Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №522/6047/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2966/26

Справа № 522/6047/24

Головуючий у першій інстанції Ковтун Ю. І.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М.,

з участю секретаря Громовенко А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 квітня 2025 року, постановленого під головуванням судді Ковтун Ю.І., повний текст рішення складений 05 травня 2025 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення пені,

в с т а н о в и в:

У квітні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Струкова К.О., звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів шляхом зобов`язання вчинити певні дії і стягнення пені, в якому просила:

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні поточним рахунком за реквізитами НОМЕР_1 , відкритим у АТ КБ «ПриватБанк» та електронних системах Приват 24, шляхом розблокування поточного рахунку (поновлення проведення зупинених фінансових операцій за рахунком),

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні поточним рахунком за реквізитами НОМЕР_2 , відкритим у АТ КБ «ПриватБанк» та електронних системах Приват 24, шляхом розблокування поточного рахунку (поновлення проведення зупинених фінансових операцій за рахунком),

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні поточним рахунком за реквізитами НОМЕР_3 , відкритим у АТ КБ «ПриватБанк» та електронних системах Приват 24, шляхом розблокування поточного рахунку (поновлення проведення зупинених фінансових операцій за рахунком),

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні поточним рахунком за реквізитами НОМЕР_4 , відкритим у АТ КБ «ПриватБанк» та електронних системах Приват 24, шляхом розблокування поточного рахунку (поновлення проведення зупинених фінансових операцій за рахунком),

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні поточним рахунком за реквізитами НОМЕР_5 , відкритим у АТ КБ «ПриватБанк» та електронних системах Приват 24, шляхом розблокування поточного рахунку (поновлення проведення зупинених фінансових операцій за рахунком),

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні поточним рахунком за реквізитами НОМЕР_6 , відкритим у АТ КБ «ПриватБанк» та електронних системах Приват 24, шляхом розблокування поточного рахунку (поновлення проведення зупинених фінансових операцій за рахунком),

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні поточним рахунком за реквізитами НОМЕР_7 , відкритим у АТ КБ «ПриватБанк» та електронних системах Приват 24, шляхом розблокування поточного рахунку (поновлення проведення зупинених фінансових операцій за рахунком),

- стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3 % пені за кожен день невиконання (прострочення виконання, неналежного виконання) зобов'язань АТ КБ «ПриватБанк» перед ОСОБА_1 від суми 35 150,13 грн., яка безпідставно заблокована на поточному рахунку ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк» з 07 березня 2024 року по день ухвалення рішення по справі,

- зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» повернути ОСОБА_1 кошти, які знаходяться на рахунку ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк» в сумі 35 150,13 грн., шляхом перерахування їх на рахунок в АТ «А-Банк».

- стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню в сумі 10 % від суми коштів, які заблоковані банком на рахунках позивача, відповідно до п. 6 ст. 86 Закону України «Про платіжні послуги»,

- вирішити питання судових витрат на правничу правову допомогу.

В обґрунтування свого позову позивач зазначила, що у 2016 році ОСОБА_1 уклала з АТ КБ «ПриватБанк» договір про надання банківських послуг, на виконання умов якого АТ КБ «ПриватБанк» відкрив позивачці рахунки.

07 березня 2024 року ОСОБА_1 через застосунок Приват24 дізналася, що всі її рахунки та грошові кошти на рахунках АТ КБ «ПриватБанк» заблоковано, також їй було відмовлено в клієнтському обслуговуванні та подальше спілкування з працівниками банку через застосунок Приват24 було неможливо.

Таким чином, 07 березня 2024 року банківська установа в односторонньому порядку, зупинила фінансові операції по картковим рахункам позивачки, заблокувавши системи дистанційного банківського обслуговування «Приват24».

З метою встановлення причини такого блокування та відмови в обслуговуванні рахунків, позивачка та її представник зверталися до АТ КБ «ПриватБанк», проте станом на дату звернення до суду жодних офіційних відповідей на адресу ОСОБА_1 та адвоката Струкової К.О. від АТ КБ «ПриватБанк» не надходило, грошові кошти заблоковані на рахунку позивачки в сумі 35150,13 грн. на інший її рахунок в іншому банку не направлено, операції по картковим рахункам ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк» не відновлено.

Таким чином, припинення фінансових операцій за картковими рахунками ОСОБА_1 і блокування системи дистанційного банківського обслуговування «Приват 24» здійснені без дотримання визначеної законом процедури і з перевищенням термінів, встановлених діючим законодавством.

Незважаючи на неодноразові звернення позивача та його представника до відповідача про розблокування карткових рахунків та електронних систем Приват 24, відповідач не поновив право позивача на використання особистих карткових рахунків та електронної платіжної системи Приват 24.

Нормами чинного законодавства України не передбачено право з боку відповідача на блокування, припинення обслуговування карткових рахунків позивача з підстави поданої скарги з боку третіх осіб на термін що перевищує 2 робочих дні. У даному випадку ці терміни були істотно порушені з боку відповідача.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 квітня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, постановити нове, яким задовольнити позовну вимогу у повному обсязі, а також, вирішити питання судових витрат.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції не було враховано, що з 07.03.2025 року по 19.06.2025 року вона не могла скористатися своїми коштами, а саме: ні зняти кошти, ні перерахувати їх на рахунок іншого банку, при цьому правові підстави для таких дій відсутні.

Також апелянт зазначає, що у письмових поясненнях представники відповідача пояснили, що підставою для блокування рахунку була постанова Харківської обласної прокуратури про тимчасовий доступ до речей та документів, а також заява від громадянки, яка повідомила про те, що вона після шахрайських дій перерахувала кошти на рахунок ОСОБА_1 .

Апелянт звертає увагу, що вказана постанова надійшла до банку за 2 роки до блокування коштів на її рахунку і вона не є учасником кримінального провадження. Банк в супереч вимог КПК України та ЗУ «Про банки та банківську діяльність» розголосив відомості, які містять банківську таємницю.

З приводу заяви іншої фізичної особи щодо шахрайський дій, зазначає, що доказів звернення до банку будь-якої особи з цього приводу, банком не доведені.

Зазначає, що посилання суду на постанову Великої Палати Верховного Суду щодо того, що базою нарахування пені не може слугувати сума коштів, вкладена на рахунок, є безпідставним, суд мав самостійно визначити базу нарахування пені, а не відмовити у задоволення позову.

Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.

За заявою адвоката Гринишина Є.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , а також за заявою ОСОБА_2 , представника АТ КБ «ПриватБанк» у справі ухвалами суду були призначені усі судові засідання в режимі відеоконференції (а.с. 149-151, 155, 156-159, 161).

Однак, в судове засідання, призначене на 26 травня 2026 року, зокрема в режимі відеоконференції, учасники справи не з`явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 164, 165, 165 зв.б.).

Відповідно до довідки секретаря судового засідання вбачається, що з`єднання через підсистему відеоконференцзв`язку не було встановлено (користувачі перебували поза мережею) (а.с. 167).

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання та явка яких не визнавалась судом обов`язковою.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 уклала з АТ КБ «ПриватБанк» договір про надання банківських послуг, на виконання умов якого АТ КБ «ПриватБанк» відкрив позивачці рахунки з наступними реквізитами: НОМЕР_1 ; НОМЕР_2 ; НОМЕР_3 ; НОМЕР_4 ; НОМЕР_5 ; НОМЕР_6 ; НОМЕР_7 .

В червні 2024 року відповідачем здійснено повернення позивачці грошових коштів у сумі 35150,13 грн., які знаходились на її рахунках в АТ КБ «ПриватБанк» на підставі заяви ОСОБА_1 про закриття поточних рахунків.

Позивач, посилаючись на те, що Банком було безпідставно заблоковано її поточні рахунки в АТ КБ «ПриватБанк» з 07 березня 2024 року, просила стягнути з відповідача на її користь 3 % пені від суми 35150,13 грн. за кожен день невиконання (прострочення виконання, неналежного виконання) зобов`язань на підставі положень ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком; банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами; банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Згідно з частиною третьою статті 1068 ЦК України банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Відповідно до статті 1071 ЦК України банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження; грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.

Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду; в інших випадках, встановлених законом; у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом (стаття 1074 ЦК України).

Як зазначено в частинах першій, третій статті 1075 ЦК України договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами.

Положення статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містять поняття: банківські рахунки - рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів; вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У цьому Законі не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.

У статті 1 Закону визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Частиною п`ятою статті 10 Закону встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 цього Закону, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону.

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

З урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто, обов`язок банку за договором банківського рахунка повернути суму коштів безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми не зумовлює відплатність договору банківського рахунку, через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону.

Судом обґрунтовано не були взяті до уваги доводи позивача про необхідність застосування до спірних відносин пені, обрахованої на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів, оскільки сама сума коштів, розміщених на рахунках, не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 згаданого Закону.

При цьому, судом зауважено, що в силу ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» ця норма застосовується у разі, якщо інше не передбачено законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг несе відповідальність перед користувачами за невиконання або неналежне виконання платіжних операцій відповідно до закону та умов укладених між ними договорів, якщо не доведе, що платіжні операції виконані цим надавачем платіжних послуг належним чином.

Згідно з п.п. 1, 2 ч. 5 ст. 86 Закону України «Про платіжні послуги» надавачі платіжних послуг несуть відповідальність перед користувачами за платіжними операціями, виконаними з порушенням установлених цим Законом строків, у разі: порушення надавачем платіжних послуг платника строку виконання платіжної операції; порушення надавачем платіжних послуг отримувача строку зарахування коштів за платіжною операцією на рахунок отримувача, виплати їх у готівковій формі та/або забезпечення доступності коштів.

Відповідно до ч. 6 ст. 86 Закону України «Про платіжні послуги» надавач платіжних послуг у разі порушення строків виконання платіжних операцій, передбачених цим Законом або договором про надання платіжних послуг, зобов`язаний сплатити користувачу пеню в розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, але не більше 10 відсотків суми платіжної операції, якщо інший розмір пені не обумовлений договором про надання платіжних послуг.

З урахуванням наведених норм, якими передбачено правовий механізм та вид відповідальності у разі порушень прав контрагента за договором банківського рахунку, суд дійшов висновку, що у разі встановлення обмеження права особи щодо розпорядження коштами, відповідальність має застосовуватись згідно з Законом України «Про платіжні послуги».

Отже, питання відповідальності банку за невиконання розпорядження клієнта у правовідносинах за договором банківського рахунку врегульовано Законом України «Про платіжні послуги», який є спеціальним у таких правовідносинах.

На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову ОСОБА_1 , оскільки грошові кошти у сумі 35150,13 грн. були повернуті позивачці на підставі її заяви, а розмір відсотків не враховується для його стягнення.

Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції не було враховано, що з 07.03.2025 року по 19.06.2025 року вона не могла скористатися своїми коштами, а саме: ні зняти кошти, ні перерахувати їх на рахунок іншого банку, при цьому правові підстави для таких дій відсутні,колегія суддів залишає без задоволення, з наступних підстав.

В оцінці дотримання судом першої інстанції норм процесуального права щодо аналізу зібраних у справі доказів апеляційний суд врахував, що неподання позивачем належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало однією з підстав для вмотивованого висновку про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки саме зазначені позивачем обставини, а не висновки суду, ґрунтуються на припущеннях. Позивач мав довести належними та допустимими доказами, що відповідачем порушені його цивільні права, які підлягають захисту та поновленню.

Доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованого висновку суду першої інстанції відмову у стягненні відсотків, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для позивача, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Також колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.

Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 квітня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 02 червня 2026 року.

Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева

Судді ______________________________________ Р.Д. Громік

______________________________________ М.М. Драгомерецький