Постанова від 12 травня 2026 р. у справі №513/145/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1398/26

Справа № 513/145/24

Головуючий у першій інстанції Рязанова К.Ю.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М.М.,

суддів колегії Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі Узун Н.Д.,

за участю представника ОСОБА_1 – адвоката Нівня М.І.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Нівня Михайло Іванович, на рішення Саратського районного суду Одеської області від 17 грудня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

29 січня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Нівня М.І. звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, в якому просив:

- визнати недійсними договори про право користування земельними ділянками 5124583900:01:001:0349 та 5124585700:01:001:0419 укладені 13 липня 2018 року, що посвідчені приватним нотаріусом Саратського районного нотаріального округу Одеської області Сулаковим І.І.;

- припинити наступні речові права, які зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: номер запису про інше речове право: 27107989 від 13 липня 2018 року; номер запису про інше речове право: 27106557 від 13 липня 2018 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час укладання договорів відповідач ввів його у оману стосовно дійсних умов договорів, але він не має можливості довести факт того, що відповідач умисно це зробив. Також він усвідомлює свою відповідальність за те, що проявив недбальство і не ознайомився належним чином із Договорами за допомогою перекладача або адвоката, що призвело до такої помилки, яка має наслідком втрату можливості отримувати дохід від своїх ділянок протягом 49-ти років. Таким чином вважає, що укладаючи договори він помилявся стосовно прав та обов`язків сторін, а саме щодо умов оплати за договорами.

05 вересня 2024 року від представника відповідача ОСОБА_2 – адвоката Давиденка К.В. надійшло клопотанні про долучення доказів, у якому представник просив долучити до матеріалів справи копії декларацій за 2016 рік та за 2020 рік (з 2016 року по 2021 рік у відкритому доступі на сайті НАЗК), які позивач без знань української мови просто б не зміг подати. Також в своєму клопотанні представник просив долучити до матеріалів справи відповідь на адвокатський запит 2 ДПРЗ ГУ ДСНС України в Одеській області, яка підтверджує те, що ОСОБА_1 , дійсно проходив службу за контрактом на посаді пожежного-рятувальника 33 ДПРЧ 2 ДПРЗ ГУ ДСНС України в Одеській області, крім того в зазначеній відповіді було повідомлено, що мова діловодства в 33 ДПРЧ 2 ДПРЗ ГУ ДСНС України в Одеській області українська. Викладене підтверджує, що позивач не зміг би без знання української мови працювати на зазначеній посаді (необхідність подавати звіти, рапорти, тощо). На думку представника відповідача, позивач по справі прекрасно володіє українською мовою та соціалізований в україномовне суспільство, проживши все свідоме життя в Україні.

Представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Давиденко К.В. у судовому засіданні проти позову заперечив та зазначив, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки пройшло більш ніж п`ять років з моменту укладення договору. Крім того, позивач проживає у незалежній Україні 33 роки, працював пожежником, де офіційною мовою діловодства є українська мова, заповнював декларації як посадова особа. Крім того, відповідно до умов договору він укладений без будь якого тиску, після того як позивач ознайомився з його змістом. Пункт п. 6.6 договору вказує, що було роз`яснено наслідки та умови укладання договору.

Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 17 грудня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним відмовлено.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Нівня М.І. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Саратського районного суду Одеської області від 17 грудня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи були повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендоване повідомлення про отримання судової повістки-повідомлення та довідка про доставку судової повістки-повідомлення в електронний кабінет Електронного суду (а.с. 148-152).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11 травня 2026 року було задоволено клопотання адвоката Давиденка К.В., який діє в інтересах ОСОБА_2 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Татарбунарського районного суду Одеської області. Однак, 13 травня 2026 року з`єднання з апеляційним судом не відбулось.

При цьому, ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, його представник, який подав відповідну заяву, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції (ч. 5 ст. 212 ЦПК України).

Згідно статті 372 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Явка до суду апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалася.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, враховуючи, що судом не встановлено обставин, які б перешкоджали розглянути справу за відсутності відповідача та його представника, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача та представника ОСОБА_1 – адвоката Нівню М.І., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За приписами ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами ч. 2 ст. 640 ЦК України, якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Згідно частини 3 статті 395 ЦК України, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є одним із видів речових прав на нерухоме майно.

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина 1 статті 407 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини 1 статті 408 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років.

За положеннями ч. 1 ст. 102-1 Земельного кодексу України (далі ЗК України), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельних ділянок із кадастровими номерами 5124583900:01:001:0349 та 5124585700:01:001:0419, належні йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом виданого ОСОБА_4 , приватним нотаріусом Саратського районного нотаріального округу Одеської області.

13 липня 2018 року були укладені договори про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (площа 7.6889 га, кадастровий номер: 5124583900:01:001:0349) (договір емфітевзису) №1200 від 13.07.2018 та про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (площа 8.3716 га, кадастровий номер: 5124585700:01:001:0419) (договір емфітевзису) №1199 від 13.07.2018, які посвідчені приватним нотаріусом Саратського районного нотаріального округу Одеської області Сулаковим І.І., про, що здійснено записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позивач обґрунтував позов тим, що під час укладання договорів відповідач ввів його у оману стосовно дійсних умов договорів, він проявив недбальство і не ознайомився належним чином із Договорами за допомогою перекладача або адвоката, що призвело до такої помилки, яка має наслідком втрату можливості отримувати дохід від своїх ділянок протягом 49-ти років.

Судом першої інстанції також встановлено, що в преамбулі оспорюваних договорів наголошено, що при його укладенні сторони розуміючи значення своїх дій, діючи добросовісно та розумно, без будь-якого примушення, як фізичного, так і морального, та без збігу тяжких обставин, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють вчинюваний ними правочин (зокрема вимога з вимогами щодо недійсності правочину), уклали цей договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Відповідно до п. 6.6. догорів, зміст ст. ст. 407-412 ЦК України, ст. ст. 81, 102-1, 126 Земельного Кодексу України, розділу 13 (плати за землю) Податкового кодексу, ст. ст. 57, 65 Сімейного кодексу України сторонам роз`яснено.

Відповідно до 6.8. договорів, до підписання цього договору сторони ознайомились з його повним текстом.

Грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 5124583900:01:001:0349 відповідно до витягу №НВ-9925820352023 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 10 серпня 2023 року, становить 245 585,9 грн.

Грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 5124585700:01:001:0419 відповідно до витягу №НВ-5100708562023 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 10.08.2023, становить 234 298,34 грн.

Також встановлено, що відповідно до довідки від 13.07.2023 №69 ОСОБА_1 , дійсно у 1999 році закінчив Новоселівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів та навчався у класі зі молдовської мови навчання.

Представником відповідача на спростування доводів позивача надано копії декларацій за 2016 рік та за 2020 рік (з 2016 року по 2021 рік у відкритому доступі на сайті НАЗК), які позивач без знань української мови просто б не зміг подати. Також представником долучено до матеріалів справи відповідь на адвокатський запит 2 ДПРЗ ГУ ДСНС України в Одеській області, відповідно до якої ОСОБА_1 , дійсно проходив службу за контрактом на посаді пожежного-рятувальника 33 ДПРЧ 2 ДПРЗ ГУ ДСНС України в Одеській області, крім того в зазначеній відповіді було повідомлено, що мова діловодства в 33 ДПРЧ 2 ДПРЗ ГУ ДСНС України в Одеській області українська.

Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що правові підстави для визнання недійсним договору емфітевзису як такого, що вчинений внаслідок обману, відсутні. Позивач належними та допустимими доказами не довів, що укладення ним оспорюваних договорів відбулося під впливом помилки, у зв`язку з обманом зі сторони відповідача.

Підписуючи договір емфітевзису, позивач надав свою згоду з його умовами, в тому числі, з розміром, формою та порядком виплати за користування земельною ділянкою, які були чітко прописані в договорі.

Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що на час укладення договору емфітевзису волевиявлення учасників правочину не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі та те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту введення його в оману відповідачем при укладенні спірного договору, передбачені статтями 233, 229, 230 ЦК України правові підстави для визнання недійсним договору відсутні.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки суд встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволені позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю.

В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що в своєму позові він просив визнати договори недійсними на підставі того, що по-перше укладаючи їх він помилявся стосовно їх дійсних умов, а саме щодо визначення ціни договору, а по-друге, що оскаржувані договори не відповідають таким засадам цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність. Суд першої інстанції не дав оцінку аргументам, що договір не відповідає засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості. Також зазначено, що відповідно до вимог податкового законодавства, позивач ОСОБА_1 , як власник зобов`язаний сплачувати плату за землю і ціна оскаржуваних договорів навіть не може покрити ці витрати.

Однак колегія суддів не приймає до уваги дані твердження апеляційної скарги, з огляду на наступне.

Частинами 1, 4 статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

За змістом частини 1 статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Таким чином, для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, – неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка – це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Верховний Суд від 24 січня 2023 року у справі №731/43/21 вказано, що: «тлумачення частини 1 статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

… під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Встановлені у справі обставини свідчать, що договори про надання права користування земельних ділянок для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 13.07.2018, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Саратського районного нотаріального округу Одеської області Сулаковим І.І., підписані сторонами правочину, учасники договору досягли згоди з усіх істотних його умов, в тому числі, з розміром, формою та порядком виплати за користування земельною ділянкою, які були чітко прописані в договорах, сторони володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення учасників договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі

Окрім того, договори виконувались тривалий час, так як позивач звернувся до суду з даним позовом лише в січні 2024 року, що свідчить про суперечливу поведінку позивача.

Так, в постанові від 29.11.2023 по справі 513/879/19 Велика Палата Верховного Суду зазначала, що поведінка є недобросовісною, якщо одна сторона договору прийняла виконання від іншої сторони, а після цього стверджує про недійсність договору або його неукладеність. Якщо поведінка однієї сторони давала іншій підстави вважати, що договір є дійсним (сторони протягом тривалого часу належно його виконували), то наступні вимоги про його недійсність або неукладеність є зловживанням правом.

Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає у тому, щоби перешкодити стороні отримати переваги та вигоду внаслідок своєї непослідовної поведінки на шкоду іншій стороні, яка добросовісно поклалася на певну юридичну ситуацію, створену першою стороною або обома. Інакше кажучи, принцип добросовісності проявляється у тому, що жодна особа не може отримувати переваги від своєї незаконної або недобросовісної поведінки.

ОСОБА_1 , як власник земельних ділянок, виявив бажання передати земельні ділянки відповідачу у користування для сільськогосподарських потреб, а ОСОБА_2 погодився прийняти ці земельні ділянки для використання з метою виробництва сільськогосподарської продукції, при укладенні спірних договорів позивач діяв свідомо, вільно, враховуючи власні інтереси, та прийняв рішення про передачу земельних ділянок в користуванні відповідачу за обумовлену між сторонами плату, та вступив з відповідачем в договірні відносини, визначивши при цьому характер правочину і умови, та які не оспорював тривалий час, а саме більше п`яти років).

Апеляційний суд вважає, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що позивач ОСОБА_1 помилився стосовно дійсних умов договорів, а саме щодо ціни договорів. Так, правова природа договору емфітевзису полягає у наданні емфітевту (відповідачу) права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, тобто не суперечило уявленню позивача щодо суті укладеного ним договору.

В позові ОСОБА_1 зазначав, що він проявив недбальство і не ознайомився належним чином із договорами за допомогою перекладача або адвоката, що призвело до такої помилки, яка має наслідком втрату можливості отримувати дохід від своїх ділянок протягом 49-ти років, однак зазначене також не може бути прийнято судом до уваги, оскільки помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-372цс16).

Колегія суддів відхиляє аргумент апеляційної скарги про те, що спірні договори укладено на вкрай невигідних умовах, зокрема позивач, як власник зобов`язаний сплачувати плату за землю і ціна оскаржуваних договорів навіть не може покрити ці витрати, що є несправедливим, оскільки в даній справі, сторонами укладені договори про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а не договори оренди землі.

На підставі вищевикладеного та актуальної практики Верховного Суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю.

Доводи наведені в апеляційній скарзі були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

З урахуванням викладеного, оскільки законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає, тому у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Нівня Михайло Іванович залишити без задоволення.

Рішення Саратського районного суду Одеської області від 17 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 27 травня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда