Постанова від 19 травня 2026 р. у справі №181/921/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2026 року

м. Київ

справа № 181/921/22

провадження № 61-4233св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І.

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - Луганський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Красвітної Т. П., та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2025 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Красвітної Т. П.,

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» (далі - ліцей) про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час перебування на військовій службі за контрактом.

Позивач зазначав, що у 2020 році ним уже було пред`явлено позов до цього ж відповідача (ліцею) з аналогічними позовними вимогами (предметом) та з тих самих підстав. Рішенням Кремінського районного суду Луганської області від 11 січня 2021 року у справі № 414/2586/20, яке залишене без змін постановою Луганського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Постановою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Кремінського районного суду Луганської області від 11 січня 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 30 березня 2021 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Через обставини втрати первісної справи на окупованій території, неможливістю її відновлення та через відсутність остаточного рішення, позивач повторно звернувся до суду з вказаним позовом (справа № 181/921/22).

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що з 27 травня 2016 року він перебував у трудових правовідносинах із ліцеєм, працюючи на посаді старшого вихователя.

Згідно з наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21 квітня 2020 року № 120 ОСОБА_1 вибув до військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби за контрактом.

22 квітня 2020 року відповідно до витягу з наказу № 120 ОСОБА_1 зарахований до списків особового складу військової частини на посаду командира 2 механізованого взводу 6 механізованої роти НОМЕР_2 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_1 та поставлений на всі види забезпечення.

Того ж дня Рубіжансько-Кремінським об`єднаним міським військкоматом начальнику Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» направлено повідомлення про те, що ОСОБА_1 на виконання Директиви Генерального штабу Збройних Сил України направлений на військову службу за контрактом.

Разом з тим, 22 квітня 2020 року наказом № 30-к/тр ОСОБА_1 був звільнений на підставі положення статті 38 КЗпП України за власним бажанням, що суперечить чинному законодавству, оскільки відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок», частини третьої статті 119 КЗпП України за ним зберігаються місце роботи та середній заробіток.

09 листопада 2020 року він звернувся до відповідача з заявою про поновлення на роботі, оскільки його було звільнено незаконно, але в цьому йому було відмовлено.

Посилаючись на те, що з часу підписання контракту він постійно перебував на території військової частини, в тому числі на карантині, ОСОБА_1 просив суд:

визнати поважними причини пропуску ним строку звернення до суду з позовною заявою у даній справі та поновити такий строк;

визнати незаконним та скасувати наказ Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» з 22 квітня 2020 року;

поновити ОСОБА_1 на займаній посаді старшого вихователя Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» з 22 квітня 2020 року;

стягнути з Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу (період проходження військової служби за контрактом під час дії особливого періоду) з 22 квітня 2020 року по дату розгляду справи судом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 07 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду з позовною заявою у даній справі та у зв`язку з цим такий строк поновлено. Визнано незаконним та скасовано наказ Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» від 22 квітня 2020 року № 30-к/тр про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади. Поновлено ОСОБА_1 на займаній посаді старшого вихователя Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» з 22 квітня 2020 року. Стягнуто з Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток на час вимушеного прогулу з 23 квітня 2020 року до 07 жовтня 2024 року у розмірі 1 174 758, 60 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого вихователя Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося під час припису для проходження військової служби, при цьому роботодавець листом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22 квітня 2020 року був повідомлений про неможливість звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що він призваний на військову службу за контрактом, що передбачено частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а тому твердження відповідача про дотримання ним як роботодавцем вимог законодавства при звільненні не може вважатися законним та обґрунтованим. Враховуючи вищевикладене, роботодавцем незаконно виданий оспорюваний наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого вихователя ліцею з 22 квітня 2020 року, тому вказаний наказ підлягає скасуванню, а позивач ОСОБА_1 - поновленню на займаній посаді.

Також з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 квітня 2020 року по дату винесення рішення судом - 07 жовтня 2024 року - у сумі 1 174 758, 60 грн.

Враховуючи те, що позивач з 22 квітня 2020 року перебував на службі в ЗСУ, в період строку на оскарження незаконного звільнення з посади в ліцеї перебував у військовій частині за місцем служби в різних містах та місцях проведення операції об`єднаних сил, в зоні бойових дій, є учасником бойових дій, крім того, були введені карантинні обмеження по військовій частині, які обмежували пересування військовослужбовців в період дії цих обмежень по боротьбі із наслідками хвороби Covid-19, тому суд вважає за необхідне визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду із позовною заявою та у зв`язку з цим поновити такий строк.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2025 року апеляційну скаргу Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» задоволено. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 07 жовтня 2024 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що підписавши заяву про звільнення, позивач фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк, та цей строк було узгоджено сторонами за трудовим договором. Тому розірвання працедавцем (уповноваженим ним органом) трудового договору відбулося відповідно до діючого законодавства. Зміст поданої позивачем заяви про звільнення за власним бажанням, містить дату звільнення проте не містить причин звільнення. При цьому позивачем не заперечувалось написання заяви про звільнення у добровільному порядку, а заява про відкликання заяви про звільнення була подана стороною позивача вже після винесення наказу відповідача про звільнення позивача, що не може повернути сторони у попередній стан, враховуючи виконання сторонами оспорюваного позивачем наказу. Позивач залишив роботу, не наполягав на продовженні трудових відносин, тому його звільнення відповідало вимогам діючого трудового законодавства.

Колегія суддів апеляційного суду вважала, що позивачем не пропущений строк, встановлений положеннями статті 233 КзпП України, твердження скаржника про те, що трудові права позивача з боку відповідача не були порушені є доведеними, адже позивач висловив своє волевиявлення, подавши особисто заяву про звільнення та особисто визначивши дату такого звільнення, що і було виконано його роботодавцем у розумінні положень статті 38 КзпП України, а підстав для застосування положень статті 119 КЗпП України, встановлено не було.

Додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2025 року заяву Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою про ухвалення додаткового рішення задоволено. Компенсовано Луганському обласному ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 11 427,63 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Додаткова постанова мотивована тим, що як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся з позовом про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, отже є особою, яка звільнена від сплати судового збору в усіх судових інстанціях відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». За таких обставин, колегія суддів вважала за необхідне компенсувати відповідачу судові витрати, понесені у зв`язку зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 11 427,63 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У квітні 2025 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, через представника ОСОБА_2 , у якій просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2025 року, додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2025 року, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом ухвалено оскаржуване рішення без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права не тільки в цілому по подібним правовідносинам, а й по конкретній справі між конкретними сторонами.

Суд не звернув належної уваги на те, що позивач уклав контракт під час дії ситуації, що загрожує національній безпеці України, а тому як військовослужбовець користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частинами третьою-четвертою статті 119 КЗпП України, в редакції, яка діла під час виникнення спірних правовідносин. Тобто звільнення ОСОБА_1 відбулося під час припису для проходження військової служби, при цьому роботодавець листом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22 квітня 2020 року був повідомлений про неможливість звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що він призваний на військову службу за контрактом, а тому висновок судів про дотримання роботодавцем вимог законодавства при звільненні не може вважатися законним та обґрунтованим. Крім того до таких висновків дійшов Верховний Суд при розгляді справи № 414/2586/20 за позовом ОСОБА_1 до ліцею з аналогічними позовними вимогами (предметом) та з тих самих підстав.

Відповідач у поданій до суду заяві про ухвалення додаткового рішення просив саме стягнути з позивача понесені відповідачем судові витрати, а не просив повернути судові витрати позивачу, тощо. Проте, не зважаючи на це, апеляційний суд постановив додаткову постанову, якою задовольнив заяву відповідача та постановив компенсувати відповідачу судові витрати за рахунок Державного бюджету України. Тобто, не задовільнив частково заяву, тощо, а задовільнив повністю. Проте, таких вимог такого змісту, який відображений в резолютивній частині додаткової постанови, заява відповідача не містила. Отже, суд апеляційної інстанції при розгляді даного питання вийшов за межі заявлених відповідачем вимог та вирішив це питання за відсутності відповідного клопотання про це, а отже додаткова постанова ухвалена з порушенням норм процесуального права.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У травні 2025 року Луганський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, через представника Постельгу І. В., подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив обґрунтований тим, що рішення Дніпровського апеляційного суду є законним та обгрунтованим, а доводи касаційної скарги не грунтуються на нормах матеріального і процесуального права та містять ознаки зловживання правом звернення до суду з неправомірним позовом. Судом апеляційної інстанції повною мірою досліджено обставини справи та наявні докази у справі, а точніше відсутність доказів зі сторони позивача заявлених позовних вимог.

Суд першої інстанції дійшов помилкових висновків у справі, що суперечать доказовим матеріалам та показам свідків. Крім того, судом першої інстанції не враховано положення пункту 4 статті 36, статті 38 КЗпП України.

ОСОБА_1 , після тривалого знаходження на лікарняному, власноручно та свідомо 22 квітня 2020 року було подано заяву про звільнення за власним бажанням, без повідомлення роботодавця про бажання проходити військову службу, тому відповідач мав всі підстави для розірвання з працівником трудового договору на підставі статті 38 КЗпП України в запитаний ОСОБА_1 строк. Відповідачем під час звільнення додержано норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, підстави для поновлення позивача на роботі відсутні. Підписавши заяву про звільнення та не повідомивши відповідача про укладення контракту на військову службу, позивач фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк до закінчення строку попередження, цей строк було узгоджено сторонами за трудовим договором. Тому розірвання роботодавцем (уповноваженим ним органом) трудового договору відбулося відповідно до діючого законодавства.

Позивачем не було запитано у відповідача та не надано до суду жодного підтвердження розрахунку середнього заробітку, нарахування податків та зборів.

Судом першої інстанції порушено принцип незворотності дії в часі закону та вимоги статті 58 Конституції України, висновки викладені у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012. Зважаючи на звернення до суду з новим позовом 15 листопада 2022 року, зважаючи на діючу з 19 липня 2022 року змінену правову норму - статті 119 КЗпП України, зважаючи на змінений механізм реалізації права на отримання середнього заробітку позовні вимоги про стягнення 870 764,05 грн є незаконними та не підлягають задоволенню.

Позивач не скористався правом відновлення втраченого провадження згідно статей 488-491 ЦПК у справі № 414/2586/20, рішення по якій було ухвалено Верховним Судом.

Короткий зміст додаткових пояснень у касаційній скарзі

У травні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду додаткові письмові пояснення, у яких зазначив, що представник відповідача у поданому відзиві на касаційну скаргу не обґрунтував та не заперечив зміст касаційної скарги, щодо порушення Дніпровським апеляційним судом норм матеріального права, який не взяв до уваги та відступив від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справа № 414/2586/20 (провадження № 61-7185св21). Зміст відзиву фактично є апеляційною скаргою, яку подав відповідач на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 07 жовтня 2024 року у справі № 181/921/22.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2025 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2025 року відмовлено. Відкрито касаційне провадження у справі № 181/921/22 та витребувано справу з суду першої інстанції.

У травні 2025 року матеріали справи № 181/921/22 надійшли до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 18 квітня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 414/2586/20, від 10 лютого 2021 року у справі № 522/4116/19, від 31 червня 2021 року у справі № 583/1191/20, від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17, від 10 липня 2019 року у справі № 263/13585/18, від 14 лютого 2018 року у справі № 727/2187/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 323/1252/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 740/3621/18, від 02 листопада 2020 року у справі № 482/1648/16-ц, та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 27 травня 2016 року працював у Луганському обласному ліцеї із посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» на посаді старшого вихователя.

Приписом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 від 21 квітня 2020 року запропоновано ОСОБА_1 22 квітня 2020 року вибути до в/ч НОМЕР_1 для проходження військової служби за контрактом зі строком прибуття 23 квітня 2020 року.

22 квітня 2020 року військовим комісаром ІНФОРМАЦІЯ_2 на ім`я начальника ліцею направлено повідомлення про те, що за ОСОБА_1 за весь період служби зберігається місце роботи, посада та середній заробіток.

22 квітня 2020 року видано наказ № 120 про зарахування до списків особового складу військової частини лейтенанта ОСОБА_1 .

ОСОБА_1 22 квітня 2020 року на ім`я начальника ліцею надав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням з 22 квітня 2020 року. Відповідно до резолюції на заяві звільнення працівника було погоджено з керівником ліцею.

На підставі вказаної заяви видано наказ № 30-к/тр від 22 квітня 2020 року, яким ОСОБА_1 того ж дня було звільнено за власним бажанням відповідно до положень статті 38 КЗпП України з отриманням трудової книжки та виплатою заробітної плати.

Відповідно до витягів з наказів ОСОБА_1 , починаючи з 22 квітня 2020 року, перебував на військовій службі у різних містах країни за контрактом.

09 листопада 2020 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою на ім`я начальника ліцею про відкликання заяви про його звільнення за власним бажанням, оскільки фактичною підставою звільнення був припис та наказ військового комісара. Крім того, в заяві він просив поновити строк звернення з такою заявою, скасувати наказ, нарахувати та виплатити середню заробітну плату.

У відповідь на вказану заяву відповідачем на адресу заявника направлено лист від 08 грудня 2020 року, в якому було роз`яснено, що відкликати заяву про звільнення після спливу більш ніж півроку від видачі наказу про звільнення неможливо, оскільки вказане суперечить чинному законодавству України.

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час перебування на військовій службі за контрактом (справа № 414/2586/20).

Постановою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 414/2586/20 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Кремінського районного суду Луганської області від 11 січня 2021 року та постанову Луганського апеляційного суду від 30 березня 2021 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована, зокрема, тим, що суди не звернули належної уваги на те, що приписом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 від 21 квітня 2020 року було запропоновано ОСОБА_1 22 квітня 2020 року вибути до в/ч НОМЕР_1 для проходження військової служби за контрактом зі строком прибуття 23 квітня 2020 року. 22 квітня 2020 року видано наказ № 120 про зарахування до списків особового складу військової частини лейтенанта ОСОБА_1 , після чого позивач того ж дня на ім`я начальника ліцею надав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням із 22 квітня 2020 року, на підставі якої було видано наказ № 30-к/тр від 22 квітня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 , а вже з 23 квітня 2020 року позивач прибув до військової частини для проходження служби. Тобто звільнення ОСОБА_1 відбулося під час припису для проходження військової служби, при цьому роботодавець листом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22 квітня 2020 року був повідомлений про неможливість звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що він призваний на військову службу за контрактом, що передбачено частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а тому висновок судів про дотримання роботодавцем вимог законодавства при звільненні не може вважатися законним та обґрунтованим.

Позиція Верховного Суду

Щодо оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2025 року

Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Законом України від 17 березня 2014 року «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» (№ 1126-VII) був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування в газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49.

Таким чином, із 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Зі змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності особливого періоду.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої-другої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті119 КЗпП України.

Таким чином, законодавцем запроваджено норми щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період, а й прийнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.

Враховуючи викладене, гарантії щодо збереження за працівником місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, установлені згідно з указаними нормами, є безумовними (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 522/4116/19 (провадження № 61-10763св20)).

Крім того, у пунктах 86-90 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 08 грудня 2021 року у справі № 9901/407/19 зазначено, що: «системний аналіз пункту 3 Порядку № 100 та пункту 164.6 статті 164 ПК України дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19» та в резолютивній частині постановила: «Викласти абзац четвертий резолютивної частини в новій редакції: «Стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ідентифікаційний код 37316378; місцезнаходження: 03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповала, 9) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, місце проживання: НОМЕР_3 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 895 561,73 грн (вісімсот дев`яносто п`ять тисяч п`ятсот шістдесят одна гривня 73 копійки) з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 листопада 2021 року у справі № 808/8156/14 (адміністративне провадження № К/9901/21084/20, № К/9901/22282/20) вказано, що: «надаючи оцінку викладеним у касаційній скарзі Прокуратури Запорізької області доводам щодо неправильного розрахунку судами першої та апеляційної інстанцій розміру належного заробітку за час вимушеного прогулу з огляду на незазначення у резолютивній частині рішення суду, що сума середнього заробітку визначена без утримання податку на доходи фізичних осіб і інших обов`язкових платежів, колегія суддів зазначає таке. Як слідує з оскаржуваного рішення суду першої інстанції, Запорізький окружний адміністративний суд стягнув з Прокуратури Запорізької області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року по 13 січня 2020 року у розмірі 986 593,36 грн. У постанові у справі № 359/10023/16-ц Верховний Суд виклав правову позицію щодо утримання прибуткового податку із визначених судом сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника. Верховний Суд дійшов висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, розраховуються без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку повинен нарахувати роботодавець під час виконання відповідного судового рішення. Тобто сума, призначена судом як виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зменшується на суму податків і зборів. Під час вирішення питання про призначення суми середнього заробітку за період вимушеного прогулу суд вказує суму без відрахування з неї податків і зборів. При цьому в резолютивній частині рішення обов`язково має бути зазначено, що суму визначено без утримання податку. Стягнення і сплата прибуткового податку покладаються на роботодавця, який самостійно розраховує суму податкових відрахувань і зменшує суму, призначену судом, на суму нарахованих податків. Отже, задовольнлячи вимогу про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата податку з доходів фізичних осіб є обов`язком працівника, податковим агентом якого в силу закону виступає роботодавець, суд, задовольняючи вимоги про оплату праці, визначає суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення. Проте у рішенні суду першої інстанції (яке було залишено без змін судом апеляційної інстанції) не було зазначено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягнута з роботодавця на користь працівника без урахування податків і зборів. З одного боку, суд не повинен був розраховувати розмір податків, що підлягають утриманню, з іншого - у резолютивній частині рішення суд повинен був указати, що суму виплат зазначено без урахування податків і зборів. У підсумку можна констатувати, що суд першої інстанції допустився помилки не зазначивши у резолютивній частині рішення суду, що сума середнього заробітку визначена без утримання податку на доходи фізичних осіб і інших обов`язкових платежів, а суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача з цього приводу та не виправив зазначену помилку. Відтак, аргументи скаржника - 2 у цій частині знайшли своє підтвердження. Водночас, будь-яких доводів про незгоду зі складовими здійсненого судами розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу касаційна скарга не містить, а тому у частині їх визначення оцінка Верховним Судом не надається. З огляду на викладене Верховний Суд уважає, що оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення пункту четвертого резолютивної частини рішення суду першої інстанції у редакції цієї постанови».

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» (далі - ліцей) про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час перебування на військовій службі за контрактом;

задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вказав, що звільнення позивача відбулося під час припису для проходження військової служби, при цьому роботодавець листом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22 квітня 2020 року був повідомлений про неможливість звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що він призваний на військову службу за контрактом, що передбачено частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а тому твердження відповідача про дотримання ним як роботодавцем вимог законодавства при звільненні не може вважатися законним та обґрунтованим. Враховуючи те, що позивач з 22 квітня 2020 року перебував на службі в ЗСУ, в період строку на оскарження незаконного звільнення з посади в ліцеї перебував у військовій частині за місцем служби в різних містах та місцях проведення операції об`єднаних сил, в зоні бойових дій, є учасником бойових дій, крім того, були введені карантинні обмеження по військовій частині, які обмежували пересування військовослужбовців в період дії цих обмежень по боротьбі із наслідками хвороби Covid-19, тому суд вважав за необхідне визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду із позовною заявою та у зв`язку з цим поновити такий строк;

скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що підписавши заяву про звільнення, позивач фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк, та цей строк було узгоджено сторонами за трудовим договором. Тому розірвання працедавцем (уповноваженим ним органом) трудового договору відбулося відповідно до діючого законодавства. Зміст поданої позивачем заяви про звільнення за власним бажанням, містить дату звільнення проте не містить причин звільнення. При цьому позивачем не заперечувалось написання заяви про звільнення у добровільному порядку, а заява про відкликання заяви про звільнення була подана стороною позивача вже після винесення наказу відповідача про звільнення позивача, що не може повернути сторони у попередній стан, враховуючи виконання сторонами оспорюваного позивачем наказу. Позивач залишив роботу, не наполягав на продовженні трудових відносин, тому його звільнення відповідало вимогам діючого трудового законодавства. Колегія суддів апеляційного суду вважала, що позивачем не було пропущено строк, встановлений положеннями статті 233 КзпП України, твердження скаржника про те, що трудові права позивача з боку відповідача не були порушені є доведеними, адже позивач висловив своє волевиявлення, подавши особисто заяву про звільнення та особисто визначивши дату такого звільнення, що і було виконано його роботодавцем у розумінні положень статті 38 КзпП України, а підстав для застосування положень статті 119 КЗпП України, встановлено не було;

разом з тим, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 414/2586/20, який регулює правовідносини між сторонами у справі, що переглядається та безпідставно не застосував його при вирішенні цієї справи, незважаючи на те, що суд першої інстанції при ухваленні рішення, керувався таким висновком;

суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що приписом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 від 21 квітня 2020 року було запропоновано ОСОБА_1 22 квітня 2020 року вибути до в/ч НОМЕР_1 для проходження військової служби за контрактом зі строком прибуття 23 квітня 2020 року. 22 квітня 2020 року видано наказ № 120 про зарахування до списків особового складу військової частини лейтенанта ОСОБА_1 , після чого позивач того ж дня на ім`я начальника ліцею надав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням із 22 квітня 2020 року, на підставі якої було видано наказ № 30-к/тр від 22 квітня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 , а вже з 23 квітня 2020 року позивач прибув до військової частини для проходження служби. Тобто звільнення ОСОБА_1 відбулося під час припису для проходження військової служби, при цьому роботодавець листом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22 квітня 2020 року був повідомлений про неможливість звільнення ОСОБА_1 ;

враховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню;

разом з тим, суд першої інстанції задовольнивши позовні вимоги в частині середнього заробітку не врахував, що податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та вираховуються при виплаті працівнику;

тому абзац п`ятий резолютивної частини рішення суду першої інстанції слід викласти в такій редакції: «Стягнути з Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток на час вимушеного прогулу з 23 квітня 2020 року до 07 жовтня 2024 року у розмірі 1174758, 60 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».

Щодо додаткової постанови Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2025 року

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17 (361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови суду апеляційної інстанції у цій справі, тому додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2025 року також слід скасувати.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, касаційний суд вважає, що оскаржену постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати; рішення суду першої інстанції змінити, виклавши абзац п`ятий резолютивної частини якого в новій редакції.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 лютого 2025 року та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 березня 2025 року скасувати.

Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 07 жовтня 2024 року змінити виклавши абзац п`ятий резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток на час вимушеного прогулу з 23 квітня 2020 року до 07 жовтня 2024 року у розмірі 1174758, 60 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко