Рішення від 02 червня 2026 р. у справі №487/6534/25 — Інгульський районний суд міста Миколаєва

Справа № 487/6534/25

Провадження № 2/489/331/26

РІШЕННЯ

Іменем України

03 червня 2026 року м. Миколаїв

Інгульський районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді Микульшиної Г.А.,

із секретарем судових засідань Бородіною В.Ю.,

без участі учасників справи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за невиконання грошового зобов`язання,

встановив:

У вересні 2025 року ТОВ «Кей-Колект» звернулось до Заводського районного суду м. Миколаєва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за невиконання грошового зобов`язання.

Позовні вимоги мотивувало тим, що 10.12.2007 між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 1126531700, відповідно до умов якого банк надав останній кредит в сумі 1 919 000,00 грн. В якості забезпечення виконання кредитних зобов`язань боржника за вказаним договором було укладено договір поруки з ОСОБА_1 . Проте боржник у встановленому законом порядку та строки свої зобов`язання не виконувала, внаслідок чого виникла заборгованість. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 05.05.2011 по справі № 2-1217/11 стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором № 1126531700 станом на 04.10.2010 в наступному розмірі: за кредитом – 160 018,11 грн., за процентами – 27 398,40 грн., пеня – 4 740,97 грн. На підставі договору факторингу, укладеного між банком та ТОВ «Кей-Колект», до останнього перейшли права вимоги по кредитним зобов`язанням, в тому числі за кредитним договором № 1126531700 та договором поруки до нього. На теперішній час рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 05.05.2011 не виконано, залишок боргу складає 192 157,48 грн. Таким чином, в результаті невиконання рішення суду у відповідачів виникла заборгованість, нарахована на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання грошового зобов`язання, вставленого рішенням суду, яка розрахована позивачем за період з 02.04.2017 по 23.02.2022 і становить 121 436,74 грн., з яких: 28 255,05 грн. – 3 % річних, 93 181,69 грн. – інфляційні втрати.

Посилаючись на викладені обставини, ТОВ «Кей-Колект» просить суд стягнути з відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в солідарному порядку заборгованість у сумі 121 436,74 грн., з яких: 28 255,05 грн. – 3 % річних, 93 181,69 грн. – інфляційні втрати, а також сплачений судовий збір.

Відповідно до ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 02.10.2025 позовну заяву ТОВ «Кей-Колект» передано за підсудністю до Інгульського районного суду м. Миколаєва.

Ухвалою Інгульського районного суду м. Миколаєва від 30.10.2025 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ТОВ «Кей-Колект» - в частині вимог до ОСОБА_2 , оскільки вона померла до відкриття провадження у справі, а саме 27.11.2021.

Згідно ухвали Інгульського районного суду м. Миколаєва від 30.10.2025 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи – в частині вимог до ОСОБА_1

22.12.2025 від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Когіна А.В. надійшла заява про застосування строку позовної давності. Вказував на те, що відповідно до умов кредитного договору останньою датою погашення заборгованості є 05.12.2014, в зв`язку з чим строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом сплинув 05.12.2017.

23.03.2026 від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Когіна А.В. надійшли додаткові пояснення у справі, згідно яких він посилається на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2026 по справі № 754/511/23 і вказує на те, що оскільки сплинув строк для примусового виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва по справі № 2-1217/11 – правові підстави для нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на суму заборгованості, визначену у даному рішенні, відсутні.

Відповідно до ухвали Інгульського районного суду м. Миколаєва від 23.04.2026 витребувано у Заводського районного суду м. Миколаєва для огляду матеріали цивільної справи № 2-1217/11 за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, рішення суду від 05.05.2011.

Витребувана цивільна справа надійшла на адресу суду 29.05.2026.

Представник позивача ТОВ «Кей-Колект» в судове засідання не з`явився, повідомлений судом про розгляд справи належним чином, у позовній заяві просив суд про розгляд справи за його відсутності.

Відповідач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Когін А.В. в судове засідання не з`явилися, про розгляд справи повідомлені належним чином.

Суд, оглянувши матеріали цивільної справи № 2-1217/2011 (розглянуто Заводським районним судом м. Миколаєва), дослідивши матеріали цієї справи, встановив наступні факти і відповідні їм правовідносини.

07.12.2007 між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11265317000, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти (кредит) в національній валюті в сумі 191 900,00 грн., а позичальник зобов`язався повернути банку кредит ні кошти та сплатити плату за кредитом на умовах, визначених договором. Процентна ставка за користування кредитом – 13,90 % річних. Строк кредиту – до 05.12.2014. В подальшому між сторонами було укладено додаткові угоди до вказаного договору, відповідно до яких було обумовлено порядок та строки повернення кредиту.

07.12.2007 між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 164004, відповідно до умов якого поручитель зобов`язався перед кредитором за невиконання ОСОБА_2 усіх її зобов`язань, що виникли з кредитного договору № 11265317000.

Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 неналежним чином виконували свої зобов`язання, АКІБ «Укрсиббанк» звернулось до суду із позовом про стягнення заборгованості. Згідно рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 05.05.2011 по справі № 2-1217/11 за позовом ПАТ «Укрсиббанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідачів стягнуто в солідарному порядку на користь банку 192 157,48 грн. в погашення заборгованості за кредитним договором № 1126531700 від 07.12.2007, яка станом на 04.10.2010 за кредитом – 160 018,11 грн., за процентами – 27 398,40 грн., пеня – 4 740,97 грн., а також 1 820,00 грн. на відшкодування судових витрат.

На виконання вказаного рішення Заводським районним судом м. Миколаєва 12.08.2011 було видано виконавчий лист по справі № 2-1217/11 про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 , а саме 192 157,48 грн. в погашення заборгованості за кредитним договором № 1126531700 від 07.12.2007, яка станом на 04.10.2010 за кредитом – 160 018,11 грн., за процентами – 27 398,40 грн., пеня – 4 740,97 грн., а також 1 820,00 грн. на відшкодування судових витрат. Зі змісту вказаного виконавчого листа вбачається, що строк пред`явлення його до виконання – один рік (а.с. 13).

Згідно копії виконавчого листа по справі № 2-1217/11 про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 вбачається, що 27.03.2013 його було повернуто стягувачу на підставі п. 5 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження» (у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити місце проживання, перебування боржника).

Відомості про пред`явлення виконавчого листа про стягнення боргу з ОСОБА_1 до виконання після його повернення 27.03.2013 – відсутні. Також в матеріалах цивільної справи Заводського районного суду м. Миколаєва № 2-1217/11 відсутні відомості про звернення до суду із заявою про поновлення строку для пред`явлення вказаного листа до виконання.

12.12.2011 між ПАТ «Укрсиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до якого клієнт зобов`язується передати у власність фактору, а фактор – прийняти права вимоги. Згідно вказаного договору та витягу з реєстру боржників позивач набув право вимоги до відповідача (а.с. 14-20).

Позивач посилається на те, що відповідач ОСОБА_1 не виконала вищевказане рішення суду, а тому просить стягнути з відповідачів солідарному порядку кошти за ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Згідно наданого ТОВ «Кей-Колект» розрахунку за період з 02.04.2017 по 23.02.2022 сума трьох відсотків річних за невиконання боржниками грошових зобов`язань становить 28 255,05 грн., сума інфляційних втрат – 93 181,69, що разом складає 121 436,74 грн. (а.с. 7).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном; конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21.04.1999 № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05.10.2016 у чинності Законом України від 02.06.2016 № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21.04.1999 № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2026 по справі № 754/511/23.

Судом встановлено, що 12.08.2011 Заводським районним судом м. Миколаєва було видано виконавчий лист по справі № 2-1217/11 про стягнення заборгованості з ОСОБА_3 , строк пред`явлення виконавчого листа до виконання – один рік. 27.03.2013 виконавчий лист було повернуто стягувачу на підставі п. 5 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження». Будь-які відомості про те, що виконавчий лист було повторно пред`явлено стягувачем до виконання після 27.03.2013 в матеріалах справи відсутні. Також зі змісту цивільної справи № 2-1217/11, яка перебувала на розгляді Заводського районного суду м. Миколаєва, встановлено, що із заявою про поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання стягував не звертався.

За таких обставин, дослідивши надані докази в їх сукупності та взаємозв`язку, керуючись положеннями ст. 263 ЦПК України, суд приходить до висновку, що у даному випадку сплинув строк для пред`явлення до виконання виконавчого листа по справі № 2-1217/11 про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , відповідно можливість його виконання втрачена (може бути виконаним добровільно боржником, рішення по справі стає таким, яке не можна виконати примусово, в зв`язку з чим позовні вимоги ТОВ «Кей-Колект» є безпідставними та в їх задоволенні необхідно відмовити в повному обсязі.

Щодо заяви представника відповідача про застосування до спірних відносин наслідків спливу строків позовної давності, вони не приймаються судом до уваги, оскільки суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

У відповідності до положень ст. 141 ЦПК України, оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено – судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 141, 263-265, 268 ЦПК України, суд -

вирішив:

В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за невиконання грошового зобов`язання – відмовити.

Судові витрати залишити за Товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект».

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення або з дня складання повного тексту рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Відомості про учасників справи:

позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ЄДРПОУ 37825968, адреса: м. Київ, вул. Менделєєва, 12, офіс 94/1;

відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення складено 03.06.2026.

Суддя Г.А. Микульшина