Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №521/5433/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2026 року

м. Київ

справа № 521/5433/24

провадження № 61-3525св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - Міністерство оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Одеське квартирно-експлуатаційне управління, Міністерство оборони України,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ,

третя особа - Одеське квартирно-експлуатаційне управління,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 23 червня 2025 року у складі судді Громіка Д. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року у складі колегії суддів Комлевої О. С., Драгомерецького М. М., Сегеди С. М. у справі за позовом Міністерства оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , треті особи: Одеське квартирно-експлуатаційне управління, Міністерство оборони України, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа - Одеське квартирно-експлуатаційне управління, про усунення перешкод у доступі до житла та припинення вчинення дій,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2024 року Міністерство оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просило зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні нежитловим приміщенням № 14 «Медичний пункт», розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що наказом Міністерства оборони України від 22 січня 2024 року № 44 за Військовою частиною НОМЕР_1 на праві оперативного управління закріплено фонди військового містечка № НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 16 жовтня 2023 року № 01-207295-ФЛ на території військового містечка № НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ) зареєстрований ОСОБА_1 , який періодично з`являється на території військової частини НОМЕР_1 , стверджуючи, що є пенсіонером Збройних Сил України та має право на проживання на території військової частини. Водночас жодних документів, що підтверджують таке право, відповідач не надав.

На думку позивача, відповідач не має правових підстав для проживання на території військової частини, у зв`язку з чим підлягає виселенню із нежитлового приміщення № 14 «Медичний пункт», розташованого за зазначеною адресою.

У травні 2024 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічний позов до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив зобов`язати відповідача припинити дії, що перешкоджають йому проході (проїзді) та порушують право на доступ до житла, загальною площею 84,6 кв. м, розташованого на другому поверсі будівлі літ. «Б» (медичний пункт) за адресою: АДРЕСА_1 , до моменту забезпечення його Міністерством оборони України постійним житлом за рахунок житлового фонду.

Зустрічні вимоги обґрунтовано тим, що позивач перебуває на квартирному обліку в Одеському гарнізоні як ветеран військової служби, військовий пенсіонер, підполковник запасу, працює викладачем Військової академії (м. Одеса), перебуває на обліку військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов, а тому, на його думку, відсутні правові підстави для його виселення зі спірного приміщення.

Зазначає, що проживає у спірному приміщенні понад 20 років, зареєстрований за відповідною адресою, іншого житла не має, а спірне приміщення фактично пристосоване під гуртожиток та є його єдиним місцем проживання.

Питання щодо правомірності вселення позивача у спірне приміщення вже було предметом судового розгляду у справі № 521/10880/20 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа - Міністерство оборони України, за результатами якого рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 03 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року, встановлено, що держава Україна в особі Міністерства оборони України як власник майна Державного підприємства «Одеський автомобільний ремонтний завод», у тому числі будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , визнає право проживання та реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за вказаною адресою, а також підтверджує їх перебування на квартирному обліку з 2004 року для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.

Відповідно до Директиви Міністра оборони України від 11 червня 2001 року № Д-14 «Про переобладнання вивільненого фонду Міністерства оборони України під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей», у будівлі літ. «Б», де проживає позивач, окремі приміщення другого поверху переобладнано під гуртожиток - тимчасове житло для проживання військовослужбовців та членів їх сімей, при цьому переобладнання здійснювалося за рахунок мешканців.

За таких обставин, на думку позивача, він не може бути виселений зі спірного приміщення без надання іншого житла.

Одеське квартирно-експлуатаційне управління (далі - Одеське КЕУ) надало суду пояснення, у яких просило відмовити у задоволенні первісного позову у повному обсязі.

Пояснення мотивовано тим, що за заявою відповідача від 14 лютого 2024 року Одеське КЕУ провело обстеження приміщень на другому поверсі будівлі № 14 (медичний пункт) військового містечка № НОМЕР_2 , розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , де проживає ОСОБА_1 , про що складено акт обстеження від 29 лютого 2024 року.

За результатами обстеження між Одеським КЕУ та ОСОБА_1 укладено договір від 04 березня 2024 року № 142 про порядок користування житловим приміщенням, відповідно до пункту 1.1 якого відповідачу надано у безстрокове користування приміщення другого поверху будівлі № 14 військового містечка № НОМЕР_2 за вказаною адресою.

Листом від 15 квітня 2024 року № 1687 Одеське КЕУ повідомило Військову частину НОМЕР_1 про передання в управління будівлі № 14 військового містечка № НОМЕР_2 , зазначивши, що на другому поверсі цієї будівлі наявні житлові приміщення, які передані у безстрокове користування ОСОБА_1 разом із членами його сім`ї.

Міністерство оборони України також надало суду пояснення, відповідно до яких зазначило, що приміщення на другому поверсі будівлі літ. «Б» (медичний пункт), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , перебувають у власності Міністерства оборони України та знаходяться на території колишнього Державного підприємства «Одеський автомобільний ремонтний завод» (колишня військова частина НОМЕР_3 ).

У зазначених приміщеннях ОСОБА_1 разом із сім`єю проживає та зареєстрований протягом тривалого часу (близько 20 років). За погодженням керівництва державного підприємства (на той час - командира військової частини НОМЕР_3 ) ОСОБА_1 , який не був забезпечений житлом за місцем проходження військової служби в АДРЕСА_1 , було дозволено вселитися у приміщення другого поверху будівлі літ. «Б». Також іншим військовослужбовцям було надано дозвіл на переобладнання та облаштування цих приміщень під гуртожиток для проживання сімей військовослужбовців та працівників підприємства.

Таке переобладнання здійснювалося відповідно до Директиви Міністра оборони України від 11 червня 2001 року № Д-14 «Про переобладнання вивільненого фонду Міністерства оборони України під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей», за рахунок власних коштів мешканців.

Наразі зазначені приміщення відповідають санітарно-побутовим нормам для проживання у гуртожитках, що підтверджується актом комісії Одеського КЕУ, затвердженим начальником управління 29 лютого 2024 року.

Крім того, на підставі наказу Міністерства оборони України від 13 грудня 2019 року № 638 «Про передачу нерухомого майна (м. Одеса)» зазначене нерухоме майно було передано від Державного підприємства «Укрспецконверсія» до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси, на балансі якого воно перебуває до цього часу.

Відповідно до наказу Міністерства оборони України від 22 січня 2024 року № 44 за Військовою частиною НОМЕР_1 закріплено фонди військового містечка № НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ). Загальна площа переданих об`єктів нерухомого майна становить 25 287,00 кв. м.

Водночас відповідач проживає на другому поверсі будівлі літ. «Б» у приміщеннях загальною площею 407,0 кв. м, фактично займаючи лише частину цієї площі - близько 84,0 кв. м.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Хаджибейський районний суд міста Одеси рішенням від 23 червня 2025 року у задоволенні первісного позову Військової частини НОМЕР_1 відмовив.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив.

Зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 усунути перешкоди щодо доступу до житла та припинити дії, які порушують право на житло і перешкоджають проходу (проїзду) ОСОБА_1 до приміщень, розташованих на другому поверсі будівлі літ. «Б» (медичний пункт) за адресою: АДРЕСА_1 , до моменту забезпечення Міністерством оборони України ветерана військової служби, підполковника запасу ОСОБА_1 постійним житлом за рахунок житлового фонду.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 03 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року, у справі № 521/10880/20 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, за участю третьої особи -Міністерства оборони України, встановлено, що держава Україна в особі Міністерства оборони України як власник майна Державного підприємства «Одеський автомобільний ремонтний завод», у тому числі будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , визнає за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право проживання та реєстрації місця проживання за цією адресою, а також підтверджує їх перебування на квартирному обліку з 2004 року для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.

Незважаючи на те, що Військова частина НОМЕР_1 не брала участі у розгляді справи № 521/10880/20, суд дійшов висновку, що встановлені у ній обставини підлягають врахуванню у спірних правовідносинах, оскільки вони стосуються прав та обов`язків власника спірного майна - Міністерства оборони України, яке у цій справі залучене як третя особа.

Суд зазначив, що Військова частина НОМЕР_1 має право спростовувати обставини, встановлені у зазначеній справі, шляхом подання належних і допустимих доказів, однак таких доказів позивач не надав, обмежившись запереченням проти встановлених фактів, у зв`язку з чим суд визнав їх доведеними.

При цьому суд не ставив під сумнів виникнення у позивача права оперативного управління на спірне майно, однак зазначив, що до моменту державної реєстрації такого права позивач не набув повноважень щодо розпорядження ним.

З огляду на те, що спірне майно передано позивачу виключно у користування, суд врахував правову позицію власника - Міністерства оборони України, а також балансоутримувача - Одеського КЕУ, які не заперечують проти проживання ОСОБА_1 у спірному приміщенні та вважають його таким, що здійснюється на правових підставах.

Суд також виходив із необхідності дотримання балансу інтересів держави та особи, надавши перевагу праву відповідача на житло як особи, яка є військовослужбовцем запасу.

Як установлено судом та не заперечується третіми особами, відповідач використовує спірне приміщення як житло.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини, суд зазначив, що поняття «житло» охоплює будь-яке приміщення, з яким особа має достатній та тривалий зв`язок, тобто місце, де вона фактично проживає. Отже, спірне приміщення є житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а право відповідача на користування ним підлягає захисту.

Суд установив, що спірне приміщення, хоча формально є нежитловим, фактично має правовий режим службового житлового приміщення (гуртожитку), оскільки розташоване на території військового містечка, використовується для тимчасового проживання військовослужбовців та не обліковується як об`єкт житлового фонду органами місцевого самоврядування.

За таких обставин до спірних правовідносин підлягають застосуванню як норми Житлового кодексу України, так і спеціальні норми, що регулюють забезпечення житлом військовослужбовців.

Суд дійшов висновку, що виселення відповідача зі спірного приміщення без надання іншого житла є непропорційним втручанням у його право на житло.

Суд також відхилив доводи позивача про нікчемність договору від 04 березня 2024 року № 142, зазначивши, що цей договір укладений не з метою порушення публічного порядку, а навпаки - з метою забезпечення житлових прав відповідача як військовослужбовця запасу.

Не погодився суд і з доводами позивача про те, що відсутність погодження начальника гарнізону на передання приміщення у користування відповідачу є підставою для його виселення, зазначивши, що такі обставини не можуть бути покладені в основу обмеження права особи на житло та свідчать про недоліки у діяльності органів державної влади.

Крім того, суд зазначив, що відсутність ордера на вселення не може бути самостійною підставою для виселення відповідача, оскільки його вселення відбулося за згодою власника, який не забезпечив оформлення відповідних документів, а отже, формальні порушення з боку державних органів не можуть негативно впливати на реалізацію прав особи.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення відповідача.

Разом із тим, задовольняючи зустрічний позов, суд зазначив, що ОСОБА_1 має право користування спірним приміщенням, а створення перешкод у доступі до нього порушує його право на житло.

Суд установив, що командир Військової частини НОМЕР_1 14 травня 2024 року надав розпорядження не допускати відповідача до будівлі літ. «Б» за адресою: АДРЕСА_1 , унаслідок чого останній був позбавлений можливості потрапити до житла, де знаходяться його особисті речі, документи, продукти харчування та лікарські засоби.

Такі дії, на переконання суду, створили істотні перешкоди у користуванні житлом та порушили право відповідача на належні умови існування.

Одеський апеляційний суд постановою від 20 лютого 2026 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишив без задоволення, а рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 23 червня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2026 року Військова частина НОМЕР_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 23 червня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 та від 17 січня 2024 року у справі № 522/3999/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема стосовно можливості застосування гарантій захисту права на житло до осіб, які самовільно займають об`єкти військової інфраструктури стратегічного значення (зокрема медичні пункти) в умовах воєнного стану, не маючи при цьому законних підстав (зокрема відповідного ордера), правового зв`язку з військовою частиною, а також за відсутності належної правової підстави для реєстрації місця проживання за відповідною адресою (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди неналежним чином дослідили зібрані у справі докази, а також необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу Військова частина НОМЕР_1 обґрунтовує тим, що право оперативного управління є речовим правом, яке підлягає захисту законом за правилами, встановленими для захисту права власності.

Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність у позивача права оперативного управління на спірне майно з підстав відсутності його державної реєстрації, оскільки така реєстрація не є підставою виникнення права, а має виключно підтверджувальний (декларативний) характер. Підставою виникнення права оперативного управління відповідно до частини четвертої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є акт органу державної влади, зокрема наказ Міністерства оборони України від 22 січня 2024 року № 44, яким за Військовою частиною НОМЕР_1 закріплено відповідне майно.

Суди також неправильно застосували норми матеріального права, фактично визнавши за відповідачем право користування житловим приміщенням без встановлення належної правової підстави його виникнення. Сам собою факт тривалого проживання у приміщенні, а також реєстрація місця проживання не породжують житлових правовідносин і не є достатньою правовою підставою для набуття права користування житлом.

Відповідно до законодавства, право користування житловим приміщенням виникає виключно у випадках та в порядку, передбачених законом, зокрема на підставі ордера, договору найму або іншого правовстановлюючого документа. Відсутність таких документів у відповідача свідчить про відсутність у нього правового титулу на користування спірним майном.

При цьому суди не встановили належним чином правовий статус спірного об`єкта нерухомості. Матеріали справи свідчать, що спірне приміщення перебуває у державній власності та обліковується як об`єкт військової інфраструктури - медичний пункт військової частини, а не як об`єкт житлового фонду. Фактичне використання такого приміщення для проживання не змінює його правового статусу та не створює правових підстав для виникнення житлових прав.

Крім того, суди безпідставно надали вирішального значення факту реєстрації місця проживання відповідача. Відповідно до Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання має виключно обліковий характер і не є підставою для набуття права володіння, користування чи розпорядження житлом.

Суди також неправильно застосували правила преюдиційності, поклавши в основу своїх висновків обставини, встановлені у справі № 521/10880/20, учасником якої позивач не був. Такий підхід обмежив право заявника на доведення своїх заперечень та суперечить принципам змагальності і рівності сторін.

Крім того, суди не дослідили всі докази, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зокрема, безпідставно відхилено клопотання про витребування матеріалів справи № 521/10880/20, які містять відомості щодо підстав вселення відповідача, а також недосліджено офіційний перелік нерухомого майна військового містечка, згідно з яким об`єкта з найменуванням «гуртожиток» за спірною адресою не існує, а будівля № 14 обліковується як медичний пункт.

Суди також не надали належної оцінки обставині відсутності у відповідача правових підстав для реєстрації місця проживання за адресою військової частини, де він ніколи не проходив службу, що свідчить про недобросовісність його поведінки.

Крім того, суди не перевірили повноваження органу квартирно-експлуатаційного забезпечення щодо передання спірного майна у користування відповідачу. Договір користування приміщенням укладено після закріплення майна за Військовою частиною НОМЕР_1 , що свідчить про відсутність у Одеського КЕУ повноважень розпоряджатися таким майном.

Також не було враховано, що передача приміщення у користування відповідачу здійснена без обов`язкового погодження начальника гарнізону, що є імперативною вимогою нормативних актів Міністерства оборони України та свідчить про порушення встановленого порядку використання військового майна.

Суди попередніх інстанцій фактично легалізували використання державного майна без належної правової підстави, що суперечить принципу правової визначеності та створює ризики несанкціонованого використання об`єктів військової інфраструктури, особливо в умовах воєнного стану.

У спірних правовідносинах вирішальне значення має не фактичне використання приміщення, а його правовий статус та порядок розпорядження ним відповідно до закону. Об`єкти військової інфраструктури мають спеціальний правовий режим використання, пов`язаний із забезпеченням обороноздатності держави.

З огляду на викладене, суди не встановили належним чином правову природу спірних правовідносин, не з`ясували правовий статус спірного майна та правові підстави користування ним відповідачем, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

При цьому слід врахувати, що спір стосується об`єкта військового майна - медичного пункту військової частини, який використовується у системі забезпечення діяльності Збройних Сил України, а отже, під час його вирішення необхідно забезпечити баланс між приватними інтересами особи та публічним інтересом держави у належному управлінні військовим майном.

Натомість суди попередніх інстанцій надали перевагу приватному інтересу особи, яка не довела наявності у неї законного правового титулу користування спірним майном.

Застосований судами підхід фактично призводить до легалізації користування державним майном без належної правової підстави та суперечить засадам цивільного права щодо підстав набуття прав на майно.

Крім того, відповідач не проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_3 , на території якої розташоване спірне майно, а проходив службу у військовій частині НОМЕР_4 , що додатково підтверджує відсутність у нього правового зв`язку зі спірним об`єктом.

Аргументи інших учасників справи

У квітні 2026 року ОСОБА_1 та Квартирно-експлуатаційний відділ міста Одеси подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 24 березня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Хаджибейського районного суду міста Одеси.

10 квітня 2026року матеріали справи № 521/5433/24 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Держава Україна в особі Міністерства оборони України є власником нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до Директиви Міністра оборони України від 11 червня 2001 року № Д-14 «Про переобладнання вивільненого фонду Міністерства оборони України під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей», за дозволом уповноважених осіб у будівлі літ. «Б», де проживає ОСОБА_1 , окремі приміщення другого поверху були переобладнані під гуртожиток для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей.

На підставі наказу Міністерства оборони України від 13 грудня 2019 року № 638 «Про передачу нерухомого майна (м. Одеса)» нерухоме майно, у тому числі будівля медичного пункту (літ. «Б»), площею 407,3 кв. м, було передано від Державного підприємства «Укрспецконверсія» до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси.

Наказом Міністерства оборони України від 22 січня 2024 року № 44 за Військовою частиною НОМЕР_1 закріплено на праві оперативного управління фонди військового містечка № НОМЕР_2 ( АДРЕСА_1 ), до складу яких входить, зокрема, медичний пункт № 14, площею 407,3 кв. м.

Актом обстеження приміщень від 22 лютого 2024 року, затвердженим начальником Одеського КЕУ, встановлено, що на другому поверсі нежитлової будівлі № 14 (медичний пункт) військового містечка № НОМЕР_2 розташовані приміщення, у яких проживає ОСОБА_1 разом із членами своєї сім`ї. Зазначені приміщення переобладнані під гуртожиток для проживання військовослужбовців та членів їх сімей відповідно до вказаної Директиви Міністра оборони України та фактично використовуються як житло, відповідаючи технічним і санітарним вимогам.

04 березня 2024 року між начальником Одеського КЕУ та ОСОБА_1 укладено договір № 142 про порядок користування житловим приміщенням, предметом якого є передання у безстрокове користування приміщень № 18-28 на другому поверсі будівлі № 14 (медичний пункт), загальною площею 84,6 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .

На виконання наказу Міністерства оборони України № 44 складено акт приймання-передавання майна від 11 квітня 2024 року, відповідно до якого Одеське КЕУ передало Військовій частині НОМЕР_1 у користування та експлуатацію об`єкти нерухомого майна військового містечка № НОМЕР_2 , у тому числі будівлю медичного пункту № 14.

ОСОБА_1 проходив військову службу, звільнений у запас на підставі наказу Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 05 грудня 2004 року № 567 (за станом здоров`я), має право носіння військової форми одягу та перебуває на квартирному обліку для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.

Крім того, ОСОБА_1 перебуває на обліку: у загальній черзі - з 08 червня 2005 року № 1245, у першочерговій - з 31 грудня 2006 року № 157, у позачерговій - з 05 грудня 2006 року № 298, у складі сім`ї з двох осіб, що підтверджується довідкою Одеського КЕУ від 10 червня 2025 року № 2267.

Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 03 березня 2021 року у справі № 521/10880/20, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року, встановлено, що держава Україна в особі Міністерства оборони України як власник майна Державного підприємства «Одеський автомобільний ремонтний завод», у тому числі будівель за адресою: АДРЕСА_1, визнає за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право проживання та реєстрації місця проживання за цією адресою, а також підтверджує їх перебування на квартирному обліку з 2004 року для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, а способи такого захисту повинні бути ефективними та відповідати змісту порушеного права. При цьому обраний спосіб захисту має забезпечувати відновлення порушеного права та бути співмірним із характером порушення.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема житловим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Водночас за положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла. Вказане право охоплює право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 766/13376/17 (провадження № 61-20634св21)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначила, що виселення особи із житла без надання іншого житлового приміщення можливе лише за умови, що таке втручання у право на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, втручання у право на житло має бути не лише формально обґрунтованим, а й необхідним у демократичному суспільстві, при цьому суди повинні забезпечити справедливий баланс між інтересами особи та суспільства. Сам собою формальний статус приміщення як нежитлового не виключає можливості визнання його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції за наявності фактичного тривалого проживання особи.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що спірні приміщення, хоча й обліковуються як нежитлові, фактично тривалий час використовуються як житло, переобладнані під гуртожиток для проживання військовослужбовців та членів їх сімей відповідно до Директиви Міністра оборони України від 11 червня 2001 року № Д-14, а відповідач ОСОБА_1 разом із членами своєї сім`ї проживає у них понад двадцять років.

Суди також установили, що відповідач є військовим пенсіонером, перебуває на квартирному обліку для отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України, іншого житла не має, а спірне приміщення є єдиним місцем його проживання. Крім того, право відповідача на проживання та реєстрацію місця проживання за відповідною адресою підтверджено судовим рішенням у справі № 521/10880/20, яке набрало законної сили.

З урахуванням усталеної практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» не обмежується приміщеннями, що мають формальний статус житлового фонду, а охоплює будь-яке приміщення, з яким особа має достатній та тривалий фактичний зв`язок.

Суди обґрунтовано врахували, що відповідач вселився до спірного приміщення за згодою уповноважених осіб, а переобладнання такого приміщення під житло здійснювалося за участю та з відома органів Міністерства оборони України.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, однак позивач не надав належних та допустимих доказів самовільного зайняття відповідачем спірного приміщення.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що спірне приміщення є «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки відповідач має з ним достатній та тривалий зв`язок, а тому виселення без надання іншого житла є непропорційним втручанням у його право на повагу до житла.

Отже, суди попередніх інстанцій, дослідивши обставини справи на підставі належних і допустимих доказів та надавши їм оцінку відповідно до вимог статті 89 ЦПК України, дійшли обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.

Посилання заявника на відсутність у відповідача правовстановлюючих документів не спростовують правильності висновків судів, оскільки відповідно до положень житлового законодавства та статті 8 Конвенції вирішальне значення мають не лише формальний правовий титул, а й фактичні обставини користування житлом, тривалість проживання та наявність достатнього зв`язку особи з відповідним приміщенням.

При цьому суди правильно застосували принцип пропорційності, який випливає зі статті 8 Конвенції та статті 3 ЦК України, та дійшли висновку, що виселення відповідача без надання іншого житла за встановлених обставин є непропорційним втручанням у його право на житло.

Доводи касаційної скарги щодо правового статусу спірного майна як об`єкта військової інфраструктури самі собою не виключають обов`язку держави забезпечити дотримання гарантій права на житло, оскільки навіть у разі переслідування легітимної мети втручання у це право повинно відповідати вимогам необхідності та пропорційності.

Аргументи заявника щодо відсутності державної реєстрації права оперативного управління у позивача не впливають на правильність вирішення спору, оскільки предметом розгляду у цій справі є наявність підстав для виселення особи із житла та дотримання при цьому конвенційних стандартів захисту прав людини.

Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги щодо порушення судами правил преюдиційності, оскільки відповідно до статті 82 ЦПК України суди врахували встановлені у іншій справі обставини у сукупності з іншими доказами, не надаючи їм наперед визначального значення.

Посилання заявника на те, що спірне майно є об`єктом військової інфраструктури та не входить до житлового фонду, не спростовують правильності висновків судів, оскільки формальне визначення правового статусу майна не виключає можливості його використання як житла та не усуває обов`язку держави дотримуватися гарантій, передбачених статтею 8 Конвенції.

Аргументи заявника щодо необхідності надання пріоритету публічному інтересу у збереженні та використанні об`єктів військової інфраструктури також не спростовують правильності висновків судів, оскільки застосування статті 8 Конвенції вимагає забезпечення справедливого балансу між публічними та приватними інтересами. Суди попередніх інстанцій здійснили таке балансування та дійшли обґрунтованих висновків про те, що за встановлених обставин виселення відповідача без надання іншого житла є непропорційним втручанням у його право на житло.

Доводи касаційної скарги щодо необхідності врахування спеціального правового режиму військового майна не спростовують зазначених висновків, оскільки сам собою статус майна не звільняє державу від обов`язку дотримання міжнародних стандартів захисту прав людини.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про відсутність у органів квартирно-експлуатаційного забезпечення повноважень на укладення договору користування спірним приміщенням, оскільки навіть у разі наявності порушень у діяльності державних органів такі порушення не можуть покладатися на особу, яка добросовісно користується житлом, та не можуть бути підставою для позбавлення її права на повагу до житла.

Суди попередніх інстанцій також правильно зазначили, що реєстрація місця проживання не є самостійною підставою для набуття права користування житлом, однак у сукупності з іншими встановленими обставинами (тривалість проживання, відсутність іншого житла, перебування на квартирному обліку, згода власника на вселення) вона підтверджує наявність у відповідача достатнього та тривалого зв`язку із спірним приміщенням.

З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що виселення відповідача без надання іншого житла за встановлених обставин є непропорційним втручанням у його право на житло, а дії позивача щодо обмеження доступу відповідача до спірного приміщення порушують його право на користування житлом.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з установленими судами обставинами справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

З огляду на викладене Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про наявність підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах), оскільки суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Рішення Хаджибейського районного суду міста Одеси від 23 червня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко