Рішення від 01 червня 2026 р. у справі №140/2698/25 — Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року ЛуцькСправа № 140/2698/25

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Волдінера Ф.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом подану адвокатом Максимовим Антоном Олександровичем в інтересах ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Адвокатом Максимовим Антоном Олександровичем в інтересах ОСОБА_1 подано адміністративний позов до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, відповідно до якого просив суд:

1) визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від №85 від 21.11.2024 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2) зобов`язати Управління Державної міграційної служби України у Волинській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову зазначає, що 25.11.2024 позивач отримав повідомлення ЦМУ ДМС про відмову в оформленні заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення було вмотивовано тим, що заява позивача є очевидно необґрунтованою, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Вважаючи рішення відповідачів протиправними, необґрунтованими, та такими, що підлягають скасуванню, просить адміністративний позов задовольнити.

Ухвалою судді від 03.02.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі, ухвалено розгляд справи проводити без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, згідно змісту якого вказав, що у спірних правовідносинах діяв в межах наданих повноважень, відтак підстави для задоволення позову відсутні.

Дослідивши письмові докази по суті справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з таких мотивів та підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, національність таджик, віросповідання мусульманство.

У 2010 році покинув територію Ісламської Республіки Афганістан та на підставі візи прибув до України.

Позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області та подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25.11.2024 за результатами розгляду заяви та особової справи громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , Управління Державної міграційної служби України у Волинській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 подано скаргу.

Рішенням Управління Державної міграційної служби України у Волинській області №01-25 від 29.01.2025 відхилено скаргу на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Статтею 6 Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

За приписами частини 6 статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як вбачається з особової справи позивача, за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача відповідачем було встановлено, що клопотання є необґрунтованим, тобто заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Неможливість повернення на Батьківщину позивач пояснив тим, що його там уб`ють за те, що в Україні він вбив дядька та двоюрідного брата. Також вказує на проблеми з Талібан в Афганістані, а тому він не переживає за своє життя та не може повернутися до Афганістану.

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 року №8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.

Суд бере до уваги доводи відповідача, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

З матеріалів особової справи позивача вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази його ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, він не може виокремити чіткі обставини, які можуть створювати загрозу для нього у випадку повернення до країни громадянської належності, враховуючи відсутність жодної підтвердженої загрози.

За аналізом матеріалів особової справи, виїзд позивача за межі Афганістану не носив характеру втечі від переслідування, не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози, а як зазначає позивач, щоб працювати.

Позивач не надав до ЦМУ ДМС належного обґрунтування ймовірним побоюванням щодо існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

При цьому, аналізуючи інформацію по країні походження позивача, судом встановлено, що заявник не надав правдоподібних свідчень щоб довести, що він піддавався переслідуванням. Також, позивач не навів будь-якої аргументації свого побоювання у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту». Отже, зазначені позивачем у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він був причетний до подій, через які б мав обґрунтований страх утисків, переслідувань, погроз, нелюдського поводження, чи дискримінації.

З аналізу вказаного, суд приходить до висновку про те, що задокументовані докази переслідувань позивача відсутні, інформація ґрунтується виключно на твердженнях самого позивача. Таким чином, позивач не довів достовірність своїх доводів, на яких ґрунтується його заява.

Окрім того, частиною першою статті 5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, судом встановлено, що позивач потрапив в Україну у 2010 році, водночас, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із тривалим зволіканням – у 2024.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме: за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що, в свою чергу, не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що Наказ Управління Державної міграційної служби України у Волинській області №85 від 21.11.2024 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, актуальної інформації по країні походження позивача.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач довів суду правомірність оскаржуваного наказу, а тому позовні вимоги громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню, і у позові йому слід відмовити.

Керуючись статтями 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ф.А. Волдінер