фактичних обставин справи та обґрунтованість висновку про наявність у діях позивача складу правопорушення.

Суд зазначає, що у межах спірних правовідносин судом за власною ініціативою згідно з ч.4 ст.9 КАС України не виявлено джерел здобуття доказів про те, що суб`єктом владних повноважень у даному конкретному випадку була реалізована управлінська функція контролю із порушенням процедури (дефектами, вадами, недоліками) такого рівня, котрий призводить до спотворення або перекручення обставин фактичної дійсності чи в умовах, котрі явно та очевидно позбавляють права заявника «бути почутим».

Доводи заявника про протилежне з викладених вище міркувань суду підлягають кваліфікації у якості юридично неспроможних.

Таким чином, ні доводи позивача про неналежне повідомлення про розгляд справи, ні його доводи про неналежні умови проведення габаритно-вагового контролю не є підставою для скасування оскаржуваних постанов, оскільки вони не спростовують самого факту вчинення правопорушень і не свідчать про таке порушення процедури, яке могло б вплинути на правильність прийнятих постанов у відповідності до правової позиції Верховного Суду у справі №280/9029/24.

Продовжуючи розгляд справи, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України і у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений, насамперед, на суб`єкта владних повноважень, що, між тим, у силу правових висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21 не виключає ані визначеного ч.1 ст.77 КАС України обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються вимоги позову, ані використання судом стандартів доказування, адже реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути кваліфікована у якості доведеної виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи; за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Суд нагадує, що із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей». Разом із тим, саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності. Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 та є релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єкт владних повноважень забезпечив дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин з`ясував із достатньою повнотою, належну норму закону визначив вірно, зміст належної норми закону витлумачив правильно, унаслідок чого правильно кваліфікував діяння учасника суспільних відносин, процедури притягнення особи до відповідальності не порушив і обґрунтовано взяв до уваги, що під час здійснення перевезення транспортний засіб рухався з перевищенням встановлених законодавством вагових норм, а також за відсутності на момент перевірки документів, що підтверджують облік режиму праці та відпочинку водія, хоча ці документи входять до кола обов`язкових документів, бланкетно позначених у ст.ст.34, 48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт».

Наведені заявником у позові доводи об`єктивно не здатні звільнити заявника від виконання обов`язків за ст.ст.34, 48 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» та від несення відповідальності за ч.1 ст.60 Закону України від 05.04.2001р. №2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт».

Судом установлено, що оскаржені постанови винесені у межах компетенції суб`єкта владних повноважень, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів порушення владним суб`єктом визначеної Порядком №1567 процедури реалізації управлінської функції, однозначним наслідком якої є прийняття невірного по суті рішення.

Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчинених суб`єктом владних повноважень управлінських волевиявлень та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення від 21.01.1999р. у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 28.10.2010р. у справі «Трофимчук проти України», від 09.12.1994р. у справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003р. у справі «Суомінен проти Фінляндії»), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін. Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту. Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко