Постанова від 21 квітня 2026 р. у справі №947/33087/21 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/795/26

Справа № 947/33087/21

Головуючий у першій інстанції Калініченко Л.В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.04.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М.М.,

суддів Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі Узун Н.Д.,

за участю представника ОСОБА_1 – адвоката Реви Д.С.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал Джірінг» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах яких діє адвокат Рева Дмитро Сергійович до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал Джірінг» про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння, -

в с т а н о в и в:

27 жовтня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в інтересах яких діє адвокат Рева Дмитро Сергійович, завернулись до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал Джирінг» (-далі ТОВ «ФК «Капітал Джірінг») про витребування майна з чужого незаконного володіння, в якому позивачами було заявлено вимоги про витребування з відповідача у частці 2/3 на користь ОСОБА_2 та 1/3 частки на користь ОСОБА_1 квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 63,8 кв.м, житлова площа якої складає 38,3 кв.м.

24 листопада 2021 року до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності на звернення до суду з даним позовом.

25 січня 2024 року до суду в електронній формі через підсистему Електронний суд надійшла заява від представника позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_3 про залишення позову без розгляду в частині вимог ОСОБА_2 ..

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 січня 2024 року позовну заяву ОСОБА_2 до ТОВ «ФК «Капітал Джірінг» про витребування майна з чужого незаконного володіння – залишено без розгляду.

12 лютого 2024 року ОСОБА_1 надав до суду заяву про зміну предмету позову, у відповідності до якої представник позивача просить суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу (нерухомого майна) №GL22N019274/1, серія та номер: 607, від 04.03.2021, укладений між ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «ФК «Капітал Джірінг» та витребувати у ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» (ЄДРПОУ: 40091114) на користь ОСОБА_1 у частці 1/3 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 63,8 кв.м, житловою площею 38,3 кв.м.

В обґрунтування вказаної заяви представник ОСОБА_1 посилається на те, що позивач був власником 1/3 квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 63,8 кв.м, житловою площею 38,3 кв.м, яка була передана в іпотеку.

В процесі виконання заочного рішення від 16 квітня 2010 року, було видано свідоцтво про право власності на квартиру по АДРЕСА_1 від 27.04.2012 виданого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко Іриною Миколаївною на ім`я ПАТ «Ерсте Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк».

04 березня 2021 року ПАТ «Фідобанк» продало спірну квартиру ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» за договором купівлі-продажу.

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року частково скасовано заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2010 року в частині стягнення заборгованості з ОСОБА_1 , та у цій частині в задоволенні позову було відмовлено.

Відтак, оскільки квартира за адресою: АДРЕСА_1 вибула із володіння ОСОБА_1 на підставі частково незаконного заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2010 року, представник позивача вважає що відповідне майно підлягає витребуванню у останнього власника, а усі документи про перехід права власності є нікчемними.

Свідоцтво про право власності на квартиру по АДРЕСА_1 від 27.04.2012 видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко Іриною Миколаївною на ім`я ПАТ «Ерсте Банк», правонаступник ПАТ «Фідобанк» було визнано частково недійним постановою Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2022 року у справі №520/5545/16-ц.

За наслідком чого, як вказує представник позивача, ПАТ «Фідобанк» не мало права продавати квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та як наслідок договір купівлі-продажу (нерухомого майна) №GL22N019274/1, серія та номер: 607, від 04.03.2021 є недійсним.

Позивач зазначає, що має місце ситуація коли ПАТ «Фідобанк» розпорядилось майном, яке йому не належало на підставі свідоцтва про право власності, яке було визнано недійсним. Відтак, спірна квартира підлягає витребуванню на користь ОСОБА_1 ..

Вказані обставини стали підставою для звернення позивача ОСОБА_1 до суду з даним позовом.

02 квітня 2024 року до суду від відповідача надійшов відзив позовну заяву в новій редакції, у відповідності до якого відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , з посиланням на необґрунтованість та безпідставність заявлених вимог, а також у зв`язку із пропуском позивачем строку позовної давності для оспорювання спірного правочину. Крім того відповідач посилався на той факт, що він є добросовісним набувачем спірної квартири та на момент укладення оскаржуваного договору майно було вільне від обтяжень та відносно нього були відсутні судові рішення, які набрали законної сили. Відтак, відповідач вважає, що оскаржуваний договір купівлі-продажу був укладений без порушення закону та спірна квартира не може бути витребувана у нього.

До судового засідання призначеного на 12 серпня 2024 року з`явились представник позивача - адвокат Рева Д.С., який підтримав позовні вимоги ОСОБА_1 , та наполягав на їх задоволенні; представник відповідача - адвокат Мухамеджанов А.С., який заперечував проти задоволення позовної заяви ОСОБА_1 ..

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2024 року позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ) до ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» (місцезнаходження: 04060, м. Київ, вул. Ольжича, 27/22, офіс 2) про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння – задоволено частково.

Суд визнав недійсним договір №GL22N019274/1 купівлі-продажу (нерухомого майна) від 04.03.2021, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О., зареєстрований в реєстрі за №607, укладений між ПАТ «Фідобанк», код ЄДРПОУ 14351016, та ТОВ «ФК «Капітал Джірінг», код ЄДРПОУ 40091114, в частині щодо купівлі-продажу 1/3 частини квартири АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_1 ;

витребував у ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» (код ЄДРПОУ 4009114) на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , 1/3 частку квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 63,8 кв.м, з них житлова – 38,3 кв.м.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» в решті вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовлено.

Стягнуто з ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» (код ЄДРПОУ: 4009114) на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору - 908 (дев`ятсот вісім) гривень 00 копійок. (а.с. 110-116 т. 2)

В апеляційній скарзі відповідач, ТОВ «ФК «Капітал Джірінг», просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В судове засідання до апеляційного суду представник ТОВ «ФК «Капітал Джірінг» не з`явився, про розгляд справи був повідомлений належним чином та завчасно, про що свідчить довідка про доставку судової повістки-повідомлення до електронного кабінету Електронного суду (т. 2 а.с. 178-180).

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Згідно статті372 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Явка до суду апеляційної інстанції обов`язковою не визнавалася.

Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, враховуючи, що судом не встановлено обставин, які б перешкоджали розглянути справу за відсутності представника відповідача, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та додаткові пояснення у справі відповідача, ТОВ «ФК «Капітал Джірінг», колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Згідно статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності – це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України).

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення (стаття 658 ЦК України).

Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Незаконне володіння - це володіння без відповідної правової підстави; як незаконне розцінюється і таке володіння, коли особа, набуваючи річ, не знала і не могла знати, що набуває її не від власника (добросовісний набувач).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом першої інстанції встановлено, що 06 травня 2008 року між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір №014/9252/6/14829, згідно умов якого ВАТ «Ерсте Банк» надав на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності, а ОСОБА_4 отримала кредит у розмірі 90 000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування у розмірі 13% на рік, строком до 05 травня 2028 року.

В якості забезпечення повного і своєчасного виконання боргових зобов`язань за кредитним договором №014/9252/6/14829 між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , 06 травня 2008 року було укладено договір іпотеки №014/9252/2/14829/1, предметом якого є квартира за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 63,8 кв.м, що був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М..

Квартира належала ОСОБА_1 в 1/3 частці та ОСОБА_2 у 2/3 частках на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради 26 січня 1998 року, та договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори Шатіловою О.В. 01 вересня 2006 року.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2010 року, справа №2-1410/2010, було стягнуто солідарно з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ерсте Банк» заборгованість за кредитним договором №014/9252/6/14829 у сумі 810 446,99 грн, а також стягнуто витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 700 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.

У порядку виконання рішення суду, 25 квітня 2012 року старшим державним виконавцем Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Стояновим Р. В. при примусовому виконанні виконавчого листа №2-1410/10, виданого 18 лютого 2011 року Київським районним судом м. Одеси, було винесено постанову, якою передано стягувачу – ПАТ «Ерсте Банк» предмет іпотеки – трикімнатну квартиру, загальною площею 63,8 кв.м, житловою площею 38,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_1 в 1/3 частці та ОСОБА_2 у 2/3 частках, в рахунок погашення боргу за виконавчими листами №2-1410/10, за ціною, що дорівнює початковій вартості майна, за якою воно передавалося на реалізацію, – 442 022,00 грн. Залишок боргу за виконавчими листами №2-1410/10, виданими 18 лютого 2011 року Київським районним судом м. Одеси про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованості за договором кредиту у розмірі 810 446,99 грн та 1 820 грн, склав 370 244,99 грн. Про передачу майна складено акт для подальшого оформлення стягувачем права власності на вищезазначене майно.

25 квітня 2012 року старшим державним виконавцем Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Стояновим Р. В. було складено акт про передачу арештованого нерухомого майна боржника стягувачу в рахунок погашення боргу, згідно якого предмет іпотеки – трикімнатна квартира, загальною площею 63,8 кв.м, житловою площею 38,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , передана стягувачу АТ «Ерсте Банк» в рахунок погашення боргу за ціною, що дорівнює початковій вартості майна, за якою воно передавалося на реалізацію - 442 022,00 грн.

Вказаний акт було складено на підставі заяви стягувача від 11.04.2012 про залишення за собою нереалізованого на прилюдних торгах майна.

27 квітня 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М., на підставі положень статті 62 Закону України «Про виконавче провадження», було видано свідоцтво, згідно якого за ПАТ «Ерсте Банк» зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 63,8 кв.м, житловою площею 38,3 кв.м, вартістю 442 022,00 грн.

05 червня 2013 року АТ «Ерсте Банк» змінив назву з ПАТ «Ерсте Банк» на ПАТ «ФІДОКОМБАНК» та згодом відбулось злиття із ПАТ «ФІДОБАНК».

За договором про відступлення права вимоги від 15.04.2015 ТОВ «ФК «Авераж» відступило на користь ТОВ «ФІНАНС ТРАСТ ГРУП» право вимоги до боржниці ОСОБА_4 за кредитним договором №014/9252/6/14829 на суму 1 748 619,97 грн. В подальшому, за договором відступлення від 29.03.2017 №170 ТОВ «ФІНАНС ТРАСТ ГРУП» відступив на користь ТОВ «ФК Інновація» право вимоги до боржниці ОСОБА_4 за кредитним договором №014/9252/6/14829. За договором відступлення від 03.12.2019 №296 ТОВ «ФК Інновація» відступило на користь ТОВ «ФК «Капітал Джірінг» право вимоги до боржниці ОСОБА_4 за кредитним договором №014/9252/6/14829. За договором №014/9252/6/14829 ТОВ «ФК «Капітал Джірінг» є кредитором ОСОБА_4 та її поручителів - ОСОБА_2 та ОСОБА_1

04 березня 2021 року між ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» було укладено договір купівлі-продажу (нерухомого майна) №GL22N019274/1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О., зареєстрований в реєстрі за №607, за умовами якого ПАТ «Фідобанк» відчужило, а ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» придбало нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_3 .

Постановою Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року по справі №2-1410/2010, було частково скасовано заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2010 року та відмовлено у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 ..

Також судом встановлено, що в провадженні Київського районного суду м. Одеси на розгляді перебувала цивільна справа №520/5545/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Фідобанк», Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сегеченко Ірини Миколаївни, третя особа: ОСОБА_1 ТОВ «ФК «Авераж» про визнання недійсним свідоцтва про право власності, за наслідком розгляду якої 03 липня 2017 року Київським районним судом м. Одеси ухвалено рішення про задоволення позову.

Постановою Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2022 року по справі №520/5545/16-ц, апеляційну скаргу представника ПАТ «Фідобанк» – задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 липня 2017 року - скасовано. Ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 до ПАТ «Фідобанк», Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сегеченко Ірини Миколаївни, третя особа: ОСОБА_1 , ТОВ «ФК «Авераж» про визнання недійсним свідоцтва про право власності, задоволено частково. Визнано свідоцтво від 27.04.2012 на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко Іриною Миколаївною в частині 1/3 частки квартири, яка належить ОСОБА_1 - недійсним. В іншій частині позову відмовлено.

Вищевикладені судом обставини встановлені постановою Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року по справі №2-1410/2010 та постановою Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2022 року по справі №520/5545/16-ц, які набрали законної сили.

Частинами 4,5 статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Приймаючи положення статті 82 ЦПК України, встановлені постановою Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року по справі №2-1410/2010 та постановою Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2022 року по справі №520/5545/16-ц обставини судом не ставляться під сумнів, які також учасниками справи не спростовані, за наслідком чого є доведеними.

Досліджуючи подані до суду докази, щодо вимог ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсними, та витребування майна з чужого незаконного володіння, суд зазначає наступне.

Як вже судом встановлено, після набуття ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» права власності на квартиру АДРЕСА_3 , було ухвалено постанову Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року по справі №2-1410/2010, якою було вирішено частково скасувати заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2010 року та вирішено відмовити у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 та ухвалено постанову Одеського апеляційного суду від 01 листопада 2022 року по справі №520/5545/16-ц, якою визнано недійсним свідоцтво від 27.04.2012 на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко Іриною Миколаївною частині 1/3 частки квартири, яка належить ОСОБА_1 ..

Суд вважає доведеними доводи позивача, що ПАТ «Фідобанк» розпорядилось майном (1/3 часткою квартири належної ОСОБА_1 ) яке йому не належало, оскільки свідоцтво про право власності було визнано частково недійсним в судовому порядку. Виходячи із вищенаведеного 1/3 частка квартири, яка належить ОСОБА_1 незаконно вибула з його володіння поза його волею.

Суд вважає, що ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» не може вважатися добросовісним набувачем, оскільки з умов оспорюваного договору купівлі-продажу від 04.03.2021 вбачається, що сторони, якою також є відповідач, у пункті 1.2.2.11 дійшли згоди, що предметом цього договору купівлі-продажу також є майнові права, що стосуються нерухомого майна, що існують та/або виникнуть в майбутньому зокрема усі права продавця (правонаступництво), як сторони у судовій справі №520/5545/16-ц, предметом якої в свою чергу було визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну квартиру.

Отже, станом на час набуття ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» у власність спірної квартири, останнє було обізнано про наявність судової справи та наявних судових вимог з оскарження підстав набуття продавцем - ПАТ «Фідобанк» права власності на це майно.

У зв`язку з чим, суд вважає, що правова конструкція добросовісного набувача не може бути застосована до ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» у даних спірних правовідносинах.

Частиною 1 статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина 2 статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі №1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №911/3680/17 (провадження№12-104гс19) власник, з дотриманням вимог статті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Вибуття майна з володіння власника на підставі видачі свідоцтва про право власності на ім`я іншої особи та в подальшому на підставі договору купівлі-продажу, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Також, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 08.11.2023 по справі №607/15052/16-ц, суд зазначив, що відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Крім того, Великою Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), сформульовано правовий висновок, за змістом якого задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14).

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Приймаючи викладене, оскільки спірна 1/3 частка квартири АДРЕСА_3 , вибула із власності ОСОБА_1 поза його волею на підставі скасованого рішення суду та свідоцтва про право власності, яке було в подальшому визнано частково недійсним, за наслідком чого ПАТ «Фідобанк» не мало належних прав на його відчуження на користь ТОВ «ФК «Капітал Джирінг», суд доходить до висновку, що належним способом захисту порушених прав та інтересів ОСОБА_1 є визнання частково недійсним договору купівлі-продажу в межах належної ОСОБА_1 частки у нерухомому майні та витребування 1/3 частки квартири АДРЕСА_3 від останнього власника ТОВ «ФК «Капітал Джирінг», якою придбано зазначене майно від особи, яка не мала права на її відчуження, за наслідком чого позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Щодо заяви відповідача ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» про застосування строків позовної давності до вимог ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).

Основи застосування позовної давності передбачені главою 19 ЦК України. Позовна давність нормами ЦК України поділена на загальну та спеціальну.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України) Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність- це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства».

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого частиною першою статті 10, частиною 1 статті 60 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, та частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19).

Підставою для подачі позову ОСОБА_1 , що мало місце 27 жовтня 2021 року стало ухвалення судового рішення, а саме постанови Одеського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року, якою було вирішено частково скасувати заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2010 року в частині стягнення заборгованості із ОСОБА_1 , та в цій частині у задоволенні позову було відмовлено. Саме тоді ОСОБА_1 отримав підстави для витребування квартири із чужого незаконного володіння і звернувся до суду через місяць – 27 жовтня 2021 року.

На підставі вищевикладеного, наявні матеріали справи та процесуальна поведінка ОСОБА_1 підтверджує належне виконання останнім процесуальних дій спрямованих на поновлення своїх порушених прав та інтересів.

Доказів на спростування вказаних обставин відповідачем по справі не надано.

Приймаючи вищевикладене в цілому, процесуальну поведінку ОСОБА_1 , а також встановлені протиправні дії ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «ФК «Капітал Джирінг», суд вважає встановленим, що ОСОБА_1 в межах встановленого законом трирічного терміну з дня того, як довідався про порушене право, здійснив дії зі звернення до суду з даним позовом, за наслідком чого заява відповідача про застосування строків позовної давності є необґрунтованою та безпідставною, а порушені права та інтереси ОСОБА_1 підлягають поновленню.

Щодо вимоги позивача про визнання недійсним договору №GL22N019274/1 купівлі-продажу (нерухомого майна) від 04.03.2021, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О., зареєстрованого в реєстрі за №607, в цілому щодо нерухомого майна – квартири АДРЕСА_3 , суд вважає безпідставними, приймаючи доведеність вимог щодо порушеного права позивача саме в частині належної йому 1/3 частки в цьому майні, а у відповідності до приписів статті 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За наслідком чого, оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним лише в частині належної ОСОБА_1 1/3 частки у спірному нерухомому майні.

Ухвалюючи рішення суду, судом враховується, що відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі вищевикладеного, беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає, що позов ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння, підлягає частковому задоволенню.

У відповідності до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання зокрема, як розподілити між сторонами судові витрати.

Відповідно до статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Під час розгляду справи позивачем заявлялись вимоги щодо відшкодування судових витрат, що складаються зі сплаченого судового збору.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 за пред`явленим ним позовом було сплачено судовий збір в сумі 908, 00 гривень.

Посилання відповідача, ТОВ «ФК «Капітал Джерініг» на те, що рішення суду першої інстанції в частині витребування майна є незаконним та необґрунтованим, оскільки законних підстав для витребування 1/3 частини спірної квартири на користь позивача немає, не приймаються до уваги.

Проте, з висновками суду першої інстанції в частині визнання договору купівлі продажу частково недійсним, погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Згідно частини 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права в частині визнання договору купівлі продажу недійсним у 1/3 частці спірної квартири.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним у 1/3 частці спірної квартири.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність правових підстав для витребування 1/3 частки спірного майна у відповідача, оскільки спірна 1/3 частка квартири АДРЕСА_3 , вибула з власності ОСОБА_1 на підставі скасованого рішення суду та свідоцтва про право власності, яке було в подальшому визнано частково недійсним. Отже, вказане спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею.

Щодо визнання недійсним договір №GL22N019274/1 купівлі-продажу (нерухомого майна) від 04.03.2021, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О., зареєстрований в реєстрі за №607, укладений між ПАТ «Фідобанк», код ЄДРПОУ 14351016, та ТОВ «ФК «Капітал Джірінг», код ЄДРПОУ 40091114, в частині щодо купівлі-продажу 1/3 частини квартири АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_1 .

Узагальнюючи захист порушеного права шляхом застосування статей 330, 388 ЦК України, Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) дійшов наступного правового висновку: «Відповідно частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча боднієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети – відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

У справі, рішення якої є предметом перегляду, відбувається поєднання різних способів захисту прав: позивач заявляє зобов`язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсною угоди, укладеної з порушенням вимог закону, тоді як у цих цілях йому надано право на віндикаційний (речово-правовий) позов.

При цьому реституція застосовується саме у спорах про визнання правочинів недійсними або нікчемними і полягає у поновленні порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушене право особи, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі – тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах.

Реституція – це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Віндикація – це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація – це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини 1 статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі №522/2202/15-ц (провадження №14-132цс18).

Отже, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Великою Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), сформульовано правовий висновок, за змістом якого задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах».

За таких обставин, у даному випадку позовні вимоги позивача ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, не підлягають задоволенню, оскільки у даному випадку оспорювання правочину не є ефективним способом захисту права власника.

Щодо витребування у ТОВ «ФК «Капітал Джирінг» (код ЄДРПОУ 4009114) на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , 1/3 частки квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 63,8 кв.м, з них житлова – 38,3 кв.м.

Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Так, розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 27.04.2023 у справі №199/4884/17 (провадження №61-3601св22) зроби в наступний правовий висновок: «Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі №1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №911/3680/17 (провадження №12-104гс19) власник, з дотриманням вимог статті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача».

Судом першої інстанції із достовірністю та об`єктивністю встановлено, що 1/3 частка спірної квартири АДРЕСА_3 вибула з власності ОСОБА_1 на підставі скасованого рішення суду та свідоцтва про право власності, яке було в подальшому визнано частково недійсним, а отже це майно вважається таким, що вибуло з володіння власника ОСОБА_1 поза його волею.

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 в справі №461/12525/15-ц (провадження №14-190цс20) зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом порушеного права позивача на витребування 1/3 частини спірної квартири та правом відповідача володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, колегія суддів надає перевагу захисту прав позивача, оскільки витребування на користь позивача з володіння відповідача частки спірної квартири, не становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки відповідачем не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів позивача є більш важливими, ніж дотримання права відповідачем.

У пунктах 59 та 60 постанови від 15.11.2023 у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23) Верховний Суд дійшов наступного правового висновку: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Колегія суддів вважає, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень позивача, слід дійти висновку, що її вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння заслуговує довіри.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що за обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що 1/3 частка спірної квартири АДРЕСА_3 вибула із власності ОСОБА_1 на підставі скасованого рішення суду та свідоцтва про право власності, яке було в подальшому визнано частково недійсним, а отже це майно вважається таким, що вибуло з володіння власника ОСОБА_1 поза його волею.

Задоволення позов в цій частині вимог, не становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки відповідачем не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів позивача є більш важливими, ніж дотримання права відповідачем.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем доведено належним чином, що відповідач порушив його права, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право підлягає захисту судом в частині в частині вимог про витребування майна.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволенні позову в частині витребування майна.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи в частині вимог про витребування майна.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову про витребування майна немає.

Однак, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання правочину недійсним є незаконними, не обґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статті 388 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову в частині вимог про визнання правочину недійсним. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Розподіл судових витрат.

Згідно підпунктів б, в пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України).

З матеріалів справи вбачається, що за подання апеляційної скарги ТОВ «ФК «Капітал Джірінг» сплатило судовий збір в розмірі 1 362 грн (т. 2 а.с. 133, 139), який слід стягнути з позивача.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал Джірінг» задовольнити частково, ухвалити постанову, якою рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2024 року в частині визнання правочину недійсним скасувати та ухвалити в цій частині постанову, якою позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал Джирінг» (місцезнаходження: 04060, м. Київ, вул. Ольжича, 27/22, офіс 2) про визнання недійсним договору купівлі-продажу залишити без задоволення.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал Джірінг» (ЄДРПОУ 40091114) судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 362 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 25 травня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда