Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №522/22147/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4310/26

Справа № 522/22147/24

Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,

з участю секретаря Громовенко А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 червня 2025 року, постановленого під головуванням судді Шенцевої О.П., повний текст рішення складений 24 червня 2025 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання майна особистою власністю, -

в с т а н о в и в:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання майна особистою власністю, в якому просив:

- встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з 01.01.2019 року по 01.09.2021 року;

- визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 7253951101.

В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що у вказаний період він та відповідач перебували у фактичних шлюбних відносинах, проживали однією сім`єю, спільно вели побут, відпочивали, спілкувалися з оточенням як подружжя, брали участь у витратах на життя та придбання нерухомості.

Також позивач зазначав, що вказана квартира була придбана в інтересах відповідача, а її оформлення на ім`я ОСОБА_3 мало на меті створити передумови для позитивного вирішення справи про визначення місця проживання її малолітньої дитини від першого шлюбу, яка на той момент перебувала в центрі судового спору в м. Миколаєві.

Позивач посилався на те, що за домовленістю між сторонами квартира мала бути у подальшому відчужена позивачу або за його вказівкою - будь-якій особі, однак після розірвання стосунків відповідач відмовилася визнавати таку домовленість.

Звертаючись до суду, позивач навів листування у месенджері, де відповідач підтверджує право позивача на квартиру. Також долучив акт приймання-передачі від 21.09.2021 року, згідно з яким вказане майно було передане ТОВ «ЮЛИКС КОМ», де сам ОСОБА_1 є одним із співзасновників. Позивач зазначав, що за даними податкової звітності його задекларований дохід у період з 2016 по 2020 рік склав понад 3,6 млн. грн., що підтверджує його спроможність профінансувати придбання вищезазначеної квартири, вартість якої, за договором купівлі-продажу від 27.07.2020 року становила 692 077 грн.

26 лютого 2025 року ухвалою суду залучено до участі у справі відповідача ОСОБА_4 замість відповідача ОСОБА_3 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 червня 2025 року позов ОСОБА_1 залишений без задоволення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 15 000,00 грн. в рахунок відшкодування судових витрат понесених у зв`язку з розглядом справи.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неповне та всебічне з`ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про можливість вирішення справи в одне судове засідання, без участі позивача та його представника, що свідчить про неналежне виконання судом обов`язків із забезпечення всебічності, повноти і справедливості судового розгляду.

Також апелянт вважає, що судом не були взяті до уваги надані докази, які підтверджують факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та яким не надана належна оцінка судом.

У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Яковлєва Л.І. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів апеляційної скарги, які не можуть бути підставами для скасування рішення суду, яке ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

В судове засідання, призначене на 26 травня 2026 року, ОСОБА_1 не з`явився, був сповіщений належним чином через свого представника – адвоката Палуна І.В., який на момент сповіщення представляв його інтереси в апеляційному суді на підставі ордера (а.с. 78, 102, 103 зв.б т. 2).

До суду від адвоката Палуна І.В. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що 25 травня 2026 року між АО «Альбатраст» та ОСОБА_1 розірваний договір про надання правової допомоги (а.с. 105-106 т. 2).

ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про відкладення судового засідання у зв`язку з розірванням договору про надання правової допомоги між ним та АО «Альбатраст» (а.с. 107-108 т. 2).

ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Яковлєва Л.І. подала до суду заперечення на клопотання та заяву про відкладення розгляду справи, в якій просить відмовити у задоволені заяв апелянта та його представника та розглядати справу (а.с. 109-110 т. 2).

Колегія суддів залишає без задоволення заяву та клопотання про відкладення розгляду справи, з наступних підстав.

Апеляційний суд звертає увагу на ту обставину, що справа за апеляційною скаргою ОСОБА_1 перебуває в провадженні суду з серпня 2025 року (а.с. 51 т. 2).

Справа неодноразово призначалась до розгляду, однак з матеріалів справи вбачається, що ані ОСОБА_1 , ані його представник адвокат Палун І.В. в судові засідання, які були призначені на 24 лютого 2026 року, 12 травня 2026 року, не з`являлися, натомість адвокат Палун І.В. звертався до апеляційного суду з клопотаннями про відкладання розгляду справи з різних підстав (а.с. 77-80, 97-100 т.2).

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що ухвалою суду від 07 травня 2026 року за заявою адвоката Палуна І.В. у справі було призначено судове засідання в режимі відеоконференції на 12 травня 2026 року, а також усі можливі наступні судові засідання (а.с. 93-96 т. 2).

Відповідно до статті 44 ЦПК України, учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Зловживанням процесуальними правами в розумінні процесуального закону є, крім іншого, вчинення (або не вчинення) дій, спрямованих на безпідставне затягування розгляду справи.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, закріплено право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Тобто зловживання процесуальними правами, спрямоване на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників цього процесу та вимоги названих Конвенції і Кодексу.

Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.

З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду слідує, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції – принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.

У справах «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) та «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03 від 3 квітня 2008 року, пункт 40) Європейський суд з прав людини зазначив, що сторона, яка приймає участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що заява та клопотання про відкладення розгляду справи не підлягають задоволенню та колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності ОСОБА_1 , який належним чином повідомлений про день та час розгляду справи в суді апеляційної інстанції через свого представника – адвоката Палуна І.В., який на момент сповіщення представляв інтереси ОСОБА_1 за ордером.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи у разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалась судом обов`язковою.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_4 , її представника - адвоката Яковлєву Л.І., перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що у грудні 2019 році через спілкування у сфері підприємницької діяльності в сфері нерухомості познайомились ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

В період з 01.01.2020 року по 01.09.2021 року сторони перебували у стосунках, як пара, проводили час разом, разом відпочивали, мали спільні справи.

Відповідно до довідки Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради №03.03-19/3959/19 від 19.04.2019, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 19 квітня 2019 року.

Відповідно до інформації №19.04-06/0520/10284 від 26.08.2024 року, виданої Департаментом з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , з 18 червня 2013 року.

Як слідує з витягу з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків, засвідченого штампом та підписом позивача 06 грудня 2021 року, ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , у період із 2016 року по 2020 року отримував задекларовані доходи від провадження підприємницької діяльності. Так, задекларовані суми валового доходу позивача за вказаний період становили: у 2016 році – 320 627,94 грн.: у 2017 році – 553 514,00 грн., у 2018 році – 869 732,56 грн., у 2019 році – 935 614,89 грн.; у 2020 році – 951 086,00 грн., загальна сума доходу за період з 2016 року по 2020 року становила: 3?630?575,39 грн.

Відповідно до витягу з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків, засвідченого підписом заступника начальника та скріпленого офіційним штампом 30 січня 2025 року, ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , у період з 2010 року по 2020 року отримувала задекларовані доходи від трудової, договірної та іншої діяльності, а саме: у 2010 році –11?285,81 грн.; у 2011 році – 5?051,96 грн.; у 2012 році – 24?997,59 грн.; у 2013 році – 26?150,76 грн.; у 2014 році – 23,97 грн.; у 2015 році – 1?535,74 грн., у 2016 році – 3?966,70 грн.; у 2017 році – 31?796,05 грн.; у 2018 році – 1?071?140,54 грн., у 2019 році – 38?996,57 грн., у 2020 році – 5?245,00 грн. Загальна сума доходу ОСОБА_4 за період з 2010 року по 2020 року становила: 1?221?190,69 грн.

27 липня 2020 року ОСОБА_2 придбала квартиру загальною площею 69,2 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 27.07.2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А.М., зареєстрованим в реєстрі за № 3962. Вартість квартири становить 692 077,00 грн., згідно договору купівлі-продажу.

На момент придбання квартири АДРЕСА_5 , ОСОБА_2 мала у власності житлову нерухомість, а саме: квартиру загальною площею 61,00 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_6 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 328998981 від 12.04.2023 року.

За період часу з січня 2020 року по вересень 2021 року ОСОБА_1 придбав нерухомість, а саме нежитлове приміщення літ. А (II поверх) загальною площею 52,7 кв.м. розташоване за адресою: АДРЕСА_7 , яке придбано на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 1104, виданого 25.06.2021 року; нежитлове приміщення літ. А (III поверх), загальною площею 62,6 кв.м. розташоване за адресою: АДРЕСА_8 , придбано на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 1103, виданого 25.06.2021 року; квартира загальною площею 55.2 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_9 , придбано на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 1104, виданого 25.06.2021 року, що підтверджується інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, № 325611658 від 13.03.2023 року.

Відповідно до витягу з бази даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України», наданого Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , у період з 01.01.2019 року по 01.09.2021 року здійснила вісім виїздів за межі території України, а саме: 06.07.2019 року – виїхала через пункт пропуску Каланчак (ТЗ: BE824OCB); 04.09.2019 року – виїхала через Каланчак (рейс UX3202 Одеса–Стамбул); 14.10.2019 року – виїхала через Одесу (рейс SQP7144 Шарм-Ель-Шейх–Одеса); 08.05.2021 року – виїхала через Краківець (ТЗ: НОМЕР_3 ); 15.06.2021 року – виїхала через Краківець (ТЗ: НОМЕР_3 ); 01.08.2021 року – виїхала через Чоп (Тиса) (ТЗ: НОМЕР_3 ); 20.08.2021 року – виїхала через Бориспіль (рейс: 2740 Баден Баден–Київ); 26.08.2021 року – виїхала через Бориспіль (ТЗ: НОМЕР_4 ).

У вересні 2021 року стосунки як особисті та і ділові між ОСОБА_1 та Доній ( ОСОБА_3 ) припинились.

Залишаючи без задоволення позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з наступних підстав.

У відповідності до ч.ч. 1, 3 ст. 2 СК України СК України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Сім`я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, що й є ознаками сім`ї.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

З цього законодавчо сформульованого поняття сім`ї випливає, що ознаками сім`ї є, зокрема, спільне проживання, спільний побут та ведення спільного господарства.

Крім того, виходячи з аналізу вказаної норми СК України, сім`єю є соціальна група, яка не обов`язково складається з людей, які перебувають у шлюбі. Сім`ю також є соціальна група осіб, поєднаних спільним побутом, які здійснюють свою життєдіяльність на основі спільного економічного, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності.

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім`ї, визначеними у ньому.

Поняття «проживання однією сім`єю» та «член сім`ї» не є тотожними.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всіх ознак, що притаманні наведеному визначенню.

Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.

Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.

Конституційний суд України у своєму рішенні від 3 червня 1999 року у справі № 1-8/99 зазначив, що обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто: наявність спільних витрат; спільний бюджет; спільне харчування; купівля майна для спільного користування; участі у витратах на утримання житла, його ремонт; надання взаємної допомоги; наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням; інші обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Тривалість спільного проживання чоловіка та жінки як ознака наявності сім`ї на законодавчому рівні не визначена. Водночас строк спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу має бути достатнім для того, щоб стверджувати, що між чоловіком та жінкою склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Згідно з роз`ясненнями Верховного суду України від 01 січня 2012 року, викладеними у судовій практиці щодо розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, відповідно до пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд вправі розглядати справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов: має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, термін спільного проживання (не менше п`яти років); мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом); відсутній спір про право.

Згідно з ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя (ст. 36 СК України).

Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

Тобто, при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи).

Спільний побут, у свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо.

До прав та обов`язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України тощо.

При цьому, має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склалися та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

При цьому, факт місця реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов`язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Так само факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не може бути встановлений лише показаннями свідків та наявністю спільних фотографій за відсутності інших доказів.

Без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю, спільний відпочинок осіб не є достатнім для визнання факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Отже, ознаками фактичної сім`ї, що складає фактичний шлюб між чоловіком та жінкою є: спільне проживання чоловіка і жінки; спільний побут; взаємні права і обов`язки.

Таким чином, предметом доказування у спорі про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу є такі обставини, що мають матеріально-правове значення: чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі, між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме спільне проживання, спільний побут, наявність взаємних прав та обов`язків.

Сім`я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, що й є ознаками сім`ї.

Судом вірно зазначено, що позивачем будь-яких належних доказів, документів, які посвідчують спільне проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу до суду надано не було (рахунки за комунальні послуги, договори оренди або купівлі нерухомості, які мають обох партнерів як власників або орендарів, фінансові документи: заяви про спільний банківський рахунок, податкові декларації, страхові поліси тощо, на яких обидва партнери вказані як подружжя, які можуть бути використані в якості підтвердження, а сам по собі заповіт не є доказом проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Судом вірно встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 познайомилися в межах професійної взаємодії у сфері підприємницької діяльності, пов`язаної з операціями з нерухомістю. У період з 01.01.2019 року по 01.09.2021 року між сторонами підтримувалися романтичні стосунки, однак доказів, які б свідчили про їх спільне проживання, ведення спільного господарства, утримання житла, наявність спільного бюджету, взаємне піклування чи виконання обов`язків, притаманних подружжю, до суду не надано.

Також судом вірно зазначено, що позивачем не надав до суду жодного належного доказу, що підтверджує його фактичне мешкання з відповідачем за однією адресою. Навпаки, встановлено, що сторони протягом усього періоду були зареєстровані та проживали за різними адресами. Відсутні спільні рахунки, довідки житлових організацій, спільні витрати або будь-які інші документи, які свідчили б про ведення спільного господарства.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та договором купівлі продажу від 27.07.2020 року, квартира за адресою: АДРЕСА_4 була придбана відповідачем за її кошти. При цьому на момент придбання цієї квартири вона вже мала у власності іншу квартиру в цьому ж будинку - АДРЕСА_10 .

Суд обґрунтовано не взяв до уваги посилання ОСОБА_1 на те, що ним були спрямовані кошти на придбання квартири в м. Одесі, оскільки позивач у період, на який він посилається як на час фактичного шлюбу, самостійно придбав значний обсяг нерухомості в м. Миколаєві, що свідчить про спрямування ним доходів на особисті цілі.

Суд дійшов обґрунтованого висновку, що наявні в матеріалах справи докази в сукупності не дозволяють дійти висновку про наявність у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відносин, що за своєю суттю відповідають відносинам сім`ї, що між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю - тривалий факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, піклування один про одного, придбання майна для спільного користування, участі у витратах щодо його утримання.

Колегія суддів погоджується з висновками суду щодо позовної вимоги про визнання права власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_4 , з наступних підстав.

Особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.

У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, від 23.01.2024 року у справі №523/14489/15-ц.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Належним способом захисту порушеного права позивача є позов про визнання права власності (права на частку у праві спільної власності на спірне майно); вимоги про встановлення юридичних фактів, зокрема, щодо спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про визнання права власності, а лише підставою для її вирішення; при розгляді справ про визнання права власності на майно, яке набуто під час проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення.

Висновки суду про те, що вимоги позивача в частині позову щодо визнання права власності на майно не знайшли свого підтвердження та не є належним способом захисту прав особи, яка вважає себе власником майна відповідають обставинам справи у відповідності до встановлених обставинах справи та вимог закону.

Крім того, судом було звернуто увагу, що ОСОБА_1 вже звертався до Приморського районного суду м. Одеси з аналогічним позовом до того ж відповідача - ОСОБА_2 у межах цивільної справи №522/14051/22, предметом якого також були вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання майна особистою приватною власністю. У зазначеній справі позовна заява була подана та прийнята до розгляду, однак позивач самостійно відкликав її без зазначення причин, не обґрунтувавши змін фактичних обставин, правової позиції чи наявності нових доказів. Після цього, через нетривалий проміжок часу, позивач повторно звернувся до суду з тотожними вимогами, адресованими до тієї ж сторони та фактично з тим самим предметом спору.

На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про залишення без задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі.

Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про можливість вирішення справи в одне судове засідання, без участі позивача та його представника, що свідчить про неналежне виконання судом обов`язків із забезпечення всебічності, повноти і справедливості судового розгляду, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки з матеріалів справи вбачається, що справа в провадженні суду перебуває з грудня 2024 року, при цьому справа була неодноразово призначена до розгляду у підготовче провадження, яке ухвалою суду від 31 березня 2025 року було закрито та справа призначена до розгляду по суті, при цьому позивач жодного разу ні в підготовче судове засідання, ні в судове засідання розгляду справи по суті не з`являвся.

У відповідності до статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.

Приймаючи до уваги, що ОСОБА_1 подав до суду позовну заяву, та як зацікавлена особа у розгляді справи повинен був цікавитися рухом справи та виконувати покладені на нього процесуальні обов`язки, з урахуванням того, що відповідач має право на швидке та ефективне вирішення спору по суті, а не на штучне затягування процесу через формальну неявку позивача, який сам ініціював спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно розглянув справу по суті за відсутності позивача, не порушивши при цьому норм процесуального права.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що апелянтом не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення та судом першої інстанції були створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог через виклик позивача в судові засідання.

Доводи про те, що судом не були взяті до уваги надані докази, які підтверджують факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та яким не надана належна оцінка судом, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.

Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правова оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 червня 2025 року– залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 02 червня 2026 року.

Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева

Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький

______________________________________ С.М. Сегеда